Культура Середньовіччя: Європа, Візантія, ісламський світ 1 страница

Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін " Середні віки" виникає в Італії XV-XVI ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури (філософії, релігії, права, літератури та мистецтва), а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У наш час термін " Середні віки" охоплює не тільки культуру Західної Європи, але й багатьох інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. При цьому безсумнівна близькість і різнобічна взаємодія, при збереженні своєрідності й самобутності, характеризує саме західноєвропейське, візантійське та ісламське Середньовіччя, тобто культури Середземноморського ареалу. Сьогодні стало ясно, що досить важливо розглядати західне Середньовіччя під кутом впливів візантійської та ісламської культур, оскільки ці впливи у підсумку дали поштовх початку Відродження у Західній Європі.

Існують також певні хронологічні ускладнення в характеристи ці Середніх віків. Початок доби досить непросто вичленувати з кон тексту культури еллінізму, а згасання розтяглеся на кілька століть, так що в сільському житті стереотипи середньовічного світовідчуття, мис лення і способу життя успішно дожили до початку доби індустріалізації кінця XIX ст. Але попри численні ускладнення, період виразного домі нування середньовічної культури у Середземномор´ ї умовно поділяють на три основні етапи:

• раннє Середньовіччя - IV-VIII ст.;
• зріле Середньовіччя - ІХ-ХІІ ст.;
• пізнє Середньовіччя - XIII-XV ст.

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалисявзаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв´ язку:

1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

2) традиції народної культури " варварів";

3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії (Міланський едікт 313 р.) і заснування імператором Константином у 324 р. Константинополя - так званого Нового (або Другого) Риму. В 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а з 395 p., коли помер імператор Феодосій, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов´ язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

До арабської експансії з півдня Східна Римська імперія мала порівняно терпимі проблеми з " варварами"

на півночі й Сасанідсь-ким Іраном на схо%. Давні античні центри культури і цивілізації східного й центрального Середземномор´ я продовжували функціонувати. Відтак візантійці зберегли безпосередній зв´ язок з культурними та ідеологічними традиціями античності, які, щоправда, піддавалися принциповому переосмисленню. Завдяки цьому зв´ язку середньовічна культура Візантії завжди мала у своєму річищі так званий антикізуючш струмінь, що дало підстави вести мову про численні періоди передвідродження (македонське, комнінське, палеологівсь-ке - назви за династіями візантійських імператорів). Насправді ж у Візантії античні традиції ніколи повністю не зникали, відтак відроджуватися й не мали підстав. На вулицях візантійських міст продовжували стояти численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби й поеми, імперія не полишала надій на відновлення політичної єдності з Заходом. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи (хоча філософські школи, включаючи Афінську Академію, було примусово закрито тим самим Юстиніаном). Визначний церковний і культурний діяч Григорій Богослов (IV ст.) називав традиційну освіту найдорогоцін-нішою спадщинокххристиян від минулого. Власне, завдяки використанню в навчальному процесі та певному інтересу до збереження культурної традиції твори античних письменників і мислителів змогли дійти до нашого часу. Візантійці вперто іменувалися " ромеями",

тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови та іншими набутками елліністичної культу--ри. На іконах візантійських храмів нерідко зображували деяких античних філософів, найчастіше Платона. У щільному зв´ язку з традиціями античної філософії відбувався розвиток філософії християнської (вчення про Логос Геракліта, епікурейське вчення про душевні насолоди, стоїчна етика і теорія цінностей, кінічні за походженням крайній аскетизм і юродство, неоплатонічне вчення про ієрархічну будову всесвіту, про еманації Та ін.). Природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх.

На Заході ситуація була зовсім іншою. Внаслідок Великого переселення народів, яке супроводжувалося не тільки війнами, але й численними епідеміями, періодами голоду та іншими катаклізмами, антична інфраструктура міст і шляхів сполучення була цілком зруйнована. Давній Рим, у V ст. неодноразово пограбований " варварами", завдячуючи їх християнізованим нащадкам, з плином часу піднявся з руїн, але вже не стільки як політичний, а передусім як культурно-релігійний центр Заходу. Під впливом більш розвинутої римсько-еллінської культури " варварські" суспільства переживають процес романізації (який почався ще за часів Римської імперії), засвоюють латинську мову як писемну і навіть священну, переймають цеякі римські правові інститути, інші залишки римської культури. Освічені римляни займали високі посади у " варварських урядах". Найвизначнішими посередниками між античністю й новим культурним періодом виступили на Заході богослов Августин Блаженний, філософ Боецій, енциклопедисти Кассіодор та Ісидор Севільський. Поступово усвідомлювалася потреба збирання залишків зруйнованого і награбованого " варварами" як зразків і матеріалу для ство-эення нової культури. За зрілого і пізнього Середньовіччя антична Іітература і філософія (хоча не в оригіналі, а в коментарях церков-Іих діячів) вивчалися у школах та університетах.

Природно, що з масиву греко-римської спадщини нова куль-гурна доба найбільше перейняла не від класичного періоду, а від Іізньої античності, для якої були характерні зацікавлення виражаль-Іими засобами мистецтва, захоплення символікою, алегоріями, зна-совими та емблематичними образами, які мали відбивати не зовні-ині, а внутрішні, сутнісні характеристики осіб, предметів і явищ. Характерно, що вперше вже цілком у середньовічному дусі теоретично окреслив завдання і художній метод нового мистецтва принциповий язичник III ст., лідер філософської школи неоплатоніків Пло-тін. Зокрема, у живописі ГІлотін закликав зображувати усі предметитак, щоб уникати притаманної людям недосконалості зору, внаслідок якої предмети, розташовані далі від спостерігача, виглядають меншими й блідішими, ніж розташовані ближче. Слід зображувати їх так, як вони виглядають зблизька при всебічному освітленні. Живопис має уникати просторової глибини й тіней, щоб крізь матеріальну оболонку досягти зображення сутності. Зображувана поверхня має випромінювати сяйво, яке є " блиском внутрішньої форми речі", тобто, за Плотіном, її справжньою красою.

Чималий вплив на формування нового типу культури справили й нащадки " варварів", на долю яких випала роль найбільш інертної й найбільш численної групи носіїв цієї культури в її переважно демократичному, " низькому" вияві. Учорашнім " варварам", в яких найчастіше не існувало навіть своєї писемності, чужі були як антична мудрість і витонченість, так і тонкощі християнської догматики. Але на відміну від античності, де раб був не більше ніж " живим знаряддям" (визначення Аристотеля), за доби Середньовіччя кожна людина, особливо кожний християнин незалежно від статусу і роду занять розглядався як окрема самоцінність, як реальний чи потенційний член " стада Христова".

Завдання пристосувати високу культуру до смаків простолюдинів вирішувалося різноманітними засобами, серед яких особливо виділяються дохідлива церковна проповідь і легка у засвоєнніповчальна література, яка створювала близькі народній фантазії образи, могла передаватися усно і трансформуватися в легенду. Передбачене церковним календарем цілорічне почитания Христа і Марії Богородиці, а також.янголів, святих, різноманітних реліквій і чудесних подій заступили собою численні культи язичницьких богів та пов´ язаних з ними традицій. Мистецтво також багатьма ідеологами середньовічної культури, починаючи з Василія Великого (IV ст.), трактувалося як Біблія для неграмотних. Традиції племінного язичництва, комплекс народних звичаїв і колективних уявлень, який спирався на міфопоетичне сприйняття дійсності, усна поезія, завзятий гострий гумор карнавалів - усе це з часом знайшло відбиток у середньовічній культурі. Велике значення для розвитку " високої", елітної культури Середньовіччя мали традиції родоплемінної знаті, з яких пізніше розвинулися придворний етикет і традиції рицарства.

У результаті взаємодії рудиментів античного рабовласницького і " варварського" родоплемінного устроїв розвиваються нові суспільні відносини феодалізму. Виробничі відносини в умовах Середніх віків спирались на власність феодала на землю і часткову власність селянина. Кріпацька залежність селянина від феодала майже не відрізнялась від рабства, проте феодалізм створив деякі можливості розвитку економіки, прогресу культури. Поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників.

Досить складною і суперечливою була політична структура середньовічного суспільства. Феодал не лише володів своїми землями, а й правив ними як государ. А звідси - складна ієрархія всередині панівного класу, тенденції сепаратизму, боротьба феодалів з королівською чи імперською владою. До того ж постійно змагалися за першість влада світська і влада церковна.

Найважливішим фактором формування і розвитку культури Середньовіччя стали християнська релігія і церква. У буремний і вкрай нестабільний період пізньої античності культурна еліта формує в суспільній думці уявлення про творчий потенціал нової всесвітньої релігії - християнства, про консолідуючу силу триєдиного Бога, що явився у світі в образі боголюдини - Христа, який вказав людству істинний шлях визволення від влади темних, ворожих щодо людини сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки - земель Середземноморського ареалу.

Після апологетів і учителів церкви вдосконаленням християнської ідеології мусили зайнятися так звані отці церкви (найвизначнішими з них були Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, Ієронім Стридонський, Августин Блаженний, Максим Сповідник, Іоанн Да-маскин). Отці церкви до найдрібніших подробиць намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнського віровчення, а також увесь комплекс питань їх пристосування до повсякденного суспільного і особистого життя. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була викликана потребою збереження церковної одностайності перед загрозою різного розуміння багатьох спірних питань. Для їх вирішення збиралися спочатку помісні церковні собори, а з IV ст. так звані Вселенські собори, ухвали яких суттєво впливали на характер подальшого культурного розвитку.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787) - всебічний теоцентризм: Бог є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади. Однак серед усього творіння людина посідає найвище місце, потенційно людина багато цінніша, ніж безтілесні янголи, оскільки наділена свободою волі. Такий оптимістичний погляд на місце людини у світі передають терміном антропоцентризм. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина перебуває " під владою гріха, ". При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме по собі не вважалося носієм гріховності (бо створене " за образом і подобою Божою"), а мислилося таким тільки внаслідок " завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями". Земне життя має цінність лише остільки, оскільки воно готує до " життя вічного" після смерті. Чим більше людина страждає в цьому житті, тим більше у неї шансів отримати вічне блаженство після смерті, оскільки в стражданнях душа здатна очищуватися (щось подібне до аристотелівського катарсису, зі сфери театрального мистецтва перенесеного на повсякденне життя). Головна думка цієї доктрини - подвижницький шлях " крізь терня до зірок" засобами стоїчного аскетизму, байдужості до минущих радощів, зречення " юдольного" світу у поєднанні з любов´ ю до людей як заблукалих синів Божих (євангельська притча про блудного сина). Ідеал земної людини - чернець, святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі " внутрішню людину", ототожнювану із зерниною або іскрою Божою в серці людини.

Основними осередками христянської культури стали монастирі. Монаство утворило за Середньовіччя свою окрему субкультуру, яка відіграла помітну роль в загальному культурному процесі. Перші монахи з´ явилися в пустельних місцевостях Палестини, Єгипту та Сирії в період гонінь, і вели цілком усамітнений спосіб життя (були монахаімн-анахоретами). Але досить скоро бажаючі вдосконалюватись в аскетичному подвижництві почали збиратися в громади, створювати общинні устави і розселюватися на вільних землях, що з часом усе ближче сусідили з середньовічними поселеннями. Після чоловічих виникають жіночі монастирі. Перші письмові правила (устав) монашого життя з´ явилися в IV ст. з-під пера Василія Великого´. На початку V ст. " скіф" Іоан Кассіан емігрує з Візантії на Захід, де створює подібні правила латинською мовою. З VI ст. кожен більш-менш сталий монастир обов´ язково мусив мати при собі біб-ліотекуі скрипторій (місце для переписування документів і книжок) і школу. На Заході основним розсадником монаства стала Ірландія, а основним монастирським уставом - правила Бенедикта з Нурсії (Італія, VI ст.), за якими монахи мали активно працювати в господарстві. З часом значна частина монастирів, особливо на Заході, де кількість вільної землі довгий час була досить великою, перетворилася на крупні й розгалужені господарчі комплекси, які правили за зразок для решти населення. Крім організаційних, монастирська субкультура мала виразні духовні особливості, перебуваючи у певній опозиції до офіційної ідеології, в тому числі й церковної, хоча вже з IV ст. єпископами (главами територіальних округів) у церкві могли ставати тільки монахи. Абстрактну всеосяжність церковної доктрини спасіння визначні монахи-подвижники намагалися наповнити якомога більш конкретним змістом в особистому житті, що нерідко межувало із засудженими на соборах єресями.

Вплив релігії на суспільне життя Середньовіччя був визначальним для культурного життя, доки зберігався високий моральний авторитет церкви як на Сході, так і на Заході. У Візантії, де на знак визнання заслуг імператора Константина володарі Східної Римської імперії головували на церковних соборах, з 395 р. офіційно починає реалізовуватись ідеологія так званої симфонії (тобто суголосної гармонії) між державою і церквою (автор концепції - церковний історик початку IV ст. Євсевій Кесарійський). Але стосунки церкви зі світською владою часто переживали періоди напруження, іноді переходячи у відкриті конфлікти. Коли імператори вважали за можливе втручатися у церковні справи, церква часто не погоджуваласявідігравати підпорядковану державі роль. Найгучніші конфлікти виникали з найбільш авторитетними діячами східної частини церкви: Афанасієм Александрійським, Іоанном Золотоустом, Максимом.. Сповідником, Феодором Студитом тощо, які намагалися спонукати володарів до християнської поведінки своїм прикладом служіння ідеалам і жертовності. Але з плином часу, попри значний спротив, як на Сході, так і на Заході в боротьбі за свої права церква все більше віддалялася від накреслених християнською релігійною доктриною високих принципів і чеснот, що не могло не позначитися і на її незаперечному колись авторитеті.

На Заході церква від початку становила цілком самостійну силу на міжнародній арені, завдяки явній культурній та організаційній перевазі перед розрізненими " варварськими" суспільствами. У спілкуванні з ними Рим дотримувався принципу наставницького, " пастирського" ставлення до вирішення проблем численних королівських, герцогських та князівських дворів роздрібненої Європи. Таку ж позицію римські папи намагалися займати і стосовно східних патріархатів, на території яких вирували догматичні суперечки. Вже з V ст. знекровлений культурно Захід здебільшого спостерігав за цими суперечками збоку, але всіляко створював образ " апостольської столиці", в якої слід питати відповідей на всі питання. Вживана в культовому житті латина була єдиною загальноприйнятою в Західній Європі мовою ділового спілкування, церковні діячі були першими радниками в політичних та державних справах. По суті, церква утворила своєрідну " державу над державами" і, маючи свою особливу юрисдикцію і особливе канонічне право, не визнавала над собою світської влади. Більше того, в 754 р. папа Стефан II, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія святого Петра (Папської області), чим зробив себе і своїх наступників феодалами. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності, тим самим вона отримала значну економічну силу.

Мета " воцерковлення світу" оберталася реально " обмирщениям церкви". Однак певним виправданням таких дій Риму є складність ситуації. Більшість варварських королів початкове прийняли аріанську (а не " вселенську") версію християнства, встановлювані церквою єпископства часто занепадали через повернення людей до язичництва, міста становили собою швидше тимчасові торжища, ніж постійні поселення (так що формальні можновладці до королів включно вважали за краще проживати у сільських фільварках). Сіяли хаос також нерідкі напади різноплеменних ватаг так званих " річкових кочовиків" (річки стали тоді основними торговельними шляхами), а також справжніх кочовиків і здобичників гунської та аварської " степових імперій".

Часто ідучи на компроміс із затаврованим у Євангеліях " духом світу цього", церква як на Сході, так і на Заході все ж не відмовлялася від виконання взятого на себе надзавдання - перетворення світу за християнськими принципами. У цій справі важливе місце посідала проблема освіти. З перших часів існування християнство вирішувало цю проблему шляхом заснування катехитичних (підготовчих до хрещення) шкіл, в яких новонавернених до віри християн спеціальні вчителі-катехити спочатку знайомили з основними положеннями віровчення та історії церкви, а вже потім допускали до хрещення. Але одночасно з поширенням християнства серед високоосвіченої верстви і втягненням християн у філософські дискусії виникає потреба у більш ґрунтовній та різнобічній освіті. У II ст. розгалужена християнська школа деякий час діяла у Римі, доки її засновник Юстин Філософ не був замучений під час чергового гоніння на християн. Заклад, що задовольняв новим вимогам, виник у ІІ-ІІІ ст. в науково-освітній столиці елліністичного світу Александр! ]´ Єгипетській. Відомі учителі церкви Климентій Александрійський, Оріген, Діонісій Александрійський та їх послідовники ще в період гонінь розробили програму християнської освіти, яка включала дисципліни світських шкіл, увінчувані богослів´ ям. У IV ст. подібні заклади було засновано в Афінах, Антіохії, Газі, Кесарії Палестинській, Ефесі, Нікомідії, Бейруті, Кизику, Анкірі, Сардах, Пергамі, Нікеї. Як навчальні посібники використовувалися праці александрійських вчених доби еллінізму. У класах поетики і риторики поруч з творчістю Гомера, яка стояла на першому місці, школярі Візантії вивчали твори Гесіода, Піндара, Аппіана, Феокріта, байки Езопа, трагедії Есхіла, Софокла і Ев-ріпіда (по три на кожного автора), комедії Арістофана, вислови з творів визначних ораторів, історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха. Одна з таких шкіл, Ефеська, у 489 р. була закрита як розсадник несторіанської єресі (патріарх Несторій не визнавав за Марією титулу " Богородиця"). Викладачі цієї школи перебралися до Персії, де в м.Нісибісі відновили діяльність своєї академії, від якої до нашого часу зберігся перший відомий статут вищого навчального закладу Середньовіччя (перша редакція статуту - кінець V ст.).

У 425 р. імператором Феодосієм II було засновано Константинопольський університет - так званий " Аудиторій", в якому викладалися не лише " вільні мистецтва", але й філософія, фізика, біологія, медицина і право. Заклад мав готувати державних службовців вищого рангу і був суто світським. Проіснувавши понад сто років, він був закритий разом з філософськими школами імператором Юстиніаном.

На Заході у VI ст. відомий культурний діяч Кассіодор, що переконував папу Агапіта відкрити вищу школу в Римі, радив узяти за взірець викладання у закладах Александрії та Нісибіса. Відкрити вищу школу папа тоді не наважився, але Кассіодор і Боецій добилися затвердження папою форми двоступеневої школи, заснованої на вивченні так званих " сімох вільних мистецтв", ступені якої отримали назви тривіуму (три нижчі дисципліни - граматика, риторика і діалектика - звідси поняття " тривіальний") та квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія і музика). Але за раннього Середньовіччя на Заході реально діяла тільки школа тривіуму. Навіть заснована в кінці VIII ст. першим імператором Заходу Карлом Великим " Академія" під проводом вченого монаха Алкуїна обмежувалася тривіальною програмою. Сам імператор намагався вивчити іноземні мови і мистецтво арифметичного ліку, однак грамотно писати він так і не навчився, ´ хоча докладав для цього багато зусиль.

Початкові школи (як візантійські, так і латинські) знаходились при монастирях і соборах. Тут вивчали молитви, давали елементарні знання з письма, лічби, читання.

Наука раннього Середньовіччя відбивала світоглядні імперативи доби і мала передусім гуманітарне спрямування у значенні заглибленості у внутрішній світ людини. Філософська еволюція християнського віровчення сприяла розвитку наук про людину, які спиралися на закладений культурою еллінізму базис. Важливим доповненням до спадщини античних наук про людину стало сформульоване апостолом Павлом уявлення про поділ людей на " тілесних", " душевних" і " духовних", що вимагало конкретизації. Також тогочасних науковців цікавили питання взаємозв´ язків внутрішнього світу людини (мікрокосму) і зовнішнього світу (макрокосму). Як і за античності, наука не була ще відділена від філософії, а для тих умов це означало, що принаймні гуманітарні, а в ідеалі - і всі інші науки мають розвиватися в межах богоелів´ я.

У цілому методологія середньовічної науки докорінно відрізняється від античної з ідеологічних причин. Якщо античний філософ виголошував особисту точку зору серед багатьох інших, хоча й вважав її найбільш вірною, то середньовічний філософ права на суб´ єктивізм не мав та часто й не хотів мати, він прагнув передати універсальне розуміння істини і мусив дбати про відповідність свого твору ідеологічному контексту всієї доби. Тому найвідоміші трактатицього часу найкраще відбивають панівні світоглядні установки у суспільстві або послужили справі їх створення.

Протягом раннього Середньовіччя культурні діячі неодноразово виявляли свої скептичні погляди на здобутки і можливості античної науки´, ´ як і взагалі раціональних способів пізнання. Визначальною в середньовічній філософії є думка про те, що усе пізнається тільки за посередництвом любові, і справді пізнати можна лише те, що є прекрасним за природою, тобто заслуговує на любов (Григорій Ниський, IV ст.). У тих речах, які не можуть стати очевидними, необхідно дотримуватися такого принципу: спершу повірити (за посередництвом божественного одкровення), а вже потім зрозуміти, наскільки це можливо (Августин). Крім того, справжнім знанням слід вважати тільки таке, яке змушує людину змінюватися на краще. Поступово утверджується також принцип авторитетності, " канонічності" одних авторів і " єретичності" інших.

За раннього Середньовіччя з´ являлися написані з цих позицій твори отців церкви, до яких взагалі відносять ледь не всіх учасників Вселенських соборів, що відстоювали " кафолічне" (вселенське, тобто несектантське) " ортодоксальне" (православне) вчення. Сукупність створених ними трактатів прийнято називати патристикою. Цінність творів отців церкви була передусім ідеологічною, однак висунуті ними ідеї одягалися у довершену, як на той час, художню форму, що дозволяє говорити про них як пам´ ятки не тільки середньовічної думки, але й літератури.

Значну роль в історії науки відіграли трактати східних єпископів IV ст. Василія Великого (" Бесіди на Шестиднев", де викладено початки еволюційної теорії та закладено базис для формулювання ідеї поступового духовного прогресу всупереч античним концепціям регресу духовності з розвитком цивілізації) і Немесія Емеського (" Про природу людини", яким закладено основи сучасної філософської антропології та психології). Сповнені світоглядного оптимізму і віри в сили людини трактати цих та інших східних отців церкви вважалися у Візантії надзвичайно авторитетними і відбивали суспільні умонастрої. Світ як божественне творіння має непересічну цінність і мету свого існування в досягненні стану свого " обожнення", яке має здійснюватися через людину. Людина посідає ключове місце у Всесвіті, адже вона спеціально покликана бути заключною ланкою творіння, жити і вдосконалюватися для поєднання світу духовного і матеріального в одне нерозривне ціле. Успіх реалізації людського життя залежить від уміння постійно володіти " нерозумними" пристрастями (Григорій Ниський, Немесій Емеський, Максим Сповідник та ін).

На Заході аналогічні ідеї, але з іншим акцентом розробляв у " Граді Божому" Августин Блаженний, який вважається також засновником європейської філософії історії. Августин поділив попередню історію людства на шість відрізків відповідно до поділу на періоди окремого життя людини. Після Христа людство, за Августином, вступило у вік старості, переживши свою молодість і зрілість ще у старозавітні часи. Тому філософія історії Августина, що здобула поширення на Заході, має багато спільного з песимізмом античних концепцій. Відрізняються від них погляди Августина вірою в силу Спасителя. На відміну від східних отців церкви, у поглядах на свободу волі Августин зробив наголос на цілковитій залежності слабкої людини від " волі Божої", яка заздалегідь більшість людей прирікає на " вічні муки", і тільки обраних, яких збагачує достатньою силою благодаті, призначає на " спасіння". Песимістичні погляди Августина на долю людини пояснюються вкрай несприятливою соціокультурною ситуацією в сучасній йому Західній Римській імперії. Однак ці ідеї понад тисячоліття визначали характер західноєвропейської культури. Востаннє вони зазвучали на повний голос і були доведені до логічного завершення в XVI ст. теоретиками і практиками Реформації (передусім, Ж.Кальвіном).

Особливу роль у розвитку середньовічного світогляду і соціальної філософії доби відіграв корпус коротких філософських трактатів, відомий під спільною назвою " Ареопагітики´ ´ (кінець V -початок VI ст.). Цей корпус трактатів містить філософське, в дусі пізньоантичного неоплатонізму, обгрунтування ієрархічної картини світу духовного і матеріального, об´ єднаних божественним Еросом (Любов´ ю), а також оригінальну етичну концепцію, за якою насправді існує тільки благо, зло ж існує лише остільки, оскільки воно ще причетне благим завданням і цілям. Будь-яке зло - це тільки певна нестача добра. Коли щось у світі опускається до абсолютного зла, воно автоматично припиняє будь-яке існування. Багато місця приділено розробці середньовічної теорії образу і символу. Хоча " Ареопагітики", порівняно з багатьма іншими творами патристики, були перекладені латиною досить пізно (тільки у IX ст. переклад з розлогими коментарями здійснив ірландський монах-вільнодумець Іоан Скот Еріугена), цей корпус трактатів мав незаперечний авторитет і відіграв значну роль у розвитку середньовічної культури як на Сході, так і на Заході.

У патристиці було вперше висунуто низку діалектичних ідей у спекулятивній (умоглядній) і натуральній (природничій) філософії, естетиці, етиці та всіх інших сферах знання (наприклад, у психології - ідея розвитку психіки, щільного зв´ язку тілесних і душевних процесів, здогади про роль тілесних дій, насамперед руки, у формуванні людської істоти тощо). Але разом із завершенням формування основних світоглядних установок, які вважалися остаточно визначеними і не підлягали принциповому перегляду, філософський розвиток поступово гальмується. Настає період підсумування раніш накопиченого та накладання нових знань на відпрацьовану схему, що помітно вже у систематизуючій попередні здобутки творчості Іоанна Дамаскина, автора тритомного " Джерела знання" (близько 742 p.).