Нацистська диктатура в Німеччині.

План:

1. Встановлення нацистської диктатури. А.Гітлер.
2. Внутрішня політика режиму.
3. Антисемітська політика нацистів у 1933-1939 рр.

Література:

1 Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 10 клас. Підручник. К., «Видавництво А.С.К.» 2003 р. стор. 151 – 157.

2 П.Б.Полянський. Всесвітня історія 10 кл. 1914-1939. Підручник. Київ «Генеза» 2003. стор. 141-150.

НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини) на чолі з Адольфом Гітлером.

Ідеологія партії спиталась на чотири підвалини:

націоналізм, расизм, антисемітизм, антикомунізм.

На відміну від фашистів, нацисти наголошували не на державі, а на нації.

1925-1927 рр. були періодом коли відбулася консолідація націонал-соціалістів.

У серпні 1927 р. в м. Нюрнбергу було проведено свято на честь НСДАП. Зібралося 30 тисяч нацистів, які були одягнуті в єдину уніформу коричневого кольору.

У квітні 1927 р. А.Гітлера було запрошено на зустріч із 400 підприємцями Руру. Після цього він та його партія регулярно фінансувалися великими промисловими корпораціями та банками.

1. Встановлення нацистської диктатури. А. Гітлер.

Економічна криза 1929 – 1933 рр. у Німеччині мала особливо гострий характер і спричинила глибокі соціально-політичні потрясіння.

Причини встановлення фашистської диктатури:

1. Економічна криза:

- промислове виробництво скоротилося на 44%

- кількість безробітних досягла 4, 5 млн. чоловік

- реальна заробітна плата знизилася на 25-40%

- кілька тисяч дрібних підприємств розорилися.

2. Зростали соціальні суперечності під час економічної кризи, а тому

посилилися прагнення до сильної влади, здатної навести порядок в країні.

3. Неспроможність правлячих кіл Німеччини керувати країною парламентськими методами.

4. Слабкість Веймарської республіки.

5. Відсутність єдності серед партій «веймарської коаліції».

6. Більшість населення була не задоволена умовами Версальського миру і мала

антиреспубліканські настрої.

З цього негайно скористався А.Гітлер, закликавши до рішучих дій.

В листопаді 1932 р. відбулися вибори до рейхстагу.

КПН дістала 6 млн. голосів,

СДПН - 7, 2 млн. голосів,

НСДАП - 11, 7 млн. голосів.

Склалася ситуація, коли дві великі ліві партії Німеччини, об’єднавшись, могли б протистояти нацистам, але глибокі розбіжності між ними не дозволили цього зробити.

30 січня 1933 р. президент П.Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером (керівником уряду).

Адольф Гітлер (1889-1945, справжнє прізвище Шикльгрубер) – німецький політичний діяч. Народився в австрійському місті Бранау в родині чиновника митниці. Вищу освіту не здобув.

З початком Першої світової війни поїхав до Німеччини й вступив до війська. Зі званням капрала та двома Залізними Хрестами по війні він виявився нікому не потрібним. Вірив у те, що німецька армія зазнала поразки через зрадництво євреїв і комуністів.

З 1921 р. – лідер НСДАП. З 1933 р. – канцлер, з 1934 р. – президент і прем’єр-міністр.

Наклав на себе руки 30 квітня 1945 р. за кілька днів до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу за злочини проти людства визнаний воєнним злочинцем.

Трагедія Німеччини полягала в тому, що нацисти доступилися до влади в законний, конституційний спосіб.

28 лютого 1933 р. вони підпалили рейхстаг, звинувативши в цьому КПН. Використавши провокацію, каральні органи нацистів почали масові арешти. КПН було офіційно заборонено.

22 липня гітлерівці звинувативши СДПН «у зрадницьких діях проти Німеччини та її законного уряду», оголосили про розпуск партії.

Було видано закон, що забороняв у Німеччині існування будь-яких політичних партій, окрім націонал-соціалістської.

Веймарську конституцію було ліквідовано, Гітлерові надано необмежені повноваження.

В серпні 1934 р. (після смерті президента Гінденбурга) Гітлеру було присвоєно довічні звання «фюрер» (вождь) та «рейхсканцлер».

Отримавши владу фашисти почали запроваджувати «новий порядок».

Знаряддям кривавого режиму стали створені ним спеціальні органи насильства і терору – державна таємна поліція (гестапо),

штурмові загони (СА); охоронні загони (СС); служба безпеки (СД).

2. Внутрішня політика режиму.

У ніч з 29 на 30 червня 1933 р. була вчинена розправа над опозицією всередині нацистської партії. Ці події ввійшли в історію як «ніч довгих ножів». А.Гітлер знищив майже 2 тис. своїх противників.

Економічна політика:

1. Уряд здійснював контроль над усіма галузями економіки, зовнішньою торгівлею, валютними фондами.

2. Розвиток економіки здійснювався на основі чотирирічного плану, який був проголошений у 1936 р. і повинен був підготувати до війни економіку й армію.

3. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, яка була основою розвитку військової промисловості.

4. 80% усіх інвестицій направлялося у важку промисловість.

5. Уся економіка Німеччини була поставлена військові рейки.

Висновок: економічна політика Німеччини була спрямована на підготовку до війни.

Аграрна політика.

1. Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 року. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього.

Соціальна політика.

1. Було ліквідовано систему колективних договорів.

2. Із зростанням військового виробництва зменшувалося безробіття.

3. Із 1938 р. примусова трудова повинність поширювалася на все населення Німеччини.

4. Політика щодо сім’ї визначалася необхідністю заохочування

народжуваності - було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий – за народження 8 дітей; срібний – 6 дітей; бронзовий – 4 дітей.

Ідеологічна робота.

1. Було створено спеціальне міністерство пропаганди на чолі з

Й. Геббельсом.

2. Молодь виховували в мілітаристсько-расистському дусі в нацистських організаціях «Гітлер-югенд» та численних «військово-спортивних» таборах.

3. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти

А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями виданнями, з бібліотек вилучалися і спалювалися неугодні нацистам книги.

4. У школах і університетах більше годин відводилося на вивчення військової справи.

5. Й.Геббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4, 5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.

2. Внутрішня політика режиму. Прийшовши до влади, А. Гітлер не став ворогувати з традиційними елітами й перебудовував державне управління обережно й не завжди вдало. Так, у січні 1930 р. було прийнято закон «Про відродження Рейху», який проголошував скасування федеральних засад держави і ліквідовував суверенітет земель. Їхні повноваження перейшли до загальнонімецького уряду, а на місця було призначено гауляйтерів (намісників), які призначалися А. Гітлером і йому ж підпорядковувалися. На відміну від Й. Сталіна, якого «створив» апарат, А. Гітлер власноруч створив свій апарат і всі найважливіші питання вирішував одноосібно. Крім СА та СС, каральні функції режиму здійснювали поліція, СД (служба безпеки), гестапо (таємна політична поліція). З часом поліція й СС були об'єднані, це означало, що поліція виводилася з-під впливу держави і підпорядковувалася СС - організації, що була своєрідною преторіанською гвардією фюрера.

На відміну від Й. Сталіна, А. Гітлер не втручався в міжусобиці у своєму найближчому оточенні; не брав участі в управлінні поточними справами держави, а передовіряв це оточенню. Потреба в парламентських дискусіях відпала, оскільки все залежало від думки А. Гітлера, який підписував закони і декрети. Вищим органом держави, що здійснював безпосередньо владні функції, стала рейхсканцелярія. Згодом процедура прийняття законів була замінена актами. А. Гітлер зневажав правові норми і процедуру, а тому запровадив принцип фюрерства, за яким вся влада в країні й у партії належала лише йому. Тому рейхстаг скликався лише для прийняття 7 законів.

Влада А. Гітлера базувалася не на його посаді чи результатах виборів, а визнанні його винятковості. Воля А. Гітлера прирівнювалася до провидіння. Партійні й державні органи переплелися й становили нерозривне ціле. Щоправда, в державному й партійному управлінні не було схематичної чіткості й фюрер залишав за собою право призначати на посади і знімати з них будь-кого і будь-коли без жодних пояснень. Найближчі соратники Гітлера ніколи так і не змогли згуртуватися в партійну бюрократію. А. Гітлер, людина, яка для жодної людини не була особистим другом, не просто очолював усіх, він був над усіма.

Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизувалися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо.

Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні.

Нацисти вжили заходів щодо одержавлення сільського господарства. Було створено Державний продовольчий фронт, який контролював виробництво, ринки збуту і ціни на сільськогосподарську продукцію. Кожному селянину держава вказувала, скільки й чого він має виробити, якому покупцеві й за яку ціну продати.

Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби, вирощеної німецькими господарями. Для заохочення споживання масла було підвищено на нього ціну майже в 3 рази і обмежено виробництво маргарину і сільськогосподарських продуктів. Було встановлено високі мита на ввіз до Німеччини сільгосппродуктів, а німецьким господарям, які імпортували хліб, видавалися премії. Також було прийнято закон «Про спадкове селянське господарство», який передбачав створення сімейних ферм, причому селяни не могли залишати землю, продавати її чи розподіляти між спадкоємцями; запроваджувалося почесне звання «бюргер».

Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього. У цілому ці заходи користувалися популярністю серед селян.

Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію; було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий - за народження 8 дітей, срібний — 6, бронзовий - 4. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і

1 000 рейхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій.

Проте, починаючи з 1937 p., коли нацисти розпочали активні воєнні приготування і робочої сили не вистачало, потрібно було заохотити жінок до повернення на роботу. Але невисока платня і тяжкі умови праці не приваблювали їх. За 1939-1944 pp. кількість жінок на виробництві зросла несуттєво: з 14, 6 до 14, 9 млн. Отож агітація уряду за «природну» роль німецької жінки вдарила по ньому ж бумерангом.

А. Гітлер значну увагу приділяв пропаганді серед населення. Молодь проходила нацистський вишкіл в організації «Гітлер-юґенд» та численних «військово-спортивних» таборах. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями, з бібліотек вилучалися й публічно спалювалися неугодні нацистам книги. Й. Ґеббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4, 5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.

Для пропаганди режиму було використано й Олімпійські ігри, що відбулися в серпні 1936 р. в Берліні. Багато спортсменів і цілі країни бойкотували ці змагання, які, за задумом А. Гітлера, повинні були довести перевагу «арійської» раси. Цю нацистську вигадку чудово спростували багато «неарійських» спортсменів, особливо чорношкірий легкоатлет Джессі Оуен, який виборов відразу чотири золоті медалі.

Невід'ємною рисою нацистської диктатури стали масові репресії, зведені в ранг державної політики.

На підставі закону про арешт підозрюваних у «підривній діяльності» понад 200 тис. противників режиму було вбито чи закатовано, 450 тис. за політичними, релігійними й расовими мотивами були осуджені в сумі на 1500 років в'язниці чи концентраційних таборів.

У цілому було піддано репресіям понад 3 млн осіб. Якщо комуністів, соціал-демократів та представників інших антинацистських організацій знищували за їхні політичні переконання, то інші люди страждали через свою національність та колір шкіри.

Євреї, які становили менше 1 % населення Німеччини, були проголошені чи не головними ворогами диктатури. Нацисти поставили за мету вилучити «неарійців» (євреїв) з громадського життя (нацистське тлумачення «неарійців» передбачало осіб, що мали батьків чи дідусів євреїв). Євреям було заборонено займатися громадськими справами, викладати в школах і університетах, практикувати лікарями, стоматологами і юристами, в їхніх паспортах ставили спеціальні позначки й усім жінкам дописували ім'я Сара, а чоловікам - Ізраїль.

У квітні 1933 р. НСДАП закликала до бойкоту єврейських магазинів і фірм, проте тоді акція мала лише частковий успіх, оскільки населення виявилося ще непідготовленим до такого неприхованого антисемітизму.

У цілому в 30-х pp. було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав п'ять років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів з вузів, тих, хто хотів емігрувати, випускали без їхнього майна. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти влаштували різню, що увійшла в історію як «кришталева ніч». По всій Німеччині грабувалися й руйнувалися єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а близько 30 тис. нацисти відправили до концтаборів. Відповідальність за цей злочин нацисти поклали на... євреїв і змусили їх виплатити 1 млрд марок «компенсації».

Геноцид було розв'язано й проти циган. У 1939 р. після окупації Польщі більшість з них та німецьких євреїв було вивезено до цієї країни й кинуто до спеціальних закритих районів - ґето. Не менш трагічна доля спіткала й чорношкірих громадян Німеччини. У 20-х pp. багато чорношкірих солдатів відповідно до Версальського договору прибули до Німеччини, зокрема в Рейнську зону, як вояки французької окупаційної армії. Дітей, які народилися від зв'язків солдатів з Сенегалу та Марокко з місцевими німецькими жінками, презирливо називали «рейнськими байстрюками» і «гібридами» й зневажали ще за веймарських часів. Під тиском расистських акцій політиків і журналістів, веймарська влада збирала про них інформацію й ізолювала цих дітей. У 1937 р. нацисти на підставі цієї інформації стерилізували - хірургічним шляхом позбавили можливості мати у майбутньому потомство - 385 чорношкірих дітей.

У 1939 р. А. Гітлер власноруч підписав наказ про проведення автаназії («легкої смерті»), під дію якого підпадали всі, чиє життя було «позбавлене цінності»: душевнохворі, хворі на гемофілію, хвороби шкіри, очей, вуха, епілепсію, туберкульоз тощо.

У школах для розумово відсталих дітей було розгорнуто націонал-соціалістичне змагання з представлення до «судів у справах про здорову спадковість» матеріалів на вихованців, а лікарні змагалися за першість зі стерилізації.

Німецька католицька церква, з якою А. Гітлер підписав угоду про співпрацю, проігнорувала послання папи Пія XI про неприпустимість автаназії і насильної стерилізації як втручання у справи Всевишнього й підтримала нацистський вандалізм. Священики, які протестували, також піддавалися репресіям. Підтримала ці злочини й офіційна протестантська церква.

У Німеччині було обладнано 6 закладів для вбивства хворих. Оскільки основні функції покладалися на СС, то потреба в садистах і мерзотниках стрімко зросла. Усього до 1941 р. автаназії було піддано понад 70 тис. осіб.

Комуністки і соціалістки, пацифістки, рома, єврейки також примусово стерилізувалися. Нацисти на практиці втілювали своє гасло, що «неповноцінні» люди не повинні мати потомства. Упродовж 1934-1939 pp. від примусової стерилізації постраждали 320 тис. осіб.

Трагедія народів усіх тоталітарних країн, у тому числі й Німеччини, полягала в тому, що там не було єдиного руху опору. У Німеччині його також ніколи не існувало, а можна вести мову лише про окремі напрями і групи. У 1938 р. розпочалися контакти між опозиційними силами, але, наприклад, єдиний опозиційний фронт з комуністів та соціал-демократів не вдалося створити навіть в еміграції.