Арістотелева фізика

У цьому розділі я збираюся розглянути дві Арістотелеві книж­ки — одну під назвою «Фізика», а другу під назвою «Про небо». Ці дві книжки тісно поєднані між собою: друга підхоплює той хід міркувань, яким кінчається перша. Обидві мали надзвичайно великий вплив і панували в науці аж до часів Галілея. Такі сло­ва, як «квінтесенція» або «підмісячний світ», походять із теорій, висловлених у цих книжках. Отже, історик філософії повинен вивчати їх, дарма що навряд чи бодай одна фраза в них прий­нятна з погляду сучасної науки.

Щоб зрозуміти погляди Арістотеля, та й більшості греків, на фізику, треба збагнути їхнє інтуїтивне тло. Кожен філософ, на додачу до формальної системи, яку він викладає перед світом, має ще одну, багато простішу, хоча може зовсім не усвідомлювати цього. А коли усвідомлює, то скоріш за все ро­зуміє, що вона навряд чи буде переконлива, а тому приховує її і розбудовує щось більш хитромудре, в що сам він вірить, бо воно схоже на його первісну примітивну систему, й пропонує іншим прийняти це, бо гадає, буцім зробив його неспростовною. Та хит­ромудрість вноситься шляхом спростування можливих заперечень наперед, але саме лиш це ніколи не дасть позитивного результа­ту: воно в найкращому разі доводить те, що теорія може бути істинною, а не те, що вона доконче істинна. Позитивний резуль­тат, хоч як мало усвідомлює це сам філософ, грунтується на його первісних інтуїтивних уявленнях або ж на тому, що Сантая-на називає «тваринною вірою».

Щодо фізики Арістотелеве інтуїтивне тло дуже різнилось від того, яке має сучасний учений. Сьогодні будь-який хлопець почи­нає вивчати фізику з механіки, а вона вже самою назвою засвідчує наявність машин. Він звик до автомобілів та літаків; у нього навіть у наипотаємніших куточках підсвідомої уяви немає гадки, ніби в автомобілі сховане щось на взірець коня, чи ніби літак літає тому, що його крила - це крила птаха, наділеного чарівною силою. Тварини втратили свою вагу в уявлюваній нами картині світу, в якій людина стоїть більш-менш самотньо в ото­ченні неживого й загалом підлеглого їй середовища.

Еллінові, що спробував би дати науковий опис руху, чисто механічний погляд навряд чи набіг би на думку - якщо не брати до уваги кількох геніїв, таких, як Демокріт та Архімед. Важливи­ми видавалися дві сфери явищ: рухи тварин і рухи небесних тіл. Для сучасного науковця тіло тварини — це надзвичайно хитро­мудра машина з неймовірно складною фізико-хімічною структу­рою; кожне нове відкриття полягає в зменшенні видимої прірви між твариною і машиною. Грекам здавалося природнішим уподібнювати начебто безживні рухи де рухів тварин. Будь-яка

дитина й тепер вирізняє живих істот з-поміж інших речей по то­му фактові, що вони можуть рухатись самі; для багатьох греків, зокрема для Арістотеля, ця особливість видавалась самоочевидною основою для загальної фізичної теорії.

Але як же бути з небесними тілами? Вони відрізняються від тварин регулярністю своїх рухів, але це можна пояснити тільки їхньою вищою досконалістю. Кожен грецький філософ, хоч би якої думки він дійшов у дорослих літах, у дитинстві був навче­ний убачати в Сонці й Місяці божества; Анаксагора пе­реслідували за безбожність, бо він не вважав їх живими. Природ­но було, щоб той філософ, котрий уже не міг уважати самі не­бесні тіла божественними, почав думати, що ними рухає воля Божественної Істоти, наділеної еллінською любов'ю до порядку та геометричної простоти. Таким чином, кінцева причина будь-якого руху — Воля: на землі - примхлива Воля людей і тварин, а на небі - незмінна Воля Верховного Механіка.

Я не маю на увазі, що це стосується всіх деталей Арістоте-левої концепції. Я тільки маю на увазі, що це показує нам його інтуїтивне тло і розкриває перед нами, які істини він міг визна­ти, розпочинаючи своє дослідження.

Після цього вступу подивімося, що ж він, власне, твердить.

Фізика в Арістотеля - це наука про те, що греки називали «фузіс» (або «фюзіс») - слово, що перекладається як «природа», але має значення не зовсім те, якого ми надаємо цьому нашому слову. Ми й досі говоримо за «природничі науки» або «природни­чу історію»; але сама «природа», хоча це слово вельми багатоз­начне, рідко означає достеменно те, що означало слово «фузіс». «Фузіс» стосується росту; можна сказати, що «природа» жолудя полягає в тому, щоб виростати в дуб, і тоді ми вживемо слово «природа» в Арістотелевому розумінні: «Природа» якоїсь речі, твердить Арістотель, це її мета, те, для чого ця річ існує. Таким чином, це слово має в собі телеологічний елемент. Деякі речі існують завдяки природі, деякі - з інших причин. Тварини, рос­лини, прості тіла (стихії) існують завдяки природі; вони містять у собі внутрішній принцип руху. (Грецьке слово, яке звичайно перекладають словом «рух», має значення ширше, ніж «пе­реміщення в просторі»; на додачу до переміщення, воно включає в себе й зміну якостей чи розмірів). Природа - це причина пере­бування в русі чи в спокої. Речі «мають природу», якщо вони містять у собі такий внутрішній принцип. Вираз «відповідні до природи» має на увазі такі речі та їхні суттєві атрибути. (Саме завдяки цій точці зору вираз «неприродний» набув осудливого значення). Природа полягає не стільки в змісті, скільки в формі: те, що є потенційно м'ясом чи кісткою, ще не набуло своєї влас­ної природи, і кожна річ стає більше собою тоді, коли вона повністю здійснилася. Вся ця позиція неначе підказана біологією: жолудь - це «потенційно» дуб.

Природа належить до класу причин, що діють задля чогось.

Це веде до дискусії з тим поглядом, що природа діє з не­обхідності, без мети, в зв'язку з чим Арістотель піддає сумнівові виживання наипристосованіших - у тій формі, яку описав Емпе-докл. Це, твердить він, не може бути правдою, бо речі розвива­ються на призначених їм шляхах, і коли якась низка форм дійде завершення, це означає, що всі попередні ступені пройдені нею задля цього. «Природні» ті речі, котрі «завдяки постійному ру­хові, що його надав речі внутрішній принцип, досягають певної завершеності» (199^Ь).

Уся ця концепція «природи», хоча вона може видатись вельми придатною для пояснення росту тварин і рослин, на ділі стала ве­личезною перешкодою розвиткові науки й джерелом багато чого по­ганого в етиці. З цього, останнього, погляду вона шкідлива й досі.

Рух, твердить Арістотель, це здійснення того, що існує по­тенційно. Така позиція, опріч інших хиб, несумісна з відносністю пересування. Коли А рухається відносно В, то В рухається відносно А, і нема рації твердити, ніби одне з двох рухається, а друге перебуває в спокої. Коли собака хапає кістку, здоровому глуздові видається, ніби собака рухається, а кістка лишається в спокої (поки ще не схоплена) і що рух має мету - а саме вира­зити собачу «природу». Одначе виявилося, що цей погляд немож­ливо прикласти до неживої матерії і що для потреб наукової фізики жодна концепція «мети» не дає нічого, та й ніякий рух неможливо з науковою точністю трактувати інакше як відносний.

Арістотель заперечує порожнечу, про яку говорили Левкіпп і Демокріт. Далі він переходить до досить химерного обговорення часу. Можна, каже він, твердити, що час не існує, оскільки він складається з минулого і майбутнього, з яких одне вже не існує, а друге ще не існує. Та цю позицію він відкидає. Час, твердить він, це рух, що підлягає лічбі. (Неясно, чому він вважає лічбу такою істотною). Ми, звичайно, маємо право спитати, - прова­дить він, — чи може час існувати без душі, оскільки не може бу­ти об'єкта лічби, поки нема кому лічити, а час включає в себе лічбу. Здається, він мислить собі час, як певну кількість годин, чи днів, чи років. Деякі речі, додає він, вічні - в тому ро­зумінні, що вони існують не в часі; можна гадати, що він мав на увазі такі речі, як числа.

Рух був завжди і буде завжди; бо не може існувати час без руху, а всі, за винятком Платона, погоджуються, що час не створений. Щодо цього християнські послідовники Арістотеля му­сили не погоджуватися з ним: адже Біблія сповіщає, що Всесвіт мав початок.

«Фізика» закінчується міркуваннями про нерухомого рушія, якого ми вже розглядали в зв'язку з метафізикою. Існує один нерухомий рушій, що безпосередньо спричинює обертовий рух. Обертовий рух - це первісний вид руху і єдиний його вид, здат­ний тривати без кінця. Первісний рушій не ділиться на частини, не має величини й перебуває на самій околиці світу.

Дійшовши до цих висновків, переходимо до неба.

Трактат «Про небо» розвиває приємну й просту теорію. Всі речі, розташовані нижче Місяця, можуть народжуватись і розпа­датись; а все, що перебуває вище за Місяць, ненароджене і не­знищенне. Земля має форму кулі й розміщена в центрі Всесвіту. В підмісячній сфері все складається з чотирьох стихій, чи то еле­ментів: землі, води, повітря й вогню; але існує ще й п'ята стихія, з якої складаються небесні тіла. Природний рух земних елементів прямолінійний, але рух п'ятого елемента обертовий. Небо має ідеально сферичну форму, і верхні його обшири наділені більшою божественністю супроти нижніх. Зорі й планети складаються не з вогню, а з п'ятої стихії; їхній рух — це рух сфер, до яких вони прикріплені. (Все це викладене в поетичній формі в Дантовому «Раю»).

Чотири земні елементи не вічні, вони народжуються один з одного - вогонь абсолютно легкий, у тому розумінні, що природ­ний рух його знизу вгору; земля абсолютно важка. Повітря відносно легке, а вода відносно важка.

Ця теорія породила багато труднощів для прийдешніх часів. Комети, про які вже було відомо, що вони руйнуються, довелося перенести до підмісячної сфери, але в сімнадцятому сторіччі відкрили, що вони обертаються круг Сонця й рідко бувають так близько до Землі, як Місяць. Оскільки природний рух земних тіл прямолінійний, вважалося, що стріла, гарматне ядро чи куля, ви­стрелені горизонтально, якийсь час летять горизонтально, а потім раптово починають прямовисно падати. Відкриття Галілея, що яд­ро летить по параболі, приголомшило його колег, відданих учен­ню Арістотеля. Коперник, Кеплер і Галілей мусили виступати проти Арістотеля, як і проти Біблії, обстоюючи той погляд, що Земля - не центр Всесвіту, а робить один оберт за добу круг власної осі й один оберт за рік круг Сонця.

Коли перейти до загальніших питань, то Арістотелева фізика несумісна з першим законом Ньютона, що його проголосив ще Галілей. Цей закон установлює, що будь-яке тіло, полишене само на себе, якщо воно вже рухається, рухатиметься й далі по прямій лінії з незмінною швидкістю. Тому зовнішні причини потрібні не для самого руху, а для зміни чи то швидкості, чи то напряму руху. Коловий рух, який Арістотель вважав «природним» для небесних тіл, пов'язаний з постійною зміною напрямку і то­му потребує сили, спрямованої до центра кола, як у Ньютоново-му законі всесвітнього тяжіння.

Отож урешті концепцію, за якою небесні тіла вічні й невраз­ливі, довелось відкинути. Сонце й зірки живуть дуже довго, але не вічно. Вони народилися з туманності й кінець кінцем вибух­нуть або захолонуть, що теж буде смертю для них. Ніщо у ви­димому світі не уникає змін і розпаду; Арістотелева віра в про­тилежне, хоча й засвоєна середньовічними християнами, є поро­дженням поганського поклоніння Сонцеві, Місяцеві та планетам.