Б. Природний стан і природний закон

На початку свого другого «Трактату про врядування» Локк ка­же, що, показавши неможливість виснувати владу уряду з батьківської влади, він спробує з'ясувати те, що, на його думку, є справжнім джерелом походження державної влади.

Починає він" з так званого «природного стану», що передує всякому людському врядуванню. В цьому стані є «природний за­кон», але природний закон складається з Божих заповідей, його не накидав людям ніякий законодавець. Неясно, наскільки при­родний стан для Локка - чисто ілюстративна гіпотеза і наскільки -історична реальність, - я боюсь, що він справді вважає його пев­ною історичною добою. Люди виходять із природного стану завдя­ки суспільному договору, що наставляє над ними громадянський уряд. Цей процес Локк теж уважає більш або менш історичним. Але поки що спинімося на природному стані.

Те, що каже Локк про природний стан і природний закон, -здебільшого не оригінальні думки, а переспіви середньовічних схо­ластичних теорій. Приміром, Тома Аквінський писав:

«Кожен закон, вироблений людиною, зберігає характер закону лише до тієї міри, якою він походить від природного закону. Та коли він хоч десь суперечить природному законові, то зразу пе­рестає бути законом, обертається на перекручення закону»*.

Протягом усього середньовіччя вважалося, що природний закон засуджує «лихварство», тобто позичання грошей під процент. Цер­ковна власність майже цілком складалася з земельних маєтків, а землевласники майже завжди радше беруть гроші в борг, ніж да­ють у позику. Та коли з'явилося протестантство, його головною опорою - а надто кальвінізму - став заможний середній клас -радше позикодавці, ніж боржники. Через те спершу Кальвін, потім решта протестантів, а кінець кінцем і католицька Церква санкціонували «лихварство». Так по-різному розумівся природний закон, проте ніхто не сумнівався, що такий закон справді існує.

Чимало теорій, які пережили віру в природний закон, завдя­чують йому своє існування, - наприклад, свободи дій і прав лю­дини. Ці теорії взаємопов'язані і обидві зародилися в пуританстві. Дві цитати, наведені Тоні, проілюструють цю тезу. Комітет пала­ти громад 1604 р. заявляв:

«Усі вільні громадяни народжуються з правом успадкування -

* Цитовано за вид.: Tawney. Religion and the Rise of Capitalism.

як своєї землі, так і вільної праці в своєму ремеслі, в усіх цари-нах, у яких вони застосовують свої здібності і з яких живуть».

А 1656 р. Джозеф Лі писав:

«Кожен, просвічений природою і розумом, має виконувати те, що дає йому щонайбільшу користь, - це вже неспростовний принцип... Успіхи окремих осіб сприятимуть поступові всього суспільства».

Окрім слів «просвічений природою і розумом», це могло бути написане й у дев'ятнадцятому сторіччі.

Тож, повторюю, в Локковій теорії врядування мало оригіналь­ності. В цьому Локк подібний до багатьох людей, що прославили­ся своїми ідеями. Здебільшого людина, що вперше висуває нову ідею, так випереджає свій час, що всі вважають її божевільною, її думки не дістають поширення, їх скоро забувають. З часом світ стає готовим сприйняти ідею, і людина, яка проголошує її слушної миті, загарбує всю славу. Так сталося, наприклад, із Дарвіном, а бідолаха лорд Монбоддо був посміховиськом.

Щодо природного стану Локк менш оригінальний за Гоббса, що вважав його станом війни всіх проти всіх, станом, у якому життя нице, брутальне і недовге. Але ж Гоббса вважали атеїстом. Погляди на природний закон і природний стан, які Локк перей­няв у попередників, не могли бути вільні від своїх теологічних підвалин; там, де такі погляди існують без цих підвалин, як здебільшого в сучасному лібералізмі, вони позбавлені ясних логічних основ.

Віра в щасливий «природний стан» у далекому минулому по­ходить почасти з біблійної оповіді про добу патріархів, а почасти з класичного міфу про золотий вік. Поширена нині віра в те, що далеке минуле було погане, зародилася тільки разом з ево­люційною теорією. Ось місце, яке в Локка можна вважати най­ближчим до визначення природного стану: «Люди, що живуть ра­зом у згоді з розумом, без будь-якого володаря на землі, без усякого суду над собою, - ось що таке природний стан».

Це опис життя не дикунів, а уявної спільноти доброчесних анархістів, яким не потрібні ні поліція, ні суди, оскільки вони завжди коряться «розумові», який, власне, тотожний із «природ­ним законом», що своєю чергою складається з тих норм по­ведінки, які нібито мають божественне походження. (Наприклад, заповідь «Не вбивай» - частина природного закону, а правила до­рожнього руху - ні).

Кілька дальших цитат докладніше з'ясують Локкову думку.

«Аби правильно розуміти політичну владу [каже Локк] і збаг­нути, як вона зародилася, нам слід розглянути, в якому стані людина перебуває від природи, - це стан абсолютної свободи чи­нити що завгодно і як завгодно порядкувати своїм майном та особою, не виходячи за межі природного закону, не питаючи ніякого дозволу, не залежачи ні від чиєї волі.

Це стан рівності, коли всяка влада і судочинство взаємні,

ніхто не має більше прав, ніж у решти: адже нема нічого оче­виднішого, всі особи одного виду і класу, що народжуються внаслідок вільних шлюбів однаково обдарованими від природи, яка кожного ставить в однаково вигідні умови, мають бути рівні й між собою, і не повинно бути ні гноблення, ні покори, аж по­ки пан і господар їх усіх, вочевидь явивши свою волю, поставить одну людину над іншими і ясно й безперечно надасть їй повне право на владу і суверенність.

Та хоча цей стан [природний] - стан свободи, це все-таки не стан уседозволеності, дарма що людина в цьому стані має нео­бмежену свободу порядкувати своєю особою і власністю, все ж немає свободи вбивати себе або будь-яку істоту - свою власність, хіба що до цього спонукали б якісь шляхетніші причини, ніж просте збереження життя. У природному стані владарює природ­ний закон, що зобов'язує кожного; розум, який і є цим законом, навчає всіх людей, які прагнуть дослухатися до нього, що оскільки всі рівні й незалежні, то ніхто не повинен зазіхати на життя, здоров'я, свободу або майно іншої людини»* (бо всі ми Божа власність**).

Далі виявляється, що, коли більшість людей перебуває в при­родному стані, є все ж і такі, що не живуть у згоді з природ­ним законом, і через те природний закон передбачає, до яких необхідних заходів можна вдаватись аби боронитися від тих зло­чинців. У природному стані, каже Локк, кожна людина може бо­ронити себе і своє майно. Принцип «Хто проливає кров людини, того кров буде пролито людиною» - частина природного закону. Зловивши на гарячому злодія, що краде мою власність, я можу навіть убити його, - і це право зберігалося й тоді, коли вже ви­никли урядові інститути, та якщо злодій утік, я мушу відмовитися від приватної помсти і вдатися до закону.

Одне з найбільших заперечень проти природного стану полягає в тому, що в ньому кожна людина є суддею у своїй власній справі, тобто, боронячи своїх прав, вона мусить покладатися тільки на себе. Таке лихо може поправити уряд, але це не при­родна поправа. Отже, за Локком, укладаючи договір і створюючи уряд, люди виходять з природного стану. Природний стан закінчується не будь-яким договором, а тільки таким, що призво­дить до створення політичної спільноти. Різноманітні уряди сучас­них незалежних держав нині перебувають у природному стані один щодо одного.

Природний стан, стверджує автор в уступі, мабуть, спрямо­ванім проти Гоббса, - це не стан безперервної війни, а радше навпаки. Після розтлумачення права вбивати злодія на тій

* Пор. з Декларацією Незалежності.

** «Люди його власність, бо вони його витвори, зроблені йому, а не комусь іншому на потіху», як зауважує Локк.

підставі, що злодія можна обвинуватити в початку війни проти його жертви, Локк пише:

«Тут ми бачимо виразну «відмінність між природним станом і станом війни», які, хоча дехто й плутає їх, такі ж далекі один від одного, як стан миру, зичливості, взаємодопомоги і милосердя від стану ворожості, зла, насильства і взаємного нищення».

Можливо, природний закон. треба вважати значно ширшим уявленням, ніж природний стан, оскільки в законі йдеться про злодіїв і вбивць, тоді як у стані таких злочинців нема. Така думка принаймні вказує на спосіб, скориставшись яким можна уникнути очевидної Локкової непослідовності: адже природний стан він часом зображує як стан, коли геть усі доброчесні, а ча­сом обговорює, що саме треба діяти в природному стані, бороня­чись від зазіхань нечестивих людей.

Окремі складники Локкового природного закону просто вража­ють. Приміром, він каже, що полоненики в справедливій війні стають рабами за законом природи. Також заявляє, що за приро­дою кожна людина має право карати - навіть смертю - за зазіхання на своє життя і майно. Докладно він цього не з'ясовує, тож коли я, приміром, зловив кого на дрібній крадіжці, то по закону природи, здається, я маю право вбити злодія.

Власність посідає чільне місце в Локковій політичній філософії і є, на його думку, головною причиною заснування інституту гро­мадянського врядування.

«Найголовніша причина об'єднання людей у держави і підкорення владі уряду - збереження майна: адже для цієї мети в природному стані чимало бракує».

У цілому теорія природного стану і природного закону, з од­ного боку, ясна, а з другого - вкрай дивна. Ясно, що Локк ду­мав, але неясно, як він міг додуматись до цього. Локкова етика, як ми бачили, утилітарна, але, міркуючи про «права», він не вдається до утилітарних міркувань. Щось подібне пронизує всю філософію права, як її викладають юристи. Юридичні права мож­на визначити так: загалом кажучи, людина має юридичне право, якщо вона може звернутися до закону, шукаючи захисту від кривди. Людина взагалі має юридичне право на свою власність, але коли в неї (скажімо) - заборонений законом запас кокаїну, то вона не має ніякого права юридичного захисту проти злодія, що вкраде його. Законодавець вирішує, які юридичні права йому треба створювати, і цілком природно повертається до уявлення про «природні» права, які має захищати закон.

Викладаючи Локкову теорію, я намагався дійти якомога далі, не використовуючи богословських термінів. Якщо припустити, що етика і розподіл учинків на «правильні» й «хибні» логічно пере­дує реальному законові, то стає можливим відбудувати теорію, не вдаючись до міфічної історії. Щоб дійти до природного закону, ми можемо так поставити питання: коли нема закону і уряду, які класи вчинків А проти В виправдовують помсту В над А і

який саме різновид помсти є цілком виправданим у тому чи то­му випадку? Зокрема вважають, що не можна звинувачувати лю­дину, яка борониться проти замаху на своє життя і, якщо треба, навіть убиває напасника. Людина може також обороняти свою дружину й дітей або взагалі когось незнайомого. В таких ситу­аціях існування закону проти вбивства стає непотрібним: адже легко може трапитись, що жертва замаху загине раніше, ніж можна буде звернутися до поліції; таким чином ми знову повер­таємось до «природного» права. Людина має також право борони­ти свою власність, але тут уже розходяться думки щодо ступеня уражень, які вона цілком справедливо може заподіяти злодієві.

У міждержавних стосунках, указує Локк, «природний» закон зберігає свою силу. В яких ситуаціях буває виправдана війна? Доки не існує міжнародного уряду, відповідь на це запитання -справа самої етики, а не закону; відповідь на нього була б такою ж, як і у випадку з індивідом у стані анархії.

Правова теорія грунтується на погляді, що «права» індивідів має захищати держава. Отже, коли людина зазнає кривди, яка згідно з принципами «природного» права заслуговує на справедли­ву відплату, то право, встановлене людьми, визначає, що ту відплату має здійснювати держава. Якщо ви бачите людину, що намагається відібрати життя у вашого ближнього, то ви, не мо­жучи інакше порятувати ближнього, маєте право вбити її. В при­родному стані - принаймні так уважає Локк - якщо людина вже вбила вашого ближнього, ви маєте право вбити її. Та коли з'яв­ляються закони, ви це право втрачаєте, його перебирає собі де­ржава. І якщо ви скоїте вбивство, боронячись чи боронячи кого іншого, вам на суді потрібно буде довести, що саме це стало причиною вбивства.

Отже, «природне право» ми можемо ототожнити з правилами моралі в тій мірі, в якій вони незалежні від наявних справедли­вих законів. Якщо є хоч якась різниця між добрими і поганими законами, то такі правила повинні існувати. Для Локка питання просте, оскільки правила моралі дано Богом і їх можна знайти в Біблії. Коли ж усунути цю богословську основу, питання вияв­ляється трохи важчим. Та коли вважати, що існує етична відмінність між правильними і хибними вчинками, ми можемо казати: природний закон визначає, які вчинки етично правильні, а які ні, в громаді, де немає уряду; а справедливі закони, вста­новлені людьми, повинні скількимога спиратися на природний за­кон і наслідувати його.

У своїй абсолютній формі доктрина, що індивід має певні невідчужувані права, несумісна з утилітаризмом, тобто з доктри­ною, що правильні вчинки - ті, які найдужче сприяють загально­му щастю. Але щоб стати придатною основою для права, доктри­на аж ніяк не конечне має бути істинною в будь-якому можли­вому випадку, досить, щоб вона виявилась істинна в переважній більшості випадків. Ми всі можемо уявити випадки, коли вбивст-

во матиме виправдання, але ж вони рідкісні і не можуть служи­ти аргументом проти недозволеності вбивств. Так само з погляду утилітаризму може бути - я не кажу, що є, - бажаним зберегти для кожного індивіда певний ступінь особистої свободи. Якщо це так, то вчення про права людини може стати цілком придатною основою для вироблення задовільних законів, навіть якщо ці пра­ва у виняткових ситуаціях обмежуватимуться. Утилітарист спершу вивчить теорію, яку вважають основою права, з погляду корис­ності її практичних наслідків; він не відкидатиме її ab initio як таку, що суперечить його власній етиці.