Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!






 

З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? Сам же покликав!»

Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.

А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик.

Проте дивина - звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки - він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся.

Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили.

- Що тут трапилося? - запитав Швайка.

- Он… - пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. - Виліз з води… Я гадав, що то пес…

Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку і кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже.

Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.

- Барвінку, - сказав він, - братику мій сіренький!

І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.

- Барвінку, - лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: - Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.

Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:

- То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.

І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:

- А він не відчикрижить мені руку?

- Здається, ні, - відказав Швайка. - Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.

Мацик зітхнув.

- Воно звісно… Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. - Потому благально глянув на воронівців:

- Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну.

Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.

- Ну й нахапався ти їх, голубе, - докірливо сказав він. - Де ж це ти встиг?

Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Дивився і облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли.

А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок - той, що збився біля правого вовчого вуха - він нишком заховав до кишені.



«Навіщо йому ті реп’яхи?» - здивувався Грицик.

Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він - вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.

Мацик дивився на Барвінка і посміхався.

- Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, - звернувся він до Швайки. - А то б уже давно годував раків.

- Згадав, та не те, - заперечив Пилип. - То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так…

І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.

- Заспокойся, Барвінку, - поспішно мовив Швайка. - То я пожартував.

Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!». Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.

- Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, - пояснив Швайка. - Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?

- Я його побачив, - відказав Мацик. - Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!

- Ну, таке треба заслужити, - ухилився Швайка від прямої відповіді.

- А де їх, таких учених, беруть? - поцікавився Перепічка.

Швайка примружив очі.



- Коли скажу, що біля вашого села - ти ж мені все одно не повіриш, - відказав він. - Чи не так?

Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.

А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.

«Ти ж гарний вовк, - подумки звернувся Санько до Барвінка. - Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…»

Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.

«Шкода, що ми з тобою не знайомі, - думав далі Санько. - А я хотів би, щоб у мене був такий друг…»

Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя.

- Ти що? - здивувався Швайка. - На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?

- Та ні-і, - зніяковів Санько. - Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.

- Я теж сказав би, - зареготав Байлемів Василь. - Та тільки він чогось не підлизується до мене.

Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.

А за багаттям усе ще точилися розмови.

- От би знати, що то за сволота займається грабунками, - промовив Левко Заярний. - Ет, піймати б такого - зуби по всьому лугу розлетілися б!

І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!

- А я знаю, хто це був, - вихопилося в нього. - Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.

Козаки вражено втупилися в хлопця.

- Звідкіля ти це знаєш? - запитав Байлем.

- Він зубом цвикав, - пояснив Санько, - коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.

- А й справді! - вигукнув Грицик. - І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?

- Ану, розкажіть, що знаєте, - зажадав Швайка.

Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:

- Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого - двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв - і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.

- А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? - поцікавився Перепічка.

- Якось дізнаються…

Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.

Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари - звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:

- А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.

А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:

- А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.

Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад - знали всі. І чим він закінчується - теж знали.

- Хоч врятувався хтось? - порушив мовчанку Левко Заярний.

Швайка у відповідь стенув плечем.

- Цього я не знаю, - сказав він трохи згодом. - Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? - неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно.

А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський.

Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.

- Чом же ти раніше про це не сказав? - люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. - Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось…

- Чим би ти вдарив? - заперечив Швайка. - І скільки вас - десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти.

Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав:

- То що ж відчуває твоє серце?

- Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, - відказав Санько, - і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, - пояснив він Пилипові.

- Знаю, - відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки. - Спи, хлопче.

 



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2021 год. (0.031 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал