Принципи трудового права

Залежно від того, що в одній, декількох чи у всіх галузях права діють відповідні принципи, їх можна поділити на основні (загальні), міжгалузеві і галузеві. До основних (загальних) принципів належать ті, що діють у рамках всієї системи права, наприклад, принцип законності. Міжгалузеві принципи - це ті, що розповсюджуються на декілька галузей права. До міжгалузевих принципів відносяться, наприклад, принцип свободи праці, що втілюється в тих галузях права, які певним чином пов’язані за працею (цивільне, адміністративне). Трудове право регулює відносини, що виникають не з примусової праці, а характеризуються свободою праці. За кого нормами працівник може вільно укладати і в будь-який час розривати трудовий договір; він не обмежений у виборі підприємства, під час дій даного договору працедавець не може вимагати виконання роботи не передбаченої останнім. Принцип свободи праці знаходить свій прояв в таких положеннях: - людина володіє невід’ємним та виключним правом вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, яка забезпечується державою; - людина не може залучатися до примусової або обов’язкової праці за винятком підстав, передбачених з законами України, що відповідають міжнародним положенням з цього питання; - людина може вільно обрати види та форму діяльності (робота за трудовим договором, підприємницька діяльність, робота у власному господарстві); - законодавством забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу; - у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором. - розірвання трудового договору як з боку працівника, так за згодою сторін не може обмежуватись; - для захисту порушеного права на свободу праці чи свободу трудового договору і працівник і власник підприємства наділяється правом звертатися до компетентних органів влади (судової та адміністративної). Міжгалузеві принципи пов'язані з працею називаються принципами правового регулювання праці. Галузеві принципи трудового права являють собою конкретизацію цих міжгалузевих принципів трудових відносин і норм, що їх регулюють. Конституція України закріплює наступні принципи правового регулювання праці: 1. Свобода праці і можливість вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці і заборона примусової праці. 2. Право на охорону здоров'я. 3. Право на освіту. 4. Право на об'єднання. 5. Право на захист прав і свобод всіма способами не забороненими законом. 6. Право на винагороду за працю без будь-якої дискримінації. 7. Право на відпочинок. Усі вказані принципи об'єднує те, що вони розповсюджуються на всіх громадян і проявляються у всіх галузях права, які певною мірою регулюють відносини, пов'язані з працею. Аналіз правових положень КЗпП та інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового права: принцип свободи праці, принцип рівноправності в галузі праці; принцип договірного характеру праці; принцип визначеності трудових функцій; принцип стабільності трудових відносин; принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці; принцип безпеки праці; принцип участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійснення контролю за додержанням законодавства про працю; принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод: принцип матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з материнством.

Зміст і конкретизація галузевих принципів трудового права. Принцип свободи праці. Свобода завжди полягає у можливості вибору поведінки. Свобода праці проявляється в добровільному свідомому обранні конкретних форм застосування праці. При цьому повинні враховуватися особисті якості людини: покликання, здатність, професійна підготовленість, освіта, а також суспільна потреба. Право на працю реалізується шляхом укладення трудового договору. Сутність цього договору полягає в тому, що це угода, яка укладається працівником про трудову діяльність, виконання ним роботи за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою. Для працівника свобода укладення трудового договору означає повну можливість обирати собі місце і вид роботи з урахуванням власних інтересів, знань і намірів. Принцип рівноправності в галузі праці. В системі принципів, закріплених Конституцією України, важливе місце належить рівності громадян. Рівноправність, що грунтується на суспільній рівності всіх людей означає, що кожному члену суспільства надаються рівні з іншими його членами юридичні можливості. Важливим чинником рівності є надання жінкам однакової з чоловіками можливості брати участь в економічному і соціальному житті, усунення дискримінації в усіх аспектах трудової діяльності. Принцип договірного характеру праці. Законодавство про працю визначає, що трудові відносини виникають за взаємною згодою сторін. Трудовий договір, за допомогою якого оформлюються трудові відносини, одночасно є і регулятором цих відносин, оскільки договором визначаються умови застосовування праці, взаємні права і обов'язки. Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовим договором визнається угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, а друга сторона - виплачувати йому заробітну плату і забезпечувати необхідні умови праці. Абсолютної свободи при виборі конкретного робочого місця немає. Лише в окремих випадках, визначених законом, власники підприємств зобов'язані укласти трудовий договір з працівником, а відмова в цьому може бути оскаржена в суді. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурентній основі. Громадянам, які належать до національних меншин відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах, або через національні культурні товариства.

Згідно з ст.44 Конституції України, ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Конституція не передбачає можливості страйку працюючих з політичними вимогами. Тому такий страйк буде незаконним і не може бути допущений. Конституція встановлює основи порядку здійснення права на законний страйк, вимагаючи урахування страйкуючим необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод громадян. В Конституції України передбачено: " Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно зі ст.15 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав людини, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

18 Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої тру­дові обов'язки. Робочий час поділяється на види, розрізняють нормаль­ний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поши­рюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП України). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені поло­ження про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації. Норма робочого часу — це встановлена законом, колек­тивним або трудовим договором для даного працівника три­валість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць. Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — це тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно засто­совуються два види робочого тижня: 5-д енний з двома ви­хідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго­дженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робо­чого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочо­му тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робо­чого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину. Скорочений робочий час встановлений у законодавстві: КЗпП, а також в інших нормативно-правових актах. Так, згідно із ст. 51 КЗпП для працівників, праця яких відбу­вається на роботах зі шкідливими умовами праці, встанов­люється скорочена тривалість робочого часу — від 24 до 36 годин на тиждень. Перелік таких робіт і тривалість робочого часу при їх виконанні передбачені Списком виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день. Право на скорочений робочий день виникає, якщо працівник виконує роботи у шкідливих умовах праці не менше за половину робочого дня. Вказаний список обов'язковий для всіх підприємств, установ, де є види робіт, професії і посади, вказані в ньому. Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники та ін.) або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, які працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень (див. постанову Кабінету Міністрів Украї­ни від 7 лютого 2000 p. №223 " Про доплати і компенсації особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного обов'язкового відселення після повного відселення жителів"). Скорочена тривалість робочого часу передбачена для не­повнолітніх працівників з метою охорони їх здоров'я. Так, для працівників віком від 16 до 18 років встановлений 36-годинний робочий тиждень, віком від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень (ст. 51 КЗпП). Для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул, — не більш 24 годин на тиждень, а якщо учні працюють протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість їх робочого часу на повинна перевищувати половини тієї нор­ми, яка встановлена для осіб відповідного віку, тобто для учнів віком від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а віком від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП). Скорочується тривалість робочого часу напередодні свят­кових днів на 1 годину як при 6-денному, так і при 5-денно-му робочому тижні (ст. 53 КЗпП). Це положення не поши­рюється на працівників, яким встановлений скорочений ро­бочий час на інших підставах (ст. 51 КЗпП). Ст. 54 КЗпП передбачає скорочення робочого часу на 1 годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. Не допускається залучен­ня до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 3 років. Залу­чати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки з їх згоди і при умові, що така робота не суперечить медичним показанням (ст. 55 КЗпП). Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, яка виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, який встановлюєть­ся Генеральною, галузевою, регіональною угодами і колек­тивним договором, але не повинен бути менше за 20% та­рифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час (ст. 108 КЗпП). Неповний робочий час — відповідно до ст. 56 КЗпП вста­новлюється угодою сторін як при вступі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на зумовлену кількість годин); б) непов­ного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень) і в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях на тиждень). При неповному робочому часі (на відміну від скороче­ного) оплата праці проводиться пропорційно відпрацьова­ному часу, а при відрядній оплаті праці — в залежності від виробітку. Неповний робочий час може бути встановлений угодою роботодавця і працівника на певний термін і без зазначення терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку (ст. 56 КЗпП). Особи, які працюють неповний робочий час, користують­ся тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. Їм надається відпустка тієї ж тривалості, на­даються вихідні й святкові дні, час роботи зараховується в трудовий стаж. При встановленні режимів праці з неповним робочим часом тривалість робочого дня (зміни), як правило, не повинна бути менше 4 годин і робочого тижня — менше 20—24 годин відпо­відно при 5- та 6-денному тижні. Як правило, на умовах неповного робочого часу працю­ють сумісники, тобто особи, що уклали два або більше трудо­вих договорів (з двома або декількома роботодавцями). Су­місництво можливе і на одному підприємстві при виконанні різних робіт поза основним робочим часом.

19 Оплата праці. Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укла­деного трудового договору. Власник при укладенні трудово­го договору зобов'язаний повідомити працівнику всі умови оплати праці, її розміри, порядок і терміни виплати.Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановле­ний трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення про­дукції, що виявилася браком, та з інших причин, передбачених чинним законодавством, які мали місце з вини працівника.Забороняється дискримінація в оплаті праці, зниження її розміру залежно від походження, соціального, майнового стану, політичних, релігійних переконань, членства у профспілці, місця проживання та інших причин, встановлених у законі.Закон забороняє відрахування із зарплати, метою яких є пряма чи непряма сплата власнику чи будь-якому посеред­никові за одержання або збереження місця роботи.Відрахування із зарплати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законом. Зокрема, згідно із ст. 127КЗпП за наказом (розпорядженням) власника можуть бути проведені відрахування для: 1) повернення авансу, виданого в рахунок зарплати або для службового відрядження; 2) для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лі­чильних помилок; 3) для погашення невитраченого і своєчасно не поверне­ного авансу, виданого на службове відрядження або переве­дення до іншої місцевості; 4) на господарські потреби.Відрахування із зарплати також можуть провадитись у випадку звільнення працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже використав щорічну відпустку, за невідроблені дні відпусткиПри кожній виплаті зарплати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20%, а у випадках, окре­мо передбачених законодавством, — 50% зарплати, яка нале­жить до виплати працівникові. Однак ці обмеження не по­ширюються на відрахування із зарплати при відбуванні покарання у виді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей (ст. 128 КЗпП, ст. 26 Закону України " Про оплату праці"). Зарплата на території України виплачується в грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Випла­та зарплати у формі боргових розписок і зобов'язань або у будь-якій іншій формі забороняється. Зарплата може випла­чуватися банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національ­ним банком України. Як виняток, колективним договором може передбачатися часткова виплата зарплати натурою (за цінами, не нижчими за собівартість) в тих галузях або за тими професіями, де така виплата є звичайною або бажаною для працівників. Кабі­нет Міністрів України своєю постановою №244 від 3 квітня 1993 p. затвердив перелік товарів, не дозволених для випла­ти заробітної плати натурою (ЗП України. — 1993. — №9. - Ст. 183). При кожній виплаті заробітної плати власник повинен повідомити працівнику дані про оплату праці: — загальну суму заробітної плати з розшифровкою по видах виплат; — розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; — суму заробітної плати, належної до виплати. Власник повинен забезпечити виплату зарплати регу­лярно в робочі дні, в терміни, встановлені в колективному договорі, але не рідше двох разів у місяць, з проміжком у 16 календарних днів. У тих випадках, коли день виплати зарплати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, зарплата випла­чується напередодні. Працівники мають право на компенсацію зарплати у зв'язку із затримкою термінів її виплати. Постановою Кабінету Міністрів України №1427 від 20 грудня 1997 p. затвердже­но Положення про порядок компенсації працівникам части­ни зарплати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (Офіційний вісник України. — 1997. — №52. —С. 50; зміни і доп.: Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999р. №692 /, / Праця і зарплата. - 1999. - №10. - С. 10). Своєчасно не отримана з вини працівника зарплата ком­пенсації не підлягає. Власник не має права не провести компенсацію, посилаю­чись на важке фінансове становище підприємства, а також передбачати в колективному договорі подібні норми.

При звільненні працівника виплата всіх сум, які нале­жать йому від підприємства, провадиться в день звільнення. Якщо працівник не працював у день звільнення, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення працівником вимоги про розрахунок. При виникненні спору в усякому випадку має бути виплачена не оспорювана частина зарплати. Згідно зі ст. 117 КЗпП власник підприємства повинен виплатити звільненому працівникові його середній заробі­ток за весь час затримки зарплати з вини власника по день фактичного розрахунку. У випадку, якщо звільнений праців­ник до одержання остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір заборгованості зменшується на суму зарпла­ти, одержаної за новим місцем роботи.