Розділ III три Вчителі Церкви

Чотирьох людей називають учителями Західної церкви: святого Амброзія, святого Єроніма, святого Августина і папу Григорія Ве­ликого. Перші троє жили в один час, четвертий - трохи пізніше. В цьому розділі я розповім пре життя перших трьох та про добу, в яку вони жили, зоставивши на наступний розділ виклад учення св. Августина, для нас найважливішого з усіх трьох.

Розквіт діяльності Амброзія, Єроніма і Августина припадає на короткий період між перемогою католицької церкви в Римській імперії і навалою варварів. Усі троє були молоді під час правління Юліана Відступника; Єронім прожив ще десять років після сплюндрування Рима готами під проводом Аларіха; Августин дожив до появи вандалів у Африці й помер, коли вони саме об­лягали Гіппон, де він був єпископом. Зразу після їхніх часів у Італії, в Іспанії і в Африці запанували не просто варвари, а ще й єретики-аріани. Цивілізація занепала на цілі сторіччя, і тільки мало не через тисячу років християнський світ породив людей, що дорівнювались їм ученістю й культурою. В сторіччях темноти й у середньовічному періоді їхній авторитет шанували; вони більше, ніж будь-хто, визначили форму, якої набула Церква. За­галом кажучи, св. Амброзій збудував церковницьку концепцію відносин між Церквою й Державою; св. Єронім дав Західній церкві Біблію і великою мірою поривання до чернечого життя; а св. Августин визначив теологію Церкви аж до Реформації, та й згодом велику частину вчень Лютера й Кальвіна. Мало хто спра­вив більший вплив на хід історії, ніж ці троє. Незалежність Цер­кви від світської держави, успішно утверджена св. Амброзієм, бу­ла новою, революційною доктриною, що панувала аж до Рефор­мації; коли Гоббс розпочав боротьбу з нею в сімнадцятому сторіччі, він спростовував головним чином тези св. Амброзія. Св. Августин був на передньому краї теологічних суперечок протягом шістнадцятого й сімнадцятого сторіч: протестанти і янсеністи сто­яли за нього, правовірні католики виступали проти.

Столицею Західної імперії наприкінці четвертого сторіччя був Мілан, де Амброзій посідав єпископське крісло. Його обов'язки постійно зводили його з імператорами, і він звичайно розмовляв з ними як рівний, а часом навіть як зверхник. Його стосунки з імператорським двором ілюструють загальну контрастну характе­ристику тих часів: тоді як держава була слабка, недолуга, керо­вана безпринципними шукачами власної вигоди, цілком чужа будь-якій політиці поза політикою негайних потреб, Церква була

повна сили й уміння, і керували нею люди, готові пожертвувати всім особистим заради її інтересів, люди, які провадили політику таку далекоглядну, що вона забезпечила Церкві перемогу на ближчу тисячу років. Щоправда, ці добрі якості були врівноважені фанатизмом і забобонами, але без цього в ті часи не досяг би успіху жоден реформаторський рух.

Св. Амброзій мав усі шанси зробити кар'єру на державній службі. Його батько, теж Амброзій на ім'я, був значним урядов­цем - префектом Галлії. Майбутній святий, імовірно, народився в Августі Треверорум (нині Трір), прикордонному місті з військовим табором, де стояли римські легіони, щоб держати гер­манців у покорі. В тринадцять років його відвезли до Рима, де він дістав добру освіту, зокрема грунтовно вивчив грецьку мову. Вирісши, став правником і мав великі успіхи в цьому фахові, а в тридцять років був призначений губернатором Лігурії та Емілії. Проте через чотири роки покинув світське врядування і був усе­народно обраний на міланського єпископа, перемігши аріанського кандидата. Усе своє майно пороздавав бідноті й присвятив решту життя служінню Церкві - часом з великим особистим ризиком. Цей вибір напевне не був продиктований світськими мотивами, та якби навіть так, він був би мудрий. На державній службі, навіть ставши імператором, він би не зміг у ті часи знайти такий простір для адміністративної діяльності, як мав при виконанні єпископських обов'язків.

У перші дев'ять років Амброзієвого єпископства імператором Західної імперії був Граціан - католик, людина доброчесна, але безтурботна. Він так захоплювався полюванням, що занедбував державні справи; врешті його вбили. Наступником його в більшій частині Західної імперії був узурпатор Максім; але на італійських землях спадкоємцем став Граціанів менший брат Валентиніан II, ще недорослий. Спочатку імператорська влада була в руках його матері Юстини, вдови імператора Валентинівна І; та що вона бу­ла аріанка, конфлікти між нею і Амброзієм були неминучі.

Усі троє святих, що їх ми розглядаємо в цьому розділі, писа­ли безліч листів, із яких багато збереглось; як наслідок, ми знаємо про них більше, ніж про будь-якого з поганських філософів, та й про майже всіх церковних діячів середньовіччя. Св. Августин писав листи абикому, здебільшого про віровчення та церковну дисципліну; листи св. Єроніма адресовані переважно да­мам і містять поради, як зберігати дівоцтво; але найважливіші й найцікавіші листи св. Амброзія писані до імператорів і сповіщають їх, у чому вони відступили від свого обов'язку або, при нагоді, поздоровляють із успішним його виконанням.

Перша громадська справа, яку довелось вирішувати Амброзієві, була проблема вівтаря й статуї богині Перемоги в Римі. Поганст­во найдовше зберігалось у сенаторських родинах столиці; офіційна релігія перебувала в руках аристократичного жрецтва й була пов'язана з імперською гордістю завойовників світу. Статуя Пере-

моги в будинку Сенату була скинута Констанцієм, сином Костян­тина, й повернена на місце Юліаном Відступником. Імператор Граціан знову прибрав статую, і тоді депутація, очолювана Сіммахом, префектом міста, звернулася з проханням ще раз по­вернути її на місце.

Сіммах, що відіграв певну роль і в житті Августина, був виз­начним членом визначного роду - багатим, аристократичним, культурним іпоганином. 382 р. Граціан вигнав його з Рима за протест проти усунення статуї Перемоги, але ненадовго: 384 року він уже був префектом міста. Він був дід того Сіммаха, котрий став тестем Боеція й відігравав визначну роль за правління Тео-доріха.

Сенатори-християни заперечували і з допомогою Амброзія та папи (Дамасія) схилили імператора на свій бік. Після Граціанової смерті Сіммах і сенатори-погани 384 року подали прохання ново­му імператорові, Валентиніанові II. Даючи відсіч цій новій спробі, Амброзій написав імператорові протест, навівши аргумент, що так само, як усі римляни зобов'язані відбувати військову службу для свого імператора, так і він, імператор, зобов'язаний служити Бо­гові всемогутньому*. «Не дозволяй нікому, - пише він, — користа­тися твоєю молодістю; якщо той, хто вимагає цього, - поганин, то не годиться, щоб він сковував твій розум путами своїх забо­бонів; одначе своєю ревністю він міг би навчити й напутити те­бе, як бути ревним у істинній вірі, бо він захищає марноту з усією пристрастю істини». Коли християнина примушують склада­ти присягу перед вівтарем ідола, твердить він, це для християни­на переслідування. «Якби це була справа громадська, право дати відповідь належало б супротивній партії; та це справа релігійна, і я, єпископ, протестую... Звичайно, коли справа вирішується інакше, ми, єпископи, не можемо весь час терпіти це й не звер­тати уваги; і може статися, що ти прийдеш до Церкви, але не знайдеш там жодного священика або знайдеш тільки такого, кот­рий тебе не прийме»**.

Наступне послання підкреслює, що пожертви Церкві служать такій меті, якій ніколи не служило багатство поганських храмів. «Майно Церкви - це підтримка для вбогих. Нехай підрахують, скільки бранців викупили поганські храми, скільки харчів роздали вони вбогим, яким вигнанцям надали засоби до життя». Це був промовистий аргумент, до того ж цілком виправданий практикою християнства.

Святий Амброзій домігся свого, але наступний узурпатор, Євгеній, прихильний до поган, відновив вівтар і статую. Тільки після того, як Євгенія в 394 році розбив Теодозій, питання було остаточно вирішене на користь християн.

Спочатку єпископ був у дуже приязних стосунках з

* Це твердження неначе вже провіщає принципи феодалізму. ** Послання XVII.

імператорським двором; його послано з дипломатичною місією до узурпатора Максіма, що міг удертись до Італії, як там боялись. Та невдовзі виникла поважна незгода. Імператриця Юстина, аріанка, зажадала, щоб одну церкву в Мілані відступили аріанам, але Амброзій відмовився. Народ підтримав його й великою юрбою набився до базиліки. Вояків-готів, що були аріанами, послали взяти церкву в обладу, але вони почали брататися з народом. «Графи¹ й трибуни, - писав Амброзій у палкому листі до своєї сестри*, - прийшли й почали вимагати, щоб я негайно здав ба­зиліку, бо імператор користається своїм правом: адже все підлягає його владі. Я відповів, що якби він зажадав у мене щось моє, тобто мою землю, мої гроші чи взагалі щось таке, що належить мені, я б не відмовив йому, хоча все моє майно належить убо­гим, але те, що Боже, не підлягає його імператорській владі. «Коли вам потрібна моя батьківщина, забирайте її; коли моє тіло -я зразу піду з вами. Ви хочете закувати мене в кайдани чи скарати на смерть? Це буде втіха для мене. Я не кликатиму юр­бу на допомогу, я не вчеплюсь у вівтар і не благатиму пощадити моє життя, я радніше сам загину, аби захистити вівтарі». Мене справді охопив жах, коли я почув, що захопити базиліку послано оружних людей, бо якби народ почав її боронити, могла б із цього вийти різанина, що поширилась би на все місто. Я молив­ся, щоб мені не дано було пережити руїну такого великого міста, коли не цілої Італії».

Ці страхи не були перебільшені, бо від готських вояків можна було чекати, що вони оскаженіють, як справді сталося через двадцять років, коли вони сплюндрували Рим.

Сила Амброзія полягала в народній підтримці. Його звинувати­ли в підбурюванні людей, але він відповів: «В моїй владі було не збурювати їх, зате спромога їх угамувати була в Божій руці». Жоден з аріан, сказав він, не насмів ступити вперед, бо серед городянства не було жодного аріанина. Йому офіційно наказали здати базиліку, а вояки дістали наказ удатись до насильства, ко­ли буде потрібно. Але кінець кінцем вони відмовились чинити насильство, і імператор мусив поступитись. У війні за неза­лежність церкви виграно великий бій; Амброзій показав, що є справи, в яких держава повинна скоритися Церкві, й таким чи­ном установив новий принцип, що зберігає свою вагу й донині.

Наступний конфлікт був з імператором Теодозієм. Спалили од­ну синагогу, і граф Сходу доповів, що це зроблено з намови місцевого єпископа. Імператор наказав, щоб самих паліїв покара­ли, а винний єпископ відбудував синагогу. Амброзій не визнає й не заперечує єпископової причетності, але його обурює, що імператор ніби став на бік євреїв проти християн. А що як єпископ не послухається? Тоді він, коли не здаватиметься, стане

¹ Начальники імперських трибуналів. (Прим, перекл.) * Послання XX.

мучеником, а коли піддасться, - відступником. А коли граф вирішить, що сам відбудує синагогу коштом християн? Тоді імператор матиме графа-відступника, а християнські гроші підуть на підтримку невіри. «Невже треба споруджувати місце для юдей­ської невіри коштом церковного добра, і невже церковна власність, з ласки Христа надбана для християн, має бути пере­несена до скарбниць недовірків?» Далі він провадить: «А може, тебе, о імператоре, турбує підтримання послуху? То що ж має більшу вагу: вияв послуху чи справа віри? Треба, щоб закон по­ступився вірі. Хіба ти не чув, о імператоре, що тоді, коли Юліан повелів відбудувати єрусалимський храм, тих, котрі там розбира­ли руїни, пожер вогонь?»

Ясно, що, на думку святого, за знищення синагог взагалі не слід карати. Це приклад того, в який спосіб, тільки-но здобувши владу, Церква почала заохочувати антисемітизм.

Наступний конфлікт між імператором і святим був почесніший для Амброзія. 390 року, коли Теодозій був у Мілані, в Тесса-лоніках юрба замордувала командира військової залоги. Коли Тео-дозія повідомили про це, його охопила нестямна лють, і він учи­нив нелюдську помсту. Коли городяни зібрались у цирку, вояки напали на них і перебили без розбору не менше семи тисяч душ. Тоді Амброзій, що вже безуспішно намагався стримати імператора, написав йому листа, сповненого високої мужності, чи­сто морального змісту, вперше не вдаючись ні до богослов'я, ні до авторитету Церкви:

«У місті Тессалоніках скоєно щось таке, про що ніколи ще й не чувано і чого я не спромігся відвернути, хоча й не раз про­хав не чинити такого, кажучи, що це буде якнаижахливіше звірство».

Давид грішив не раз, але щоразу визнавав свою вину, щиро каючись*. Чи й Теодозій учинить так само? Амброзій вирішує: «Я не посмію здійснити таїнства, коли ти будеш присутній. Чи те, що не дозволене після розлиття крові однієї невинної людини, дозволене після розлиття крові багатьох? Я так не гадаю».

Імператор покаявся і, скинувши багряницю, відбув покуту в Міланському соборі. Відтоді й до своєї смерті в 395 р. він більше не сварився з Амброзієм.

Бувши визначним державним діячем, з інших поглядів Амб­розій являв собою тільки людину типову для своєї доби. Він, як і інші церковні автори, написав трактат, у якому вихваляв дівочу цноту, і ще один, у якому ганив повторне заміжжя вдів. Коли він вибирав місце, де збудувати новий єпископський собор, там, як то бувало часто, відкопали два кістяки (про які нібито звістувало видіння); в них виявилась чудотворна сила, і Амброзій

* Ця алюзія з Книги пророка Самуїла розпочинає низку біблійних аргументів проти державців, що тягнеться через усе середньовіччя й аж до конфлікту пуритан зі Стюартами. Вона з'являється, наприклад, у Мілтона.

292

оголосив, що це останки двох мучеників. У його листах сповіщається й про інші чуда - з характерною для тих часів лег­ковірністю. Як учений він не сягав рівня св. Єроніма, а як філософ - Августина. Але як державний діяч, що вміло й відважно зміцнював могутність Церкви, він являє справді видат­ну постать.

Єронім відомий передусім як перекладач, що створив Вульгату, яка досі лишається офіційною католицькою версією Біблії. До нього Західна церква, коли йшлося про Старий Заповіт, користа-лася головним чином з Септуагінти, яка в багатьох важливих ас­пектах різнилась від гебрейського оригіналу. Християни часто твердили, ніби євреї після постання християнства почали фаль­сифікувати гебрейський текст у тих місцях, де він начебто провіщав прихід Месії. Цю думку серйозна наука спростувала, і св. Єронім рішуче відкидав її. Він прийняв допомогу рабинів -таємну зі страху перед євреями. Захищаючись від критики з боку християн, він казав: «Той, хто заперечуватиме щось у цьому пе­рекладі, хай спитає в євреїв». Через те, що він прийняв гебрей­ський текст у тій формі, яку самі євреї вважали правильною, його версія спочатку була сприйнята досить вороже; але вона врешті взяла гору - почасти тому, що св. Августин загалом схва­лював її. То було велике досягнення, зокрема завдяки істотній текстуальній критиці.

Єронім народився 345 року - на п'ять років пізніше за Амб­розія - недалеко від Аквілеї, в містечку, що називалося Стрідон; 377 р. його зруйнували готи. Походив з родини заможної, але не багатої. 363 р. подався до Рима, де вивчав риторику й жив роз­пусно. Після подорожі до Галлії оселився в Аквілеї й став аске­том. Наступні п'ять років пробув у сірійській пустелі як самітник. «Його життя в пустелі було сповнене суворої покути, сліз і стогону навперемін із духовним екстазом та спокус від невідчепних спогадів про життя в Римі; він жив у келії чи в пе­чері, заробляв на хліб щоденний і ходив у рядюзі»*. Після цього періоду він поїхав до Костянтинополя й три роки жив у Римі, де став другом і порадником папи Дамасія, і той намовив його взя­тися за переклад Біблії.

Св. Єронім був досить-таки сварливий чоловік. Він сварився з св. Августином через не зовсім бездоганну поведінку св. Петра, про яку сповіщає апостол Павло в Другому посланні до галатів; він розбив глека зі своїм приятелем Руфіном через Орігена; він так нападався на Пелагія, що його монастиря трохи не розгроми­ла юрба пелагіан. Після смерті Дамасія він, здається, посварився з новим папою; живучи в Римі, познайомився з кількома жінками, побожними аристократками, й переконав декотрих із них жити аскетично. Новому папі, як і ще багато кому в Римі, це не сподобалось. Це була одна з причин, чому Єронім пере-

* Select Library of Nicene and Posl-Nicene Fathers, Vol. VI, p. 17.

брався з Рима до Віфлієма, де й прожив від 386 р. до своєї смерті в 420 році.

Серед його знатних неофіток дві були особливо примітні: вдо­ва на ім'я Павла та її дочка Евстохія. Обидві ці дами супроводи­ли його в довгій, кружній дорозі до Віфліємч. Вони належали до найвищої аристократії, і в ставленні святого до них мимоволі відчуваєш присмак снобізму. Коли Павла померла і її поховали у Віфліємі, Єронім склав епітафію на її надгробок:

Лежить тут жінка з роду Сціпіона,

Павлінів гучнозвісних славна парість,

Що серед Гракхів також мала предків;

її пракоренем був Агамемнон:

Спочила тут вельможна пані Павла,

У батька й матері кохана донька,

Евстохія - ім'я її дочки.

Це ж перша з римських дам вона обрала

Задля Христа самотність Віфліємську*.

Декотрі листи Єроніма до Евстохії досить чудні. Він дає їй поради, як зберегти дівоцтво, вельми докладні й відверті; він по­яснює точне анатомічне значення деяких евфемізмів у Старому Заповіті, а вихваляючи принади монастирського життя, вдається до своєрідного еротичного містицизму. Черниця - Христова наре­чена, і їхній шлюб оспівано в Соломоновій Пісні Пісень. В довго­му листі, написаному тоді, коли вона склала обітницю чернецтва, він просить її переказати матері цікаву думку: «Ви гніваєтесь на неї, бо вона воліє бути дружиною царя [Христа], а не вояка? Адже вона здобула для вас високий привілей: тепер ви - теща Бога!»**

А самій Евстохії в тому ж таки листі (XXII) він каже:

«Хай самітність твоєї келії стереже тебе; хай твій Жених ба­вить тебе в ній. Ти молишся? Це ти говориш зі своїм Женихом. Ти читаєш? Це Він промовляє до тебе. Коли сон змагає тебе, Він підійде за сном і простягне руку крізь отвір у дверях, і сер­це твоє потягнеться до Нього; і ти прокинешся, і встанеш, і ска­жеш: «Я з любови знемагаю»***. Тоді Він відповість: «Садок замк­нений, моя сестра-дружина; садок замкнений, криниця під печат­тю»***.

В тому самому листі він оповідає, як, розпрощавшися з роди­чами й друзями, «і - це ще тяжче - з вишуканим їдлом, до якого я звик», - він ніяк не міг стерпіти розлуки зі своєю бібліотекою й забрав її з собою до пустелі. «Отже, я, негідний, постував тільки для того, щоб потім мати змогу читати Ціцерона». Кілька днів і ночей минало в скрусі й каятті, а потім він знову піддавався спокусі й читав Плавта. Після такої поблаж-

* Там-таки, с. 212.

** Там-таки, с. 30.

*** Пісня Пісень, ІІ, 5.

ки стиль пророків видавався йому «брутальним і відразливим». Урешті під час гарячки йому примарилося, що Христос на Страшному Суді спитав його, хто він такий, і він відповів: «Хри­стиянин». І почув відповідь: «Брешеш, ти послідовник не Христа, а Ціцерона». Тоді його наказано відшмагати. І кінець кінцем Єронім у маренні вигукнув: «Господи, якщо я знов коли матиму світські книжки чи їх бодай читатиму, то це означатиме, що я зрікся Тебе». 1 це, додає він, «не було сновиддя чи пуста маяч­ня»*.

Відтоді в його листах кілька років знаходимо мало цитат із класиків. Та через деякий час він знову збивається на рядки з Вергілія, Горація і навіть Овідія. Проте цитовані вони, очевидно, з пам'яті, тим більше, що декотрі з них повторюються знов і знов.

Почуття, викликані падінням Римської імперії, Єронімові листи виражають яскравіше, ніж будь-які інші з відомих мені. В 396 р. він пише**:

«Я здригаюсь, коли думаю про катастрофи нашої доби. Двад­цять років і більше кров римлян розливалась день у день від Ко-стянтинополя до Юлійських Альп. Скифія, Фракія, Македонія, Дакія, Тессалія, Ахея, Епір, Далмація, Паннонії - всі вони й кожна з них були грабовані, нищені й плюндровані готами й сарматами, квадами й аланами, гуннами, вандалами й маркомана-ми... Римський світ валиться; а ми гордо задираємо голови, замість схилити їх. Як ви гадаєте, що тепер на серці в корінфян, або афінян, або лакедемонян, або аркадців, або в будь-кого з греків, над ким владарюють варвари? Я згадав лише кілька міст, але вони колись були столицями неабияких держав».

Далі він оповідає про звірства гуннів на Сході й закінчує та­кими міркуваннями: «Для того, щоб писати про таке, як воно за­слуговує, Фукідід і Саллюстій ледве чи знайшли б слова».

Ще через сімнадцять років, а після сплюндрування Рима через три, він пише***:

«Світ западає в руїну. Так! Але наші гріхи, сором сказати, живуть і буяють. Славне місто, столицю Римської імперії, погли­нула страхітлива пожежа, і нема такого краю на землі, де рим­ляни не були б вигнанцями. Церкви, що вважалися колись свя­щенними, тепер лежать просто купами грузу та попелу; а наші думки й досі націлені на жадобу зиску. Ми живемо так, наче маємо завтра померти; але будуємо так, наче збираємось жити в цьому світі вічно. Наші мури сяють золотом, як і наші стелі та

* Ця ворожість до поганської літератури держалась у Церкві до одинадцятого сторіччя, за винятком Ірландії, де ніколи не поклонялись олімпійським богам, а тому Церква їх не боялась.

** Лист LX

*** Лист CXXVIII.

капітелі колон; а Христос помирає перед нашими дверима голий і голодний у подобі своїх бідняків».

Цей уступ несподівано з'являється в листі до приятеля, що вирішив приректи свою дочку на вічне дівоцтво, і більша частина листа присвячена правилам, яких треба додержуватись у вихо­ванні дівчат, призначених для такої долі. Дивно, що попри всі глибокі почуття, які викликає у Єроніма занепад стародавнього світу, збереження дівоцтва видається йому важливішим, ніж пере­мога над гуннами, вандалами й готами. Ні разу його думки не звертаються хоч якоюсь можливою для нього мірою до практики врядування державою, ні разу не обговорює він вад фіскальної системи чи ненадійності війська, набраного з варварів. І те саме можна сказати про Амброзія й Августина; правда, Амброзій був державний діяч, але тільки в справах, що стосувалися Церкви. Чи ж диво, що імперія розвалилась, коли всі найкращі, найпо­тужніші уми тієї доби так цілковито віддалилися від світських клопотів? А з другого боку, коли руїна була неминуча, то хри­стиянський світогляд якнайкраще годився для того, щоб дати лю­дям стійкість і спроможність зберегти свої релігійні надії, коли вже земні надії здавались марними. Вираження цього погляду в «Місті Божому» було найбільшою заслугою св. Августина.

Про св. Августина я говоритиму в цьому розділі тільки як про людину; як богослова й філософа я розгляну його в наступному.

Він народився 354 року - через дев'ять років після Єроніма й через чотирнадцять після Амброзія - в Африці, де минула й більша частина його життя. Мати його була християнка, але батько — ні. Якийсь час він був маніхеєм, потім став католиком; охрестив його Амброзій у Мілані. Він став єпископом у Гіппоні, поблизу Карфагена, близько 396 року. Там він і жив аж до своєї смерті 430 року.

Про його юність ми знаємо більше, ніж про молоді літа більшості церковників - бо він сам розповів про них у своїй «Сповіді». Ця книжка мала знаменитих наслідувачів - зокрема Руссо й Толстого, але я не думаю, що в неї були більш-менш рівні їй попередниці. Св. Августин де в чому схожий на Толсто­го, одначе переважає його інтелектом. Він був пристрасна люди­на, замолоду дуже далека від стежок чесноти, але якийсь внутрішній імпульс спонукав його шукати істини й праведності. Як і Толстой, на схилі віку був одержимий почуттям гріховності, через яке життя його було суворе, а філософія - нелюдяна. Він завзято боровся з єресями, але декотрі з його поглядів, знову висловлені Янсеніусом у сімнадцятому сторіччі, теж оголошено єретичними. Одначе, поки його поглядів не перейняли протестан­ти, католицька церква ніколи не заперечувала їхньої ортодоксаль­ності.

Одна з найперших пригод його життя, змальованих у «Сповіді», сталася, ще як він був підлітком, і сама собою не ду­же вирізняла його з інших підлітків. Виявляється, що він разом з

іншими хлопчаками обірвав грушу в сусідському садку, хоч не був голодний, а вдома росли смачніші груші. І все своє життя він уважав це за чин майже неймовірної зіпсутості. Якби ж він хоч був голодний або не мав змоги добути груші іншим спосо­бом! А так його вчинок був чистісіньким неподобством, надихну­тим самою лише любов'ю до зла як такого. Ось чому він був та­кий невимовно мерзенний. І Августин благає Бога простити йому:

«Отаке серце моє, о Боже, отаке серце моє, що над ним Ти зжалився і на дні прірви. Хай же тепер це серце скаже Тобі, чого воно шукало там, скаже, що я був лихий без причини, бо ніщо не спокушало мене до того мерзенного вчинку, крім нього самого. Я був зіпсутий, і мене це тішило; мене тішила погибель, тішила власна провина, не те, заради чого я зчинив погано, а сама провина тішила мене. Зіпсута душа, що впала з неба, про­гнана від лиця Твого; вона не шукала нічого в своїй ганьбі, тільки самої ганьби!»*

Так він голосить цілих сім розділів, і все це через кілька гру­шок, зірваних у нападі хлоп'ячих пустощів. Сьогоднішня свідомість бачить у цьому щось хворобливе**, але в його добу воно видавалося слушним і сповненим святості. Почуття гріховності, дуже сильне в його дні, виникло в юдеїв як спосіб примирити власну гординю з видимими невдачами. Ягве всемо­гутній і почуває особливу прихильність до юдеїв; чому ж тоді во­ни не підносяться вище й вище? Бо вони були гріховні; вони вшановували ідолів, одружувалися з поганками, не дотримували Закону. Помисли Бога справді були зосереджені на юдеях, та оскільки праведність - це найвище добро, а досягається вона тяжкими випробами, то спочатку їх слід було суворо карати, і в цих карах вони повинні вбачати знак Божої батьківської любові.

Християни на місце Обраного Народу ставили Церкву, але, за винятком одного аспекту, це внесло невелику різницю в психо­логію гріха. Церква, як і юдеї, зазнавала тяжких випроб; Церкву роздирали єресі; окремі християни під тиском переслідувань відступалися від неї. Проте була одна велика новація, значною мірою доконана ще юдеями, - заміна гріха спільного на індивідуальний. Первісно грішив увесь юдейський народ, і кара теж була колективна; але згодом гріх став більш особистим і та­ким чином утратив політичний характер. Коли на місце юдейсь­кого народу поставлено Церкву, ця зміна стала істотною, бо Цер­ква, як утвір з чисто духовною суттю, не могла грішити, зате окремий грішник міг утратити стан єдності з Церквою. Гріх, як ми щойно сказали, пов'язаний з гординею. Первісно то була гор­диня всього юдейського народу, та згодом її заступила гординя ок­ремої особи - не Церкви, бо Церква ніколи не грішить. Таким

* «Сповідь», кн. II, розд. IV.

** Я мушу зробити виняток для Махатми Ганді, чия автобіографія містить ус­тупи, дуже подібні до вищенаведеного.

чином вийшло, що християнська теологія складається з двох час­тин: одна стосується Церкви, а друга - особистої душі. У пізніші часи на першій частині більше наголошували католики, а на другій — протестанти; але у св. Августина вони обидві рівновартісні, і в нього не виникає ніякого почуття дисгармонії. Ті, котрі спасли­ся, — це ті, кому Бог призначив спастись; у цьому полягає прямий зв'язок душі з Богом. Проте ніхто не спасеться, якщо не буде ох­рещений і не стане через цей чин членом Церкви; з цієї причини Церква є посередницею між Богом і душею.

Гріх - це те, що є істотним для прямого зв'язку, бо він пояс­нює, яким чином благодійне Божество може змушувати людей страждати і як, незважаючи на це, особисті душі можуть бути важливішими за все у створеному світі. Тому не дивно, що тео­логія, на яку спиралась Реформація, мала бути витвором людини, чиє почуття гріховності було геть ненормальне.

Та годі вже про грушки. Погляньмо, що каже «Сповідь» про деякі інші речі.

Августин повідомляє, як він вивчав латину — без труднощів, на колінах у матері, але грецьку мову, яку силкувались удовбти йому в школі, ненавидів, бо його «тяжко силували страшними погрозами й карами». І до кінця життя він був не дуже сильний у грецькій мові. Можна б гадати, що далі він за контрастом пе-. рейде до проповіді лагідних методів навчання. Натомість він каже ось що:

«Отож цілком ясно, що вільна цікавість має більше сили спо­нукати нас завчити ці речі, ніж грізний обов'язок. Зате такий обов'язок стримує примхливість цієї волі Твоїми законами, о мій Боже, Твоїми законами, за допомогою всіх засобів від учителево­го дубця аж до тортур, завданих мученикові, бо Твої закони не­мовби підмішують нам у все трохи спасенної гіркоти, яка вертає нас до Тебе з отої згубної солодкої безтурботності, що в ній ми віддаляємось від Тебе».

Удари вчителевого дубця хоча й не ввігнали в нього знання грецької мови, зате вилікували від згубної безтурботності, а тому вони - бажана частина виховання. Для тих, хто вбачає в гріху найважливіший об'єкт усіх людських турбот, цей погляд логічний. Августин далі зазначає, що він грішив не тільки школярем, ко­ли брехав і нишком брав їжу, а й ще раніше; він навіть присвя­чує цілий розділ (кн. І, розд. VII) доведенню того, що й немов­лята коло материнської груді сповнені гріхів - зажерливості, ре­внощів та інших жахливих вад.

Коли він вступив у юнацький вік, його здолали плотські жа­дання. «Де був я і як далеко був я вигнаний із розкошів Твого дому на тім шістнадцятім році мого тіла, коли шаленство хоті, якому дала попуст людська порочність, хоча воно й заказане Твоїми законами, посіло мене, і я віддався йому цілковито?»*

* Сповідь, кн. II, розд. II.

Батько нічого не робив, аби відвернути це лихо, а тільки взявся допомагати Августинові в навчанні. Мати, свята Моніка, навпаки, закликала його жити цнотливо - але без успіху. І навіть вона в той час не пропонувала, щоб він одружився, «бо дружина стала б мені тягарем, що перешкоджав би досягти чо­гось у житті».

В шістнадцять років Августин подався до Карфагена, «де круг мене клекотали, наче в казані, беззаконні любощі. Я ще не ко­хав, але мені хотілося кохати, і в тій глибоко закоріненій жадобі я ненавидів сам себе за це. Я шукав такого, що міг би любити, заради самої любові, і мені осоружна була відкритість у цьому... Любити й викликати любов - було тоді для мене солодко; а ще більше — коли я мав змогу натішитись тією, котру любив. Тому я оскверняв джерело дружби брудом хтивості й потьмарював його сяйво пеклом любострастя»*. Цими словами змальовано взаємини з коханкою, яку він любив багато років** і від якої мав сина, що його теж любив, а після свого навернення до християнства багато клопотався його релігійною освітою.

Настав час, коли і він, і мати вирішили, що йому час поду­мати про одруження. Він заручився з дівчиною, вибравши таку, що була до вподоби й матері; вирішено було, що треба розірвати зв'язок із коханкою. «Мою коханку, - пише Августин, - відірвано від мого бока, бо вона була завадою моєму одруженню, і серце моє, що приросло до її серця, було розірване, кривавило. І вона повернулась до Африки (Августин жив тоді в Мілані), присягаючись перед Тобою, що ніколи не матиме іншого чоловіка, а нашого сина лишила зі мною»***. Та що шлюбу не можна було взяти ще два роки, бо наречена була надто молода, він тим часом завів собі іншу коханку, не таку офіційну й не таку визнану. Сумління му­чило його дедалі тяжче, і він часто молився: «Дай мені цноту і здержливість, тільки ще не зараз»****. Нарешті, перше ніж настала пора для шлюбу, релігія здобула цілковиту перемогу, і решту жит­тя він присвятив безженству.

Але вернімося трохи назад: на дев'ятнадцятому році життя, досяглій вправності в риториці, він знову звернувся до філософії під впливом Ціцерона. Він пробував читати Біблію, але побачив, що їй бракує Ціцеронової духовної величі. Десь під той час Ав­густин став маніхеєм, прикро засмутивши цим свою матір. В школі він набув фаху вчителя риторики. Захоплювався астро­логією, яку в пізніші літа засуджував, бо вона навчає, що «немину­ча причина гріха - на небі»*****. Він вивчав філософські твори - ті, котрі міг читати по-латині; згадує, зокрема, «Десять категорій»

* Сповідь, кн. II, розд. І. ** Там-таки, кн. IV, розд. II. *** Там-таки, кн. VI, розд. XV. **** Там-таки, кн. VIII, розд. VII. ***** Там-таки, кн. IV, розд. III.

Арістотеля, що їх, як запевняє, розумів без допомоги вчителя. «І яке ж пуття було мені з того, що я, якнайгірший раб ницих пристрастей, сам прочитав усі книжки з так званих «вільних» мистецтв і зрозумів усе, що зміг прочитати?.. Адже я стояв спи­ною до світла, а обличчям до освітлених ним речей, тоді як моє обличчя... само не було освітлене...»* Десь тоді він повірив, що Бог - це величезне осяйне тіло, а сам він - частина того тіла. Хотілось би, щоб він описав докладно догмати маніхеїв, а не тільки сказав, що вони хибні.

Цікаво, що найперший привід відкинути доктрини маніхейства був у св. Августина науковий. Він - як оповідає сам** - прига­дав те, що засвоїв із праць щонайкращих астрономів, «і порівняв із тим, що твердив Маніхей, який у своєму безумстві писав на цю тему дуже багато й докладно; але ніщо з його міркувань про сонцестояння, чи рівнодення, чи затемнення, чи будь-що з цієї царини, засвоєне мною з книжок світської філософії, не задоволь­нило мене. Але мені наказувано вірити; а тим часом воно не збігалося з висновками, здобутими шляхом обчислень, та й з моїми власними спостереженнями, а було цілком протилежне». Він старанно підкреслює, що наукові помилки є ознаками відхилень від віри не самі собою, а тільки тоді, коли їх підносять із авторитетним виглядом, як відомі нібито з божественного одк­ровення. Цікаво, що подумав би він, якби жив у часи Галілея.

У надії розвіяти його сумніви один маніхейський єпископ на ім'я Фавст, що вважався найученішим членом секти, зустрівся з ним і почав дискутувати. Але «я побачив, що він цілковитий невіглас у царині вільних наук, а знає тільки граматику, та й то вкрай по-простому. Та що він прочитав дещо з промов Туллія, зовсім небагато книжок Сенеки, дещо з поетів і кілька писань його власної секти — котрі були писані латиною і з логічною послідовністю, - а ще вправлявся щодня в говорінні, то набув де­якої красномовності, яка виявилася тим більше приємною і спо­кусливою, що він вивіряв її своїм здоровим глуздом і був не чу­жий природного почуття краси»***.

Августин побачив, що Фавст зовсім не здатен розв'язати його астрономічні труднощі. Книжки маніхеїв, каже він, «сповнені ба­гатослівних байок про небо, й зірки, і Сонце, і Місяць», які не узгоджуються з відкриттями астрономів; та коли він спитав про це Фавста, той щиро визнав своє невігластво в таких речах. «Са­ме за це він сподобався мені дужче. Бо скромність чистої душі навіть привабливіша, ніж обізнаність із тими речами, яких я прагнув; і таким він виявився в усіх складніших і тонших питан-

нях»****

* «Сповідь», кн. IV, розд. XVI. ** Там-таки, кн. V, розд. III. *** Там-таки, кн. V, розд. VI. **** Там-таки, кн. II, розд. VII.

Це почуття напрочуд поблажливе; від тих часів важко сподіватись такого. 1 не зовсім воно гармоніює з пізнішим став­ленням Августина до єретиків.

Саме тоді він вирішив податись до Рима - не тому, каже він, що вчитель міг там заробити більше, ніж у Карфагені, а тому, що чув, ніби там у навчанні більше ладу. В Карфагені учні так бешкетували, що вчити їх було майже неможливо. Зате в Римі, хоч там було менше безладдя, вони всіляко намагалися не запла­тити за навчання.

У Римі він іще спілкувався з маніхеями, але вже був менше переконаний щодо істинності їхнього вчення. Він почав думати, що члени Академії мали рацію, вважавши, ніби треба сумніватись в усьому*. Проте він іще погоджувався з маніхеями в тому, що «це не ми грішимо, а якась інша натура (яка саме, я не знаю) грішить у нас», і що зло — це якийсь вид сутності. Через це нам ясно, що й після навернення до християнства проблема гріха не йшла йому з думки.

В Римі він пробув близько року, а потім префект Сіммах по­слав його до Мілана, бо з цього міста надійшло прохання присла­ти їм учителя риторики. В Мілані Августин познайомився з Амб-розієм, «відомим усьому світові як один з найкращих серед лю­дей». Він полюбив Амброзія за доброту й віддав перевагу като­лицькому вченню перед маніхейським, але не зразу: якийсь час його ще стримував скептицизм, засвоєний від академіків, «хоча я нізащо не захотів довірити цим філософам лікування своєї хворої душі, бо вони не визнавали спасенного ім'я Христового»**.

У Мілан до нього приїхала мати, сильний вплив якої при­скорив його останні кроки до навернення. Вона була вельми ревна католичка, і Августин завжди пише про неї тоном глибо­кої шаноби. її присутність у той час була для нього тим важ­ливіша, що сам Амброзій не мав вільного часу на приватні розмови з ним.

Є в «Сповіді» дуже цікавий розділ***, де Августин порівнює філософію Платона з християнським ученням. Господь, каже він, саме в той час забезпечив його «деякими книжками платоніків, перекладеними з грецької мови на латину. 1 там я прочитав, хо­ча й не в таких достоту словах, але з саме таким значенням, підкріпленим багатьма різними міркуваннями, що «споконвіку бу­ло Слово, і Слово було з Богом, і Слово було Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все і ніщо, що постало, не постало без Нього. У Ньому було життя, і життя було - світло людей. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява». І що душа людини, хоч вона «свідчить світло», сама «не була світло», але

* «Сповідь», кн. V, розд. X. ** Там-таки, кн. V, розд. XIV. *** Там-таки, кн. VII, розд. IX.

Бог, Слово Боже «справжнє то було світло — те, що просвітлює кожну людину. Воно приходить у цей світ». І що Воно «Було у світі, і світ Ним виник - і світ не впізнав Його». Але що Воно «прийшло до своїх, - а свої Його не прийняли. Котрі ж прийня­ли Його - тим дано право дітьми Божими стати, які в ім'я Його вірують», — цього я не прочитав там». І ще він не прочитав там, що «Слово стало тілом і оселилося між нами», і того, що «Він упокорив себе й лишався покірним аж до своєї смерті, і то смерті на хресті»; і того, що «при імені Ісусовім кожне коліно має схилитись»¹.

Тобто, загалом кажучи, він знайшов у платоніків метафізичне вчення про Логос, але не вчення про Втілення й про спасіння душі, що випливає з нього. Щось досить схоже на ці доктрини існувало в орфізмі та інших містерійних релігіях; але про них св. Августин, як видно, нічого не знав. У кожному разі, жодна з них не була пов'язана з такою порівняно недавньою історичною подією, як поява християнства.

Що ж до маніхеїв, які були дуалістами, то Августин урешті всупереч їм повірив, що зло походить не з якоїсь сутності, а з викривлення волі.

Особливу втіху знаходив він у писаннях св. Павла*.

Урешті, в 386 p., після тяжкої внутрішньої боротьби він вирішив стати християнином, зрікшись і навчительства, і кохан­ки, й нареченої. Після недовгого періоду Августинових медитацій в усамітненні св. Амброзій охрестив його. Мати тішилась надзви­чайно, але прожила після того недовго. 388 р. він повернувся до Африки, де й жив до кінця життя, весь віддаючись єпископським обов'язкам та складанню полемічних творів проти різних єресей — донатизму, маніхейства, пелагіанства.