Визначення і критерії смерті

Смерть — це постійне припинення функціонування організму як цілого. Під таким функціонуванням розуміється спонтанна інтегративна діяльність усіх або більшості підсистем (наприклад, ендокринний контроль) і, принаймні, мінімальний рівень відповіді на зовнішні впливи (наприклад, на зміни температури). Діяльність визначених підсистем може бути штучно замінена (штучний водій ритму серця, апарат штучної вентиляції легень - ШВЛ) без зміни статусу організму як цілого. Без сумніву, свідомість є невід'ємною характеристикою людини. Якщо вона загублена, життя втрачає свій сенс.

Філософський та біоетичний аналіз відношення до смерті, що був проведений наприкінці XX століття, привів до несподіваного висновку про відсутність адекватного визначення смерті, або, точніше, відсутності такого точного теоретичного визначення смерті, що могло б бути успішно використане стосовно різних практичних ситуацій. Багато тисячоліть для констатації смерті медики користувалися традиційними поняттями: зупинка серця, припинення дихання і неспроможність інших функцій організму. Неточність цього визначення полягала в тому, що смерть цих кількох органів ототожнювалася зі смертю всього організму. Ця помилка стала особливо помітною, коли в останній третині XX століття медична техніка виявилася здатною якомога довго підтримувати автономну діяльність майже кожного окремого органа (у тому числі тих двох особливо важливих, зупинка функції яких вважалася переконливою ознакою смерті, — дихання і серцебиття).

Суть порушених філософських і біоетичних проблем заснована на недосконалості медичних критеріїв смерті. З принципових позицій такими критеріями можна вважати постійну втрату кардіореспіраторних функцій і повну та необоротну втрату функцій усього мозку. Завдяки використанню сучасних технологій, що дозволяють тривало підтримувати вітальні функції, постійна втрата спонтанного дихання і кровообігу не може служити обов'язковою ознакою нефункціонування організму як цілого. Абсурдним було б вважати померлими пацієнтів, нездатних до самостійного дихання у разі ураження дихальних м'язів при поліомієліті або пацієнтів з асистолією, що вимагає імплантації водія ритму. Можна було запропонувати критерієм смерті постійну відсутність не тільки спонтанних, а й штучно підтримуваних функцій дихання і кровообігу. Але, з іншого боку, у разі штучного підтримання дихання і кровообігу функціонування організму як цілого може припинитися задовго до того, як перестануть штучно функціонувати легені й серце. Таким чином, легені і серце не мають унікального взаємозв'язку з функціонуванням організму як цілого. Пацієнт, який знаходиться на ШВЛ при повністю зруйнованому мозку, є скоріше " препаратом" штучно підтримуваних підсистем.

У 1968 р. у доповіді комітету Гарвардської медичної школи були запропоновані клінічні критерії, що дозволяли визначати " технічно залежних" пацієнтів з повною втратою всіх функцій мозку, включаючи примітивні стовбурові рефлекси. Комітет запропонував називати їх " пацієнтами, що знаходяться в незворотній комі", рекомендував вважати їх померлими і припиняти штучну респіраторну підтримку. Відповідно до Гарвардських критеріїв пацієнтів у незворотній комі визначали як пацієнтів зі смертю мозку. Однак опис випадків перебування пацієнтів у перманентному вегетативному стані дав підставу для дебатів з питання про правомірність трактування смерті пацієнтів, які тривалий час перебувають у несвідомому стані. У таких людей можуть бути збережені функції стовбура мозку, що регулюють дихання, артеріальний тиск та інші вегетативні функції. Незважаючи на припинення функцій кори мозку, такі пацієнти можуть дихати, у них зберігається серцева діяльність навіть без " технічної підтримки". За відсутності свідомості та мислення в них спостерігається зміна сну і неспання, самостійного дихання і стовбурових рефлексів. У таких пацієнтів відсутня здатність жувати, ковтати й адекватно реагувати на біль. Такий стан може тривати протягом різного часу — від кількох днів до багатьох місяців і навіть років. З огляду на повну залежність таких хворих від догляду і необхідність постійної досить дорогої медичної підтримки і спостереження за ними протягом тривалого часу, щодо цих хворих виникає питання про характер і виправданість тривалої активної терапії і навіть просто підтримання їхнього життя. Оскільки відповідно до Гарвардських критеріїв смерть - це втрата всіх функцій мозку, пацієнти з перманентним вегетативним станом не можуть вважатися померлими, оскільки у них збережена функція стовбура мозку. Проте велика кількість фахівців з біоетики рекомендують вважати таких людей померлими. На їхню думку, відмінністю живої людини від мертвої є повна та постійна втрата свідомості, а не повна та постійна втрата всіх функцій мозку. Таке протиріччя по суті відбиває розбіжність у поглядах на те, як саме ми уявляємо собі індивідуума, стосовно якого використовують слово смерть. Що саме перестає існувати, коли ми говоримо, що хтось, такий як ми, вмирає? Це складне, неминуче філософське питання, породжене можливостями сучасної медицини підтримувати вітальні функції в пацієнтів з повною і постійною втратою свідомості. Усі ці передумови є основою для нового розуміння смерті як утрати функції вищих відділів мозку. Прихильники такого критерію смерті вважають, що особистість може бути мертвою, навіть якщо організм як ціле залишається живим. Що дійсно є важливим, коли ми говоримо про життя, — це тривале існування особистості, а не безособистісного організму.

Оскільки зупинене серце можна знову змусити працювати і забезпечити шляхом реанімаційних заходів повноцінне відновлення функцій мозку, зупинка серцевої діяльності і дихання більше не можуть розглядатися як достовірні тести для підтвердження смерті.

Таким чином, донині сформульовано три принципові концепції стосовно того, що вважати смертю — серцеву смерть, смерть усього мозку, смерть вищих відділів мозку.

Відповідно до першої концепції, людина вмирає лише тоді, коли настає необоротне припинення функцій кровообігу і дихання. У цьому випадку суб'єкт може бути визнаний живим навіть за наявності нефункціонуючого (" мертвого") серця і навіть за його видалення. Особливо слід підкреслити, що у визначенні смерті, орієнтованої на серце, міститься критерій необоротності припинення вітальних функцій. Частим і, очевидно, помилковим поглядом клініцистів є оцінювання людей, які перенесли зупинку серця і потім успішно реанімовано, як колишніх " клінічно померлих". Бути померлим означає необоротну втрату функції кровообігу і дихання. Якщо людина перенесла зупинку серця і потім була реанімована, виходить, вона ніколи не вмирала! Його органи і тканини продовжували жити. Потенційно ми можемо врятувати таку людину. Людина може вмерти, якщо в неї настає зупинка серцевої діяльності і не проводиться серцево-легенева реанімація, але некоректно вважати його померлим.

Відповідно до концепції смерті всього мозку індивідуум вважається померлим тоді, коли настає необоротне припинення всіх функцій мозку, включаючи стовбурові. Така концепція заснована на переконанні в тому, що сутністю людини є здатність до інтеграції тілесних (фізичних) функцій. І оскільки передбачається, що за таку інтеграцію відповідальний мозок, то людина може вважатися померлою тоді і тільки тоді, коли необоротно припиняється функціонування всього мозку. Концепція смерті всього мозку є загальноприйнятою юридичною базою для трактування смерті в більшості країн світу, за винятком деяких азіатських країн, де така концепція не збігається з традиційними поглядами буддизму.

Нарешті, концепція смерті вищих відділів мозку може бути застосована до ситуації, коли пацієнт знаходиться в несвідомому стані, більшість функцій мозку втрачено, але певні стовбурові рефлекси залишаються збереженими. Відповідно до концепції смерті всього мозку, він не може вважатися померлим, поки не будуть утрачені всі функції мозку. Разом з тим, відповідно до концепції смерті вищих відділів мозку, такий пацієнт може бути визнаний померлим, якщо вищі функції мозку залишаються втраченими постійно. Точка зору на те, які саме функції слід вважати в даній ситуації критичними, суперечлива. Існує думка, що такими функціями є функції кори мозку. Теоретично, однак, можливе збереження деяких моторних функцій кори у разі повної утрати сенсорних функцій. Деякі з прихильників концепції смерті вищих відділів мозку прирівнюють смерть до необоротної втрати свідомості і розумової функції. Клінічна ситуація, за якої вищі відділи мозку необоротно уражені у разі інтактності стовбурового відділу і збереженості функцій легень і серця без штучного підтримання, позначена як перманентний або стійкий вегетативний стан.

Визначення смерті і її критеріїв не можуть вважатися досконалими і мають потребу в подальшому розробленні, оскільки введення нового критерію — смерть мозку (або його вищих відділів) як інтегрального органа не усуває основної проблеми: редукції людини до органа. Критики існуючих критеріїв смерті свідчать, що у разі деяких отруєнь або глибокого переохолодженні енцефалограма також фіксує припинення роботи мозку, що потім може відновлюватися. Було усвідомлено, що пошуки більш адекватного критерію смерті повинні продовжуватися в напрямку ще більш інтегральних і загальнозначущих критеріїв. До речі, такі інтегральні критерії пропонуються й обговорюються: здатність до комунікації, здатність до відповідних реакцій, і, зрештою, збереження чутливості до болю (страждання) або задоволення. Сьогодні ще важко визначити, яким буде кінцевий підсумок зусиль, що починаються: єдиний критерій смерті (і життя) ще не вироблений, дискусії тривають.

Комітет Гарвардської медичної школи вніс наступне уніфіковане визначення смерті: " Індивідуум, у якого настає або необоротне припинення функцій дихання і кровообігу, або необоротне припинення всіх функцій мозку, включаючи стовбурові, вважається померлим".

У Сіднейській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (1968 р.) зазначено, що " смерть є послідовний процес загибелі окремих клітин і тканин, не однаково стійких до кисневого голодування. Завдання ведучого лікаря — не турбота про окремі групи клітин, а боротьба за збереження цілісності особистості. Момент настання смерті відповідає необоротному припиненню інтегративних функцій головного мозку, зокрема стовбурових функцій. На сучасному рівні розвитку медицини не існує точних критеріїв визначення цього моменту і жодна техніка не може замінити лікарського висновку. Медична етика дозволяє припинити всі реанімаційні заходи в момент настання смерті, а також вилучити трупні органи для трансплантації, якщо отримано необхідну згоду і законодавство країни не забороняє робити це".

Важливо підкреслити роль біоетики в розробленні філософської концепції смерті та її критеріїв. Найголовніша проблема, яка існує в дискусіях про смерть, — що значить бути людиною, бути особистістю? Розглянута на матеріалі медицини і біології, ця проблема показала, що такі атрибути життя, як здоров'я, біологічні параметри організму, діяльність окремих органів і навіть функціонування мозку ще не становлять визначення поняття життя особистості, життя людини. Коли йдеться про " життя людини", слід підкреслити, що це життя не може бути зведено до роботи органів дихання, серцебиття або травлення (хоча без них воно неможливе). Адже таке біологічне життя ще не має якості життя особистості, а, не маючи такої якості, воно вже нібито перестає бути життям у людському сенсі цього слова. Така перспектива зведення всього життя до його біологічного аспекту багатьма може розглядатися як щось гірше, ніж сама смерть. Тому через страх перед смертю конкретизується, що треба боятися не смерті, а цього біологічного, " рослинного" стану, від якого бажано було б позбавити себе, якщо навіть засобом для такого порятунку буде смерть, самознищення. У даному випадку право на смерть виступає як турбота про достоїнство особистості, про те, що захист цього достоїнства може бути важливіше смерті. Це — етична ідея: смерть розглядається не як найстрашніше, що може статися з людиною: найстрашнішим є втрата власної гідності, тобто втрата людиною самої себе.

Важливою особливістю нового критерію смерті (смерті мозку) стало й те, що вперше смерть (як медичний факт) була розглянута не як одноразова подія, а як процес, що складається з кількох стадій — припинення дихання і серцебиття, припинення діяльності мозку, руйнування клітин організму. Цей поділ смерті на акт і процес виявився не тільки практично важливим, а й теоретично плідним: почалися філософські розроблення цього поділу. У понятті смерть тепер розрізняють два значення — смерть як подія (death), тобто результат процесу припинення життя, смерть як підсумок переходу від буття до небуття як факт небуття; і смерть як процес, що передує настанню цієї події як проміжний стан між життям і смертю, як умирання (dying). Уперше такий поділ був проаналізований у роботі Елізабет Кюблер-Росс " Про смерть і вмирання", що вийшла у світ ще 1969 р. Уточнення цього поняття є дуже важливим, оскільки вживання його в різних значеннях призведе до плутанини і змішання понять: коли ми говоримо про страх перед смертю, то маємо на увазі не саме небуття, а саме страх перед умиранням, коли ще зберігається здатність відчувати біль та страждання, а іноді й усвідомлювати власну смерть.

Біоетики, медичні працівники, юристи звернули особливу увагу на процес умирання, тобто той проміжок, в якому свідомість людини безпосередньо зіштовхується з фактом особистої смерті, знайомиться з нею й або вступає з нею в боротьбу, або упокорюється, але однаково болісно страждає. Якщо врахувати, що ці страждання іноді тривають дуже довгий час і стають нестерпними, то логічно напрошується висновок про бажаність і можливість їхнього якнайшвидшого припинення. Зосередження уваги біоетики саме на цьому періоді переходу до смерті цілком зрозуміло: сучасна медицина знаходиться на такому етапі розвитку, коли вона все ще не вміє лікувати безліч хвороб, але має у своєму розпорядженні засоби тривалий час підтримувати стан хронічної хвороби, що призводить до того, що більшість людей (за підрахунками ВООЗ — понад 70 %) умирають не раптово, а поступово. Страждання, що відчуваються в цей час, не тільки особливо болісні, але й здаються (у зв'язку з ослабленням традиційних вірувань) багатьом людям зовсім безглуздими, а тому й непотрібними. Так поступово складалася ідея нового розуміння значення і цінності такого стану життя. Якщо раніше життя (взагалі, як таке) вважалося вищою цінністю, що, безумовно, переважає смерть, то тепер питання ставиться інакше: чи всяке життя в будь-якому його стані дійсно краще смерті?

Сме́ ртна ка́ ра або страта (вища міра покарання) — страта злочинця, чи неугодної владі особи, засудженої насмерть за скоєння особливо тяжких злочинів чи дій, що суперечать державній політиці країни.

Майже всі суспільства людства на певній стадії свого розвитку застосовували смертну кару до кримінальних і політичних злочинців. " Руська Правда", як і " варварські правди", не передбачала смертної кари. Спроби її запровадження у Київській Русі робилися, але не прижилися. Найвищою, винятковою мірою покарання буловигнання (" поток і розграбленіє"), яке не виключало загибелі засудженого, бо на вигнанця не поширювався захист закону. Систематичне застосування смертної кари в Україні почалося у Литовський період її історії (" Судібник" Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та " Статут Литовський" 1529 р.).

В багатьох сучасних суспільствах смертна кара була скасована, в тому числі і в Україні. Смертна кара вважається недопустимою на території Ради Європи. Деякі країни скасували смертну кару за винятком особливих обставин, таких як, наприклад, зраду під час військових дій. В інших країнах смертна кара була скасована на практиці, але законодавчо все ще залишається вищою мірою покарання. Такі держави, як Китай, США та інші зберегли смертну кару за злочини, окремо визначені законодавством.

У країнах, які практикують смертну кару, метод страти визначається законодавчо. Традиційно найпоширеніші види смертної кари: повішення, розстріл, обезголовлення. У США з 20-го століття стали широко поширеними також електричний стілець і смертельна ін'єкція.

Ставлення до смертної кари не є одностайним у багатьох суспільствах — там, де вона практикується, шириться рух за її скасування; у країнах, де вона скасована, існує певна кількість прихильників її відновлення.

Усюди скасовували смертну кару виходячи з гуманістичних принципів, а не внаслідок народного волевиявлення. В жодній країні Європи, де було скасовано смертну кару, з цього приводу не було проведено референдуму, і в усіх цих країнах на момент скасування згідно з опитуваннями більшість населення підтримувало збереження такого виду покарання.

Відсутність смертної кари є обов'язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні вже ніколи нікого не страчували. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв'язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

За
Захисники смертної кари вважають її ефективним засобом попередження особливо жорстоких злочинів, захисту суспільства від злочинців та справедливою відплатою за скоєне насильство. На їхню думку, страхітливий приклад такої кари стримує потенційних злочинців від скоєння злочинів набагато більше, ніж перспектива довічного ув'язнення. Крім того, захист спільного блага суспільства іноді може вимагати фізичного знешкодження тих, хто йому загрожує. Особи, що позбавляють життя інших, заслуговують на найвищу кару, бо своїм злочином позбавляють себе права жити. Часто цей останній арґумент прибічники смертної кари підкріплюють біблійними словами " око за око, зуб за зуб".

Проти
Здається, ці арґументи не є дуже переконливими для тих, хто наполягає на скасуванні смертної кари. Спираючись на статистичні дані, вони доводять, що часто рівень злочинності у країнах, де смертна кара є узаконеною, значно перевищує рівень злочинності у країнах, де її заборонено. Отже, смертна кара не є ефективним засобом " залякування".
Смертна кара волає до найтемніших кутків нашої душі про необхідність відплати. Можливо, вона вдовольняє жадобу суспільства до помсти, але не стримує кримінальну поведінку в суспільстві.
Кожна людина має право на життя, і руйнувати його через смертну кару означає руйнувати те, що захищаєш. " Амнесті Інтернешнл", одна з найвідоміших організацій, що виступає за скасування смертної кари, вважає її нападом на людську гідність і грубим порушенням прав людини. Саме тому часто від захисників цієї позиції можна почути гострі звинувачення у використанні " подвійного стандарту" США, які захищають і використовують смертну кару у себе вдома, критикуючи разом з тим порушення прав людини за кордоном.
Сьогодні смертна кара є забороненою або не застосовується у понад 100 країнах світу. Європейський Союз вважає її несумісною із членством, адже смертна кара як справедлива відплата є раціоналізованою помстою і не гідна цивілізованого суспільства.
Крім того, однією з функцій будь-якої кари є реабілітація - шанс каяття, виправлення і реабілітації своєї людської природи. Очевидно, що смертна кара позбавляє людину цієї можливості.
Якщо до всіх цих арґументів додамо ще ймовірність помилки при винесенні вироку, а отже, загрозу життю невинної жертви, позиція contra здається набагато сильнішою за pro.

1. Визначення аборту
Звичайно, проблема аборту багатозначна. Вона має і демографічний сенс, вона має і політичне і соціальне значення, а також вона має дуже важливий етичний аспект. Гострота в обговоренні проблем аборту зберігається, незважаючи на те, що ця проблема " стара як світ". Історично ставлення лікаря до аборту є однією з перших і основних етико-медичних проблем, що зберігають свою актуальність і сьогодні. Це пояснюється тим, що проблема аборту концентрує в собі відносини між людьми на рівні морального, юридичного, соціально-політичного, релігійного, наукового свідомості.
Аборт - штучне переривання вагітності шляхом видалення плоду з матки в терміни до 22 тижнів від зачаття (до моменту, коли можливе народження життєздатного дитини) або на більш пізніх термінах. Може виконуватися як інструментальним, так і медикаментозним шляхом (провокування викидня). Медичний аборт представляє собою навмисне переривання вагітності за медичними і соціальними показаннями.
Або́ рт (лат. abortus — викидень) — переривання життя зачатої, але ще не народженої дитини, внаслідок якого настає переривання вагітності, і видалення її з матки до того, як дитина зможе жити самостійно. Народження дитини після 28 тижня вагітності називається передчаснимипологами. Аборт може бути мимовільним (викидень) і медичним (пряме втручання — хірургічне чи медикаментозне).

2. 2. Протилежні точки зору про проблему аборту
Навколо такої складної і делікатної теми у склалися дві протилежні точки зору. Аборт - це суто особиста, інтимна проблема, яка нікого, крім самої жінки, не стосується, в яку ніхто не повинен втручатися. Це - просто одна з медичних операцій, і як у випадку кожній хірургічної операції всі проблеми вирішуються лікарем і пацієнтом. Якщо коротко висловити цю точку зору, можна сказати так: " Аборт - це медична проблема". Друга точка зору являє собою протилежний полюс: аборт ображає моральне почуття, тому тут існує моральна, етична проблема, і при тому-дуже складна. Адже перш, ніж прийти до лікаря, жінка вирішуєморальну проблему: життя чи смерть майбутньої людини, та й після того, як вона звертається до лікаря, етичний сенс проблеми не тільки не зникає, але ще більше ускладнюється: у неї залучається третя людина - лікар, і якщо він робить свою справу, то стає співучасником вбивства. Саме вбивства, тому що на відміну від будь-якої хірургічної операції, дана має особливу мету - знищити життя, вбити майбутнє людська істота, причому повністю беззахисне, безправне. Між двома цими крайнощами і лежить проблемне поле, на якому розгортається протистояння і зіткнення різних позицій, точок зору, підходів, оцінок, поглядів У нашій країні ми і в практичному, і в теоретичному сенсі знаходимось ближче до першої позиції. Про те, що це так, свідчить хоча б той факт, що в нашій літературі майже немає ні дискусій, ні обговорень, ні статей, ні публікацій з проблеми аборту.
Наша країна стоїть на одному з перших місць у світі за кількістю вироблених абортів. Проблема аборту в їх числі привернула до себе особливу увагу.
3. Аргументи проти моральної допустимості аборту
Головним таким аргументом може вважатися наступний: зародок є людською істотою. А оскільки право на життя становить невід'ємне право кожної людської істоти, то зародок теж має таке право. Значить, аборт неприпустимий з моральної точки зору, аборти слід заборонити (у тих країнах, де вони дозволені) і в жодному разі не дозволяти (якщо вони в даний час в даній країні заборонені). Як можна помітити, найважливішим елементом цієї аргументації є твердження: зародок - це людська істота. Даний аргумент сприймається на рівні простого життєвого спостереження як самоочевидний, що не потребує якихось особливих доказів. На його користь говорить і відома східна традиція, згідно з якою вік людини відраховується з моменту зачаття, а не з моменту народження. Але навіть якщо і будуть потрібні докази, то наводяться такі науково-встановлені факти, як те, що людський зародок досить раннього віку, вже в дев'ять тижнів, має особа, пальці, внутрішньомозкових активність і т.п., або, що, більше того, вже в гені запрограмовані основні риси особистості людини. Отже, то за жодних обставин аборт морально не може бути виправданий.
Виникає ще один пункт, який підлягає аналізу і доведенню: саме той пункт, який категорично стверджує - " ні за яких обставин". Але є випадки, коли існують медичні протипоказання, коли вагітність і пологи таять в собі реальну загрозу для життя матері. Або в інших, не менш драматичних обставин, які теж, на жаль, трапляються: коли вагітність сталася в результаті згвалтування, абсолютно всупереч волі і бажанню жінки.
Так, в загальній антиабортної точці зору вимальовуються внутрішні розбіжності в поглядах. Крайньою антиабортної позицією - яка не визнає жодних винятків, ніяких пом'якшувальних обставин. Прихильники цієї позиції стверджують: аборт неприпустимий, навіть якщо вагітність і пологи небезпечні для життя матері, наприклад, при хворобі серця, нирок і т.д.; аборт неприпустимий, навіть якщо вагітність наступила в результаті згвалтування. Аргумент при цьому простий: дитина не винна ні в тому, ні в іншому випадку, і він повинен страждати. Як можна вбивати ні в чому не винних істота, яка не мала свідомого наміру вбивати свою матір і непричетне до обставин зачаття, а отже, не несе за них ніякої відповідальності, і тим більше не заслуговує такого покарання, як позбавлення життя. Пом'якшеної антиабортної позицією - яка в принципі вважає аборт неприпустимим, але у вигляді винятку, у тих випадках, коли виникають медичні протипоказання або коли мова йде про згвалтування, допускає його. Сама ж допустимість винятків аргументується необхідністю враховувати бажання і інтереси матері. У першому випадку - при медичних протипоказаннях - порушується право матері на життя (і здоров'я). У другому - при згвалтуванні - відсутня добровільну згоду жінки. Адже мати - людина, вона теж має право на життя, здоров'я, свободу. Таким чином, дві антиабортної позиції - крайня і пом'якшена - досить сильно відрізняються одна від одної. Проте обидві вони залишають незмінним головний вихідна теза: зародок - людська істота. Воно має право на життя. Воно безневинно. А свідоме умертвіння невинної людської істоти є вбивством. Значить, аборт - вбивство, і воно повинно бути заборонено як морально неприпустиме. На підкріплення цього основного аргументу наводиться ще цілий ряд додаткових. Серед них вказівка ​ ​ на те, що мати біологічно і соціально відповідальна за дитину, тому що він - безпорадну істоту, що потребує матері (в обох батьків), неавтономні, тобто що не може вижити іншим шляхом. Перед цим істотою в матері (в обох батьків) є ще і особлива відповідальність, тому що воно - не чуже їм істота, але плоть від їхньої плоті, кров від їх крові, тому тут існує не тільки біологічний, а й моральний обов'язок - обов'язок сильного захищати і піклуватися про слабкий.
Така переконлива і по-людськи зрозуміла логіка противників аборту.
4. Аргументи на захист моральної допустимості аборту
У прихильників абортів, мається на руках досить сильна зброя. Головний аргумент противників абортів, що зародок - це людська істота. Точніше, не на самому цьому твердженні, а на розумінні того змісту, який вкладається в поняття " людська істота". Прихильники аборту, так само як і їхні противники теж згодні з тим, що зародок - людська істота. Але при цьому вони пропонують замислитися над питанням: чи означає це, що людський зародок і людина - одне і те ж.
Прихильники легалізації абортів наводять кілька аргументів:
1. Навіть якщо зародок - людська істота, не можна не бачити відмінності між зародком і людиною. Ця різниця визнається навіть для рослини: відмінність міжнасінням, пророслим паростком і дорослим рослиною. Навіть у випадку з рослиною визнається, що жолудь і дуб - не одне і те ж.
2. Навіть противники абортів визнають, що це істота саме тому потребує матері біологічно і соціально, що саме воно не самостійно, не автономно, не може розвиватися поза тілом матері, але має існувати всередині неї дев'ять місяців. Значить, до свого народження вона ще не самостійно і акт народження визначає саме той момент, коли воно стає автономним. Саме тому народження є початком життя людини.
Ці два аргументи особливо важливо враховувати в двох випадках. У разі вагітності в результаті згвалтування. І тоді, коли вагітність не була свідомо бажаною.Люди абсолютно по-різному оцінюють застосування протизаплідних засобів і вбивство новонародженого. Якщо перше припустимо і легально, то друге - злочин. Визнання того факту, що плід здобуває повний моральний статус у другій третині вагітності дозволяє абсолютно по-різному оцінювати (з моральної точки зору) аборт в ранні та пізні терміни вагітності. Раніше переривання вагітності з моральної точки зору ближче до оцінки застосування протизаплідних засобів, пізніше може розглядатися майже як позбавлення життя новонародженого істоти. Не можна не бачити величезної різниці між дітовбивством і позбавленням життя не народженого плоду. Остання іноді може бути викликано такими причинами, як небезпека для життя і здоров'я матері або велика ймовірність, що дитина може з'явитися на світ невиліковно хворим, приреченим на страждання і смерть. Тому юридичний дозвіл на переривання вагітності в пізніші терміни може бути засноване тільки на таких же принципах, як наприклад, визнання справедливим вбивства у разі самооборони або евтаназії. Жінка має право бути абсолютно автономною в ухваленні рішення як про застосування протизаплідних засобів, так і про ранній перериванні вагітності. А з точки зору соціальної та правової політики слід зробити висновок, що немає ніякої необхідності в юридичному регулюванні питання переривання вагітності в ранні терміни, що, отже, вони морально і юридично допустимі. Серед гами точок зору, навколо проблеми аборту, можна виділити три головні точки зору: ліберальну, консервативну, помірну. Прихильники першої, ліберальної точки зору, підкреслюють і доводять перш за все право жінки на контроль над власним тілом, і схильні розглядати аборт майже як те ж саме, що відділення шматочка тканини з організму жінки. Тому відстоюється теза, що аборт не є неприпустимим з моральної точки зору. Доводиться також, що плід може вважатися людиною і мати право на життя тільки тоді, коли він здатний жити поза організмом матері. Друга, прямо протилежна, точка зору стверджує, що аборт завжди, у всіх без винятку випадках, морально неприпустимий - точка зору консервативна.Відповідно до цієї точки зору аборт, навіть на самій ранній стадії розвитку зародка, є позбавленням життя невинної людської істоти, і тому у всіх випадках повинен бути заборонений законом і неприпустимий з моральної точки зору. Третя точка зору - помірна, намагається поєднати в собі елементи обох крайніх точок зору в пом'якшеному варіанті, та уникнути небажаних висновків, які можуть бути зроблені з них. Всі ці точки зору піддаються критиці. Дебати навколо аборту тривають. Проблема аборту стала однією з центральних проблем сучасної етики, обговорення цього питання на сторінках багатьох книг і журналів. Проблема аборту дозволила висвітлити цілий комплекс складних теоретичних проблем етики. І, якщо б не дискусії навколо аборту, багато з цих теоретичних проблем ніколи б і не виникли, не стали б на порядок денний науки, не стали б предметом її аналізу, а значить, не стали б стимулом для її розвитку. Особливе значення цієї проблеми полягає в тому, що вона і практично-прикладна і, одночасно, глибоко-теоретична. Відбувається як би подвійний стрибок у розвитку теорії: від практики до теорії, потім від теорії до практики, і далі знову і знову. Але тільки таким складним і важким шляхом можна добути нове знання про сам таємниче і загадкове явище у всесвіті - людині, про його життя і смерті.
Висновок
У курсі сучасної біомедичної етики етичні проблеми аборту займають центральне місце. Я вважаю, потрібно беззастережно віддавати пріоритет індивідуального вибору подружньої пари її репродуктивних прав, засуджуючи будь-які заходи організаційного контролю під знаком будь-який " благої" ідеї, будь то " оздоровлення нації" або " благополуччя людства".
писок використаної літератури
1.Попов А.А. Аборти в Росії. Человек.-1995.
2.Сілуянова І.В. Морально-етичні проблеми штучного аборту. Введення в біоетику. М.: Прогрес-Традиція, 1998.
3. Іванюшкін АЛ. Аборт. Етика. Енциклопедичний словник. Під ред. Р.Г. Апресяна і А.А. Гусейнова. М.: Гардаріки, 2001.
4. Іванюшкін А.Я. Морально-етичні проблеми аборту та контрацепції. Профілактика захворювань та зміцнення здоровья.-1999.