Житіє святого отця нашого Івана Золотоустого, патріярха Константинограда 3 страница

Як настав час, коли у виноградниках зрізають грона і всі люди виходять у виноградники свої, вийшла й цариця і проходила царські виногради. Ідучи ж повз Теогностового виноградника (недалеко це було від виноградників царських), побачила його, що гарний, і, зайшовши до нього, урізала гроно своїми руками та й з'їла його. Був же такий царський устав: коли цар чи цариця ввійде до чужого винограду і з'їсть гроно, то щоб власник того виноградника відтоді не мав влади до нього, а щоб був той виноградник причислений до царських виногрон, а власник його чи ціну за свій чи іншого виноградника замість того візьме від царя. За тим-бо царським уставом повеліла цариця Теогностового виноградника приписати до царського. Це ж учинивши, надвоє мислила: одне, хотіла капость учинити вдові та дітям її, окільки гнівалася на неї (довідалася-бо, що до Івана ходила й оповіла йому про біду свою), а друге, шукала й на Івана зачіпки, щоб через неї могла прогнати його з Церкви, знала-бо, що коли він довідається про це, не мовчатиме нітрохи, але повстане супроти неї за ображену вдовицю, — і з того почнеться пря та й учиниться зловмисне діло, що й сталося.

Та-бо вдова ображена припала до блаженного і, ридаючи, звістила йому, що цариця відняла її виноградника, останню надію на живлення дітей. Іван же, не гаючись, послав до цариці своє писання із архидияконом Євтихієм, схиляючи її до милосердя, нагадуючи їй добре життя її батьків і добродійності давніших царів і приводячи їй до ума страх Божий, страхаючи їй душу пам'яттю страшного суду Божого і просячи, щоб повернула виноградника убогій вдовиці. Вона ж відписала йому різко, не повинуючись ученню його і не слухаючи прохання, але покладаючись на давні царські закони, і ніби ображена була від нього та й похвалялася не терпіти більше такої докуки. " Скривдив ти, — каже, — проханням, осудив мене словами своїми, ніби неправедно й беззаконно чиню, не знаєш царських уставів, образив мене ти докуками своїми, але не потерплю тобі до кінця, принижена тобою".

Святий же Іван прочитав це писання, зібрався сам і пішов до цариці в палац і, сівши у неї, почав знову тихими словами переконувати її, більше першого говорячи й молючи, щоб віддала виноградника вдовиці. Вона ж каже: " Уже тобі писала, що уставлено від давніших царів про виноградники, нехай, отож, вдовиця іншого замість того чи ціну за цього візьме". Святий же каже: " Не вимагає іншого виноградника, ані ціни за цього не шукає, але свого просить — віддай-бо виноградник її". Цариця ж рече: " Не протився давнім царським установленим законам, не на добро-бо тобі піде таке твоє супротивенство". Відповів Іван: " Не чини викриттів давніми уставами та законами, що їх язичницькі царі встановили; ніщо тобі не боронить знищити неправедного закона, а праведного установити, адже ти є цариця благочестива; віддай, отож, виноградника скривдженій, щоб не назвав тебе другою Єзавеллю, бо приймеш однаке з нею прокляття".

Коли це їй сказав, розпалилася цариця великим гнівом і наповнила криком палати, відкриваючи потаємну труту свого серця і горлаючи: " Я сама за себе маю тобі відомстити і через те не тільки не віддам жінці виноградника її, ані жодного замість того, а й ціни давати не повелю, а тобі за докуку кару учиню" І повеліла святого Івана силою викинути з палати. Із таким безчестям вийшов святий патріярх од цариці й повелів Євтихію, своєму архидияконові, під забороною, мовлячи: " Скажи дверникам церковним, коли цариця прийде до церкви, хай зачинять двері перед нею і щоб не давали їй ввійти до церкви, і всім, що з нею прийдуть; хай повідомлять їй, що Іван повелів так учинити".

Настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і зібрався весь народ до церкви, і цар прийшов із боярами своїми, прийшла і цариця з усім двором своїм. Коли ж воротарі побачили, що вона йде, то зачинили перед нею церковні двері, не даючи їй, за патріярховим повелінням, усередину зайти. І коли слуги кричали: " Відчиніть пані цариці! " — відповіли воротарі: " Патріярх повелів її не пускати! " Вона ж наповнилася сорому та гніву і мовила із криком: " Дивіться і розумійте всі, яке безчестя мені чинить гнівливий чоловік той: усі до церкви безборонно заходять, мені тільки одній забороняє! Чи ж не можу я помститися йому і прогнати його з престола? " Коли так вона волала, один із тих, що з нею прийшли і котрий меча мав, оголив його і простяг руку свою, бажаючи мечем ударити в двері, і тоді всохла рука його і стала нерухома, неначе мертва. Побачила те цариця й усі, що з нею, злякалися вельми та й повернули назад. А той, кому всохла рука, зайшов до церкви і, ставши серед людей, велеголосно закричав: " Помилуй мене, владико святий, і зціли всохлу руку мою, що на святого храма піднялася, зогрішив, прости мені! " Святий же збагнув причину усохнення руки його і повелів обмити її в олтарній умивальниці, — і тоді зціліла. Всі ж люди, побачивши таке чудо, воздавали хвалу Богові. Не потаїлося це й перед царем, одначе цар, знаючи лихий норов царициний, мовчав, ніби нічого не відав. Святого ж Івана вельми любив і з насолодою його слухав, а цариця щосили про вигнання Іванове хитро гадала, що і здійснила невдовзі.

Швидко по тому прийшов до Царгороду святий Єпифаній, єпископ кипрський, на пораду Теофілову несучи із собою книги, написані супроти Оригена. І вийшов із корабля, зайшов до церкви святого Івана Предтечі, яка відстояла від міста за сім стадій, і, здійснивши Літургію, посвятив диякона супроти канонів, які не дозволяють єпископові нікого посвячувати у чужій пастві без повеління справжнього пастиря, по тому ввійшов до міста і поселивсь у якомусь невідомому домі. Іван же прочув про Єпифанієвий прихід і про те, що служив у церкві Предтечі і що супроти канонів диякона поставив у його єпархії, — не прогнівився на нього за це, знав-бо його за мужа святого й незлобивого, але послав молити його, щоб прийшов до нього і щоб мешкав у патріяршому домі з ним укупі, як і інші єпископи. Єпифаній же не зволив і бачитися з Іваном не захотів — догоджував-бо Теофілові — і відповів посланим: " Коли Іван не прожене з міста Діоскора та його чорноризців і коли не підпишеться на відкинення Оригенових книжок, то не матиму сопричастя з Іваном". Іван же знову через послів відповів Єпифанію: не належить перед соборним розсудом дерзновенно щось чинити. Вороги ж Іванові, прийшовши до Єпифанія, науськали його, щоб увійшов до церкви Святих Апостолів на празника і щоб перед усім народом Оригенові книги прокляв і вигнаних із Діоскором з Єгипту ченців щоб відкинув як оригенітів, та Івана щоби викрив, котрий оригенітів приймає і з ними погоджується. Назавтра зайшов Єпифаній до церкви, постаючи за благочестя, а Іван, почувши, що хоче чинити Єпифаній, послав до нього, говорячи: " Багато супроти канонів чиниш, Єпифанію. Спершу-бо літургісав та хиротонісав ти в моїй пастві без моєї волі, також із нами жити не захотів, тепер же находиш на Церкву мою, дерзаючи без соборного суду чинити відлучення: дивись-бо, щоб не вчинив у народі сум'яття, бо сам біду підіймеш". Це почувши, Єпифаній засумнівався і вийшов із церкви, чекаючи приходу Теофілового. Господь же, не попускаючи, щоб була жадна ворожнеча та гнів поміж своїх угодників, показував Єпифанію таємними звіщеннями, що Іван чистий є від усіх наклепів, як сонце, і через задрість людську оббріхування терпить. Почув-бо Єпифаній од багатьох людей про великі чесноти Іванові і про непорочну його віру й досконале життя і чудувався, що багато хто повстав на Івана й численні вини сплітають на нього, чекаючи, який кінець має бути ділу, що починається.

Цариця ж Євдоксія, почувши, що Єпифаній відсторонюється від Івана і не має з ним погодження, зрозуміла, що поміж них є гнів. І закликала Єпифанія до себе та й рече йому: " Отче Єпифанію, знай, що все царство Греко-римське під рукою нашою є, і тепер усю владу церковну тобі дам, коли мене послухаєш і зцілиш жалість серця мого та й учиниш те, що мислю". Єпифаній же каже: " Говори, дитино, і за силою нашою учинити подбаємо, що буде на спасіння душі твоєї". Тоді цариця гадала, що лестощами схилить Єпифанія до свого умислу, й почала казати йому про Івана, мовлячи: " Цей Іван став недостойний церковного правління і такого великого сану, бо постає на царя і не воздає належної нам честі. А ще, окрім того, говорить на нього багато хто, що єретиком є іздавна, і через те хотіли б собора зібрати і скинути його із того сану та іншого замість нього поставити, котрий міг би добре управляти Церквою, щоб царство наше відтепер було мирне". Так сказала цариця Єпифанію, від великого гніву уся аж трусячись, і знову рече: " Не варто багатьох отців трудити, приводячи сюди на собор, але ти, святий отче, прожени його із Церкви, а замість нього постав іншого, кого тобі Бог покаже; я ж уладнаю, що всі тебе почнуть слухати". Мовить до неї Єпифаній: " Дитино, послухай свого отця без гніву. Коли Іван єретиком є, як кажете, і коли не покається в тій єресі, то недостойний буде патріяршого сану: учинимо йому, як це велиш. Коли ж тільки з тієї причини, що погудив тебе, вигнати його хочете, то Єпифаній на те не зволить, царям-бо належить не пам'ятнозлобними бути, а добрими, покірливими і прощаючими, коли їх гудять", бо і ви маєте над собою Царя в небесах і хочете від Нього прощення зогрішенням вашим, тож і іншим творіте: " Будьте ж милосердні, як і Отець ваш Небесний милосердний! " Цариця ж мовить до Єпифанія: " Огче, коли зробиш перепону Івановому вигнанню, то відчиню ідольські храми й учиню, що багато відступлять од Бога, поклоняться ідолам і будуть останні гірші перших". Це казала із гнівом та й сльози виливала з очей своїх. Єпифаній же почудувався безумному її гніву і сказав: " Чистий є від суду того", — і, це сказавши, вийшов з палати.

Пройшла чутка по всьому місту, що цариця підіймає великого Єпифанія на Івана і що Єпифаній, заходячи в палати, радиться з царицею щодо Іванового скинення. Дійшла та чутка і до Івана, він-бо, бувши теплий норовом і маючи готові слова на вустах, коли творив у церкві повчання, згадав перед усім людом про злобу всіляких жінок із Божественного Писання. Почули люди слова його про жінок і зрозуміли багато хто, що притчею про царицю говорить. Вороги ж Іванові записали ті слова на хартії і понесли віддати цариці: вона ж, прочитавши, гадала, що це про неї саму там говориться, і припала зі слізьми до царя, жаліючись, що Іван перед усім народом ганьбить її, і, ридаючи, сказала царю: " Знай, що моя докука є твоя докука. І коли мене Іван ганьбить, то тебе ганьбить, моє безчестя є твоє безчестя". І молила царя, аби повелів, щоб був собор на Івана і щоб прогнати його з церкви. Написала цариця й до Теофіла олександрійського, аби швидко прибув до Константинграда, не боячись нічого. " Я, — каже, — царя щодо тебе вмолю і всім твоїм супротивникам затулю вуста, тільки, не гаючись, прийди і єпископів багатьох збери, щоб вигнали ворога мого Івана. Теофіл же, підкріплений таким царициним писанням, постарався рушити до Царгорода, маючи кораблі, утяжені індійськими ароматами, й овочами, й багатоцінними єгипетськими шовковими та золототканими поставами, щоб багатьох звабити дарами і схилити до своєї поради.

У той час блаженний Іван написав до святого Єпифанія таке: " Брате Єпифанію! Почув, що дав ти пораду на вигнання моє, — знай-бо, що ти не побачиш більше престолу свого". Єпифаній же відписав йому так: " Страстотерпче Іване, образи перемагай, бо не дійдеш ти до того місця, на яке виженуть тебе". І збулося пророцтво обох: Єпифаній-бо, трохи пробувши в Царгороді, побачив, що хочуть осудити неправедно праведного. Не бажаючи ставати спільником того розбійничого суду, сів зі своїми на корабля, нікому про себе нічого не кажучи, і таємно повертався додому. Коли ж плив морем, відійшов до Господа — не дійшов престолу свого, за Івановим пророцтвом. Також і Іван у другому прогнанні своєму не дійшов до місця, на яке був посланий, почив у Господі, за пророцтвом Єпифановим, про що згодом оповіститься, тепер же до першої історії сказання повернемося.

Теофіл-бо, патріях Олександрійський, царициним писаниям укріплений, не гаючись, приїхав до Царгорода, нічого не боячись, із численними єпископами, яких до свого одномислія хитро схилив. Цар же не хотів із Теофілом бесідувати, доки не прийдуть єпископи римські від папи Інокентія, — не відав-бо, що чекають од нього римляни другого писання, яке звіщало б, що східні єпископи зійшлися, і через це, хоча й готові були в дорогу, одначе не йшли. А цариця потай від царя, закликавши до себе Теофіла й усіх, що з ним прийшли, єпископів, виповіла думку свою на Івана й молила їх, щоб подбали, наскільки могли, прогнати його з престолу. Знайшла цариця й інших, котрі так думали, і втішилася вельми, наповнила руки їхні дарами і, раду утвердивши, відпустила їх з палати. По тому прикликала до себе цариця шістьох єпископів та пресвітерів із дияконами числом двадцять, які відступили від Теофіла і клали на нього вини численні і які судитися із ним бажали. Тих усіх зібравши, цариця молила їх, щоб відступили від свого наміру і щоб не виносили на суд вин, жаліючись на Теофіла, але щоб образу свою відпустили йому. Одні ж бо послухали царицю і, поклавши на Бога печаль свою, замовкли, інші міцніше опиралися. Тих ото, котрі замовкли, цариця дарами збагатила, а котрі противилися — тих, схопивши, відіслала в Солунь в ув'язнення. Вищезгадані іноки, про образу яких мав бути суд на Теофіла, бачачи, що змінилися речі і вже не на те збирається собор, аби суджений був Теофіл, а щоби скинутий був Іван, а ще зрозумівши, що не зможуть мати на суді прю із Теофілом, бо його руку цариця укріплює, через те відійшли від скарг — і не тому, що дари від цариці прийняли, але задовольнилися тим, що Теофіл відлучення їхнє знімає і не забороняє їм повернутись у свої місця в єгипетську пустелю. Бо хитрюга той, увійшовши до міста, передусім шукав примирения із прогнаними іноками, щоб тільки із самим Іваном мати діло. Замовкли відтак іноки, одні тоді ж у пустелю свою повернулися, серед них були завжди пам'ятні Ісидор і преподобний Єракс; Діоскор же невдовзі в Царгороді помер і похований був із великою честю, там-таки помер і Аммоній, а, вмираючи, пророкував, що церковні розкольники, які постають на святого Івана Золотоустого, мають померти злою смертю, — і збулося, про що далі оповісться. Отож Теофіл, звільнившись од всіх своїх супротивників, перебував без печалі.

У той час святий Іван, за звичаєм своїм, проповідував у церкві Боже слово, певну частину Священного Писання від книг Царів, викладаючи таке: " Зберіть до мене єреїв безсоромних, що їдять трапезу Єзавелину, щоб сказав їм: " Чи довго ви будете кульгати на обидві ступні ваші? Якщо є Бог, ідіть за Ним, а коли трапеза Єзавелина є бог, то, ївши, виблюйте". Це почувши, вороги Іванові звістили Теофілові і з ним присутнім єпископам; вони ж написали ті слівця, зле тлумачачи і своє докладаючи, ніби Іван явно перед усіма нарік царицю Єзавелією, а їх найменував єреями безсоромними. Написавши це, віддали царю і цариці, і тоді цариця, ридаючи, просила в царя суду на Івана. Цар-бо пожалів вельми щодо цариці своєї і весь гнів свій, який на Теофіла мав, повернув на Івана і повелів Теофілові собора на нього учинити. Теофіл відтак зі своїми всіма радий був за прогнівлення цареве щодо Івана, тож знайшов двох дияконів, яких Іван відлучив од Церкви через гріхи: один убивство вчинив, а другий перелюбство. Тих Теофіл прикликавши, пообіцявши їм до попереднього сану привести, тільки нехай послухають його і хай неправдиво свідчать на Івана. Вони ж, окаянні, ворожнечу маючи на святого і попереднього сану бажаючи, відтак обіцялися вчинити Теофілову волю. Теофіл-бо написав численні фальшиві вини на Івана і віддав тим дияконам, щоб подали від себе соборові. Місце ж собору встановлено було на Халкедонському передмісті, де царський двір і церква була велика святих апостолів Петра і Павла, — там єпископи із Теофілом зійшлися й засіли. Блаженний же Іван сидів у своєму патріяршому домі з єпископами, що були із ним, числом чотирнадцять. І дивувався вельми, що Теофіл, якого примусом повелено заради стількох вин на суд привести, прийшов дерзновенно з численними єпископами і так швидко царя і всіх навернув, що не тільки про свої неправди не дав відповіді, а ще й інших судити хоче. Тоді почав говорити до єпископів своїх: " Моліте Бога щодо мене, братіє, а коли любите Христа, то не відходьте від Церков ваших, мені ж уже наблизився час бід, і, численні прийнявши печалі, маю відійти від цього життя; бачу-бо, що сатана, не терплячи мого учення, раду учинив на мене; ви ж не сумуйте через мене, але поминайте мене в молитвах ваших". Вони ж, почувши це, жахнулись і заплакали всі. Святий же повелів їм замовкнути, втішаючи їх, щоб не плакали по ньому. Коли ж бесідував він зі своїм собором, прийшли посланці від Теофілового собору, кличучи Івана на суд, щоб відповів супроти написаних на нього вин. Присутні ж з Іваном єпископи через тих посланників сказали Теофілові: " Не визивай Авеля, як Каїн, на поле, але ти до нас у доброзаконне місце прийди, щоб ми спершу твоє почули виправдання, маємо-бо на тебе книги, що вміщують сімдесят речей беззаконних, які ти вчинив. Ти-бо сюди прийди, бо ми благодаттю Божою не на розорення Церкви, а на мир зібралися, і нас є більше вашого собору". І святий Іван сказав: " До явних ворогів моїх не можу йти", — і не пішов. Кликаний був удруге і втрете — не йшов, а казав: " До кого маю йти: чи до супротивників моїх, чи до судей? Я готовий і перед зібранням усього світу стати, одначе так, щоб і супротивники мої зі мною на суд стали, а інший був, котрий би нас судив. Тепер же і супротивники мої, і судді — одні є, і не судитися зі мною, а судити мене хочуть. Не піду-бо на суд такий: нехай зберуться з усіх престолів єпископи, тоді стану на суді". Це сказавши, послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб говорили за нього. Теофіловий же собор, побачивши Іванових посланників і не бажаючи чути від них мовлених істин, схопили їх і били, а на одного з них наклали залізні кайдани — ті, що приготували на Івана, і почали читати неправедні вини на неповинного й чистого серцем Івана, брехливо написані, і, псевдосвідків поставивши, суд над ним чинили. Святий же Іван у той час сидів зі своїми єпископами у своїй церкві, кажучи: " Великі хвилі, люте притомлення, але не боїмося потоплення, на камені-бо стоїмо. Хай піниться море і нехай збурюється, але каменя не може розбити; хай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля не можуть потопити; чого ж боїмося, скажіть мені, чи ж смерті? " Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання". Чи ж вигнання боїмося, скажіть мені? Але " Господня земля і все, що на ній". Чи ж маєтків відняття боїмося? Але нічого не принесли ми у світ цей, тож явно є, що нічого й винести не можемо, і що в світі цьому не є страшне, то того не боюся; і коли є щасливе, не дбаю про нього, не боюся убогості, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю, але молю, щоб ви встигли на добре". Це і багато слів святий виклав тим, що слухали його. У той час Теофіл із єпископами своїми осудили святого Івана за достойного скинення і скинули його, ані лиця його не бачачи, ані голосу його не чуючи. Так в один день учинили злобу, яку здавна сплітали. Тоді послали до царя писання, яке мало в собі таке: " Оскільки Іван багатьма лихими речами є обкладений і сам себе винуватим тим освідчив, що не захотів прийти на суд, через те вже скинений є; такого ото канони викидають, а ми його скидаємо, і нічого більше не потрібно, тільки нехай повелить твоя держава його, хоч і не хоче, з престолу прогнати".

Цар же Аркадій ані речей, писаних на Івана, не чув, ані відповіді на це не прийняв, тільки повірив словам того неправедного собору; відтак повелів Івана прогнати з церкви й послав одного боярина з воїнами, начебто на війну. Народ же, почувши те, запалився гнівом, і збіглася велика множність людей, не даючи вигнати Івана: одні кричали на царя й царицю, інші на Теофіла та його однодумців нарікали, що неправедно Іван осуджений, і проздовж трьох днів не відступали, стережучи й не даючи вигнати Івана. Він же боявся: інший порок на нього буде вигаданий — що царю не повинується, тож утаївся від народу і, коли настав вечір, залишив церкву, потай вийшов і віддався в руки воїнам, що хотіли його взяти. Вони ж, схопивши його, повели до морської гавані і відпливли в Пренет, що лежав навпроти Никомидії. Народ же, не терплячи без нього, учинив коромолу велику, і були великі біди в місті, що деякі й поранені були, а інші й померли. Теофіла ж люди шукали, щоб камінням побити, він же зрозумів і втік потай із міста й відплив швидко в Олександрію. Також і інші його однодумці розійшлися; поговор був у народі повсюди: і в церквах, і на торжиськах кричали на неправедно учинений суд, що скинув такого світильника світу. І до самих царських палат дійшли з криками й риданнями, молячи, щоб знову Іван на престола був повернений. Коли це все відбувалося, однієї ночі страшний землетрус стався, що всі потрапили у страх великий, а найбільше царицю охопив жах і трепет, бо її палата і ложниця більше інших будівель хиталися, а одна частина впала. Всі ж бо люди велиголосно кричали: коли Івана повернено не буде, то все місто впаде. Злякався цар кари Божої та сум'яття людського, послав швидко царициного євнуха вслід за Іваном із проханням, бо і цариця прохала царя, аби повелів повернути його, страх-бо напав на неї від землетрусу й крику народного. І бігли посланці один за одним, намагаючись умолити святого, щоб повернувсь у місто, і було повне Тракійське море посланців. А як повертався блаженний і коли довідалися про це громадяни, вийшли всі назустріч, запаливши свічки, покрилося й море кораблями, які зустрічали святого.

Прибув же Іван до міста, не захотів усередину ввійти, але зовні пробував, у передмісті, чекаючи, поки на більшому соборі не вчиниться розшук, через віщо він прогнаний був. Але люди цього не хотіли, щоб пастир їхній поза престолом своїм був, і на царів із докукою кричали. Примушений тож був од людей, увійшов до міста і ведений чесно із псалмами та піснями до церкви. Помоливши ж Бога, сів на престолі своєму і, мир давши людям, учинив повчання, і всі раділи великою радістю на повернення його. Тоді полк ворожих розсипався до кінця, а супротивники розбіглися й замовкли.

Правив же святий Іван Церквою Христовою в тиші глибокій і медоточними ученнями словесних овець живив, і вся Церква красувалася і веселилася від такого свого пастиря та вчителя. Невдовзі постала буря попередня на блаженного, і то з такої причини.

На високому стовпі учинено й поставлено ідола на подіб'я цариці Євдоксії, неподалік од церкви святої Софії посеред широкого майдану. Звичайно там бували видовиська, і всі сміхотворці до стовпа збиралися, чинячи свою гру. Іван-бо гадав, що на безчестя церкви таке гралисько поблизу було влаштовано, поклав це за коризну й докуку святині, тож, за звичаєм своїм, без сумніву поширив слово своє на тих, котрі ідола того там поставили й повеліли бути там видовищам. Цариця ж, маючи в пам'яті колишні свої до нього образи, почувши слова його, знову почала розуміти, що проти неї говорить, і, кладучи те собі в докуку, наново наповнилася ярості і вдруге почала прикладати старання, щоб зібрати собора на Івана. Він же, це пізнавши, ясніше почав на загальному зібранні про неї говорити: знову Іродія біситься, знову сум'ятиться, знову плескає і танцює, знову голови Іванової шукає. Цими словами до більшого гніву запалив царицю, тож умолила із великим плачем царя, щоб знову повелів бути собору на Івана. І тоді послано царські грамоти до всіх єпископів, щоб повторно зібралися в Царгород і судили Івана. І зібралися всі, як і раніше, окрім Теофіла, — той-бо знав, як тоді ледве втік од народу, боявся вже сам іти туди, але послав замість себе трьох єпископів. Послав же з ними канони ті, що склали аріяни на святого Атанасія Великого, щоб тими канонами засудили Івана, а коли скинуть його, самому на престола зійти. І осуджений був блаженний за тими неправедними єретичними канонами. І ніякої іншої не шукали вини його і нічого не вияснювали, тільки [вимагали], щоб відповідав на це, і як, скинутий бувши, дерзнув знову зійти на престола раніше собору. Святий же Золотоустий відповідав: " Не стояв на суді, не змагався із суперниками своїми й не бачив вин, на мене написаних, не прийняв і осуду, але царі мене прогнали і знову мене назад повернули. Канон же цей, яким мене судите, не є від благочестивих, а від аріян складений на великого Атанасія". Вони ж цієї відповіді не прийняли і скинули його.

Настав-бо великий празник святої Пасхи; цар, з намови єпископів, послав до Івана, кажучи: " Відійди із церкви, бо двома соборами суджений ти, і не можу я ввійти до церкви, доки ти є у ній". Святий же Іван супроти того відповів через посланих цареві: " Я прийняв церкву від Христа, Спаса мого, не можу-бо вийти із неї сам, коли не буду з неї прогнаний силою. Твоє є місто, і всі тебе слухають, хочеш мене розлучити із Христовою церквою, то пошли своїх [людей], хай мене витягнуть із неї, і матиму відповідь перед Богом, що не зі своєї волі від церкви відійшов, але прогнаний царською владою". Це почувши, цар засумнівався, одначе, науськаний од супротивників, послав сановника Маріна, котрий тримав царицині маєтки, той пішов і витяг силою із церкви учителя церковного, святого Івана, одначе повелено йому пробувати до часу в патріяршому дворі; і пробував святий два місяці, не виходячи із келії своєї, доки не видано царського повеління іти йому в ув'язнення.

Тим часом вороги Іванові найняли одного чоловіка, щоб убив Івана; почав той чоловік удавати із себе біснуватого, щоб не пізнано було замислене лихе діло, і приготував меча для заколення та й шукав пригідного часу, щоб убити святого. Але перш ніж сталося те беззаконне діло, вивідав народ тайну ту і, схопивши того чоловіка, повели його люди до міського єпарха на спитування. Іван же послав єпископів, що були при ньому, і збавив раніше його, ніж був спитаний ранами. По тому раб одного пресвітера Єлпидія, найнятий на забиття святого п'ятдесятьма золотницями, побіг швидко до патріяршого двору, бажаючи в нього вскочити. Один трапився там і затримав його, запитуючи причину, чому так швидко біжить. Він же, нічого не відповідаючи, ударив мечем того чоловіка. Другий, що бачив те, закричав, він же і того побив, також і третього. Учинився гамір і крик од тих, що були в патріяршому дворі; він же втік назад. Коли його гонили, зустрів одного, що з лазні виходив після миття, — той хотів схопити його. Він-бо і того вдарив мечем, і упав поранений мертвий.

Відтоді люди дбайливіше стерегли святого Івана вдень і вночі, сидячи біля патріяршого дому, одні за одним змінюючись, бачили-бо, що вороги шукають, щоб убити його. Коли ж настала П'ятдесятниця, прийшло цареве повеління Іванові йти у вигнання. Був-бо там один муж сановний, той порадив Іванові, аби вийшов потай од народу, щоб не учинилося бійки поміж людом та воїнами, на те приготовленими. " І будеш, — сказав, — винуватцем великого кровопролиття, повелено-бо взяти тебе силою, а що народ супротивиться, то почнеться бій". Іван же, те почувши, прикликав декого з улюблених своїх єпископів та клириків і блаженну дияконису Олімпіяду і, повчивши їх бути твердими у православній вірі, віддав їм останнє цілування. І плакали за ним гірко, він і сам заплакав і розлучився з ними жалісно та й вийшов малими дверима, що [вели] до моря, щоб не був звідомлений про те народ, там-таки й воїни його чекали — і схопили його. Тоді посадили в малу лодію і привезений був у Витинію, звідтіля ж далі в дорогу поведений був.

Після ж вигнання святого Івана, того ж дня, зайнявся вогонь у церкві від престолу не з якоїсь людської вини, а від Божого гніву, і раптово спалахнув, тоді у висоту взявся і по цілій церкві розлився. Подув же вітер великий, пішов полумень із церкви і понісся високо в повітря, минув торжисько і схилився, як міст, на палату, в якій синклитські ради чиняться, і спалив її до кінця. І бачено було чудо жахливе: вогонь, ніби одушевлений ув образі змія, кругом ходив, далекі поїдаючи храми, а церкви, які близько були, ті цілі залишилися, щоб від цього всім було звісно: не випадково, але гнівом Божим така пожежа учинилася за вигнання святого Івана Золотоустого, і за три години — від шостої дня до дев'ятої — багато чудових і довголітніх будов, і краси невимовної, і багатства незчисленного в попіл пішло. Не загинула жодна душа в усьому народі від тієї страшної пожежі, і казали всі, що через Іванове вигнання Бог вогнем покарав місто, бо неповинно прогнали угодника Божого. Вороги ж Іванові супротивно казали, мовлячи: " Однодумці Іванові церкву запалили". Через це багатьох схоплено, і єпархом міським, який елліном був вірою, спитані були муками, аж деякі померли, одначе жодної не знайшли людської вини того вогненного спалення, а тільки, що від гніву Божого.

Блаженний же Іван, ведений в ув'язнення, численні дістав образи від воїнів: повелено було царицею їм, хай би усяко намагалися його утискати в дорозі, щоб помер швидше. Посадили його на худобину без сідла і швидкий чинили хід, за один день проходячи шлях, який за два чи три дні проходити належало. Не давали йому в дорозі спокою та послабу й трохи, у простих і нечистих заїжджих дворах ночували, часом у юдейських домах, іноді в блудних, і численні при ньому неподобства чинили. Ніде не давали зайти йому до церкви, ще й словами докучали, докоряли, лаяли і пишний срібний оклад, на дорогу даний, забрали. З такими утисками ведений був в ув'язнення святий Іван Золотоустий. Коли ж траплялося їм іти повз міста, в яких Теофілові друзі, а Іванові вороги жили, то ті невимовні наруги йому чинили, інші й у місто зайти не пускали, а ще інші воїнів і погрозами, і дарами переконували, щоб численні чинили йому в дорозі кривди. Інде ж святі отці, почувши, що ведуть його в ув'язнення, виходили назустріч і ридали за ним, що такий учитель терпить вигнання без правди, про що сам згадує в посланні своїм із Курус до Кирияка, кажучи: " Численні скорботи мені в дорозі трапилися, але про них ніколи я не дбав. Коли ж прийшли у країну Кападокійську і в Таврокиликію, численні лики святих отців зустрічали нас — і не тільки, але й багато інокуючих дівиць струмки сліз проливали і гірко плакали, дивлячись на нас, ведених в ув'язнення. І говорили поміж себе: " Ліпше б було, щоб сонце загасло, аніж би вуста Іванові замовкли". І ці слова нітили й опечалювали мене більше, аніж бачив усіх, хто плакав заради мене. Про тих-бо всіх, скільки їх зустрічалося, ніколи не мав я турбування". Це про себе сам святий написав.