Речові джерела

У первісному суспільстві писемність була невідома. Часто єдине, що дійшло до нас від тих часів – це певні матеріальні залишки людської діяльності, тобто артефакти – предмети, явно оброблені чи змінені людьми. Пошуком подібних артефактів займаються археологи. Археологів часто називають «істориками з лопатою», бо подібні матеріальні залишки здебільшого поховані під шаром ґрунту. Для дописемних часів історії України археологічні матеріали залишаються головним історичним джерелом. Ключове поняття археології – поняття археологічної культури. Це відносно однорідний комплекс речей, який існував протягом певного часу на єдиній території. Бувало, що одну археологічну культуру змінювала зовсім інша. Для археологів це є свідченням приходу іншого населення. Місця, де знаходять значну кількість археологічних матеріалів – археологічні пам’ятки. Це можуть бути стоянки первісних людей, старі городища та селища, могильники, кургани тощо.

Звичайно, робочий інвентар сучасних археологів жодним чином не зводиться до лопати та щітки. Методика археологічних досліджень добре розроблена та продовжує вдосконалюватись. Під час розкопок археологи ретельно фіксують знаходження речей та інших залишків за допомогою фотографій, схем та малюнків, як на площі, так і по різним шарам ґрунту (тобто досліджують стратиграфію пам’яток). Вони застосовують різні хімічні речовини для фіксації знахідок, комп’ютери – для статистичної обробки даних, часто займаються науковою реставрацією знайдених предметів.

Археологи України активно застосовують різноманітні технічні засоби. Так, найбільш сенсаційна знахідка українських археологів – відкриття поселень-гігантів (протоміст) трипільської культури зроблена за допомогою аерофотозйомки. Зараз почали застосовувати і фотографії з супутників. З 60-х років українські археологи плідно займаються і підводною археологією на Чорному та Азовському морях та на Дніпрі. Наприклад, вони знайшли залишки грецької галери з вантажем донецького вугілля.

З археологами тісно співпрацюють представники багатьох інших спеціальностей. Хіміки займаються аналізом знайдених металевих речей та інших предметів. Фізики зараз розробили досить точні методи радіоізотопного датування знайдених предметів. Зокрема, для предметів молодше 10 тис. років вирішальне значення має радіокарбонний метод, для більш давніх часів – калій-аргоновий метод тощо. Сутність радіоізотопних методів полягає в тому, що у стародавніх речах набагато меншим є відсоток нестійких, радіоактивних ізотопів, наприклад, атомів вуглецю C₁₄ стосовно до C₁₂. Значні археологічні установи України зараз мають власні фізичні лабораторії. Суттєве значення для визначення точної дати історичних подій мають також згадки про сонячні і місячні затьмарення, появу на небі комет, які вміють точно датувати астрономи.

Геологи за знахідками давніх ґрунтів встановлюють давні кліматичні умови. Ботаніки займаються дослідженням рослинних залишків, зокрема, залишків культурних рослин. Дуже важливими є також ботанічні дослідження пилку рослин із різних археологічних шарів. За співвідношенням пилку різних рослин можна реконструювати екологічні умови давніх часів у відповідній місцевості. Зоологи досліджують кістки свійських та диких тварин на археологічних пам’ятках.

Дуже важливе значення для пізнання нашого минулого мають данні антропології. Антропологи вивчають, зокрема, кістки давніх людей. За кістками вони можуть досить багато розповісти про умови життя людей, деякі їх хвороби і навіть точно реконструювати за черепом зовнішній вигляд людини. Дуже важливим є також визначення особливостей расового типу людей минулого. Антропологи, звичайно, досліджують не тільки старі кістки, а й сучасних живих людей. Надзвичайно важливого значення зараз набули генетичні дослідження, перш за все дослідження генотипу (ДНК) людей методами молекулярного аналізу. Тепер стало можливим безпосередньо визначати спорідненість між собою представників різних народів. До речі, доведено близьку генетичну спорідненість між собою всіх українців. А от росіяни в більшості близькі до українців лише за «чоловічими» генами. А за «жіночими» – набагато ближче до естонців, фінів та північних німців. Зараз розроблено і методи виділення генетичного матеріалу зі старих кісток.

В останні десятиліття збільшився інтерес до археологічного дослідження матеріальних залишків більш близьких до нас епох. Зокрема, археологи активно досліджують пам’ятки козацьких часів, в тому числі і на території Харкова. Серйозним завданням є пошук і перепоховання непохованих останків воїнів Другої cвітової війни, виявлення та належне обладнання могил жертв голодомору 1932-1933 рр. В певних випадках такі розкопки фактично зливаються з сучасною криміналістикою. Зокрема, не тільки наукове, а й перш за все політичне значення мало виявлення у Харкові останків розстріляних чекістами польських військовополонених, на місці якого зараз побудований меморіал. Радянська пропаганда багато десятиліть стверджувала, що полонених розстріляли німці, проте криміналісти під час експертизи легко встановили істину.

Звичайно, багато матеріальних залишків минулих часів знаходяться не під землею, а на землі. Це перш за все різноманітні споруди. Серед таких споруд православний храм Святого Иоанна Предтечі у місті Керч, що безперервно функціонує з першої половини VIII ст. за винятком 1938-1989 рр.). З ХІ ст. тоїть у Києві храм Святої Софії, у Чернігові – Преображенський собор тощо. Подібні пам’яткиархитектури – важливе історичне джерело. Крім того, на їхніх стінах часто збереглися дуже цікаві граффіті – приватні надписи, як правило звернення до Бога чи записи про якісь важливі події. Величною спорудою, що досі прекрасно видна, є Змієві Вали – грандіозна система оборонних валів висотою до 10 метрів і довжиною приблизно дві тисячи кілометрів, що протягнулася через всю лісостепову і степову смугу України. Їх відносять перш за все до епохи готів (ІІІ ст. н. е.), проте почали будувати їх ще у бронзову добу і продовжували аж до монгольських часів. Характерними для України є й підземні споруди – рукотворні печери. Серед них є цілі печерні міста, наприклад, Чуфут-Кале у Криму, знамениті Феодосієві печери у Чернігові, печери Києво-Печерської лаври тощо. Важливими і цінними пам'ятками архітектури можуть бути і відносно нещодавні споруди, наприклад, Будинок Держпром у Харкові, побудований у 1925-1929 рр.

Крім споруд, до нас дійшли і окремі старі речі – реліквії. Це особливо стосується ювелірних виробів, предметів культу, зброї, стародавнього одягу, селянських знарядь праці тощо. Важливе значення мають також звичайні побутові речі, пов’язані з життям видатних людей. В останні десятиліття бурхливо розвинується технічна археологія – збирання та реставрація старих машин і механізмів. Особливо відомі колекціонери антикварних автомобілів.

Збереженням і розшуком речових історичних джерел займаються спеціальні установи – музеї. У музеях іноді зберігають і цінні письмові джерела. Але перш за все будь-який музей – це сховище саме речових та зображальних джерел. Крім державних історичних є також археологічні, краєзнавчі, заводські, шкільні, приватні музеї тощо. Музеї часто проводять і значні історичні дослідження. Зараз в Україні існує понад 4 тисячи музеїв.

1.3. Інші історичні джерела

Зображальні джерела – тип історичних джерел, в яких інформація зафіксована у вигляді зображення. Найдавніші зображення – це наскельний живопис, графіка та скульптури кам’яної доби. В Україні є пам’ятка первісної графіки світового значення – Кам’яна Могила під Мелітополем. Стародавні петрогліфи – малюнки на скелях – відомі також у Криму. Багато інформації містять орнаменти і малюнки на стародавній кераміці, зокрема, доби трипільської культури. З того ж часу відомі і керамічні скульптури. З язичницької доби дійшло декілька зображень словянських богів, серед них найбільш знаменитий – Збручський ідол. Різноманітні фрески, малюнки на кераміці, статуї та рельєфи збереглися у античних містах Півдня. Надзвичайно цікавими є зображення, знайдені у степових курганах, зокрема, на ювелірних виробах скіфської доби. На курганах часто збереглися також різноманітні поховальні кам’яні стели, зокрема половецькі «кам’яні баби».

Починаючи з доби Київської Русі відомі різноманітні ікони і фрески з храмів. Іноді у храмах робили й малюнки цілком світського змісту. Та головне – від цієї доби до нас вже дійшли книжкові ілюстрації, перш за все мініатюри з літописів. З винаходом друкарства до них додалися друковані гравюри. Крім того, з’являються картини, зокрема, дуже характерні для України козацькі портрети (народні картини, які часто називають «Козак Мамай»). З XVI ст. з’являються вже чисельні картини та малюнки, в тому числі зображення важливих подій та портрети історичних осіб. З того часу вже регулярно почали створювати подібні картини-«репортажі» та портрети, що служили головним зображальним джерелом аж до розповсюдження фотографії. Серед картин слід особливо виділити також жанрові та побутові картини з народного життя, особливо розповсюджені у ХІХ ст.

У ХІХ ж столітті з’явилися і перші науково обгрунтовані історичні реконструкції, тобто картини та малюнки, на яких художник відтворював якісь історичні події або явища, справжніх зображень яких до нас не дійшло. Серед них найбільш відома картина Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». У ХХ столітті багато малюнків-реконструкцій створено за матеріалами археологічних досліджень. Подібні реконструкції мають значення самостійних історичних джерел. В цілому малюнки очевидців та малюнки-реконструкції зберегли певне значення і для дослідження новітньої історії.

Картографічні джерела – це географічні карти території України, переважно іноземного виробництва. Найдавніша з них – Певтінгерова таблиця, римська шляхова карта IV ст. н. е., яка вперше занотувала назви народів, що населяли давню Україну. Друковані західноєвропейські карти XV-XVII ст. зберегли інформацію про територію України, починаючи з праць античних географів, зокрема Клавдія Птолемея (ІІ ст. н. е.). Найбільш цікава серед них – карта України французького інженера Г. де Боплана (1647 р.). З XVIII ст. головна роль у створенні карт України належить російським та австрійським військовим картографам. У роки незалежності Україна створила власне картографічне виробництво.

Суттєву роль також відіграють різноманітні схеми та креслення, зокрема, схеми земельних ділянок, маєтків та споруд, які збережено в архівах. Археологи також обов’язково роблять схеми та креслення місця розкопок.

Кінофотовідеодокументи – це новий вид історичних джерел, що з’явився у зв’язку з винайденням нових технічних засобів фіксації зображень. Найдавніший серед них – фотографії. Найдавніші фотографії, зокрема фотопортрети в Україні з’явилися у 40-і роки ХІХ століття. А про Кримську війну 1853-1856 рр. вже були зроблені яскраві фоторепортажі. З 20-х років ХХ ст. відомі кольорові фото. Вже у 1896-1902 р. харківський фотограф А. Федецький знімав і демонстрував хронікальні кінофільми. Потім в Україні було створено декілька студій кінохроніки. В Києві зараз існує Центральний державний кінофотофоноархів України. Значну кількість фотографій та кінодокументів зберігають інші архіви та музеї.

Крім зображень у ХІХ ст. навчилися фіксувати і зберігати також звуки. У зв’язку з тим з’явилися також фонодокументи (аудіодокументи). Найдавніші з них – грамофонні платівки, що збереглися з перших років ХХ століття. У 1924 р. у Харкові почала роботу перша в Україні радіостанція. В 30-ті-40-ві роки ХХ ст. розповсюджуються магнітофонні записи. В 1931 р. режисером Дзигою-Вертовим був знятий першій в Україні звуковий документальний фільм. З того часу кіноматеріали поступово набувають комбінованого аудіовізуального змісту. У 1951 р. було створено перші телецентри у Києві та Харкові. На телестудіях і в архівах також зберігаються магнітні плівки із записами телепередач. Зараз проводиться робота з переводу кіно- і відеоматеріалів на цифрові носії.

В останні десятиліття ключове значення набули різноманітні електронні історичні джерела, тобто інформація на електронних носіях, що призначена для комп’ютерів, мобільних телефонів та для мережі Інтернет. Зокрема, надзвичайно важлива інформація зберігається в електронних архівах на сайтах та форумах, в тому числі особистих блогах (наприклад ЖЖ – Live journal тощо). Особливе значення мають сайти ЗМІ, деякі з форумних сайтів і самі перетворились на потужні ЗМІ. Наприклад, під час подій «Помаранчевої революції» надзвичайну роль відіграли сайти «Майдан» і «Українська правда». Історичні твори зараз часто містять інформацію з електронних сайтів.

Нумізматичні джерела – стародавні та сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші. Це комплексний вид історичних джерел, водночас речових, письмових та зображальних. Іноді знаходять клади стародавніх монет. Нумізматичні джерела дозволяють робити численні висновки щодо економічної та політичної історії України. Найдавніші монети на території України ще у VI ст. до н. е. почали карбувати з бронзи давньогрецькі міста Пантикапей (сучасна Керч) та Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва). Перші давньоруські монети відомі з Х ст. н. е. Серед них і знаменита срібна монета Володимира Великого, знак княжої держави якого (тризуб) став гербом незалежної України. Проте у XII-XIV ст.. головну роль в грошовому обігу на території України відігравали гривни – злитки срібла різної форми і ваги.

Крім нумізматики – науки про грошові знаки – існує ще декілька подібних допоміжних історичних дисциплін. Зокрема, іноді окремо виділяють боністику – науку про паперові гроші та інші цінні папери (векселі, акції, облігації тощо). Сфрагістика – наука про печатки на документах. До неї близькі геральдика – наука про родові, міські та державні герби, а також емблематика – наука про інші символічні зображення. Поштові марки, що з’явилися у ХІХ столітті, досліджує філателія, поштові картки – філокартія, ордени, медалі, жетони та різноманітні значки – фалеристика. Існують також колекціонери і дослідники багатьох інших предметів, зокрема різноманітних етикеток та речей. Всі подібні колекції, їхні каталоги можуть мати неабияке значення як історичне джерело.

Існують також інші допоміжні історичні дисципліни. Наприклад, генеалогія займається дослідженням родинних зв’язків окремих людей, що має велике значення для відтворення біографій провідних особистостей. Історична метрологія досліджує стародавні міри довжини, ваги, площі тощо. Надзвичайне значення для істориків має історична хронологія, тобто наука про стародавні календарі та визначення часу різних історичних подій. Наприклад, у давньоруських літописах могли рахувати початок нового року з 1 вересня, 1 січня, 1 березня або з 1 березня наступного року. При тому роки рахували не від народження Христа (початку нашої ери – н. е.), а від створення світу. При тому існувало ще й принаймні три версії дати такого створення (світові ери) – олександрійська (5493 р. до Різдва Христова), антиохійська (5969 р.до Р. Х.) та візантійська (5508 р. до Р. Х.). Для інших часів та народів труднощі з датуванням історичних подій можуть бути ще набагато більшими.

Деякі допоміжні історичні дисципліни досліджують під певним кутом зору виключно письмові джерела. Так, дипломатика вивчає давні документи. Палеографія досліджує, як змінювалося написання окремих букв і здатна досить точно датувати будь-який рукопис. У більш широкому значенні це – наука про всі стародавні писемності. Текстологія досліджує тексти як такі, зокрема, з метою з’ясування їх авторства. Археографія – наука про найбільш правильні методи публікації письмових історичних джерел.

Окремо слід сказати про власно лінгвістичні джерела з історії України. Тобто значна інформація про історію міститься у самій мові. По-перше, це загальні дані про лексику (словесний склад мови), зокрема про запозичення іншомовних слів. Такі дані багато говорять про культурні зв’язки між народами у різні епохи. Походження слів вивчає етимологія. По-друге, це генетичні зв’язки (спільне походження) різних мов, зокрема, української, наявність у різних мовах слів спільного походження. Наприклад, викликає інтерес наявність значного пласту спільної лексики у слов’янських та давньоіндійських мовах. Окреме історичне значення має ономастика – наука про власні назви та імена. Серед таких назв найбільш важлива для істориків топоніміка – наука про географічні назви. Географічні назви самі по собі можуть бути дуже цінним історичним джерелом. Деякі з них своїм походженням сягають у сиву давнину, їх вік може складати понад п’ять тисяч років. Особливо це стосується деяких гідронімів – назв українських річок. Отже, різноманітні словники української та інших мов, зокрема, етимологічні, порівняльні та топонімічні є важливим історичним джерелом.

Таким чином, історики мають у своєму розпорядженні досить різноманітні і змістовні історичні джерела. Проте ці джерела є дуже нерівноцінними. Серед них іноді зустрічаються явні підробки. Набагато частіше джерело є справжнім, проте містить неправдиву або тенденційну інформацію. Часто буває, що різні історичні джерела протирічать одні одним. Але ж історики навчилися з цим розбиратися. В принципі робота історика дуже схожа з роботою слідчого. Недарма кажуть про «суд історії». Методи дослідження і узгодження між собою різних історичних джерел вивчає окрема допоміжна історична дисципліна – джерелознавство.

Про події далекого минулого ми часто маємо надто мало інформації. Про багато з них не залишилося жодних історичних джерел, отже, ми, скоріш за все, вже ніколи не дізнаємося про них. Але про події останніх століть ми часто маємо аж надто багато інформації. В такій ситуації завданням істориків є найбільш правильний і об’єктивний відбір і аналіз історичних джерел. Історики – живі люди, отже, вони завжди є так чи інакше упередженими. Одні джерела привертають їх увагу, інші – ні. Авжеж минуле здатне відповісти лише на ті запитання, які йому задають дослідники. Отже, різні історики використовують різні методиісторичного дослідження. Тобто вони залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел. Тому погляди істориків щодо історії України змінювалися з часом і сьогодні теж не є однаковими у різних істориків. Дослідженням історії самого дослідження історії України займається спеціальна її галузь – історіографія України.