Сенс людського буття як методологічний пошук гуманітарних наук. Аксіологічні виміри сенсу людського буття.

Філософія, які б не розглядала проблеми, ніколи не забуває про головне -про людину та сенс її існування.

Філософи античності розглядали людину як образ Космосу, " малий світ", мікрокосм. Соціальне і природне часто ототожнювалося ними. Платон розумів людину як комбінацію душі і тіла, вважав, що душа належить до світу ідей. Арістотель наполягав на єдності душі і тіла.

У середньовічній філософії народжується уявлення про Людину, створену по образу і подобі Божій, істоту, яка має волю у виборі добра і зла, про людину як особистість.

Філософія епохи Відродження (Ренесансу) аналізує Людину як автономну істоту, живу цілісність. Єдність душі і тіла - це перевага людини перед іншими творіннями. Ідеал людини пов'язаний з утвердженням її самобутньої індивідуальності й одночасно універсальності. В цю епоху виникають гуманізм і антропоцентризм, що прославляють людину як вищу цінність.

Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній сутності людини. Людина - істота розумна і моральна, здатна до безмежного творчого розвитку, пізнання таємниць і законів природи й активного використання цих знань у практично-перетворюючій діяльності.

Гегель розвиває ідею історичності людини. Для нього людина - носій загальнозначущого духу, суб'єкт пізнавальної й історичної діяльності, що створює світ культури.

Л. Фейєрбах і М. Г. Чернишевський розглядають людину як чуттєво-тілесну істоту.

Марксизм пов'язує розуміння сутності людини із суспільно-історичними умовами її розвитку. Суспільне буття визначає свідомість людини. Суспільство детермінує властивості особистості.

" Філософія життя" (Ніцше, Бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.

Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, усього людського він бачить у несвідомому.

Феноменологія (Гуссерль) прагне перебороти замкнутість особистості, вважає, що переживання споконвічно спрямовані на зовнішній світ.

Значні зрушення у вивченні проблем людини припадають на початок XX ст. і пов’язані з іменами М. Шелера, X. Плеснера, А. Гелена. Під впливом їх ідей філософська антропологія стає спеціальною дисципліною.

Екзистенціалісти (Сартр, Камю) намагаються " врятувати людину", ізолюючи її від життя, від реальних зв'язків зі світом природи і суспільства. Страх, туга і розпач відштовхує її від буття, людина замикається в собі, у своїй самітності.

В українській і російській філософській традиції антропологічні мотиви завжди були провідними, визначали специфіку і характер усього духовного життя (Г. Сковорода, В. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Бердяєв та ін.). Сучасні українські філософи (В. Шинкарук, М. Попович, В. Табачковський) зберігають і розвивають антропологічний напрямок, досліджуючи актуальні проблеми людини.

Людина настільки багатогранна істота, що пізнання її природи не може бути однозначним, одновимірним. Абсолютизація того або іншого виміру людської сутності не дає можливості зрозуміти людину в усій повноті її буття. Окремі " образи людини" не виключають, а доповнюють один одного. Такий підхід дозволяє знайти все те цінне, що існує в різних філософсько-антропологічних версіях з античності до наших днів.

Аналізуючи сутність буття людини, можна виділити такі характерні моменти:

- життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і перетворення світу;

- життєдіяльність людини є безперервним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, здійснюваних на основі матеріального виробництва;

- життєдіяльність людини є процесом вільної, творчої діяльності відносно світу і самої людини, процесом, у якому необхідність свободи стає умовою самої життєдіяльності.

З урахуванням викладеного вище можна дати таке визначення людини як унікальної істоти: людина - це біосоціальна істота, відмітною рисою якої є володіння мовою і свідомістю. Вона генетично пов'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки трудовій діяльності.

Аксіологія — філософське вчення про природу цінностей, їхнє мі­сце в реальності та структурі ціннісного світу, тобто про зв'язок рі­зноманітних цінностей між собою, із соціальними і культурними фак­торами і структурою особистості. Проблема цінностей у широкому значенні виникала в періоди знецінення тієї чи іншої культурної тра­диції та дискредитації ідеологічних засад суспільства. В античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) харак­теристики включалися в саме поняття «реальність, істинного бут­тя». Уся традиція ідеалістичного раціоналізму від Платона до Гегеля і Кроче відрізнялася нерозчленованістю онтології й аксіології, буття і цінності. Аксіологія як самостійна галузь філософського дослідження виникає тоді, коли поняття «буття» роздвоюється на два елементи: реальність і цінність як об'єкт різноманітних людських побажань і устремлінь. Головне завдання аксіології — показати можливу цін­ність у загальній структурі буття і яке її відношення до «фактів» ре­альності. Виділяють такі типи аксіології: натуралістичний психоло­гізм, трансценденталізм, персоналістський онтологізм, культурно- історичний релятивізм і соціологізм.