Додаток А.

Словник-довідник*

Ареал етнічний — територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу.

Асиміляція етнічна — розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більш великого етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу. У разі, коли процес обмежується запозиченням лише культурних компонентів, він називається акультурацією.

Батьківщина етнічна — природа у цілому, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори та фауни у їх власній історії, що позначилася на формуванні певного етносу, і на фоні яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування у оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — явище соціально-екологічне. Якщо етнос досить великий за чисельністю і займає значні географічні простори, то він може дрібнитися на відносно самодостатні субкультурні угрупування (наприклад, лемки, бойки, гуцули, поліщуки в Україні). Отже усвідомлення і відчуття етнічної батьківщини може мати двоїстий прояв: як належність до своєї “малої” батьківщини і як спорідненість із усім тим простором, що його обіймає етнос.

Відродження етнічне — процес пов’язаний з активізацією зацікавленості широких мас того чи іншого народу у пізнанні власної історії, культури, побуту, традицій, із підвищеним прагненням до відтворення у різних формах (через етнічні організації, культурно-мистецьку діяльність, сім'ю, наукові та просвітительські товариства) своєї самобутності, завдяки якій той чи інший народ, та чи інша людська спільнота вирізняється у поліетнічному середовищі. Ознаками етнічного відродження є утвердження позицій мови у лінгвістичній ситуації поліетнічної держави, звільнення від впливів іноетнічних елементів культури, що неприроднім шляхом нав'язувалися певній етнічній спільноті, пожвавлення діяльності організацій, утворених вихідцями з однієї країни, зокрема церкви, інтенсифікація зв'язків між різними частинами етносу, що внаслідок певних обставин опинилися у різних країнах. Процес етнічного відродження у кінцевому результаті має завершуватися завоюванням гідного становища того чи іншого етносу або ж його частини у поліетнічному, етнополітичному організмові (державі) й вдоволенням потреб, пов'язаних з етнічним походженням особи.

Відродження національної культури — процес якісного оновлення й розвитку основних компонентів національної культури, що передбачає їх повноцінне функціонування згідно з потребами сучасного та майбутнього розвитку національного життя.

Група етнічна — частина (“уламок”) етносу, ядро якого знаходиться в іншому соціальному організмові. Етнічні групи можуть знаходитись у компактному та дисперсному стані. У першому вони називаються етноареальними, у другому — етно-дисперсними групами. Етнічні групи, як правило, тісно пов'язані із системою соціально-економічних відносин основної етнічної спільності, але іноді вони мають й дещо відмінні соціально-економічні характеристики.

Група етнографічна — внутріетнічна локальна частина етносу, що має з ним єдину етнічну самосвідомість, але різниться деякими рисами традиційно-побутової культури. Її зародження зумовлюється особливостями історичної долі, довготривалою ізоляцією від основного материнського етнорегіону, до якого спричиняють або підкорення частини етносу іншою державою, або природні перепони чи адміністративні кордони. Етнографічна група — явище динамічне, вона за певних умов здатна трансформуватися або, втративши етнокультурну своєрідність, злитися з материнським етносом, або, виявивши свідомість спільності етнічного характеру (самосвідомість), перетворитися на субетнос.

Об’єктивні умови для функціонування етнографічних груп особливо рельєфно виявилися в Україні, по-перше, через те, що український етнос на початку свого формування включав надзвичайно складну етнічну структуру (окремі території, племена та племінні об’єднання), по-друге, він протягом тривалого часу поділявся на окремі частини внаслідок їхнього підкорення сусідніми державами (Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Туреччиною, Чехословаччиною, Росією), котрі привносили свої етнокультурні цінності.

У структурі української нації виділяються такі етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки (у західноукраїнських областях), поліщуки, пінчуки, литвини (в районі Українського Полісся). Питання про походження цих груп ще не остаточно з'ясоване, хоча існують достатньо обґрунтовані гіпотези. Походження гуцулів пов’язане з давньоруським племенем уличів (“улуців”) або ж з повстанським рухом народних месників — опришків (“гуців”) XVII-XVIII ст.; бойків — із кельтськими племенами та з особливостями їхньої лексики (вживання ними частки “бойє” у значенні “так”), лемків — з білими хорватами, більшість яких у VI-VII ст. переселилася з Карпат на Балкани, і особливостями їхньої лексики (вживанням діалектної частки “лем” у значенні “лише”). Етнографічна група литвинів утворилася в XIV-XVI ст. на території Українського Полісся, підкореної Великим князівством Литовським, і, власне, є політонімом — назвою мешканців краю, також як і назва поліщуки — від назви історико-етнографічного регіону — Полісся (вперше назва поліщуків зафіксована документами у XVII ст.) та пінчуки — від назви Пінського краю, що на етнічному пограниччі України та Білорусі.

Група етноконфесійна — частина народу, що має сталий зв’язок з певною конфесією. Етноконфесійною групою є підстави вважати частини народу за віросповідною належністю лише тоді, коли вони набувають особливих, тільки їм притаманних етнічних властивостей.

Групами етноконфесійними є, наприклад, старообрядці і молокани серед росіян, аджарці у грузин, меноніти поміж німців, крешени і нагайбаки серед татар, латгальці серед латишів, помаки (магометани) у Болгарії, вальденси в Італії, друзи у Сірії, копти в Єгипті та ін. В Україні, це, насамперед, караїми (іудеї), що мешкають на Кримському півострові. Деякі субетноконфесійні групи поступово асимілюються, інші мають тенденцію перетворюватися в окремі етноси (панджабці-мусульмани, панджабці-індуїсти). Етноконфесійні групи відзначаються соціальною стабільністю, культурно-побутовою своєрідністю, моральним традиціоналізмом.

Група етнолінгвістична — група носіїв мови чи мовного діалекту, що характеризується спорідненістю мовних, етнокультурних та етнопсихологічних ознак.

Деетнізація — в своїй основі штучно-насильницький процес поступового і планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація (дещо пом'якшений варіант етноциду) здійснюється переважно через ряд заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його інтелігенції) та масові депортації.

Органічною складовою деетнізації є демографічна та культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися у процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону; докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) із наступним втягненням у її орбіту знов-таки великих мас пануючого етносу; перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону зі усіма наслідками для всіх основних сфер життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військових справ тощо).

Демографія етнічна — наукова дисципліна, що сформувалася на початку XX ст. на стику етнографії і демографії. Вивчає особливості різних народів або етносів. Об'єктом дослідження етнічної демографії є етнічні спільноти, а центральним завданням — вивчення особливостей їх відтворення методами демографії.

Розвитку етнічної демографії в Україні дали початок роботи академіка М.В.Птухи по вивченню особливостей смертності народів Європейської Росії на матеріалах перепису населення 1897 р.

Денаціоналізація — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одиниці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо).

Депортація — вигнання, вислання. У правовій сфері — особливий вид заслання. У широкому розумінні депортацією називають примусове виселення з місця постійного проживання особи, яка визнана соціально небезпечною. Депортація може застосовуватися як до окремих осіб, так і до представників певної соціальної групи.

14 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильне переселення, та забезпечення їх прав.

В останні роки відбувається процес повернення в Україну представників депортованих народів — кримських татар та етнічних німців. За станом на початок 1997 р. в Україну повернулося близько 200 тис. кримських татар, 12 тис. вірмен, греків, болгар, 2 тис німців.

Держава поліетнічна — держава, на території якої водночас проживає кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному, розумінні цього терміну мова йде про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, коли ці етноси або рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівний стан у державі (колишні Російська, Австро-Угорська чи Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміну поліетнічними є фактично усі сучасні держави, бо кожна з них включає щонайменше кілька (найчастіше значну кількість) етноменшинних груп. Але якщо ці меншини мешкають не на своїй етнічній території, то частіше в такому випадку вживають термін “держава з поліетнічним складом населення”.

Дискримінація етнічна — утиски, що здійснює панівний етнос щодо непанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи, при виплаті заробітної плати та встановленні окладу, при вирішенні питань підвищення кваліфікації та висування на більш високу посаду, при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства, при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо.

Діаспора українська. Визначальним критерієм об'єднання українців під поняттям “українська діаспора” є перебування їх поза ядром українського етносу, що знаходиться на сучасній території України. На сьогодні є різні дані про кількість українців за кордоном. Сучасні дослідники називають цифри від 8 до 28 млн осіб. Але слід враховувати, що належність до народу тієї чи іншої особи має відповідати таким вимогам, як походження, знання і користування рідною мовою, знання звичаїв, і головне – усвідомлення себе представником своєї нації.

Українці живуть практично у всіх країнах світу. Свою батьківщину вони залишали різними шляхами, переважно в результаті добровільної чи примусової еміграції. До 90-х pp. XІX ст. вона не була масовою, за винятком переміщення на Кубань значних контингентів козацтва із Запорозької Січі після зруйнування її Катериною II. Масова еміграція українців за океан почалася в кінці XIX — на початку XX ст. Найбільші потоки емігрантів формувалися у таких напрямах: Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай), зарубіжні країни Європи (як правило, українці прибували сюди на заробітки і згодом переселялися за океан або поверталися додому), центральні та східні регіони Російської імперії. Відносно масовою була еміграція українців після встановлення в Україні радянської влади (20-і pp. XX ст.) — переважно до країн Східної Європи, в Австралію, Латинську Америку та після Другої світової війни (1939-45 pp.) — до Північної Америки, країн Центральної Європи та до Австралії. Таким чином, у багатьох країнах світу сформувалася українська діаспора. Виділяються 5 великих регіонів розселення українців поза територією України: країни Північної Америки, країни Південної Америки, країни Європи, Австралія, а також держави, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Нині найбільші осередки української діаспори — у Північній Америці. Так, у США, за попередніми підрахунками, живе понад 1 млн вихідців з України та їхніх нащадків (за ін. даними, близько 500 тис., за даними демографічних досліджень 1986 р. — близько 2 млн). Основними районами їх концентрації є штати Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Мічиган, Огайо, Коннектикут, Індіана, Вісконсин. У Канаді налічується понад 500 тис. таких, які народилися від мішаних шлюбів, за даними канадської преси — всього близько 1 млн чол. (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван, Онтаріо та ін.).

На південноамериканському континенті найбільше вихідців з України та їхніх нащадків живе в Аргентині (близько 160 тис. — провінції Місьйонес, Буенос-Айрес), Венесуелі, Уругваї та Парагваї (25-30 тис.). Основна маса українців прибула в цей регіон між Першою та Другою світовими війнами.

На території Європи українська діаспора складається з автохтонного населення (країни Східної Європи), а також емігрантів та їхніх нащадків (країни Центральної та Південно-Східної Європи). Найбільше українців у Польщі (за даними етнічних організацій, 250-500 тис. чол.; за офіційною польською статистикою, 120-250 тис.; Ольштинське, Щецинське, Гданське, Познанське та ін. воєводства). У Румунії, за різними джерелами, живе від 70 до 300 тис. українців, у Чехії та Словаччині, за офіційними джерелами, — близько 55 тис., за іншими — від 100 до 200 тис. осіб українського походження (Східна Словаччина, Судети), в колишній Югославії (до її розпаду) — близько 50 тис., в Угорщині — близько 3, 5 тис. У довідкових джерелах та науковій літературі про українську діаспору майже немає суттєвих розходжень про кількість українців у Франції (25-30 тис.), Великобританії (понад 20 тис.), Німеччині (20 тис.), Австрії (близько 6 тис.), Бельгії (близько 5 тис.), Нідерландах (0, 6 тис.).

У країнах Америки і Центральної Європи переважна більшість осіб українського походження живе у містах, наприклад, у США — близько 90%, у Канаді — понад 76%.

Найпізніше почала формуватись українська етнічна група Австралії — після Другої світової війни; вона налічує близько 34 тис. чол. Українці та їхні нащадки живуть і в скандинавських країнах, Китаї, Італії, на півночі Африки.

Значний масив української діаспори є у державах — колишніх республіках Радянського Союзу – Росії (близько 4, 5 млн.), Казахстані, Молдові, Білорусі, Узбекистані, Киргизстані, Латвії та ін.

У місцях компактного розселення українці певною мірою зберігають мову, традиції, звичаї, елементи культури і побуту свого етносу, назви населених пунктів, пов’язані з Україною (Дніпро, Полтава і т. п.). Так, ще 1915 в канадських провінціях Манітобі, Альберті, Саскачевані; працювало відповідно 120, 130 і 200 шкіл з навчанням англійською та українською мовами. На Кубані 1926 було понад 500 українських шкіл, у Казахстані близько 300. Україномовні та двомовні школи були створені в США, Бразилії, Аргентині (як правило, при церквах), на Далекому Сході Росії. З часом у зв'язку з асиміляційними процесами та викривленнями національної політики кількість таких шкіл значно скоротилася, а в колишніх республіках Радянського Союзу до кінця 80-х їх не було зовсім. Лише на початку 90-х pp. у Москві, Латвії, Молдові та іншими зусиллями українських громад почали засновувати школи чи класи з навчанням українською мовою. Невід’ємним атрибутом суспільного життя української громади є преса. Найбільше періодичних видань українською мовою виходить у країнах Північної Америки. У США, наприклад, на середину 90-х pp. — понад 100 назв загальним накладом понад 208 тис. Наукові дослідження з українознавства у Канаді ведуться при університетах, у науково-громадських закладах — Науковому товаристві ім. Шевченка, Українській вільній академії наук (УВАН). Діють також наукові інститути, товариства, асоціації, зокрема Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтв і наук, інститути літератури і мови (США).

З проголошенням України незалежною державою (1991) відкрилися значні перспективи в розбудові різних зв'язків з українською діаспорою як на рівні громадських організацій так і органів державної влади. Зокрема, для координації співпраці з діаспорою у Державному Комітеті України у справах національностей та міграції утворено Управління у справах української діаспори, у співпраці з Науковим товариством ім. Т. Шевченка (Нью-Йорк) та Редакцією Енциклопедії української діаспори (Чикаго, США) створюється семитомна (у десяти книгах) Енциклопедія української діаспори. Інститут соціології НАН України та Наукове товариство ім. Т. Шевченка (Нью-Йорк) видає часопис “Українська діаспора” (з 1992 р.).

Еміграція — поняття, що вживається як для визначення процесу виїзду громадян із своєї країни в інші країни на постійне або довготривале проживання, так і для визначення статусу сукупності вихідців з однієї країни, які проживають в іншій країні, в межах часу, потрібного для їх правової і соціальної адаптації в нових умовах.

Право залишати свою країну і повертатися до неї зафіксоване у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), що містить і ряд обмежень, що зумовлені охороною “державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення”. У колишньому Радянському Союзі існувала низка процедур, що ускладнювали право на виїзд і довільно тлумачили обмежувальні положення пакту. Нині діючі в Україні нормативно-правові акти приведені у відповідність з міжнародними нормами.

Ендогамія — практика одруження переважно всередині своєї спільноти. У вузькоспеціальному значенні — звичай, що забороняє одруження за межами даної соціальної (етнічної) групи.

Ендогамія виступає однією з найважливіших ознак етносу. Вона служить об'єктивним механізмом підтримання цілісності етнічної спільноти, починаючи з основних етнічних одиниць первісного суспільства — племені аж до великих етносів. Тенденція до одруження всередині власної спільності простежується й у ранньокласових суспільствах. У сучасних умовах етноси зберігають значний ступінь ендогамії. Суттєвим підтвердженням її важливої ролі у збереженні існування етносу може бути та обставина, що значне порушення ендогамії у даному етносі веде у кінцевому результаті до його корінної модифікації (аж до повного зникнення). Відомо, що змішані шлюби є одним із основних інструментів формування нових етносів на основі синтезу двох або кількох етнічних спільнот.

Етнічна ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення), — психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою особою, групою. Головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм та моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу.

Етнічність — термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їхнім етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, поведінці й в цілому у ментальності, підтверджуючи це походження й вирізняючи їх з поміж інших. Етнологи та етносоціологи активно послуговуються цим терміном з середини 1960-х pp., коли у країнах з поліетнічним складом населення зростає зацікавленість походженням, а відтак культурою, традиціями представників різних народів, які волею долі опинилися в рамках однієї держави. Значення етнічності для окремого народу чи його вихідців, які мешкають в іноетнічному оточенні, полягає у тому, що вона є джерелом їхньої ідентичності у різні періоди історичного розвитку поліетнічних країн й залежить від низки чинників, серед котрих вагому роль відіграють можливості вдоволення потреб вихідців з інших народів у конкретному суспільстві.

Етногенез — сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етносу як явища і зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, які відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенезу, етногенезу притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі. Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньонеоднозначно спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відокремлення від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу, або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Етногеографія — наукова дисципліна, що сформувалася на межі етнографії з географією. Введений у науковий обіг у 1920-х роках В.Г.Богоразом, термін “етногеографія” отримав пізніше широке розповсюдження. В сучасному розумінні етногеографія вивчає географічне розміщення народів, їхню чисельність й особливості розселення та територіальних взаємовідносин з іншими народами, що відбуваються під впливом соціально-економічних, політичних, природних та інших чинників; при цьому враховуються характер розселення (наприклад, осіле й кочове), форми і типи поселень, ступінь освоєння території та картина густоти населення, характер і ступінь територіального змішання в сільській місцевості та у містах. Основні розділи етногеографії — етнічна картографія та етнічна демографія.

Етнографія — гуманітарна наука про народи (етноси) світу, що концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Зародженню етнографії як науки передувало накопичення етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У славнозвісній пам'ятці “Повісті времінних літ” вперше було сформульовано принципово важливе для етнографії як науки положення про своєріднсть усіх племен і народів: “Имяхуть бо обичаї свої, і закони отець своїх и преданія, кождо свої нрави”. Інші, не менш важливі для становлення етнографії положення, — про походження народів, їх розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та духовний світ — згадуються у таких пам'ятках: “Слово о полку Iгорeвім”, “Слово о погібелі Руськія землі”, у Густинському літописі, “Роксоланії” С.Кльоновича, “Хроніці” Феодосія Сафоновича, старшинських літописах Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки та ін.

По мірі накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як наука. Першим свідченням зародження української етнографії стала “Програма” для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського “Опис весільних українських простонародних обрядів”. До речі, українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на ґрунті фолькльору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України — напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція намагалася через осмислення духовності українського народу виявити його потенції для визволення й здобуття волі.

Етнографічна наука інших країн мала іншу природу і дещо відмінні назви. Наприклад, російська етнографія формувалась на базі географії і була викликана до життя потребою в описанні народів тих земель, що підкорювала Росія. Дещо подібне було характерне для німецької етнографії, що складалась з двох частин: Voelkerkunde — наука, що вивчає чужі народи, і Volkskunde — наука, що вивчає власний народ. Такий самий поділ мала етнографія і скандинавських країн; у Франції зародження етнографії пов'язувалося з класифікацією мов і лише на початку XX ст. — з осмисленням расової проблематики та вивченням людства; в англомовних країнах аналогом етнографії виступає соціальна (в Англії) або культурна (в США) антропологія, котра має дещо інший, аніж етнографія, дослідницький об'єкт — людину, а не народ. Терміном “етнографія” у більшості західних країн визначають описову дисципліну (музеєзнавство) на відміну від теоретичної — “етнології”.

Українська етнографія біля своїх витоків (як наука вона склалась у середині XIX ст.) формувалася переважно як описова дисципліна. Вона ґрунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська “романтична” школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши “Етнографічно-статистичну експедицію”; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа “Етнографічний вісник” та “Матеріали до українсько-руської етнології”.

Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень: описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного осмислення емпіричного матеріалу.

Етнолінгвістика — розділ мовознавства, що вивчає мову в її відношенні і взаємодії з культурою, етнокультурними і етнопсихологічними факторами, що впливають на функціонування і розвиток мови.

Як самостійний науковий напрям етнолінгвістика зародилася у другій половині XIX ст. у США, що відповідало потребі комплексного вивчення індіанських племен Північної і Центральної Америки у поєднанні етнографічних і лінгвістичних досліджень. У вітчизняній, і зокрема в українській науці, у другій половині XIX ст. розвиток етнолінгвістичного напряму у мовознавстві пов'язаний з науковими розробками видатного вченого, основоположника так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві О.О.Потебні.

Етнопедагогіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу. Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.

Етнопсихологія — галузь соціальної психології, предметом вивчення якої є етнічні особливості психіки людей, етнічний характер, закономірності формування та функціонування етнічної самосвідомості, етнічних установок, стереотипів тощо. Як спеціальна дисципліна виникла у другій половині XIX ст., на стику соціальної психології і етнології (М.Лацарус, Х.Штейнтал, Л.Морган, Ч.Дарвін, Д.Гекслі). У країнах СНД етнопсихологічні дослідження пов'язані з іменами Ю.Бромлея, Н.Чебоксарова, Б.Поршнєва, Р.Ітса, Л.Гумільова та ін.

Етнос — це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об'єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу - мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Основними формами існування етносу, ідентифікованими на сьогоднішній день, є плем'я, народність, нація. Головною умовою виникнення етносу є спільна територія та мова. Однак історії відомі непоодинокі випадки, коли етноси утворюються із різномовних груп населення (наприклад, у країнах Америки). Етнічна самосвідомість виступає важливим атрибутом етносу; реальним виявом останньої є використання загальної самоназви (етноніму), наприклад, український, російський, німецький, французький етноси.

Етнофор — це людина як носій етнічних рис особи; особа в єдності її етнічних якостей, тобто своєрідна модель особи, в якій зосереджені тільки етнічні елементи та взаємозв'язок між ними. Завдяки прилученню до мови, до різних проявів етнічної культури, до норм поведінки та оцінки навколишнього світу, а також до самої себе, особа набуває етнічних якостей, стає їх носієм.

Етноцид — народонищення, процес, спрямований на винищення того чи іншого етносу (етносів). Етноцид може бути ініційований ідеологією та державною політикою (винищення євреїв, слов'ян нацистами), або ж, не будучи задекларованим офіційно, може лише спиратися на підтримку держави, основне населення якої і проводить нищення інших народів — шляхом витіснення автохтонного населення з місць його проживання, економічного і політичного утиску, поширення алкоголізму і венеричних захворювань серед народів, які перебувають на нижчому щаблі суспільного розвитку. Яскравим прикладом можуть служити резервації індіанців у США, політика Російської імперії стосовно народів Крайної Півночі. Нацисти винищували народи неарійської раси в концентраційних таборах, політика радянського уряду має на своєму рахунку голодомор в Україні 1930-х pp. і оголошення цілих народів зрадниками з наступною депортацією в глухі незаселені місця. На окремий розгляд заслуговує культурний етноцид, тобто придушення етнічного розвитку, ліквідація еліти, утримування культури на глибоко провінційному рівні. Наслідки етноциду є дуже тяжкими і відчуваються протягом десятиліть — як в генетичному (зменшення чисельності народів, нищення еліти), так і в етносоціальному сенсі (конфлікти між народами, які повертаються, і штучно змішаними етносами, що викликає спотворення соціальної структури, диспропорції в розподілі матеріальних благ тощо). У наш час етноцидом слід називати і таку державну політику, що просто ігнорує потреби народів, які внаслідок колоніальних завоювань поставлені на межу вимирання й не здатні належним чином відродитись, щоб забезпечити своє майбутнє, без економічної та іншої допомоги.

Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною, а також спільності основних компонентів культури, що звичайно виявляється у солідарності з членами цієї спільноти.

Явище етнічної ідентичності може мати як індивідуальні, так і колективні форми.

Природа етнічної ідентифікації має багаторівневий характер. Індивіди можуть на різних рівнях ідентифікації відчувати свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. Можна навести приклад, коли одна людина одночасно ідентифікує себе з кількома етнічними спільнотами різного рівня: українець (основний етнічний підрозділ, етнос), гуцул (етнографічна група, субетнос), слов'янин (метаетнічна спільність).

Ідеологія етнічна — сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ і т. ін., у яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру і свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші і бажані шляхи та напрями розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома і політичне активна частка етносу — інтелігенція.

Імміграція — процес в'їзду громадян інших держав до країни їх наступного постійного або довготривалого проживання. Вибір переселенців обумовлюється здебільшого наявністю економічних і політичних можливостей: робочих місць, вільних або доступних земель, об'єктів освіти і професійної мобільності, сталих демократичних традицій і інститутів, яких бракує на батьківщині.

Історія етнічна — 1) реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, у всій їх багатоманітності і повноті; 2) наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, що збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відображення у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, що невідривна від історії окремої держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (доречі — не завжди більшу), яка проживає на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій, вона у своїй самодії втілюється у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Колонізація — заселення і господарське засвоєння окраїнних земель своєї країни, а також заснування поселень і утворення господарської системи за межами держави. У першому випадку говорять про внутрішню, а в другому — про зовнішню колонізацію.

В залежності від наявності місцевого населення і належності або неналежності території до держави колонізація проходить у формах мирного заселення або насильницького завоювання.

Кордони етнічні — умовні лінії або рубежі, що розділяють етнічні території, тобто території, компактно населені певними етносами або етнічними, а також етнографічними групами. Складаються протягом історичних періодів. Етнічний кордон виявляє крайню межу компактного розселення даної етнічної спільноти і, як правило, не є суцільною лінією. Конфігурація етнічного кордону звичайно буває досить складною, вона може описувати зигзаги та петлі і, нарешті, замикаючись, іноді всередині залишаються великі внутрішні простори, заселені іншими етнічними спільнотами.

На відміну від кордонів політичних і адміністративних, кордони етнічні одної етнічної спільноти можуть взаємоперехрещуватися з етнічними кордонами іншої етнічної спільноти. При визначенні кордонів етнічних береться до уваги низка ознак: мова, етноспецифічні риси матеріальної та духовної культури, етноніми та етнотопоніми, що переважають на даній території.

Кордони етнічні не є незмінними та статичними — вони змінюються у часі так само як і етнічні спільноти, які проживають у їхніх межах. Великі етнічні масиви розділяють смуги перехідних зон — так звані етнічні пограниччя, що є територіями, заселені етнічно змішаним населенням, де міжетнічні контакти є найінтенсивнішими.

Найдетальніший та вичерпний опис українських етнічних земель та їхніх кордонів подає Ф. Заставний (1992).

Конфлікт етнічний — особливий випадок соціального конфлікту, де соціальними одиницями постають системна цілісність, етнос, що характеризується властивостями елементів, які його складають, та зв'язки між цими елементами.

Конфліктам етнічним притаманні ті ж самі риси, що і соціальним конфліктам.

Процес розвитку конфлікту може бути поділений на чотири стадії: виникнення суперечностей між суб'єктами; сприйняття, усвідомлення цих суперечностей суб’єктами; конфліктна взаємодія, яка має інформаційну та енергетичну складові і формується із серії елементарних конфліктів, що реалізують сценарій конфлікту; вирішення конфлікту.

Перша та друга стадія характеризують створення конфліктної ситуації, яка внаслідок інциденту переходить в третю фазу власне конфлікту.

Крім загальних рис соціальних конфліктів конфліктам етнічним притаманні деякі специфічні риси, що обумовлюється особливостями системного явища “етнос”. Це, в першу чергу, — особливості етнічної самосвідомості, основною рисою якої є протиставлення “ми-вони”. Для етнічної самосвідомості характерна наявність глибинних архаїчних прошарків, що в ситуаціях конфлікту можуть надавати вчинкам учасників ірраціональних, неконтрольованих за засобами і напрямами рис. Важливою ознакою конфліктів етнічних є їхня підвищена емоційність, що сприяє переростанню ділового конфлікта в конфлікт емоцій, тому в багатьох випадках єдиною можливістю припинення конфлікту є роз’єднання сторін.

Ксенофобія (від грец. xenos - чужий і phobos - фобія, страх), — у широкому значенні – нав’язливий страх перед незнайомцями; одна із форм національних забобонів, що проявляються у неприязні до будь-яких іноземців. З гносеологічної точки зору ксенофобія є наслідком неповного або викривленого знання про людей іншого етнічного походження. Виникаючи на основі асоціації, уявлення чи припущення й вкорінюючись в масову свідомість, ксенофобія може суттєво впливати як на формування громадської думки з питань міжетнічних стосунків, так і на державну практику їх регулювання, а зрештою — служити цілям расової і національної нетерпимості та дискримінації.

Культура етнічна — певна організація духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності та світосприйняття. В її основу покладено звичаї, традиції, норми та цінності — інтуїтивні та раціональні, міфологічні та технологічні моделі виживання, притаманні саме цьому етносу.

До певного часу, коли етнос був цілковито чи переважно замкненим, культура етнічна мала форму унікальну і повністю притаманну лише йому.

Війни та переселення привели до запозичення, насаджування, дифузії сусідніх культур. А виникнення та поширення мета-релігій привело до сприйняття етносами універсальних моделей світосприймання та життєдіяльності низки етносів: християнство — у Західній Європі, мусульманство — від Північної Азії, буддизм тощо. Останні часи характерні мегатенденціями поширення універсальних демократичнх та економічних моделей діяльності, що роблять етноси надто відкритими і схожими. Особливо процеси розмивання етнічності пов’язані з комп’ютерізацією (універсальні, широкоосяжні й всепроникаючі інформаційні потоки і технології) та масовою культурою. Вони руйнують найтоншу етнічну основу — мову і ментальність, нав'язуючи примітивні стереотипи.

Та на цьому фоні універсалізації відбуваються протилежні процеси — відродження етнічної самосвідомості.

Існує досить багато класифікацій культур. Культура традиційна (на основі етнічних особливостей, способу життя), творча (дослідницька), успадкована чи активно діюча. Культура елітарна, народна, повсякденна, масова. Культура духовна, соціально-політична, матеріальна.

Маргінал етнічний — це об’єктивно і суб’єктивно проміжний стан людини в системі етнічних відносин. Об'єктивна етнічна маргінальність є наслідком того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше перебувають у такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей. Проте маргінальний статус необов'язково породжує внутрішню, психологічну етнічну маргінальність. Остання наступає, як правило, тоді, коли особа знаходиться не просто на межі етнічних культур (або, по-іншому, перекриває своєю внутрішньою позицією цінності двох культур), а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні. Саме це породжує феномен етнічної маргінальності особи у точному значенні цього слова. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему особистісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Для нього характерні протиріччя між свідомим і несвідомим, потребнісно‑ мотиваційними та інтелектуально-операційними засадами. Маргінал має нестійку емоційну сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Його цілі та установки розмиті, особистісні смисли невизначені.

Етнічний маргінал проявляє психічну нестійкість — він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, немотивованої жорстокості. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє “я”, він готовий злитися з чужим “я”, яке видається йому авторитетним. Він сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати, ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно змішаних сімей, а й представників етнічних меншин.

Меншина етнічна — самосвідома своєї єдності спільність людей, для яких властиві спільне походження, спільні мовно-культурні риси, спільні психологічні орієнтації й котрі у кількісному плані поступаються домінантній групі поліетнічного суспільства. За характером розселення етнічні меншини можуть бути компактними і дисперсними. Серед перших — індіанці, мексиканці, вихідці із Азії у США; в Україні — практично всі меншини, за винятком кримських татар й до певної міри угорців Закарпаття, розселені дисперсно.

Міграція — переміщення, переселення людей, яке здебільшого веде до зміни місця проживання. Розрізняються на сталу, тимчасову, сезонну, маятникову. Відбувається як в межах однієї держави (переважно з села в місто, що і є однією з найважливіших рис процесу урбанізації), так і за межі країн. Остання – зовнішня - включає еміграцію і імміграцію. Вона спричиняється різноманітними факторами, передовсім ‑ відмінністю соціально-економічних і політичних умов життя в країнах-донорах і країнах-реципієнтах. Це не виключає наявності особистих мотивів, приміром, прагнення до возз'єднання сім'ї. Зовнішні міграції регулюються як міжнародними (наприклад, Римським договором 1948 р.), так і двосторонніми угодами (наприклад, між США і Мексикою).

Мова етнічна — це та мова, якою говорить певний етнос. Мова етнічна великого етносу може поділятися на діалекти, носіями яких найчастіше є представники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу — лемки, бойки, гуцули і т.ін.). У такому разі як загальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Україні — київсько-полтавський).

Мова етнічна — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато століть його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої мови етнічної — величезна втрата для людства.

Мова рідна — це та мова особи, якою вона може якнайповніше висловитися, найбільш повно, точно і глибоко передати свої думки, всебічно проявити себе в слові.

Мораль етнічна — одна з форм суспільної свідомості (цілісність якої складають політична, правова, наукова, релігійна, моральна та побутова форми суспільної свідомості), що проявляється у притаманній певному етносу сукупності моральних норм, санкцій, оцінок, наказів, взірців поведінки; предмет спеціального вивчення етики та соціології моралі. Як різновидність типу нормативного регулювання мораль етнічна становить основу підтримки та забезпечення життєздатності етносоціальної системи, що її породжує. Вона регулює, впорядковує, оформлює, оцінює взаємодії та поведінку представників етнічної спільноти, забезпечує виконання відповідних етнічних форм поведінки та діяльності..

Народ — у широкому розумінні слова — все населення певної країни або держави. У вужчому смислі як про народ іноді говорять про окремий етнос. Нарешті у повсякденному вживанні цього терміна під ним розуміють людські маси, що социально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства. До наукового обігу найдоцільніше запроваджувати термін “народ” у його першому, тобто широкому, значенні.

Народи корінні — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів.

Нація — це особливий стан і у той же час певний етап розвитку етносу, пов'язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національно-державної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури.

Первинною основою нації є етнос, під яким розуміється своєрідна людська спільність, що складалася історично, і котрий відзначається низкою єдиних соціально-культурних ознак: етнічною самосвідомістю, спільною самоназвою, мовою, схожими особливостями психічного складу, культури, побуту, єдиною формою соціальної-територіальної організації.

Поняття нації, як і її природи та механізму формування, залишаються дискусійними. Усталилося два основних полярних погляди з цієї проблеми, сформованих в неоднозначних етнонаціональних ситуаціях і різних етнологічних школах: конструктивістський — характерніший для науки і практики країн Заходу та примордиалістський (етнонаціоналістичний) — особливо притаманний вітчизняній етнології. Перший, по суті, заперечує реальність нації, трактуючи її як “міфологічну конструкцію інтелектуалів”, ототожнюючи тим самим націю з державою, а національну приналежність людини з її громадянством. Етнічність конструктивістами розглядається лише як суто культурне явище, що твориться домінуючою в державі національною групою або сукупністю груп.

Примордиалісти (а до них належить переважна більшість українських дослідників) вважають націю відносно незалежною й динамічною соціально-культурною системою, живим соціальним організмом. Для того є ґрунтовні підстави: адже нація, як і будь-яка соціальна система, здатна до самовідтворення; вона має достатньо виражену структуру, в основі якої лежить освячена традиціями міжпоколінна етнокультурна інформація; вона, нарешті, має відчутний реальний вплив на всі соціальні процеси. Підтвердженням останнього положення можуть бути національні рухи та національно-визвольні війни, якими особливо рясніє етнічна історія українців.

Отже, поштовхом до розвитку нації стають національні рухи, як певний наслідок реалізації національно-державних інтересів та національної ідеї. Їхнім підсумком є творення державності з усіма її атрибутами, інститутами та символами.

Області (райони) історично-етнографічні — території, у населення яких завдяки спільності історичних доль, соціально-економічного розвитку та взаємовпливу складаються подібні культурно-побутові особливості. Вони проявляються в матеріальній культурі — типах традиційного житла, засобів пересування, їжі, одягу, взуття, прикрас тощо, а також в традиційній духовній культурі (обряди і звичаї, вірування, фольклор тощо).

На відміну від етносів (з притаманною їм етнічною самосвідомістю) історично-етнографічні області (райони) можуть не усвідомлюватись людьми і визначаються під час спеціальних етнографічних досліджень. Вони, як і господарсько-культурні типи, є історичними категоріями; виникають, розвиваються та зникають в процесі розвитку конкретних етносів та їх угруповань на певній території. Для історично-етнографічного районування має значення не лише характеристика образу життя та матеріальної культури, а й специфічних форм духовної культури, пов'язаних із стереотипами мислення, релігійними уявленнями й народною творчістю. Ареали окремих елементів культури та їхніх комплексів часто не збігаються з етнічними та мовними ареалами; типи культури, що утворюються на одній території, розвиваються та змінюються від епохи до епохи.

Територію України поділяють на кілька найбільших історично-етнографічних районів: Північний (Полісся), Центральний (або Середньонаддніпрянський), Слобожанщина, Поділля, Південний та Карпатський. В останньому виділяють Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття, а також території розселення етнографічних груп — бойків, гуцулів та лемків. На сучасному етапі межі між історично-етнографічними районами України нечіткі і мають умовний характер.

Плем’я — тип етнічної спільноти і соціальної організації, що виникає на родовій стадії первіснообщинного ладу, перша етнічна спільнота в історії людства, що прийшла на зміну первісному стаду. Спочатку з’єднувала два екзогамних шлюбних роди, пізніше — дві (інколи три) фратрії (групи споріднених родів). Характеризується кровноспорідненими зв'язками, наявністю племінної території, деякої економічної спільності (колективні полювання, звичаї взаємодопомоги), племінною самосвідомістю (що грунтується переважно на уявленні про спільність походження всіх співплемінників від якогось міфічного предка) та самоназвою, єдиною племінною мовою (діалектом), культурною гомогенністю, племінною ендогамією. На стадії розвинутого родового ладу до числа основних відмінних рис племені входять також елементи потестарної (владної) організації: рада племені (зібрання старійшин родів для вирішення господарських справ чи міжродових взаємин, а також загальні збори всіх повноправних членів племені з екстраординарних приводів), вожді (здійснюють керівництво господарською діяльністю, відстоюють інтереси племені у зовнішніх взаєминах, керують військовою справою). Етнографічними прикладами ранньої стадії розвитку племені є плем'я австралійських аборигенів, більш пізньої — північноамериканських індіанців.

Розкладу племені як етносоціальної спільноти сприяє послаблення кровноспоріднених зв'язків і заміна їх територіальними, розвиток майнового розшарування, поява племінної знаті, посилення ролі військових керівників, виникнення союзів племен — спочатку тимчасових об'єднань споріднених чи сусідніх племен, що утворювалися з метою ведення війни.

На зміну племені прийшла нова форма етнічної спільноти — народність. Внутршні підрозділи сучасних націй та народностей (субетноси, етнічні групи) часто ведуть своє походження від племінних утворень, що увійшли до їх складу.

Полонізація — спольщення. Насильницьке впровадження польської мови, віри, культури. Процес полонізації інтенсивніше відбувався на українських і білоруських землях із XVI ст. Польська експансія відбувалася переважно в трьох сферах: територіальній, освітній і духовній. Територіальний тиск виявився в осадництві — заселенні поляками українських земель. Освітній — в утраквізації, тобто перетворенні українських шкіл на польські. Духовне проникнення найбільш динамічно відбувалося в релігійному житті. Полонізація означала й покатоличення, що особливого поширення набуло після проголошення Берестейської унії 1596 р. — об'єднання православних з католицьким костьолом. Почався наступ католиків на релігійне і духовне життя українського народу. Носіями католицизму були єзуїти, що масово рушили на українські землі, заснувавши в містах України мережу освітніх закладів — колегій, де не тільки виховували поляків в дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестанську й православну молодь, вели запеклу боротьбу із православ'ям.

Полонізація як засіб впровадження в життя концепцій пріоритету загальнонаціональних інтересів над “дрібними” інтересами етнічних меншин, особливого прояву досягла в першій чверті XX ст., коли в межах Польщі опинилися українські і білоруські землі. Доктрина правлячих кіл польської держави передбачала цілковиту полонізацію українців і білорусів, повну ізоляцію євреїв, економічне й політичне послаблення німецького етносу. На практиці полонізація знайшла прояв у насильницькому виселенні українського автохтонного населення (операція “Вісла” 1947 р.), у руйнації православних храмів, обмеженні української освіти, в політиці польського уряду щодо українського населення в новітні часи.

Процеси етнічні — зміни як окремих елементів структури етносу, так, можливо, і всієї його структури що означає утворення нової етнічної спільності. Спроба розглядати етнос як динамічну систему вченими робилась ще у XIX ст., проте дефініція стану цієї системи (тобто процесів етнічних) була сформульована лише у 20-х рр. XX ст. відомим вченим М.Я.Марром.

Під процесами етнічними тоді розуміли наслідки взаємодії або між порівняно розвиненими етносами, або між великим і розвиненим етносом та невеликими іноетнічними групами, що потрапили до його середовища. Таке трактування процесів етнічних дещо спрощувало розуміння етносу як системи, котра залежно від об'єктивних умов та логіки внутрішнього його розвитку, могла набувати надзвичайно складних і різноманітних форм.

Усю розмаїтість стану етносу і, отже, розмаїтість етнічних процесів можна звести до таких основних типів: етнооб'єднавчі та етнороз'єднавчі. Перший тип процесів етнічних характеризується зближенням або й злиттям окремих етносів, внаслідок чого утворюються більші етнічні спільності. Крайнім проявом цього процесу може стати поява нової етнічної самосвідомості й іншої етнічної самоназви (етноніму). Другий тип процесів етнічних відзначається поділом колись цілісного етносу на декілька самостійних, або відокремленням від нього лише певної частини (субетносу).

Етнооб'єднавчі процеси здійснюються переважно у такі способи: етнічна асиміляція, міжетнічна інтеграція, етнічна консолідація і етнорасова міксація.

Раси людини — групи людей, що склалися історично і з’єднані спільністю походження, що виявляється у спільності другорядних до сутності людини зовнішних спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покрову, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виділяють три фізичних типи, що найбільше різняться один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас вчені звертають увагу на декілька моментів. По-перше, все людство є єдиним біологічним видом. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки: структура мозку, особливості, пов'язані із прямоходінням, будова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати та ін.— не мають расових відмінностей. По-друге, саме ці відмінності ніяк не є ступенями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного чинника безперервно зменшується. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається із поділом за етнографічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей і, навпаки, до складу нації, етносу, мовної сім’ї входять представники різних рас.

Русифікація — процес етнічної, національно-культурної та мовної уніфікації народів в умовах їхньої бездержавності у складі Російської імперії і Радянського Союзу при російській етнополітичній і етнокультурній експансії. Русифікація як вияв асиміляції, денаціоналізації національно-культурного життя органічно притаманна імперському, а згодом — радянському тоталітарному державному устрою.

Політичною і соціально-економічною основою асиміляційного процесу виступала всезростаюча, і, врешті, доведена до самознищення системи, централізація державного управління. Ідеологічним підґрунтям служили ідеї всесвітньої місії російського царизму (“третий Рим”, “обрусения”, “водворения в стране русских”, “единокровности”, “единого отечества”), історичним продовженням яких за радянських часів стали теорії “злиття націй”, “нової історичної спільності людей — радянського народу”, двомовності (яка практично поширилася лише на неросійські народи і метою якої була “мовна єдність”, тобто повна мовна уніфікація у формі русифікації). Каналами русифікації слугували: освіта, управління, армія, організовані переселення і масові міграції (масовий “обмін кадрами” спеціалістів і робітників у тому числі), широкомасштабні господарські заходи (цілина, БАМ тощо), тюрми і концтабори. Процес етнічної, культурної, мовної асиміляції за умов єдиної централізованої держави мав цілеспрямований, керований характер.

В Україні державна політика русифікації бере свій початок від часів правління Петра І. Водночас з ліквідацією системи самоврядування України основними віхами русифікації були: 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення україномовних текстів з церковних книг; 1753 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; заміна традиційних етнічних шкіл “народними школами” з російською мовою викладання; 1769 р. — указ синоду російської православної церкви про вилучення у населення українських букварів; 1862 р. — заборона недільних українських шкіл; 1863 р. — указ (Валуєвський циркуляр) про заборону видання книг українською мовою; 1876 р. — заборона на друкування текстів українських пісень і діяльність українського театру;

1895 р. — заборона на видання українських книг для дітей; 1908 р. — сенат Російської імперії визнав україномовну культурну і освітню діяльність в Україні як таку, що загрожує безпеці Російської держави. У 30‑ і рр. XX ст. український націоналізм був проголошений основною небезпекою для радянської України (у післяреволюційний період нею визначався російський великодержавний шовінізм), політика денаціоналізації набула характеру геноциду. У 60-х — першій половині 80-х рр. XX ст. політика СРСР була спрямована на втілення в життя ідеї прискорення злиття націй в умовах “розвинутого соціалізму”.

Утворення незалежної Української держави поклало край багатовіковій державній політиці русифікації в Україні, денаціоналізації українського народу.

Самосвідомість етнічна — розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, тобто етнофора, і як етнічна самосвідомість етносу в цілому. Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючись водночас від всіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне “я” як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнології найвагомішою серед ознак етнічної належності (до яких належать також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може бути подвійною, або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як і його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Стереотип етнічний — схематизований, спрощений, емоційно забарвлений образ певної етнічної спільноти, який поширюється як типовий на кожного її представника. Незважаючи на те, що такий образ має досить поверховий характер і фіксує в собі іноді несуттєві риси етносу чи етнічної групи, він надзвичайно стійкий, консервативний і важко піддається найменшим змінам під впливом раціональної інформації. Неточність і помилковість етнічного стереотипу (як одного з найпоширеніших різновидів соціального стереотипу) є однією з найсуттєвіших його характеристик. У структурі такого психічного утворення, яким є стереотип етнічний, як правило, ставлення домінує над знанням.

В той же час неточним є поширене уявлення про стереотип етнічний як лише про негативний психологічний феномен, що ускладнює міжетнічне взаєморозуміння і спілкування (безумовно негативний характер має етнічне упередження, яке концентрує в собі лише “чорний образ” іноетнічного світу).

Схематизоване образне сприйняття навколишньої дійсності загалом притаманне людській психіці, надто при сприйнятті складних соціальних об'єктів, до яких належать і етноси. Стереотипні оцінки, поняття, образи, закріплені у суспільній свідомості, відображають загальні якості, риси етнічних спільнот. Щоправда в цих образах подекуди бувають зміщені пропорції суттєвого і несуттєвого, об'єктивного і суб'єктивного. Це ж стосується і етнічних автостереотипів (образних уявлень про власний етнос). Прямі міжетнічні контакти розмивають етнічні стереотипи, проте цей процес не є простим і однозначним і відбувається лише за умов відсутності негативних соціальних установок тощо. У деяких ситуаціях етнічні стереотипи стають психологічним фактором міжетнічної напруженості, конфліктів.

Територія етнічна — термін запроваджено в етнографічну літературу П.I.Кушнером 1951 р., відображає уявлення, за яким кожен народ, як правило, проживає в межах більш або менш окресленого ареалу, з яким він тісно зв'язаний історично, економічно, психологічно, а за сприятливих обставин — і державно-політично. Це уявлення відповідає певній тенденції (хоч вона далеко не завжди в історії реалізується повною мірою), бо територіальні зв'язки є фундаментальними для всіх без винятку типів етнічних спільностей.

В основі самого виникнення етнічної спільності лежить компактне розселення людей, що складають її. Лише воно створює можливість для них спілкуватись між собою, виробляючи під час цього спілкування єдину мову, спільно здійснюючи необхідні для виживання та розвитку дії економічного та військового характеру, входити в родинні та інші соціальні відносини між собою, формуючи тим самим структуру суспільства та поступово потім її ускладнюючи, впливати один на одного в процесі накопичення інформації, створення культурних цінностей та вироблення світоглядних систем (релігійних та ін.) тощо.

На стадії нації територіальний аспект етносу набуває нового, найважливішого значення. Характерною рисою національної самосвідомості стає прагнення до політичного об'єднання заселеної нацією території, до організації її в єдину суверенну державу.

Толерантність етнічна — терпимість до будь-яких проявів іноетнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо).

Товариства національно-культурні — громадські організації, що створюються і діють для задоволення культурних, соціальних потреб представників етнічних спільнот — як домінуючого у державі етносу, так і етнічних меншин. Створення і діяльність товариств (національно-культурних безпосередньо) пов’язані зі становленням громадянського суспільства, з розвитком різноманітних форм громадської самодіяльності, захищеної від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади.

В Україні, в умовах демократичних перетворень, в політичному і культурному житті республіки, з весни 1989 р. починають створюватися національно-культурні товариства. Діяльність такого роду товариств має історичні корені, спирається на традиції етнічно-культурного життя республіки у 20-30-х рр. XX ст. Нині національно-культурні товариства, число яких в Україні наближається до 200, об’єднують і компактно проживаючі етнічні групи, і окремих громадян (характерно, що членство в товаристві не залежить від етнічної приналежності особи). Інтереси національно-культурних товариств у громадсько-політичній структурі українського суспільства представляє Рада національних товариств України, а також Дорадча рада голів громадських об’єднань національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції.

Національно-культурні товариства ставлять собі за мету: сприяти відродженню самобутніх культур своїх етнічних груп в республіці, добиваються врахування своїх етнічних інтересів у державній політиці України, державних дотацій на розвиток етнічних культур. Традиції етнічні — елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу. Вони охоплюють певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, ритуали та iн., всі сфери соціального та приватного життя етносуб’єктів, суттєво впливаючи на всю систему життєдіяльності етносу. Традиції забезпечують наступність у розвитку матеріальної та духовної культури етносу, сприяють збереженню зв'язку поколінь. Традиції можуть стати гальмом розвитку, коли перестають відповідати новим умовам, і в такому ви