Особливості соціальної допомоги в Київській Русі

Філантропічний період в історії соціальної роботи змінився з V ст. н.е. етапом суспільної (общинно-родової, церковної) благодійності, який тривав аж до XVI ст. У Стародавній Русі він тісно пов’язаний з процесом становлення державності та проникненням християнства. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершився розпад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв’язків. Общини на той час складалися не тільки із родичів, але і чужих (тих, що прийшли) роду людей. Вони не могли існувати на основі старих племінних звичаїв і були надто слабкими, щоб врятуватись від військових та інших загроз. Гарантом безпеки в таких умовах ставав князь із дружиною, що мали оборонний пункт (город). На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові. Виникли племінні союзи, на базі яких створилась у 882 р. Київська Русь. Із її зародженням зміцнилися внутрішньогосподарські і внутрішньодержавні зв’язки, сформувався зарубіжний ринок, розвинулась культура. Певний вплив на слов’янські духовність та культуру, які відображають характер взаємин між людьми, мали слов’янські просвітники Кирило і Мефодій, що створили у 863 р. слов’янський алфавіт (кирилицю), а незабаром на його основі і книжно-письменну слов’янську мову, яка охопила значну частину слов’янських народів. Вона стала однією з найважливіших передумов становлення і розвитку самобутньої слов’янської цивілізації з її особливою духовністю, що відрізняється схильністю до добра і справедливості, співчуття і підтримки.

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування поганських уявлень Стародавньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство визнається офіційною державною релігією. З його прийняттям з’являється і нова впливова організація церква. Київська Русь вибрала візантійську релігію не тільки тому, що в неї з Візантією були давні торгово-економічні зв’язки, але головним чином тому, що християнство було дуже співзвучне характеру і моралі давньоруського народу з його природною духовністю. Цьому у немалій степені сприяло вчення про порятунок душі та людинолюбство.

Християнізація слов’янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда.

Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.

В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший – пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов'янських земель.

Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки.

Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів.

Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими «злидарелюбцями», із середовища, яких виділялись князі, духовенство та кращі люди землі. Всі вони, знаходячись під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Виходячи з таких міркувань, благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров’я: вона більше була потрібна самому злидарелюбцю, ніж злидарю. Давній благодійник, «христолюбець» менше думав про те, щоб доброю справою підняти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб підняти рівень власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не включалась в коло державних обов’язків. Так відносились до неї і князі, з яких багато вихвалялись літописцями за їх злидарелюбство. Св. Володимир, наприклад, дозволяв будь-якому жебракові і убогому приходити на княжий двір, щоб харчуватися, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого порятунку, завдяки Божій милості, у битві з печенігами під містом Василівим його щедрість була особливо велика. Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свою удачу 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей 300 гривень. Повернувшись до Києва, він на радощах влаштував бенкет для бояр і простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей.

Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності: 1) роздача милостині; 2) харчування на княжому дворі; 3) розвезення продуктів містом для убогих.

Князь Володимир встановив разом з митрополитом Львом давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у яких майно було знищено вогнем, і нарешті, для полегшення потреб всіх знедолених.

Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богаділень, можливо також перших лікарень. Окремі джерела стверджують, що ще раніше княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. Що стосується шкіл, то слід відзначити, що їх створення на початках зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.

Крім князя Володимира історія згадує про ряд інших христолюбних і злидарелюбних князів. Особливо відзначають літописи синів Володимира – Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Він видав Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто турбота про злидарів і вбогих, залишалась у віданні священиків у парафіях та єпископів у єпархіях.

Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів «Руська Правда». Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей.

Прославився своїм злидарелюбством також великий князь Володимир Мономах, який за свідченням сучасників, роздавав гроші і предмети першої необхідності обома руками. Опіка над бідними і страждальцями стала одним з найбільших його обов’язків, яскравим свідченням чому служить його «Повчання дітям» (1114). У ньому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих. Він залишив по собі так званий заповіт для своїх синів, у якому було сказано: «вшановуйте, нагодуйте, напоїть, стороннього, чи простого чи знатного; старих треба шанувати як отця, а молодого як брата; убогих не забувайте – годуйте і подавайте сироті, за вдовицю заступайтесь, не даючи сильним погубити людину».

Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але і вчила їх читати, писати і ремеслам. Тут ідея допомоги не зводиться тільки до харчування і надання притулку.

І все ж княжа благодійність в Стародавній Русі не переступила меж приватної опіки. Звідси її найважливіші риси:

1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання.

3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.

У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо. Наприклад, 1034 р., в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних заходів щодо його ліквідації.

4. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника.

Слід розглянути детальніше особливості церковно-монастирської форми опіки. У другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це обумовлювалось рядом причин, перш за все ростом монастирської і церковної опіки.

Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі, природно, схильні були передати сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручати здійснення самої справи допомоги представникам релігії, тобто духовенству. Так, вже в церковному статуті 996 р. згадується про обов’язки духовенства з нагляду над опікою бідних, причому на утримання церков, монастирів, лікарень, богаділень і на прийом убогих була визначена «десятина» – десята частина поступлень від хліба, худоби, судових мит і т.д. Подібні відрахування на церкву і благодійність робили також і приватні особи – кращі люди землі.

Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим, хворим.

Перші в державі лікарні, в яких бідні, опікувались і користувались безкоштовним лікуванням, були запроваджені Переяславським єпископом Охрімом в 1091 р.

При всіх монастирях, що мали кошти, проводилось харчування злидарів і убогих. Для них влаштовувались навіть окремі приміщення.

Монастирі спочатку існували як закриті товариства. Вони не прагнули спілкування з народом, бо чернецтво було зреченням світських спокус.

Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми підтримки.

Особливою щедрістю у справі допомоги нужденним відрізнялися ченці Києво-Печерського монастиря і між ними св. Феодосій. «Преподобний Феодосій сам завжди виявляв велику любов до бідних. Якщо він бачив злидаря чи убогого в смутку і нещасті, то сильно вболіваючи, завжди допомагав зі сльозами. Біля монастиря Феодосій влаштував двір і церкву св. першомученика Стефана. Тут завжди жило багато злидарів, сліпих, кульгавих, прокажених, які харчувалися від монастиря, отримуючи десяту частину від всього монастирського майна. Крім того, преподобний кожну суботу посилав віз хлібів тим, хто знаходився в ув’язненні. Він був милостивим не тільки до бідних, але навіть до тих, хто спричинював зло його монастирю. Одного разу привели до преподобного зв’язаних розбійників, що займались крадіжками. Преподобний, бачачи їх зв’язаними, зжалився над ними і, просльозившись, наказав розв’язати їх, дати їм їсти і пити, потім навчивши їх нікому не робити зла і не ображати, відділив їм навіть частину майна і відпустив з миром».

Поступово оформилась ктиторська (ктитор – засновник) монастирська система. Її особливість полягала у тому, що той, хто постригається у ченці, зобов’язаний приносити дар монастирю у вигляді зазвичай земельних угідь.

Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.) з них 99 знаходилися у містах. Монастирська система поступово витісняла княже благодійництво, стаючи самостійним суб’єктом допомоги.

Можна з впевненістю сказати, що ніколи згодом, протягом всієї нашої історії, на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як у найдревніший період княжої влади, який за увагою суспільства до справ благодійності і за пожертвами на нього, повинен бути поставлений в тисячолітньому житті держави на перше місце. Відмінною рисою благодійності цього періоду була «сліпа» роздача милостині, при якій будь-які дослідження про злидарів та їх потреби не тільки не проводились, але прямо заперечувались вченнями святих отців. Найбільше за все роздавалось життєво необхідних продуктів, так як грошовий обіг в той час був ще дуже слабкий. Тому, не дивлячись на відсутність будь-яких досліджень потреби того, хто просить, милостиня нерідко поза волею благодійника досягала своєї мети: голодний не брав будівельні матеріали, а погорілець – хліба, якщо не хотів їсти. Допомога була різноманітна і часто відповідала дійсній потребі. Вона виражалась у побудові житла, у викупі полонених, у навчанні ремеслам

У Х – ХШ ст. церковна практика допомоги розвивалась не тільки через монастирі, але і через парафії.

Покажемо детальніше особливості церковно-парафіальної допомоги. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку від матеріальних допомог до виховання і перевиховання.

Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки древньої письменності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні.

До особливо значимих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної казни грошей, хліба, насіння, які надавались окремим особам, а також громаді, часто під заставу майна. Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей.

Таким чином, парафіяльна благодійність була не тільки церковною, а й громадською, тобто переслідувана не лише релігійні цілі порятунок душі парафіян, але і мету соціальної підтримки та допомоги потребуючим.

Проте благодійність у Київській Русі, як вже зазначалось, мала не тільки позитивні сторони, а й створила гострі соціальні проблеми. Жебрацтво і злидарство у Київській Русі розглядались як свого роду необхідність, так як само його існування, згідно тодішніх уявлень, входило в плани Бога, щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити богопотрібну справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрісся до розмірів великого громадського лиха. Монастирі і княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут поживу. При багатих княжих дворах з’явились навіть особливі «штати» постійних жебраків.

Держава ж мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, сама ж при цьому виступила виключно в ролі приватного благодійника. (О. Янкович, В. Поліщук)

Розвиток економічного, культурного та соціального життя був перерваний монголо-татарською навалою. Незважаючи на велику шкоду, якої завдали монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, традиції благодійницької діяльності, закладені з часів Київської Русі, не були забуті.

Питання суспільної допомоги в християнській літературі в період Київської Русі

Письменники княжих часів, поширюючи в народі науку Христову, виховуючи його в дусі християнської моралі, спонукали до опіки над знедоленими. Адже любов до Бога має сполучатись з любов’ю до ближнього, що виявляється, передусім, у справах благодійності, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт.

Такий підхід до підтримки нужденних простежується у творчості В. Мономаха, Феодосія Печерського одного із засновників Києво-Печерського монастиря, Луки Жидяти та ін.

Найбільш відомим було «Повчання дітям» (1117 р.) князя В. Мономаха. Приводом для його написання стала зустріч із послами від братів, які схиляли до згоди на приєднання до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і, залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму святого письма лягли в основу його «Повчання». В результаті вийшли ґрунтовні настанови, як жити за заповідями Божими, головними з яких є три: каяття, сльози і милостиня.

Він закликав понад усе убогих не забувати, годувати їх і піклуватися за права вдів, милостиню творити щедру, адже це є початок будь-якого добра. В. Мономах звертав увагу на зовнішню поведінку людей, у якій мали проявлятись пошана до старших, сердечне ставлення до людей. Кожен християнин повинен відвідувати хворого, провести мерця в останню дорогу, вітатися зі всіма. В. Мономах був дуже гостинною людиною і вимагав, щоб обов’язок гостинності виконували також його діти. Від того, як будуть вшановувати гостя на батьківщині, залежить, яка слава буде йти про людину руську по всьому світу.

Володимир Мономах закликав піклуватися про свій дім; не чинити шкоди не своєму ні чужому; прощати гріхи, як Бог прощає наші; каятись у своїх гріхах; жінку потрібно свою любити, але не давати їй власті над собою тощо.

Схожі мотиви простежуються у творчості Луки Жидяти, який звертав увагу на необхідність пам’ятати й бути милосердним до мандрівників, убогих, голодних, ув’язнених, сиріт.

Найяскравішим прикладом втілення ідеалу людини, створеного письменниками княжого періоду серед церковних діячів був Феодосій Печерський. Ось як літописець Нестор описує побут Києво-Печерського монастиря, коли ігуменом в ньому був св. Феодосій. «Яких труднощів доводилось зазнавати ченцям, це тільки один Бог відає, людина цього не в стані оповісти. Їх пожива складалася з самого хліба та вода. Тільки в суботу та неділю вони їли сочевицю. Коли її не було, то яку-небудь іншу варену городину. Свої вбогі засоби до існування вони заробляли працею. Коли бувало великий Никон сидів разом з іншими й оправляв книги, то часто траплялось, що блаженний Феодосій пряв йому необхідні для цієї праці нитки. Такої великої він був простоти й смиренності. Учень Феодосія Іларіон умів дуже вправно переписувати книги». Від Феодосія Печерського збереглось одинадцять творів: два послання до князя Ізяслава Ярославича, вісім повчань і одна молитва. Короткі і разом з тим дивовижно проникливі, повні щирого співчуття до людей, вони є прикладом красномовства XI ст.

У посланні князеві Ізяславу Феодосій закликав бути милостивими у ставленні до всіх людей, незалежно від їх віри і національності.

Ідеї людинолюбства проглядаються також в «Ізборнику» Святослава 1076 року. Це збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. У «Слові деякого батька до сина свого», що входить до його складу, розкриті загальнолюдські моральні норми у вигляді порад сину: зміцнюватись добросердечністю, поважати старших, перестарілих, не бути самолюбивим, не лінуватись, нагодувати голодного, відвідати хворого... Очевидно, «Слово...» належить невідомому київському книжнику, який був у хороших стосунках із упорядником «Ізборника...».

У творі яскраво просвічується ідеологічна позиція автора «Слова...» як представника пануючого класу. Він вважає, що хороше виховання можливе і на службі в багатих, якщо вони дотримуються принципів братолюбства. Він відкрито попереджує юнацтво, щоб не шкодили багатим, не нищили багатство, бо тільки таким чином можна відкрити собі дорогу до раю. Отже, ці поради виступають символами історичної своєрідності способу життя в умовах соціальної нерівності. (О. Янкович, В. Поліщук)

Ярослав Мудрий в Руській Правді наділив правами простих селян, увів правила для того, щоб люди жили більш мирно і краще, він захистив вдів і сиріт. У цьому документі знаходимо визнання автономності індивіда та деяких його особистих прав, у тому числі право на життя, високий соціальний статус жінки в суспільстві.

На думку І. Горілого, «Руська Правда» була першим слов’янським кодексом законів, що включав у себе подобу соціальної програми.Про важливість для князя Ярослава соціальної теми свідчить той факт, що з 37 його статей 8 цілком присвячені проблемам захисту дітей.

Іншу пам’ятку аналізує Г. Попович, яка зазначає, що «Моління» Д. Заточника розкриває сутність злиденності як явища, яке згубно впливає як на саму особу так і на її стосунки з оточуючими («бідний і на батьківщині ненависним ходить», «бідний заговорить – всі на нього закричать»). Бідність розглядається автором не лише як життєва проблема людини, а й фактор суспільної патології, оскільки пов’язана з крадіжками, розбоєм, розпустою. Автор переосмислює традиційно існуючі підходи до бідності як святості, необхідної умови чи атрибуту мирського життя. Княжа допомога розглядається як можливість нейтралізувати негативні наслідки бідності, відновити справедливість і присікти беззаконня.

Таким чином, письменники княжих часів закликали людей любити Бога і ближнього, допомагати бідним та немічним; проте вони не ставили питання про ліквідацію соціальної нерівності, вважаючи, що соціальна гармонія цілком можлива у суспільстві, де є багаті та убогі, праведники та злочинці, здорові та хворі.

Спільне в ідеї милосердя, яка прослідковується в усіх творах, є: 1) лише милосердя робить людину людиною; 2) тільки через благодіяння можна наблизитись до Бога; 3) для благодійності немає кордонів, слід допомагати кожному, незалежно від національності, релігії, соціального стану; 4) допомога обов’язково має бути щирою, йти від чистого серця. У деяких творах знаходимо намагання вирізнити «менше» і «більше» благодіяння. До першого відносили «допомогу тілу» (нагодувати, нарубати дров, принести води тощо), до другого – «допомогу душі» (розпитати про становище, поговорити, поплакати разом тощо). Вже тоді спостерігається прагнення розглядати бідність як негативне явище, яке згубно впливає не тільки на людину, а й на її оточення.

Християнство запропонувало світу важливе розуміння соціального благополуччя і соціальної роботи, висунувши майже два тисячоліття тому дві ґрунтовні ідеї, пов’язані з суспільною допомогою: благодіяння і жертовність заради нужденних. Уся західна соціальна практика аж до появи протестантизму базувалась на цих двох постулатах.

Питання для самоконтролю:

1. Які особливості архаїчного періоду виділяють дослідники в історії соціальної роботи?

2. Які чинники дозволяють говорити про наявність найдавніших форм допомоги та підтримки?

3. Які форми підтримки існували при дотриманні сакральних традицій? У чому прагматична сутність свят?

4. Охарактеризуйте основні форми родової моделі допомоги.

5. Дайте характеристику господарським формам взаємодопомоги.

6. Назвіть одну з перших теоретичних настанов у галузі суспільної допомоги, видану Римською церквою.

7. Яка тривалість філантропічного періоду в історії соціальної роботи?

8. Які форми соціальної підтримки вразливих категорій населення практикувались у державах Давньої Греції?

9. Чим характеризується період церковної благодійності в історії соціальної роботи?

10. Яким був статус особи, що потребувала допомоги у середньовіччі?

11. Які види общинно-родових форм допомоги у давніх слов’ян?

12. Які найважливіші риси княжої благодійності, монастирської та парафіяльної допомоги?

13. У творах яких письменників княжих часів розглядаються питання соціальної підтримки?

14. Чому княжа допомога характеризується дослідниками як суперечливе явище? Розкрийте зміст благодійної діяльності київських князів.

15. У чому проявлявся «патерналістський контроль держави» щодо церковно-монастирської форми опіки.

16. Які риси приходської допомоги дозволяють дослідникам порівнювати її із громадською?

17. Аргументуйте тезу провідного історика України М. Аркаса, який писав, що Ярослав Мудрий, Володимир Мономах прагнули розвинути благодійництво, надавали йому організованого характеру.

18. Назвіть головного суб’єкта соціальної допомоги в епоху середньовіччя.

Поясніть сенс висловлювань:

1. Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай... Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою відміряють вам (Євангеліє від Св. Луки).

2. Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє (Євангелія від Матвія).

3. Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує... (Євангеліє від Матвія).

4. Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів (Коран).

5. Ми всі маємо потребу один в одному: бідний в багатому, багатий у злидареві, той, хто нічого не має, у тому, хто подає милостиню... (Іоанн Златоуст).

6. Яких труднощів доводилось зазнавати ченцям, це тільки один Бог відає, людина цього не в стані оповісти. Їх пожива складалася з самого хліба та вода. Тільки в суботу та неділю вони їли сочевицю. Коли її не було, то яку-небудь іншу варену городину. Свої вбогі засоби до існування вони заробляли працею. Коли бувало великий Никон сидів разом з іншими й оправляв книги, то часто траплялось, що блаженний Феодосій пряв йому необхідні для цієї праці нитки. Такої великої він був простоти й смиренности. Учень Феодосія Іларіон умів дуже вправно переписувати книги (літописець Нестор).

7. Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух або ловець, задумуватись над таємницями природи й людського життя. З цим пов’язана також певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання. Літописець пише про полян, що вони мали лагідну вдалу. Мандрівники, що побували в ті часи на Україні, відзначають велику гостинність наших предків. Ібн-Даст пише, що слов’яни «гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискувати таких людей, у випадку, як хто скривдить або притисне чужинця, допомагають і боронять... (Г. Ващенко)

8. Ся вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубуючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинним німецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та коліченне, але не приймали того люди. Карали грошима, сажали до в’язниці, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на житє чоловіка наставати не любили. (М. Грушевський)