Приклад. <soap:Envelope xmlns:soap=http://schemas.xmlsoap.org/soap/envelope/> <soap:Body> <getProductDetails

Приклад відповіді:

Переваги

- SOAP є достатньо гнучким, що дозволяє використовувати різні транспортні протоколи. Стандартні реалізації використовують HTTP як транспортний протокол, однак також можливо використовувати JMS чи SMTP.

- Оскільки, модель SOAP каналів(з’єднань) прекрасно працює в контексті моделі HTTP запитів-відповідей, то можливо легко встановлювати з’єднання на базі існуючих фаєрволів чи проксі-серверів без жодних модифікацій самого SOAP-протоколу.

Недоліки

- Використання SOAP для передавання повідомлень збільшує їхній обсяг і знижує швидкість обробки. В системах, де швидкість важлива, частіше використовується відсилання XML документів напряму через HTTP, де параметри запиту передаються як звичайні HTTP параметри.

- Не зважаючи на те, що SOAP є стандартом, різні програми часто генерують повідомлення в несумісному форматі. Наприклад, запит згенерований Axis-клієнтом, не буде розпізнано сервером WebLogic.

Оскільки фізичною основою мережі Веб є Інтернет, то для більш глибокого розуміння багатьох питань даного курсу буде потрібно коротко ознайомитися зі структурою та протоколами Інтернету.

Що ж таке Інтернет? По-суті, це найбільша в світі мережа, яка не має єдиного центру управління, але працююча за єдиними правилами і надає своїм користувачам єдиний набір послуг. Інтернет можна розглядати як «мережа мереж», кожна з яких управляється незалежним оператором - постачальником послуг Інтернету (ISP, Internet Service Provider).

З точки зору користувачів Інтернет являє собою набір інформаційних ресурсів, розосереджених по різних мережах, включаючи ISP-мережі, корпоративні мережі, мережі та окремі комп'ютери домашніх користувачів. Кожен окремий комп'ютер в даній мережі називається хостом (від англійського терміна host).

Сьогоднішній Інтернет зобов'язаний своїй появі об'єднаній мережі ARPANET, яка починалася як скромний експеримент в новій тоді технології комутації пакетів (табл. 2.4). Мережа ARPANET була розгорнута в 1969 р і складалася спочатку всього з чотирьох вузлів з комутацією пакетів, використовуваних для взаємодії декілька хостів і терміналів. Перші лінії зв'язку, що з'єднували вузли, працювали на швидкості всього 50 Кбіт / с. Мережа ARPANET фінансувалася управлінням перспективного планування науково-дослідних робіт ARPA (Advanced Research Agency Проекти) міністерства оборони США і призначалася для вивчення технології та протоколів комутації пакетів, які могли б використовуватися для кооперативних розподілених обчислень

Таблиця 2.4 - Хронологія розвитку Інтернету

На рис. 2.11 представлений графік, що показує динаміку зростання числа хостів (як формально зареєстрованих і так активно функціонуючих).

Рисунок 2.11 - Динаміка росту числа хостів в Інтернет (взято з сайту WWW.netcraft.com)

Чи можливо централізоване управління в такої глобальної мережі? Відповідь на дане питання буде негативним, оскільки, по-перше, дана мережа є транснаціональною і, по-друге, в силу історичних передумов її формування.

Проте, в Інтернеті можуть проявлятися опосередковані форми централізації у формі єдиної технічної політики, узгодженому наборі технічних стандартів, призначенні імен і адрес комп'ютерів і мереж, входять в Інтернет.

Тобто Інтернет є децентралізованою мережею, що має свої переваги і недоліки.

Переваги:

- Легкість нарощування Інтернету шляхом укладення угоди між двома ISP.

Недоліки:

- складність модернізації технологій і послуг Інтернету, оскільки потрібні узгоджені зусилля всіх постачальників послуг;

- невисока надійність послуг Інтернету;

- відповідальність за працездатність окремих сегментів цієї мережі покладається на постачальниках послуг Інтернету.

Існують різні типи постачальників послуг Інтернету:

- просто постачальник послуг Інтернету виконує транспортну функцію для кінцевих користувачів - передачу їх трафіку в мережі інших постачальників послуг Інтернету;

- постачальник інтернет-контенту має власні інформаційно-довідкові ресурси, надаючи їх вміст у вигляді веб-сайтів;

- постачальник послуг хостингу надає свої приміщення, канали зв'язку та сервери для розміщення зовнішнього контенту;

- постачальник послуг з доставки контенту займається тільки доставкою контента в численні точки доступу з метою підвищення швидкості доступу користувачів до інформації;

- постачальник послуг з підтримки додатків надає клієнтам доступ до великих універсальним програмним продуктам, наприклад SAP R3;

- постачальник білінгових послуг забезпечує оплату рахунків по Інтернету;

Про роль стандартизації в Інтернет

Як випливає з усього вищевикладеного, Інтернет є дуже складною мережею, і відповідно такою ж складною є задача організації взаємодії між пристроями мережі. Для вирішення такого роду завдань викори- стовується декомпозиція, тобто розбиття складної задачі на кілька простіших задач-модулів. Однією з концепцій, що реалізують декомпозицію, є багаторівневий підхід. Такий підхід дає можливість проводити розробку, тестування і модифікацію кожного окремого рівня незалежно від іншого рівня. Ієрархічна декомпозиція дозволяє, переміщаючись в напрямку від більш низьких до більш високих рівнів, переходити до більш простого подання розв'язуваної задачі.

Специфіка багаторівневого представлення мережевої взаємодії полягає в тому, що в процесі обміну повідомленнями бере участь як мінімум дві сторони, для яких необхідно забезпечити узгоджену роботу двох ієрархій апаратно-програмних засобів. Кожен з рівнів повинен підтримувати інтерфейс з вище і небажаними рівнями власної ієрархії засобів і інтерфейс із засобами взаємодії іншого боку на тому ж рівні ієрархії. Даний тип інтерфейсу називається протоколом (див. рис. 2.12).

Рисунок 2.12 - Організація взаємодії між рівнями ієрархії при ієрархічного декомпозиції в мережі Інтернет

Ієрархічно організований набір протоколів, достатній для організації взаємодії вузлів в мережі, називається стеком протоколів.

На початку 80-х років міжнародні організації по стандартизації ISO (Міжнародна організація по стандартизації), МСЕ (Міжнародний союз електрозв'язку) та інші розробили стандартну модель взаємодії відкритих систем OSI (Open System Interconnection). Призначення даної моделі полягає в узагальненому поданні засобів мережевої взаємодії. Її також можна розглядати в якості універсальної мови мережевих фахівців(довідкової моделі).

Оскільки мережа - це з'єднання різнорідного устаткування, актуальною є проблема сумісності, що в свою чергу, вимагає узгодження всіма виробниками загальноприйнятих стандартів. Відкритою є система, побудована відповідно до відкритих специфікацій.

Специфікація являє собою формалізований опис апаратних (програмних) компонентів, способів їх функціонування, взаємодії з іншими компонентами, умов експлуатації, особливих характеристик. Під відкритими специфікаціями розуміються опубліковані, загальнодоступні специфікації, відповідні стандартам і прийняті в результаті досягнення згоди після всебічного обговорення всіма зацікавленими сторонами.Використання відкритих специфікацій при розробці систем дозволяє третім сторонам розробляти для цих систем апаратно-програмні засоби розширення та модифікації, а також створювати програмно-апаратні комплекси з продуктів різних виробників.

Якщо дві мережі побудовані з дотриманням принципів відкритості, це дає такі переваги:

- Можливість побудови мережі з апаратних і програмних засобів різних виробників, які дотримуються стандарту;

- Безболісна заміна окремих компонентів мережі іншими, більш досконалими;

- Легкість сполучення однієї мережі з іншою.

В рамках моделі OSI засоби взаємодії діляться на сім рівнів: прикладний, представлення, сеансовий, транспортний, мережевий, канальний і фізичний.

У розпорядження програмістів надається прикладний програмний інтерфейс, що дозволяє звертатися із запитами до самого верхнього рівня, а саме, - рівню додатків.

Мережа Інтернет будувалася в повній відповідності з принципами відкритих систем. В розробці стандартів цієї мережі брали участь тисячі фахівців-користувачів мережі з вузів, наукових організацій і компаній. Результат роботи по стандартизації втілюється в документах RFC.

RFC (.Англ Запит на коментарі) - документ з серії пронумерованих інформаційних документів Інтернету, що містить технічні специфікації і стандарти, широко застосовувані у Всесвітній мережі. В даний час первинною публікацією документів RFC займається IETF під егідою відкритою організації Товариство Інтернету (ISOC). Правами на RFC володіє саме Товариство Інтернет. Формат RFC з'явився в 1969р. при обговоренні проекту ARPANET. Перші RFC поширювались в друкованому вигляді на папері у вигляді звичайних листів, але вже з грудня 1969 року, коли запрацювали перші сегменти ARPANET, документи почали поширюватися в електронному вигляді. У таблиці 2.5 наведені деякі з найбільш відомих документів RFC

Таблиця 2.5 - Приклади популярних RFC-документів

Основним організаційним підрозділом, що координує роботу по стандартизації Інтернет, є ISOC (Internet Society), об'єднує порядка 100 тисяч учасників, які займаються різними аспектами розвитку даної мережі. ISOC курирує роботу IAB (Internet Architecture Board), що включає дві групи:

- IRTF (Internet Research Task Force). Координує довгострокові дослідницькі проекти, які стосуються TCP / IP;

- IETF (Internet Engineering Task Force). Інженерна група, визначає специфікації для подальших стандартів Інтернет.

Розробкою стандартів для мережі Веб, починаючи з 1994 року, займається Консорціум W3C (World Wide Web Consortium), заснований і досі очолюваний Тімом Бернерс-Лі.

Консорціум W3C - організація, яка розробляє та впроваджує технологічні стандарти для Інтернету та WWW. Місія W3C формулюється так: «Повністю розкрити потенціал Всесвітньої павутини шляхом створення протоколів і принципів, які гарантують довгостроковий розвиток Мережі». Дві інші найважливіші завдання Консорціуму - забезпечити повну «інтернаціоналізацію Мережі» і зробити її доступною для людей з обмеженими можливостями.

W3C розробляє для WWW єдині принципи і стандарти, звані «Рекомендаціями», які потім впроваджуються розробниками програм і обладнання. Завдяки Рекомендаціям досягається суміс- ність між програмними продуктами та устаткуванням різних компаній, що робить мережу WWW більш досконалою, універсальною і зручною у використанні. Всі Рекомендації W3C відкриті, тобто, не захищені патентами і можуть впроваджуватися будь-якою людиною без будь-яких фінансових відрахувань Консорціуму.

Для зручності користувачів консорціумом створені спеціальні програми-валідатори (англ. Online Validation Service), які доступні по мережі і можуть за кілька секунд перевірити документи на відповідність популярним Рекомендаціям W3C. Консорціумом також створені багато інших утиліти для полегшення роботи веб-майстрів та програмістів. Більшість утиліт - це програми з відкритим вихідним кодом, всі вони безкоштовні. Останнім часом, підкоряючись світовим тенденціям, Консорціум, в цілому, набагато більше уваги приділяє проектам з відкритим вихідним кодом.

Перш ніж перейти до опису структури, принципів роботи та основних протоколів мережі Веб, розглянемо основний стек протоколів мережі Інтернет - стек TCP / IP.

Стек протоколів TCP/IP

Ці протоколи спочатку орієнтовані на глобальні мережі, в яких якість з'єднувальних каналів не ідеально. Він дозволяє створювати глобальні мережі, комп'ютери в яких з'єднані один з одним найрізноманітнішими способами від високошвидкісних оптоволоконних кабелів і супутникових каналів до комутованих телефонних ліній. TCP / IP відповідає моделі OSI досить умовно і містить 4 рівні. Прикладний рівень стека відповідає трьом верхнім рівням моделі OSI: прикладному, представлення та сеансовому.

В мережі дані завжди передаються блоками відносно невеликого розміру. Кожен блок має префіксного частина (заголовок), що описує вміст блоку, і суффіксную, що містить, наприклад, інформацію для контролю цілісності переданого блоку даних.

Назва стека протоколів TCP / IP складається з назв двох різних протоколів. Протокол IP (Internet Protocol) являє собою протокол нижнього (мережевого) рівня і відповідає за передачу пакетів даних в мережі. Він відноситься до так званих протоколам датаграмм і працює без підтверджень. Останнє означає, що при його використанні доставка пакетів даних не гарантується і не підтверджується. Чи не гарантується також і те, що пакети досягнуть пункту призначення в тій послідовності, в якій вони були відправлені.

До протоколів мережевого рівня відноситься також протокол міжмережевих керуючих повідомлень ICMP (протокол керуючих повідомлень), призначений для передачі маршрутизатором джерелу інформації про помилки при передачі пакета.

Очевидно, що набагато зручніше передавати дані по каналу, який працює коректно, доставляючи все пакети по порядку. Тому поверх протоколу IP працює протокол передачі даних більш високого (транспортного) рівня - TCP (Transmission Control Protocol). Посилаючи і приймаючи пакети через протокол IP, протокол TCP гарантує доставку всіх переданих пакетів даних в правильній послідовності.

Слід зазначити, що при використанні протоколу IP забезпечується більш швидка передача даних, оскільки не витрачається час на підтвердження прийому кожного пакета. Є й інші переваги. Одне з них полягає в тому, що він дозволяє розсилати пакети даних в широкомовному режимі, при якому вони досягають всіх комп'ютерів фізичної мережі. Що ж стосується протоколу TCP, то для передачі даних з його допомогою необхідно створити канал зв'язку між комп'ютерами. Він і створюється з використанням протоколу IP.

Для ідентифікації мережевих інтерфейсів використовуються 3 типи адрес:

- апаратні адреси (або MAC-адреси);

- мережеві адреси (IP-адреси);

- символьні (доменні) імена.

В рамках IP протоколу для створення глобальної системи адресації, що не залежить від способів адресації вузлів в окремих мережах, використовується пара ідентифікаторів, що складається з номера мережі і номера вузла. При цьому IP-адреса ідентифікує не окремий комп'ютер або маршрутизатор, а одне мережеве з'єднання в складі мережі, до якої він входить; тобто кінцевий вузол може входити в кілька IP-мереж.

Система доменних імен DNS

Незважаючи на те, що апаратне і програмне забезпечення в рамках TCP / IP мереж для ідентифікації вузлів використовує IP-адреси, користувачі воліють символьні імена (доменні імена).

Спочатку в локальних мережах з невеликого числа комп'ютерів застосовувалися плоскі імена, що складаються з послідовності символів без поділу їх на окремі частини, наприклад MYCOMP. Для встановлення відповідності між символьними іменами і числовими адресами використовувалися широкомовні запити. Однак для великих територіально розподілених мереж, що працюють на основі протоколу TCP/IP такий спосіб виявився неефективним. Тому для встановлення відповідності між доменним ім'ям та IP-адресою використовується спеціальна система доменних імен (DNS, системи доменних імен), яка заснована на створюваних адміністраторами мережі таблиць відповідності.

В мережах TCP / IP використовується доменна система імен, що має ієрархічну (у вигляді дерева) структуру. Дана структура імен нагадує ієрархію імен, використовувану в багатьох файлових системах. Запис доменного імені починається з наймолодшою ​ ​ складової, потім після точки слід наступна по старшинству символьна частина імені і так далі. Послідовність закінчується кореневим ім'ям, наприклад: company.yandex.ru.

Побудована таким чином система імен дозволяє розділяти адміністративну відповідальність з підтримки унікальності імен в межах свого рівня ієрархії між різними людьми або організаціями.

Сукупність імен, у яких кілька старших складових частин збігаються, утворюють Домен імен.

Кореневої домен управляється центральними органами Інтернету: IANA і Internic.

Домени верхнього рівня призначаються для кожної країни, а також для різних типів організацій. Імена цих доменів повинні слідувати міжнародним стандартом ISO 3166. Для позначення країн використовуються дволітерні абревіатури, наприклад RU (Російська Федерація), нам(США), він (Італія), пт (Франція).

Для різних типів організацій використовуються трибуквені абревіатури:

- Чистий - мережеві організації;

- орг - некомерційні організації;

- ком - комерційні організації;

- EDU - освітні організації;

- гов - урядові організації.

Адміністрування кожного домена покладається на окрему організацію, яка делегує адміністрування піддоменів іншим організаціям.

Для отримання доменного імені необхідно зареєструватися у відповідній організації, якій організцією InterNIC делегувала свої повноваження з розподілу доменних імен.

Реєстратором доменних імен в зоні RU до 2005 р являвся Російський науково-дослідний інститут розвитку суспільних мереж (РосНИИРОС). Нині Реєстрація доменів здійснюється одним ІЗ діючих реєстраторів.

В TCP / IP мережах відповідність між доменними іменами та IP-адресами може встановлюватися як локальними засобами, так і централізованими службами. Спочатку відповідність задавалося за допомогою створюваного вручну на хосте файлу Hosts.txt, що складається з рядків, що містять пару виду «доменне ім'я - IP-адреса». Однак з активним ростом Інтернету таке рішення виявилося немасштабіруемим.

Альтернативне рішення - централізована служба DNS, яка використовує розподілену базу відображень «доменне ім'я - IP-адреса». Сервер домена зберігає тільки імена, які закінчуються на наступному нижче по дереву рівні. Це дозволяє розподіляти більш рівномірно навантаження по вирішенню імен між всіма DNS-серверами. Кожен DNS-сервер крім таблиці відображення імен містить посилання на DNS-сервери своїх піддоменів.

Існують дві схеми дозволу DNS-імен.

Нерекурсивна процедура:

1. DNS-клієнт звертається до кореневого DNS-сервера з зазначенням повної доменного імені;

2. DNS-сервер відповідає клієнту, вказуючи адресу наступного DNS-сервера, обслуговуючого домен верхнього рівня, заданий в наступній старшій частині імені;

3. DNS-клієнт робить запит наступного DNS-сервера, який відсилає його до DNS-серверу потрібного піддомена і т.д., поки не буде знайдений DNS-сервер, в якому зберігається відповідність запитаного імені IP-адресою. Сервер дає остаточну відповідь клієнту.

Рекурсивна процедура:

1. DNS-клієнт запитує локальний DNS-сервер, обслуговуючий піддомен, якому належить клієнт;

2. Далі

3. Якщо локальний DNS-сервер знає відповідь, він повертає його клієнту

4. Якщо локальний сервер не знає відповідь, то він виконує ітеративні запити до кореневого сервера. Після отримання відповіді сервер передає його клієнту.

Таким чином, при рекурсивної процедурою клієнт фактично передоручає роботу своєму серверу. Для прискорення пошуку IP-адрес DNS-сервери широко застосовують кешування (на час від годин до декількох днів) проходять через них відповідей.

Структура і принципи WWW

Мережа WWW утворюэ мільйони веб-серверів, розташованих по всьому світу. Веб - Сервер є програмою, що запускається на підключеному до мережі комп'ютері і передавальної дані по протоколу HTTP.

Для ідентифікації ресурсів (найчастіше файлів або їх частин) в WWW використовуються ідентифікатори ресурсів URI (Uniform Resource Identifier). Для визна- чення місцезнаходження ресурсів в цій мережі використовуються локатори ресурсів URL (Uniform Resource Locator). Такі URL-локатори являють собою комбінацію URI і системи DNS.

Доменне ім'я (або IP-адресу) входить до складу URL для позначення комп'ютера (його мережевого інтерфейсу), на якому працює програма веб-сервер.

На клієнтському комп'ютері для перегляду інформації, отриманої від веб-сервера, застосовується спеціальна програма - веб-браузер.Основна функція веб-браузера - відображення гіпертекстових сторінок (веб-сторінок). Для створення гіпертекстових сторінок в WWW спочатку використовувався мову HTML. Безліч веб-сторінок утворюють веб-сайт.

Проксі-сервери

Проксі-сервер (проксі-сервер) - служба в комп'ютерних мережах, що дозволяє клієнтам виконувати непрямі запити до інших мережних служб.

Спочатку клієнт підключається до проксі-сервера і запитує який-небудь ресурс, розташований на іншому сервері. Потім проксі-сервер або підключається до вказаного серверу і отримує ресурс у нього, або повертає Ресурс ІЗ власного кеша (якщо є). В деяких випадках запит клієнта або відповідь сервера може бути змінений проксі-сервером в певних цілях. Також проксі-сервер дозволяє захищати клієнтський комп'ютер від деяких мережевих атак.

Найчастіше проксі-сервери застосовуються для наступних цілей:

- забезпечення доступу з комп'ютерів локальної мережі в Інтернет;

- кеширование даних: якщо часто відбуваються звернення до одних і тих же зовнішніх ресурсів, то можна тримати їх копію на проксі-сервері і видавати за запитом, знижуючи тим самим навантаження на канал у зовнішню мережу і прискорюючи отримання клієнтом запитаної інформації.

- стиснення даних: проксі-сервер завантажує інформацію з Інтернету і передає інформацію кінцевому користувачеві в стислому вигляді.

- захист локальної мережі від зовнішнього доступу: наприклад, можна налаштувати проксі-сервер так, що локальні комп'ютери звертатимуться до зовнішніх ресурсів тільки через нього, а зовнішні комп'ютери не зможуть звертатися до локальних взагалі (вони «бачать» тільки проксі-сервер).

- обмеження доступу з локальної мережі до зовнішньої: наприклад, можна заборонити доступ до певних веб-сайтам, обмежити використання інтернету якимось локальним користувачам, встановлювати квоти на трафік або смугу пропускання, фільтрувати рекламу і віруси.

- анонімізація доступу до різних ресурсів. Проксі-сервер може приховувати відомості про джерело запиту або користувача. В такому випадку цільової сервер бачить лише інформацію про проксі-сервер, наприклад, IP-адресу, але не має можливості визначити дійсне джерело запиту. Існують також спотворюють проксі-сервери, які передають цільовим серверу помилкову інформацію про справжній користувача.