Парадокси життя Задзеркалля: могло так бути

День починав займатися рожевим небокраєм. Несміливий край сонного промінчика сонця ковзнув по шибці, переступив підвіконня і заглянув у блакитно-сірі оченята немовляти, що круглими цікавинками-ґудзиками агукав до світу.

Марко намагався підняти голівку, а крихітні рученята ловили сонячний зайчик. Промінчик теплом затримувався у маленьких долоньках, пестив рожеве яблучко щічок. Хлопчик усміхнувся, але одразу ж жалісливо захлипав, гукаючи маму.

- Ликеро, люба, я підійду, пограюсь, заспокою. Відпочинь, моя рибочко, - поцілувавши дружину, тихо шепотів ніжні слова Тарас.

- Дякую, милий мій. На кухні пляшечка, розігрієш молочка, нагодуєш наше сонечко.

Тарас устав, тихо підійшов до колиски. Марко чекав, очки усміхнулися, рученята потягнулись до татка.

- Агу-агу – вітався і, викинувши наперед рученята, просився встати.

- Крихітко моя, мій сину, - притулив батько маленького до грудей.

- Скучив, наляканий, думаєш, що сам, без тата, без мами.

Ні, наша Марієчко, ми тут, з тобою. Ось ти з татком, у нього на руках.

- Агу, хм-м, а-я, - ніби підтримуючи думку, жебонів Марко.

- Мама наша стомилася, дамо їй спокій, а з тобою пограється тато.

Тарас пішов на кухню, Марко тихенько лежав на дужому татковому передпліччі, роздивлявся навсібіч.

Тепле молоко, міцні татові руки знову заколисали хлопчика. Тарас не став класти його в люльку: нехай подрімає. Віки ледь-ледь смикалися, напіввідкриті оченята дрімотно нагадували, що сон буде короткий.

- Спи, мій сину, моя кровиночко, спи на татових сильних руках, спи... Станеш на ніжки, тупцяти почнеш і відкриється перед тобою світ, вся акварель життя...

- Сину, сину... – з якоюсь глибокою задумою притишено вимовив Тарас. – Я хочу, щоб твоя душа навчилась вміщувати весь світ. У ньому є все: найкраще, найчарівніше і, на жаль, найстрашніше.

Але для тебе, мій сину, я подарую життя, яке буде яскраве, різнобарвне і дивовижне.

Життя свіже й запашне, сповнене щирої духмяності липи та дзижчання джмеля. Так хочеться, щоб ти, сину, вдихнув його на повні груди, відчув і доторкнувся до нього поглядом.

Обминай небезпечне і, можливо, не спіткнешся об страшне. Але без цього ти не пізнаєш життя у всій красі і повноті.

Життя... Сину, сину, як кидало воно мене, як тисло, як терзало, як било...

Хлопчик заворушився, заплямкав губками, скривив їх в усмішку.

- Мабуть, щось сниться, - обережно притулився батько до щічки Марка. – Не буду, ні, ні, сину, згадувати про горе і смуток, не буду тривожити твій сон. А розкажу тобі про життя казкове...

Казкове, коли туман обіймає річку, а та шепоче йому слова кохання, б’ючи об берег теплими хвилями, розсипаючись райдужними бризками.

А знаєш, як народжується дивовижне? Це коли веселка тоненьким місточком виростає над водою і згодом тане у вальсі золотих промінчиків – так народжується казка. Ось підростеш трішки і повеземо тебе у Моринці, де вночі з густих зелених садів чути співи соловейків, а вітер, слухаючи ці мелодії, в такт погойдує гілля калини, обнизане червоними коралями і вимережене вишуканими діамантами роси. Своїми малими босими ніжками ти ступиш на рідну землю, відчуєш, мій сину, її силу, побачиш рай – моє село. А коли день піде спочивати, і вечір нагадає про втому, ми вийдемо з тобою у поле. Я покажу тобі радісне. Там колосяться жита, виблискують і віддзеркалюють червоно- гарячий захід сонця...

- Тарасе, ти так гарно мрієш! Ми справді поїдемо в Моринці? – тихо й лагідно поклала Ликера свою тендітну, милу ручку на плече чоловіка.

- Ликеро, ти відпочила? А я тут Марку розповідаю про Україну, про край наш казковий, про життя. Нехай знає, що життя прекрасне тоді, коли душа вміщує весь світ. Я зумів вмістити його у собі, я щасливий... У моєму житті є ти, моя люба, є Марко, наша мрія, а у нас є Україна – наша ненька!

- Тарасе, як добре знати, відчувати, що ти з нами, що бережеш наш спокій, колишеш нашого сина і береш його маленьку дитячу мрію за руку і ведеш у життя.

Тарас підвівся, обняв і поцілував дружину, посміхнувся до сина вологими, повними голубих мрій і крилатих сподівань очима...