Формування української національної мови

Мова — активно функціонуюча система, тісно пов’язана з усіма сферами суспільного життя. Мова - одна з характерних ознак нації, оскільки творцями мови є люди, вони ж її розвивають і вдосконалюють.

Сучасна українська мова є національною мовою українського народу. Нею як засобом спілкування користуються близько 47 мільйонів мовців. Вона належить до східнослов’янської групи слов'янських мов індоєвропейської сім'ї, до якої, крім української, входять ще російська та білоруська мови..

Східнослов'янські племена (анти, венеди) в давнину проживали на території від Карпат до Балтійського моря. Об'єднавшись, вони утворили могутню східнослов'янську державу - Київську Русь - з єдиною мовою, так званою, староруською мовою.

У ХІУ-ХУІ ст. поступово формуються три східнослов'янські народності з відповідними мовами: на півночі - мова російської народності, на півдні - української, на заході - білоруської.

Учені визначають три шляхи утворення національних мов: через історичний розвиток із готового матеріалу (романо-германські мови), через схрещування і змішування націй (англійська мова), через концентрацію діалектів (східнослов'янські мови).

Українська національна мова утворилася на основі концентрації діалектів південних та південно-західних земель. На думку П.П.Плюща, це відбулося в кінці XVII – на початку XVIII ст., коли Україна була возз'єднана з Росією.

Л.А.Булаховський вважає, що інтенсивне формування української нації припадає на другу половину XVIII - початок XIX ст.2

У зв'язку з розвитком торгівлі, посиленням політичних і економічних зв'язків між різними феодальними областями. зростанням міст на українських землях відбувається зближення між колись віддаленими діалектами. Поступово виробляється нова мовна спільність українського народу - на основі мови української народності формується українська національна мова.

У царській Росії українська мова зазнавала переслідувань. Так, у 1863 р. циркуляром П.Валуєва було заборонено видання книжок українською мовою, а в 1876 р. Емським актом - увезення друкованих за кордоном книжок українською мовою, а також вистави на сценах театрів п'єс українською мовою.

Незважаючи на постійні переслідування, українська мова розвивалась, утверджувала себе у творчості таких письменників, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Франко, Панас Мирний, Леся Українка та ін.

Революційні події 1905 р. змусили царський уряд дозволити випуск газет, часописів, наукової та публіцистичної літератури українською мовою. Однак українські видання зазнавали жорстких цензурних утисків. У цей час в Україні майже не було шкіл з викладанням українською мовою.

На захист української мови виступили відомі російські письменники і громадські діячі М.Чернишевський, М.Добролюбов, О.Шахматов та ін. Академік О.Шахматов, наприклад, писав, що факт існування малоруської літературної мови з різними місцевими забарвленнями мови, зрозумілої і в Полтаві, і в Києві, і у Львові, повинен бути визнаний.

Відродження української національної мови та культури припадає на 20-ті роки XX ст. Почали відкриватися школи, в яких навчання велось українською мовою, українські театри, з'явились українські книжки, журнали, почали виходити різного роду словники, підручники і наукова література.

Проте вже із 30-х років знову починається наступ на українську мову, який був особливо відчутний в останні десятиліття існування колишнього СРСР. Закривались українські школи, театри набували статусу двомовних з переважною більшістю вистав російською мовою, поступово зникала українська мова у вищих навчальних закладах.

Усе це призвело до того, що було виховано ціле покоління людей, які не знали рідної мови. Проте завжди в тяжкі для української мови часи на боці рідного слова стояла українська прогресивна інтелігенція.

З настанням у другій половині вісімдесятих років демократичних зрушень у суспільному житті в Україні розпочалася боротьба за відродження національної мови, культури і літератури. Провідну роль у цьому русі відіграли передові письменники, поети, вчені.

У 1989 р. в Україні було прийнято «Закон про мови», в якому зазначалося, що українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу. У статті 2 Закону наголошується, що відповідно до Конституції України державною мовою е українська.

Україна гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння та культурного взаємозбагачення.

У Законі наголошується на необхідності виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної приналежності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні. Водночас вибір мови міжособистісного спілкування громадян України є невід'ємним правом самих громадян. Стаття 25 «Закону про мови» гарантує кожній дитині право виховання й здобуття освіти національною мовою.

16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації зазначається, що Україна «забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».1 3 24 серпня 1991 р. українська мова стає державною мовою незалежної України.

Отже, мова належить до національного скарбу, який потрібно дбайливо оберігати, розвивати, вдосконалювати. Адже «перед словом усі рівні, як перед світом, перед небом, землею, сонцем. І мова на кожен народ одна, яка всіх урівнює, яка не знає і не визначає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу. Мова є справді п'ятою ефірною стихією світу. Проте в кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення». Ці слова стосуються і національної мови українського народу.