Загальні зауваги

_t

Право на захист та реальна можливість його здійснення органічно пов'язані з часом, що минув з моменту порушення права, давністю або, як записано у Цивільному кодексі Украї­ни, позовною давністю.

Чим обумовлено Currit tempus contra desides et suj juris

запровадження contemptores - біжить час проти бездія-

позовної давності? льного і до своїх прав байдужого.

Це висловлювання римських юристів бу­ло, очевидно, теоретичним обґрунтуванням запровадження того, що ми сьогодні називаємо позовною давністю.

Якщо особа, право якої порушено у зв'язку з неповерненням по­зиченої грошової суми чи знищенням її майна, зволікала з пред'яв­ленням до суду вимоги про захист, це могло бути свідченням не лише лінощів, забудькуватості, а й втрати з її боку інтересу у захис­ті свого права, пригніченні цього інтересу іншими, більш вагомими.

У таких випадках складалася ситуація, коли обидві сторони не вчиняли відповідних дій: боржник не повертав боргу, зловмисник не відшкодовував завданих збитків, а кредитор, потерпілий не ви­магали від них виконання свого правового обов'язку.

Якщо так тривало довго, то можна було однозначно зробити висновок не лише про неправомірність поведінки боржника, а й про певну байдужість з боку кредитора.

Можна було б, звичайно, обійтися без інституту давності, вва­жаючи цивільні правовідносини непідвладними дії часу. Якби так сталося, боржник не мав би підстав сподіватися «на часову амніс­тію». Він мусив би жити під постійним страхом, що ось-ось креди­тор увійде у його оселю, хоча цей страх і зумовлений його ж про­типравною поведінкою.

Вважається, що давність встановлена в законі саме для того, щоби загроза можливої відповідальності не висіла над головою боржника надто довго. Але таке пояснення запровадження давнос­ті не є достатньо переконливим.

Запровадження давності пробували пояснити тим, що не лише свідки, а й сам позивач та відповідач можуть забути важливі об­ставини справи, втратити докази. Але ж все це могло бути задоку­ментовано і збережено.

Українське цивільне право

Висловлена була думка про те, що за допомогою давності дося­гається стабільність суспільних відносин. Проте стабільність у су­спільстві навряд чи була б порушена у зв'язку з наданням креди­торові чи боржникові необмеженої у часі можливості судового за­хисту. З другого боку, стабільність не може утверджуватися на фактах невиконання юридичного обов'язку.

Вважається, що особу, яка не добивається відновлення своїх прав, слід якимось чином карати. З цим свого часу погоджувався професор Д. Й. Мейєр: право не є притулком для безпечних; якщо особа не піклується про своє право, а інший користується його ви­годами, ця особа заслуговує позбавлення права.

Давність, - писав Гегель, - грунтується на припущенні, що я пе­рестав розглядати річ як свою².

Якщо особа, право якої порушене, тривалий час не зверталася за захистом, це давало підставу вважати, що вона своєю поведін­кою продемонструвала втрату інтересу до відновлення свого права на певне благо.

Натомість це задавнене благо могло стати об'єктом інтересу іншої особи. За допомогою давності саме цей інтерес одержує пра­вову охорону.

Давність, як зазначав Дмитро Азаревич, є засобом охорони те­перішнього від минулого³.

Якщо зникав інтерес, то і право втрачало свою цінність і за пев­них умов переставало бути правом.

Відповідно до § 1480 Книги загальних цивільних законів Авст­рії 1811 p., вимоги про виплату відсотків, рент, допомоги на утри­мання задовольнялися за останні три роки, а саме право припиня­лося після його невикористання протягом тридцяти років.

Відповідно до статті 118 Цивільного кодексу Республіки Поль­ща, «termin przedawnienia» визначений у десять років.

За статтею 2262 Французького Цивільного кодексу, всі позо­ви, як речові, так і особисті погашаються давністю у тридцять років.

Мовчання протягом такого тривалого проміжку часу було ціл­ком достатнім для того, щоби вважати право вимоги кредитора, а заодно і відповідний обов'язок боржника погашеними саме у зв'язку з втратою інтересу.

Георг В. Ф. Гегель. Основи філософії права.— С. 73.

² МеііерД. И. Русское гражданское право.- М., 2000.- С. 320.

³ Азаревич Дмитрий. Система римского права. Университетский
курс-СПб., 1887.-Т. 1.-С. 259.

. -»

Розділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

Давність» Терміна «позовна давність» цивільні ко-

чи «позовна давність» Д^екси більшості європейських держав не

використовують.

Оскільки наслідком спливу такого тривалого строку (10 чи 30 ро­ків) є не лише неможливість звернення до суду, а й втрата права, то відповідно сплив цього строку називався давністю.

Термін позовна давність почав вживатися в літературі у XX столітті.

Професором Г. Ф. Шершеневичем була так сформульована суть позовної давності: «під іменем позовної давності розуміється втра­та права звертатися до суду з позовом у зв'язку із нездійсненням права протягом встановленого законом строку»¹.

Відповідно, позовною давністю вважався не цей строк, а його втрата².

Таке розуміння позовної давності ґрунтувалося на статтях 692-694 Свода Законов гражданских Российской империи, відповідно до яких право «отьіскивать» своє майно з чужого «неправильного» володіння припинялося загальною земською десятирічною давніс­тю; позови обмежувалися загальною земською десятирічною дав­ністю; хто протягом цього строку позову не пред'явив або, пред'явивши, «хождения по оному в присутственньїх местах не имел», той втрачав своє право. Терміну «позовна давність» у цьо­му законодавчому акті не було.

Саме такий концептуальний підхід закріплений і у чинних ци­вільних кодексах багатьох держав.

Вперше термін «позовна давність» було вжито у статті 44 Ци­вільного кодексу УРСР 1922 р.

З тих пір він міцно увійшов у нашу юридичну лексику, але у викривленому значенні, оскільки після спливу встановленого за­коном порівняно короткого строку право особи на звернення до суду не припинялося. Отже, ця давність не могла називатися позо­вною. А це означає, що термін «позовна давність» слід сприймати з певною часткою умовності.

Законодавче поняття «Право на позов зникає після того, як
позовної давності мине вказаний у законі строк позовної

давності» - така норма містилася у стат­ті 44 ЦК 1922 р. і була відгомоном загальноєвропейського підхо­ду до цього цивілістичного явища. У статті 401 цього ж Кодексу були визначені наслідки виконання зобов'язання, позбавленого

, Шершеневич Г. Ф. Цит. праця.- С. 224. МейерД. И. Русское гражданское право.- М., 2000.- С. 320.

Українське цивільне право

«позовної сили». Та, оскільки одночасно допускалася можливість «продовження» позовної давності, не можна було однозначно ви­значити, чим була позовна давність: строком чи закінченням цьо­го строку.

За статтею 71 ЦК 1963 p., позовна давність трактувалася як «строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено». Такий погляд на позовну давність мав суттєвий недолік: адже своєчасно поданий позов міг бути задоволений судом і після за­кінчення «давнісного» строку. Отже, головним у цьому визначенні мало би бути те, що особі, право якої порушено і яка бажає його захистити, належить подати до суду позов у межах цього строку.

Інший погляд на позовну давність був сформульований у статті 343 ЦК 1963 p.: «Позови про виявлені недоліки в роботі, виконаній за договором підряду, можуть бути пред'явлені протягом таких строків...» - та у статті 366 ЦК 1963 p.: «Заявникові надається на пред'явлення позову два місяці».

А у статті 59 Житлового кодексу УРСР було записано: «Вимо­гу про визнання ордера недійсним може бути пред'явлено протя­гом трьох років...»¹. Це навіть викликало дискусію: чи є взагалі цей строк позовною давністю, на що Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 12 квітня 1985 р. «Про деякі питання, що виникли у практиці застосування Житлового кодексу» відповів ствердно.

У статті 256 ЦК України, яка так і називається «Поняття позо­вної давності», особливості позовної давності викладені точніше: позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернути­ся до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інте­ресу².

Ця правова дефініція дає підстави для висновку: в межах позов­ної давності звернення особи до суду про захист - це вимога; звер­нення особи до суду після спливу позовної давності втрачає озна­ки вимоги, а є лише просьбою про захист, оскільки реальний за-

¹ «Відповідно до частини 5 статті 315 ГК, «для пред'явлення перевіз­ником позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимі­сячний строк». Маємо таку ж неточність, адже позов може бути подано і після закінчення цього строку. Зміст частини 6 цієї ж статті, у якій ви­користано словосполучення «строки позовної давності», дає підставу припускати, що і у частині 5 йдеться про позовну давність, а не про якийсь інший строк.

" Ромовская 3. В. Спорньїе вопросьі учення об исковой давности // Вестник Львовского государственного университета имени Йвана Фран-ко.- Серия юридическая.- 1988.- Вьіп. 26.- С. 46.

Ро зділ VII. Захист цивільного права та інтересу. Позовна давність

хист залежить від ставлення відповідача та суду до причин про-пущення позовної давності'.

Назване вище поняття позовної давності слід тлумачити розши­рено в тому сенсі, що звернення особи з позовом виходить за межі цивільних (у вузькому розумінні цього слова) відносин. Позовна давність застосовується і до вимог, що випливають з сімейних, трудових, земельних та інших відносин приватного характеру².