Прадавнє населення України. Кам’яний вік

Українські землі населяли різні племена і народи, які мешкали на цій території біля 1 млн. років тому. За часів раннього палеоліту, на території України з’явилися пралюди – архантропи. Вони жили невеликими групами, що утворювали первісне стадо. Основою першої форми соціалізації людини були кровно родинні стосунки. Археологами знайдено на території України понад 30 найдавніших стоянок первісних людей – на Дністрі, Закарпатті, Донбасі, Криму. Близько 150 тис. років тому виник палеоантроп (неандерталець), а 40-25 тис. років тому – неоантроп (кроманьйонець) – тип сучасної людини – людини розумної(homo sapiens). З цього часу поряд із удосконаленням біологічної морфології людини йшло формування людського суспільства.

За часів пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) на зміну первісному стаду приходить родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією.

З появою кроманьйонців невпорядковані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзогамним: виникає звичай, що забороняв шлюб між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад.

За доби мезоліту (10-6 тис. років тому) окреслюються перші ознаки етнічної ситуації на території України. Родова община, залишаючись головним осередком суспільства, розпадалася на невеликі господарські групи, найменшою з яких була сім`я. Відбувалося розширення меж спілкування людей, що сприяло формуванню схожої мови, самоусвідомленню певної спорідненості, що, ймовірно, знаходило вираз у спільній самоназві.

На основі сукупності родових общин, пов’язаних спорідненістю шлюбних стосунків або сусідством, починає формуватися нова етнічна спільність – плем’я, тобто протоетнос. Він визначався такими складовими, як спільна територія проживання, спільна, або схожа мова, усвідомлення власної самобутності та відмінності від інших спільнот.

У подальші часи (доба неоліту – VІ-ІV тис. до н.е.) були створені передумови для формування окремих спільнот – етносів. Основу для глибоких зрушень поклала «неолітична революція» – перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих (землеробство, скотарство). Основою людських об’єднань стає сім`я, яка, ґрунтуючись на кровній спорідненості, виступає власником землі, свійських тварин і знарядь праці. З упорядкованістю шлюбних стосунків зміцнюється інститут роду, який ведеться за батьківською чи материнськими лініями. Націй основі починається відлік генеалогічної спорідненості. Внаслідок освоєння нових земель родова община поступово замінюються сусідською, але її члени зберігають первісні традиції та звичаї, що стає основою для формування генетичної пам’яті про своїх предків, про власне походження.

Важливим чинником розвитку етногенетичних процесів стали масштабні переселенські рухи, учасники яких поширювали свої культурні надбання на нові терени:

1. Балканська землеробська колонізація. Україна, як і вся Європа, не належала до територій, де зародилися первісні форми відтворювального господарства – воно було привнесене переселенцями зі Східного Середземномор’я. Переселенці з Малої Азії просувалися у Європу у двох напрямках: один – до Центральної та Західної Європи, другий – через Нижнє Подунав’я досяг на межі VІ-V тис. до н.е. Правобережної України. Переселенці несли з собою агрокультурні досягнення, спосіб життя та мову не лише близькосхідних, а й європейських (грецьких) зразків. На цій основі формувався і відповідний антропологічний тип.

2. Північноєвропейська (балтська) мисливська міграція. Внаслідок затоплення великої частини балтійського узбережжя пізньо-мезолітичне мисливсько-рибальське населення Західної Балтії почало пересуватися в південно-східному напрямі, зайнявши простір від сучасної Данії до Сіверського Дінця, досягнувши навіть узбережжя Чорного моря в районі Криму.