Й Виникнення давньоєгипетської держави. Ранні та Стародавнє царства 1 страница

Раннє Царство (Архаїчний Єгипет) І—II династії 3100—2800 рр. до н.е.

Стародавнє (Старе) Царство 111—VI династії 2800 —2250 рр. до н.с.

Виникнення давньоєгипетської держави. Об'єднання нижнє єгипетського і верхнєєгипетського царств було революційним -за своїм значенням и історії Стародавнього Єї киту. У рамках однієї держави були зосереджені ресурси усієї долини і Дельти Нілу, з'явилися сприятливі умови для створення загальноєгипетської іригаційної мережі. На зміну поспішим внутриегилетским війнам, що послабляли країну, прийшла політична єдність.

Об'єднання Єгипту було досягнуте в результаїі багатьох воєн між верхнеегипетским і нижнссіинетским царствами. До нашого часу дійшла шиферна таблиця, де розповідається про діяння царя Нармсра. На одній стороні таблиці Нар^Ш^дів зображений в короні Верхнього Єгипту. Він замахнувся однією рукою, що тримає булаву, і готовий уразиш нею иоверженого супротивника, якого він тримає за волосся. Божественний покровитель царя — бог Гор у вигляді сокола гримас мотузок, шо обвиває символічне зображення Нижнього Єгипту-. І Іармер простує до десяти обезголовлених людей, перед ним йдуть писар і воїни, що несуть штаидарти із зображеннями богів. Па тій же стороні таблиці внизу цар в образі могутнього бика розбиває стіни ворожої фортеці, з якої рятується втечею воїн. На цій таблиці, як вважають, один з верхнєєгипетських фараонів зафіксував найбільш важливі події свого правління: псрсмоіу над Нижнім Єгиптом і якийсь похід, можливо, за межі Єгипту, що завершився узяттям фортеці.

Правитель верхнеегипстского царства став першим царем усього Єгипту. В списках царських династій, складених Манефоном, він названий Міной. Міна став родоначальником І загально єгипетській династії, його багатогранна діяльність знайшла віддзеркалення в творах античних письменників. Прагнучи згуртувати Єгипет, Мина на стику Дельти і долини заснувало столицю об'єднаного царства місто Мемфіс, одне з найбільших міст Єгипту. При Міні була побудована система каналів і гребель, завдяки якій виявилася освоєною значна територія навколо Мемфіса. У столиці був зведений храм богові Птаху.

Фараони І династії почали будувати собі особливі гробниці в районі Лбідоса. Цс були значні споруди з підземною камерою, стіни якої обкладалися сирцовою цеглиною. Виробився ритуал урочистого поховання фараона разом з його придворними і слугами, що свідчило про ріст значення царської влади. Вже біля виявленої гробниці Нармсра знайдено 33 поховання його слуг. Фзраони будують собі значніші по розмірах гробниці, і в останню дорогу їх супроводжує значно більше число служителів. Так, поряд з поховашіям Джсра виявлено 338 додаткових поховань, а ведалеко від нього — ще 269 могил його придворних і вельмож.

Фараон Джер був удачливим завойовником. Паскальні зображення, виявлені в Нубії, — -оказ його успішних походів за межі Єгипту. При І династії єгиптяни стали просуватися і на " ігатий міддю Синайский півострів, про що свідчать написи і зображення, зокрема в районі Вади- ^їігхара.

При II династії знову стає неспокійним Нижній Єгипет, одним з головних завдань виїдається остаточне возз'єднання країни, рішуче пригнічення нижнеегипстского сепаратизму. Гслснн: події розгорнулися при фараонові Хассхсмуи. На двох шо дійшли до нас його статуях -: -ій Єгипет символічно зображений поверженим, а написи повідомляють, шо в одному ~ку число убитих досягає 48 205, а в іншому — 47 209. Останні парі її династії називають

лише ім'ям Гора - покровителя Верхнього Єгипту, а Гором і Сетом, т. с. вже знаходяться -гд -.ьгг.ттниіггвом і бога Сета, що шанувався в Нижньому Єгипті.

Мабуть, при фараонах (І династії було успішно вирішено завдання остаточного об'єднання - ---—• з одно сильну централізовану державу.

Суспільство і держава в період Древнього (Старого) царства (XXVIII — ХХШ ст. ло н. з.)

Соиіально-економічні відносини. Об'єднання усіх єгипетських помів у рамках однієї жржьвг. організація єдиного управління країною привели до концентрації людських і аії^с-^іьнях ресурсів в руках центрального уряду. Його зусилля в економічній області були передусім на створення ефективної загапьноєгипстської іригаційної системи, причому «і. місцеві системи в номах входили в неї як складова частина. Спостереження над

тг ^- цз ^ їу. Нілу, будівництво нових гребель, магістральних і вілвідних каналів, відстійників і

водосховищ дозволили не лише отримувати стабільні і щедріші урожаї зернових на поливних землях, але і звести в сільськогосподарський оборот нові площі, які раніше або заболочувалися із- за зайвої вологи, або, навпаки, відчували її нестачу із-за занадто швидкого стоку. Основними зерновими культурами були ячмінь і зммер, або полба. На родючих землях Єгипту охоче розводили льон — культуру, що сильно виснажує грунт, але необхідну для виробництва особливо цінного одяг}', зазвичай призначеного для численних жерців. Органічним доповненням землеробства було розведення дрібної і великої худоби (корів, овець, кіз, ослів, свиней), особливо на великих затоплюваних просторах Дельти, багатих соковитими травами. У Дельті отримали розвиток садівництво і виноградарство. Основною олійною культурою був сезам, або кунжут. Продуктивне землеробство — основа єгипетської економіки і багатства єгипетської держави в період Древнього царства.

Помітні успіхи були зроблені в трьох основних галузях ремесла і техніки: в металургії міді, обробні каменю і гончарній справі. Велике значення мало впровадження у виробництво міді, що розширило технічні можливості людини. Древні єгиптяни отримували мідь в достатній кількості, щоб робити з неї найрізноманітніші предмети, знаряддя праці і зброю (статуї, пластини, пили, свердла, молоти, наконечники стріл і копій). Вони опанували непросту техніку кування і литва, могли вже сполучати мідні пластини за допомогою твердого припою. У гробницях того часу виявлені цілі клади мідних виробів. Гак, в гробниці Джера в Саккара знайдено три ящики, заповнених мідними виробами: 121 ніж. 7 пив. 32 шила. 262 голки, 16 пробійників, 79 доліт, 102 тесла, 15 сап та ін.

Епоха Древнього царетва — початок будівництва грандіозних споруд з каменю (піраміди, храми, кріпосні стіни), що зажадали високого мистецтва обробки каменю. Ретельно оброблені поверхні величезних кам'яних блоків, з яких складені піраміди фараонів IV династії (таких блоків було викладено тільки в піраміді Хуфу 2, 3 млн. штук, а це означає, що будівельникам довелося відшліфувати близько 14 млн. поверхонь), розкішне облицювання з плит — зримі свідчення майстерності єгипетських мулярів.

Винахід і повсюдне застосування гончарного круга привів до зрушень в керамічній справі, яка придбаває риси серійного, або «масового», виробництва, не кажучи вже про різноманітність форм кераміки.

Як було організовано сільськогосподарське і ремісниче виробництво в Єгипті? Численні рельєфи і розписи, що покривають внутрішні стіни розкопаних гробниць вельмож, дозволяють відповісти на не питання. На них зображені усі східці отримання продуктів і предметів ремесла — від обробки грушу до збору урожаю і приготування кінцевого продукту (печеного хліба, пива, мідних виробів). Згідно з цими, а також іншим джерелам (біографії вельмож), основними були великі господарства трьох типів: царські, храмовьіе і вельможні. Краще всього відоме за джерелами велике господарство вельмож. Воно складалося з двох частин: що перейшла по заповіту або купленої землі, яка позначалася як «будинок батька» і була власністю, і землі, отриманої за службу, яка вважалася лише умовним володінням. Ця юридична різниця була номінальною, оскільки посади, як правило, передавалися у спадок, так само як і батьківська земля (майно). Проте навіть власність на спадкову або куплену землю не була повною приватною власністю. Адже земля в Єгипті могла бути оброблена лише за умови її зрошування, а верховним організатором і розпорядником загальноегинетської іригаційної системи була держава, т. е. фараон. Тому фараонові належали верховні права на усю оброблювану землю, які не могли не обмежувати права власності на усі види єгипетських земель.

Судячи із згаданих зображень, господарство єгипетської вельможі було дуже великим, хоча його точні розміри нам невідомі. Воно складалося з резиденції-палацу вельможі, оточеною поселеннями землеробів і будинками ремісників. На полях папа працювали численні працівники, об'єднання у свого роду робочі загони. Вони отримували з панської садиби посівне зерно, тяглову худобу, сільськогосподарський інвентар. Працювали вони під спостереженням наглядачів, озброєних палицями, обліковці і писарі вели ретельний опис урожаю. У особливих майстернях на тих же підставах працювати ремісники, продукція яких поступала па склади пана.

Основні працівники вельможного господарства швидше за все не мали ні власної землі, ні знарядь праці і, природно, не могли розпоряджатися зібраїшм урожаєм або виготовленими виробами. Як показують зображення, вони отримували своє постачання (продукти харчування, одяг і ремісничі вироби) із загального складу. Інакше кажучи, великий маєток був натуральним, замкнутим в собі виробництвом, мало пов'язаним з ринковим обміном. Правда, у ряді сцсн зображені ринки, на яких йде жвава торгівля зерном, овочами, рибою, взуттям, одягом, проте,

ймовірно, ці дрібні ринки функціонували в межах тих же вельможних маєтків, а торгували лиьпь рідкісними надлишками споживаної продукції.

Основні працівники вельможних господарств не мали своєї землі, знарядь праці, працювали під спостереженням наглядачів і не розпоряджалися зробленою продукцією, прспн навряд чи вони були рабами, оскільки мали свою сім'ю, деяке особисте майно. У мисі.міжих текстах їх називають «мерет» або «хемуу», тоді як власне рабів означали терміном «бак».

По документах, що знайденим в архіві храму фараона Нсфсриркара (V династія) і стосуються інвентаризації майна, штатного розкладу, видач продуктів і речей, можна зробити висновок, що організація царського і храмового господарства була такою ж, як у вельможних маєтках, хоча, можливо, роль рабської праці в лих була вища (адже велика частина полонених осідала в царських і храмовьіх господарствах). Господарства вельмож і храмів обкладалися податками, а їх працівники відпрацьовували численні повинності (будівництво пірамід., доріг, перевезення тяжкості, вантаження судів та ін.) на користь центральної влади. За особливі заслуги фараони могли звільняти окремих вельмож і храми від податків і повитптостей, дарувавши їм так звані імунітетні грамоти. Так, в-грамоте фараона І'Іиопи II (VI династія) говорилося: «Моя величність не допускає, щоб яка-небудь людина храму Мина Коп-тосского в Коптосском номі робила перенесення і риття або яку-небудь роботу, вироблювану в цьому Верхньому Єгипті». Проіе подібиих грамот було небагато, велика частина господарств обкладалася численними податками і іювшшостями, тцо посилювало підневільне становище єгипетських трудівників в суспільстві.

Разом з великими господарствами царя, храмів, вельмож в Сгипті Древнього царства існували територіальні, або сусідські, іромади. Землі їх обробляли общинники, які позначалися терміном «царські люди», платили численні податі в царську казну і виконувати різні повинності. Працівники царських, храмовьіх і вельможних земель (мерет або хемуу) і члени єгипетських громад (нісутіу або хеіггіушс), включаючи сюди і ремісників, складали два прошарки основного класу єгипетського суспільства, який протистояв панівному класу на чолі з фараоном.

Раби «бак» складати особливий клас єгипетського суспільства. Судячи з документів, рабів продавали і купували. Ринки рабів поповнювалися за рахунок продажу військовополонених, попеволешія бідняків, що впали у борги. Проте в період Древнього царства ці джерела були обмежені: завойовні походи за межі долини Нілу були досить рідкісними, а поневолення коргнньїх єгиптян не заохочувалося центральною владою, оскільки великої пужди в рабах ще не було. Наявні раби використовувалися практично на тих же роботах, шо і загони підневільних працівників. Різкій грані між жорстоко експлуатованими працівниками вельможних і царських господарств, працюючих під палицею наглядача і власне рабами ще не було. За часів Древнього царства склалася специфічна система тотальної і жорстокої експлуатації основної маси єгипетського населення, залежних працівників і рабів (поголовне рабство, по словах До. Маркса), яка станс характерною рисою соціальної структури Єгипту наступних епох. Ця ретельно організована центральною владою експлуатація нижчих шарів єгипетського суспільства породжувала деяку близькість соціальних інтересів бідняків і рабів, призводила до зростання соціальної напруженості в єгипетському суспільстві.

Організація державного управління. Єгипетська деспотія. Необхідність в захисті привілеїв пануючого шару, організації іригаційного землеробства, в підтримці громадського порядку привела до створення численного і добре організованого державного апарату. Він складався з трьох основних ланок: центрального, обласного (комового) і місцевого (на рівні поселень-громад) апарату.

Начолі центрального управління стояв цар, шо носив пишні титули царя Верхнього і Нижнього Єгипту, втіленого бога Гора. Ніхто не міг вимовляти його священне ім'я, оскільки, по єгипетських віруваннях, це могло завдати цареві шкоди, тому царя називати алегорично — «великий будинок» (пер-о, звідки і виник термін «фараон»). Фараон втілював своєю особою потужність єгипетської держави і був наділений усією повнотою влади, т. е. зосереджував у своїх руках законодавчу-, старанну і судову владу. Фараон вважався не лише всемогутнім правителем, але і втіленням божества в образі людини, боголюдиною, а її розпорядження набували тим самим характеру безумовного веління. Був розроблений урочистий ритуал його шанування, фараон зображався в сонмі богів. Він вважався втіленням бога Гора, сином бога Ра, після смерті його зображували як Озиріса. Для шанування померлого фараона будувалися храми і грандіозні усипальні-піраміди. Жалюгідною піщинкою відчував себе простій смертний поряд з рукотворною горою — символом абсолютної влади бога-людини.1: Десятки тисяч людей, відірваних від

насущних господарських робіт, роками надривалися на гігантських будівництвах. За відомостями Гсродота, піраміду Хуфу будували 100 тис. чоловік з течія 20 років.

Найближчим помічником фараона був чиновник — чаті, що нагадує середньовічного всзира. Він був керівником численного, побудованого по -ринципу строгої ієрархії чиновництва, що належало до різних відомств: організації іригаційного землеробства, спостереження за худобою, ремісниками, військової справи, податкових надходжень і проведення повинносте*!, будівництва, судових справ. Особливістю центрального апарату Єгипту' була нерозчленована придворних функцій по обслужи-занию особі фараона, державного управління і виконання жрецьких обов'язків. Носій царських сандаль був в той же час головнокомандувачем армії, старійшиною палацу і начальником великої області Верхнього Єгипту, виночерпієм і верховним жерцем якого-небудь храму. Ось. наприклад, посади і титули одного з вельможею VI династії Хуфхора: місцевий князь (правитель Зле фанти не кого нома), друг єдиний (фараона), хс-рихсб (особливий жрець, що читає тексти), ими-из (придворний титул), вартовий Нсхсна (міста Иераконполя), скарбник царя Нижнього Єгипту, начальник чужоземних загонів (найманців), що виконує усі таємні справи глави півдня, довірений свого владики.

Як фараон носив титул царя Верхнього і Нижнього Єгипту, так і державне управління мало подвійну структуру: кожне відомство практично ділилося на два підрозділи, які обслуговували Верхній або Нижній Єгипет.

Органічною частиною державного апарату була армія. У той час вона комплектувалася по царському набору з вільних єгиптян і складалася із загонів піхоти, озброєної лука, стріл, списів і коротких мечів. За даними біографічних наїшсів вельмож, в армії знаходилися також якісь загони найманців, що набирають з чужоземців. Для захисту північних і південних меж будувалися фортеці, в яких розміщувалися постійні гарнізони.

1 Іомовий апарат управління копіював центральні органи і також ділився на підрозділи і ранги, але вже ооласт-ного значення. Як правило, номовое управління очолювалося номархами, представниками древньої аристократії, влада якої передавалася від батька до сина, що утворюють свого роду номові династії. Наскільки можна судити за джерелами, могутні фараони Древнього царства підпорядкували своїй владі місцеві династії номархов, хоча були вимушені частенько залишати їх на чолі номів, що готувало на майбутнє можливість відродження номового сепаратизму.

У ряді написів зустрічаються терміни «джаджат» і «ксибст», які означають швидше за все ради, що управляють життям громад. Вони спостерігати над місцевою зрошувальною мережею, вершили суд, особливо в області сімейного права, зокрема в справах про спадки. Поступово громадські ради були підпорядковані вищестоящій владі, а їх члени перетворилися на нижчих чиновників.

система державного управління, що склалася в епоху Древнього царства, припускає необмежену владу обожненого монарха, що спирається на розгалужений апарат числешшх чиновників, визначається як монархія деспотичного типу, або давньосхідна деспотія (від грецького терміну «дсспо-тсс»-— пан, якому протистоїть термін «раб»).

Зовнішня і внутрішня політика фараонів Древнього царства. Після об'єднання Верхнього і Нижнього Єгипту військовим шляхом при Хасехемуи перед засновником III династії фараоном Джосером (XXVIII ст. до н. з.) встато завдання зміцнення єдності країни. Воно проводилося різними шляхами: через будівництво єдиної іригаційної мережі дня усього Єгипту, активізацію зовнішньої політики, організацію центратьного управління. Одним з шляхів стало послаблення спадкової влади місцевих династій в помах шляхом призначення представників центру на посаді номархів і їх переміщення з нома в ном. Як показує біографія вельможі Мічена (XXVIII ст. до н. о.), його довга кар'єра включала посади правите.ія декількох номов - Мсндссського, Єаїсського, Лівійською, Лстопольського, Кінепольського.

Важливу роль в зміцненні центральної, влалу зіграла нова концепція обожнювання царя. Ця концепція стала утілюватися в звичних для єгиптян формах заупокійного культу. ї раніше, при фараонах І — II династій, царські поховання відрізнялися більшою пишнотою, чим поховання номархов. Але в принципі і царські, і вельможні гробниці були одним і тим же видом споруди, так звані мастабьі. Тепер ці традиції переглядаються. Щоб підкреслити особливий харакіер влади, неземну могутність фараона, його пряму причетність до світу богів, його поховання отримує принципово інше рішення. Джосер зводить собі гробницю небачених досі розмірів і форми: у вигляді тієї, що вражала уяву тодішніх людей сту пінчастої піраміди заввишки в 60 м, має в основі 160X120 м (близько 2 га). При піраміді були побудовані заупокійний храм і молитовні, де жерці

здійснювали релігійні церемонії на честь боголюдини-фараона. Придворні і номархи спали зводити свої усипальні поряд з пірамідою, демонструючи безумовну відданість свогму ннадиці. Якщо з релігійно-ідеологічної точки зору будівництво піраміди було ефвкіииним засобом обгрунтування деспотичної влади обожненого фараона,, те з точки зору архітектурної і культурної зведення пірамід було величезішм досягненням: уперше в іеіорії було побудовано гігантську споруду з каменю, знайдена нова форма піраміди, вирішений ряд складних інженерних і архітектурних завдань. Будівельник першої піраміди Имхотеп увійшов до історії єгипетської культури як великий мудрець і був згодом обожнений. При фараонах IV династії (XXVIII — XXVII вв. до н. з.) Хуфу, Хафра і Менкаура будівництво пірамід як пам'ятників надлюдської величі і абсолютної влади досягло найвищого розмаху, а їх піраміди (особливо піраміда Хуфу) досі вражають своїми розмірами. Спорудження цих кам'яних гір у вигляді ідеально правильної піраміди зажадаю не лише величезної людської праці сотень тисяч людей, колосальних засобів, але і великих наукових знань в області обчислювальної математики, техніки, будівельного і інженерного мистецтва. Прикладом дотепного рішення складних будівельних завдань є геніально просте рішення проблеми оберігання внутрішніх приміщень від жахливого тиску верхніх поверхів піраміди за допомогою розвантажувальних камер. Піраміди IV династії залишилися в історії людства не стільки символами деспотичної могутності їх власників, скільки чудовими пам'ятниками культури єгипетського народу.

При IV династій централізація державного управління досягла своїх крайніх меж, оскільки всі вищі посади виявилися зосередженими в руках царської сім'ї (численних дітей і родичів фараонів).

Зосередження в руках центрального уряду величезних ресурсів усього Єгипту привело до успіхів в зовнішній політиці. Особливо енергійну завойовну діяльність розвинув засновник IV династії Снофру (XXVIII ст. до н. з.). При пім були вироблені основні напрями зовнішньої політики Єгипту: 1) на південь, в Нубію, 2) на північний схід, на Сінай і в Палестину 3) на захід, у бік лівійських племен. І на усіх цих напрямах Снофру взяв великі перемоги. При нім був приєднаний до Єгипту півострів Синайский, де знаходилися бататі мідні копальні. Для зміцнення північно-східних меж Дельти була побудована лінія оборонних споруд під назвою «стіна Князя», а на Сінаї потужна фортеця була названа «Будинком Снофру».

Вдалими були походи Снофру в Нубію, після одного з них він узяв в полон 7 тис. нубійців і відвів в Єгипет 200 тис. голів худоби. Успішними були і війни з лівійськими племенами.

При IV династії Єгипет, що здійснює контроль над захопленими територіями в Нубії, на Сінаї, серед частини лівійських племен, перетворився на одну з найбільших держав на Близькому Сході.

Проте у кінці правління IV династії внутрішнє положення в Єгипті ускладнилося. Будівництво гігантських пірамід і проведешія активної завойовної політики зажадали крайньої напруги усіх сил держави, привели до марнування величезних людських і матеріальних засобів і зрештою до виснаження країни. Експлуатація населення викликала невдоволення, призводила до загострення соціальних протиріч. Зайва централізація влади в руках відносно вузької групи царських родичів викликала невдоволення номовой зкати і аристократії служивого. Передаючи древню єгипетську традицію про цей час, грецький історик Геродот писав: «Хсопс (Хуфу) повергнув Єгипет у всілякі біди. Передусім він замкнув усі храми і заборонив єгиптянам приношення жертв, потім змусив усіх єгиптян працювати на нього (при будівництві своєї піраміди)». Про невдоволення політикою IV династії наме-каетея в папірусі Вссткар, де приведені древні оповіді про фараона Хуфу і чародіїв. Тут говориться про те. що дружина одного з жерців зачала від самого бога Ра і народила трьох синів, що стали засновниками нової, V династії. Інакше кажучи, боги як би санкціонували позбавлення влади правителів IV династії і передали трон новим фараонам. У написах пропадають дані про останніх представників IV династії, не збереглися навіть їх піраміди — факт досить красномовний. Цілком імовірно, що зміна однієї династії іншій сталася насильницьким шляхом. Прагнучи зміцнити внутрішнє положення в країні, фараони V династії (XXVI - XXV вв. до н. з.) відмовляються від будівництва величезних пірамід (їх піраміди — досить скромні будівлі в порівнянні з IV династією). Вони притягають в центральний апарат представників місцевої і служивого знаті, відкриваючи дорогу- втору ширшим кругам аристократії, зміцнюють загальний стан єгипетської знаті. Змінилася і релігійна політика. Починається активне будівництво храмів сонячному богові Ра, культ якого стає головним державним культом. Ім'я бога Ра частіше, чим раніше, включається в систему тронних імен ряду фараонів (Саху-Ра, Неферирка-Ра та ін.). Тепер концепція божественності фараона

обґрунтовується не гігантськими спорудженнями заупокійного культу, а іншими ідеологічними засобами: ідеєю прямого походження від верховного бога Ра, оголошеною бат ьком царюючих фараонів. Ці заходи, що дещо заспокоїли країну, забезпечили успіхи зовнішньої політики V династії і подальше розширення впливу Єгипту за його рубежами. На півдні єгипетські загони доходять до третього порогу Нілу. 11а рельєфах заупокійного храму фараона Сахура в Лбусире зображені кораблі, прибулі з Фінікії, а одна з богинь записує число полонених і стада худоби, захоплені у лівійських племен в країні Тсхсну.

При VI династії (XXIV - ХХШ вв. до н. з.) триває процес зміцнення номовой і знаті служивого. Багато її представників домагаються від фараонів им-мунитетньїх ірамот, по яких їх власники звільняються від податків і повинностсй на користь центральної влади. Зовнішнім вираженням сили місцевій аристократії є їх гробниці. Якщо раніше номархи прагнули будувати усипальні поряд з пірамідою своїх) повелителя, то тепер вони будують їх у своєму номі. Гробниці номархов з покоління в покоління стають усе більш розкішними, годі як піраміди фараонів перетворюються на скромні будівлі, що не йдуть в яке-нсбудь порівняння з грандіозними спорудженнями IV династії. Відбувається перерозподіл матеріальних і людських ресурсів на користь місцевої влади. Економічна і політична могутність центрального уряду падає, так само як і зовнішньополітичний вплив Єгипту.

Після припинення VI династії (середина XXIII ст. до н. з.) влада мемфисських царів стає номінальною. Країна розпадається на безліч самостійних князівств, що складаються з одного або декількох номів. Епоха Древнього царства завершується. Починається період занепаду і роздробленості Єгипту, так званий І перехідний період історії Стародавнього Єгипту.

На рубеже VI–VII веков Аравия переживала политический, социальный, идеологический кризис. Не было общепризнанного аравийского политического центра. Междоусобные войны разоряли хозяйство. Родовой строй кочевников разлагался. Социальные противоречия, особенно среди городского населения, например Мекки, обострились. Обособленные племенные культы, многобожные верования препятствовали объединению племен в одну народность. Разрешить этот кризис можно было лишь путем выработки новых идей, направленных на объединение племен, создание централизованного государства, уничтожение племенного многобожия, смягчение социальных противоречий. В исторических условиях средневековья это могло сделать только новая религиозная идеология. Этой идеологией стал ислам.

Возникновение ислама связано с именем пророка Мухаммеда, одного из видных мекканских ханифов. Пророк ислама – реальное историческое лицо. Он происходил из племени курейшитов, рано осиротел, был пастухом. Затем женился на богатой вдове Хадидже, стал купцом в Мекке. Около 610 года он выступил с проповедью монотеистической религии, названной им исламом. В своих проповедях Мухаммед призвал к вере в единого Бога Аллаха, к соблюдению простых норм морали, к ограничению ростовщичества, к оказанию богатыми благотворительной помощи неимущим. Переселившись из Мекки в Медину, он организовал общину, члены которой признали его своим пророком. Новое учение было принято в других регионов полуострова не сразу. Так, лишь в 630 году мекканская знать приняла новое учение, и Мекка превратилась в центр ислама. С этого момента мусульманское феодально-теократическое государство получило название Арабский халифат. Халифы, считавшиеся преемниками, заместителями Мухаммеда, а позднее и представителями Аллаха на земле, сосредоточили в своих руках всю полноту светской и духовной власти. Ислам превратился в господствующую религию арабского государства.

В ходе ведения завоевательных войн происходило распространение ислама за пределами Аравии. В конце VII века ислам проник в южные районы Средней Азии, на Северный Кавказ, 9–10 веках – в Волжско-камской бассейн и в Приуралье, в IX веке – в Северно-Западную Индию, в глубь африканского континента.

В середине VII века в исламе оформились три направления:
хариджиты (араб. – «вышедшие», «возмутившиеся»), отстаивающие общинный характер власти и безусловную выборность главы общины (имам-халиф);
сунниты (от «сунна»), занимающие серединную линию, т.е. согласующие решения о правителе с мнением «всей общины», а по сути с ее религиозно-политической верхушкой;
шииты (араб. «группа приверженцев»), признающие божественную природу власти, предопределенную в роду Али, двоюродного брата и зятя Мухаммеда.

Суннизм представляет собой ортодоксальное направление, которое имеет большое количество приверженцев. Он распространен в Средней и Малой Азии, Закавказье, Поволжье, Сибири, на Урале. Почти 90% мусульман относится к суннитам. В отличие от других направлений, в суннизме не возникли особые секты. Только в новое время как религиозно-политическое движение появились ваххабиты.
Разделение ислама на суннизм и шиизм произошло в результате политической борьбы за престол халифата. Шииты как сунниты, признают святость Корана, традиционную мусульманскую обрядность.

В исламе нет церкви как специального института, поскольку не признается какой-либо посредник между Богом и человеком. Богослужение может совершать любой член уммы (религиозной общины). Культ требует исполнения пяти столпов ислама:

исповедание веры, произнесение (шахады) – вероучительной формул ы «нет Бога, кроме Аллаха, и Мухаммед – пророк его»;

ежедневная пятикратная молитва (намаз);

соблюдение поста в месяц рамадан (ураза);