Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний та науково-культурний центр східного та південного слов’янства

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1596-1647 рр.) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже у 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, а й в усьому слов’янському світі. Заслуга П. Могили полягає в тому, що він перетворив Колегію на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. О. Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили – то була доба великих досягнень… Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи».

Під невтомним і подвижницьким патронатом митрополита Київського і Галицького (з 1632 р.) Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато благочестивих і вчених мужів».

Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Митрополит посилає в закордонні університети кілька юнаків, а зі Львова запрошує колишніх колишніх однокласників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського, який і став першим її ректором. Він також є першим українським доктором богослов'я, одним із авторів «Катехізису» (1645 р.). Йосиф Кононович-Горбацький також приїхав до Києва зі Львова, читав риторику, а пізніше – у 1639-1642 рр. – перший філософський курс. Пізніше цей курс читали його учні Інокентій Гізель та Іоасаф Кроковський. І. Гізель є автором книги «Синопсис» (1674 р.), що служила підручником історії багатьом поколінням українців, росіян та білорусів. Найпоширенішою книгою для домашнього читання стає «Києво-Печерський патерик» (1674 р.), у підготовці нового видання якого також брав участь І. Гізель. Мирослав Попович зазначає, що саме навколо професорів колегії склалося інтелектуальне ядро староукраїнської культури. В переважній більшості це було освічене духівництво. Вони писали вірші, ставили трагедії, драми та інтермедії силами спудеїв та городян, вчили співу і філософії, видавали різноманітну літературу в лаврській друкарні, тобто вчили мудрості.

Як вчений, П. Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учительне» (1616 р.), «Анфологіон» (1636 р.), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П. Могила користувався грецькими оригіналами та древніми руськими виданнями.

П. Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських Церков. «Православне ісповідання віри» залишилося в Україні єдиним підручником в навчанні віри аж до XIX ст.

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Однак, всупереч урядовим заборонам, в колегіумі і далі викладали повний філософський курс, а також елементи теології. Остання як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Києво-Могилянська колегія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ, до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством упродовж його історії. П. Могила закупив за свій рахунок близько сотні коштовних фоліантів з творами отців Церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики для академічної бібліотеки і посилав вихованців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спостереженнями Дмитра Чижевського, найбільше посланців їхало до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії та Португалії, Англії та Франції, Голландії та Данії, Чехії та Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і котрому П. Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втрати національної ідентичності.

Діяльність П. Могили як митрополита Київського і Галицького тривала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той період історії України по праву можна назвати Могилянською добою. Діяльність та твори П. Могили сприяли духовному єднанню українського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню. В'ячеслав Липинський говорив про наявність у той час духовних вождів «типу Могили» і політичних «вождів типу Хмельницького», з яких перші передують? а великою мірою і зумовлюють появу других.

Перед смертю Петро Могила записав у своєму заповіті: «Ще заки став я архімандритом Печорського монастиря, бачучи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт моєму Богові все своє обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих руїн, від яких полишилися нужденні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стала офіційно називатися Академією завдяки старанням гетьмана Івана Мазепи, ректора Йосифа Кроковського та Київського митрополита Варлаама Ясинського. В світлі реформ Петра І її становище виявилося двозначним: академія залишалась університетом західноєвропейського типу з гуманітарною орієнтацією освіти. Імперська ж влада намагалася перетворити її на пересічний російський духовний заклад. Незважаючи на наполегливий опір українських православних ієрархів, які вказували на всестановість і світський характер академії, кількість дітей священнослужителів там повільно, але зростала (із ¼ у кінці 40-х рр. ХVIII ст до приблизно половини загальної кількості школярів в кінці 80-х рр. цього століття). Перетворення її на духовний навчальний заклад відбулося уже на початку ХIХ ст.

Чисельний склад академії коливався в межах 1000 чоловік, у часи лихоліття падав до 100 чоловік. Матеріальне становище студентів було дуже тяжким, заробляли на прожиття миркуванням, тобто співали канти під вікнами у часи вакацій по всій Україні.

Навчання в академії продовжувалося 12 років, але поступали на навчання протягом всього року, коли хто хотів, у деяких класах залюбки сиділи по декілька років (наприклад, у класі риторики). Закінчували навчання так само довільно, як і вступали до академії. Більшість залишала її після риторики – це давало пристойну загальну освіченість і навіть уміння розмовляти латиною. Богослов’я не любили навіть ті, хто збирався стати священиком. Це зумовило появу указу митрополита у 1761 р., згідно з яким ті студенти, які готуються стати священиками, мають закінчувати навчання класом богослов’я, в противному випадку їм не будуть надавати багаті парафії. Священикам наказувалось «дочок своїх за невчених не видавать під загрозою втрати місць». Якщо спудей закінчив клас богословя, він мав право на тестя з парафією в 80-100 дворів, якщо покинув після філософії – 60-80 дворів, риторики і нижче – менше 60 дворів.

Києво-могилянська академія стала не тільки престижним центром освіти і науки, а й, як відмічають дослідники «велетенською лабораторією нової культури, в якій сформулюється не лише оновлене літературне мислення, а й нова індивідуальність, «людина Бароко», чий критичний допитливий розум подолає обмеження геоцентричної культури і забезпечить народження світської ментальності, без якої неможлива новітня культура вже нашого часу». Важливою рисою цієї культури була виразна багатомовність місцевих елітарних кіл, соціальну та культурну потребу в якій визначала велика мобільність кордонів того політичного, соціального та культурного простору, на маргінесі якого століттями опинялися етнічно українські регіони. Академік Ярослав Ісаєвич стосовно цього зауважував, що «користування латинською і польською мовами на елітарних рівнях культури продовжувалось у другій половині ХУVII - першій половині ХVIII ст. в автономній Лівобережній Україні-Гетьманщині, яка посіла у той час провідне місце в розвитку української культури».

І хоча культурні процеси другої половини XVIII - початку XIX ст. істотно змінили мовні пріоритети місцевої освіченої публіки, – її багатомовність, сформована не найменшою мірою завдяки навчанню в Києво-Могилянській академії, збереглася повністю.

Підвищення загального культурно-освітнього рівня українського народу створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури за право на самостійний розвиток. Як показали дальші події, загальний баланс змін був позитивним. Значно збільшилася кількість письменних людей. Сірієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 роках через Україну, навіть стверджував, що «у країні козаків ісі діти вміють читати, навіть сироти». А італійський історик і юрист Бісаччіоні Майоліні у своїй «Історії громадянських воєн...», надрукованій у 1653 р. в Болоньї, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ, підкреслюючи в українців одну примітну рису – «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей». Коли це й перебільшення, то немає підстав сумніватися в тому, що Україна зуміла не лише зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину.