Военные

КЛАД, Найден в конце 70-х гг. XIX в. возле Мертвоводских хуторов хуторы Мертвые Воды с. Актове Он состоял из 6 топоров, кельта, кинжала, наконечника копья, серпа, долота [ 6; 9 ]. 3 сокири з цієї колекції зберігаються в музеї села Трикрати.

ЛИТЕРАТУРА

1. Козубовський Ф. А. Археологічні дослідження на території БОГЭС у 1930-1931 рр. -К., 1933. -С. 85.

2. Гребенников В. Б. Отчет о разведках и раскопках у с. Баловное Новоодесского р-на в 1988-1989 гг. //Фонды НКМ. № 35. -С. 1-19.

3. Елагина Н. Г. Отчет Скифской степной экспедиции истфака МГУ за 1957 г. // НА ИА НАНУ, 1957/34, ф. э. № 2269-2270.

4. Фоменко В. Н, О материалах сабатиновской культуры на скале «Кременчук» в Южном Побужье // В кн.: «Сабатиновская и срубная культуры: проблемы востока и запада в эпоху поздней бронзы». -Киев-Николаев-Южноукраинек, 1997. -С. 69-70.

5. Шапошникова О. Г. и др. Отчет Ингульской экспедиции о работах в 1974 г. // НА ИА НАНУ, 1974/12, ф. э. № 6957-6958.

6. Фабрициус И. В. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР. - К., 1951. - С. 83-84.

7. Шапошникова О. Г. Раскопки курганов в Николаевской области //АО 1977 года. - М.. 1978. - С. 400.

8. Никитин В. И. Катакомбные поселения и стойбища в Нижнем Побужье // В кн.: «Проблемы археологи Северного Причерноморья. — Херсон, 1991 - С. 34-48.

9. Ястребов В. Н. Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии. //ЗОИАО, 1894. - Т. 17. - С. 74.

10. Снитко І. О. Звіг про натурні обстеження Вознесенського та Кривоозерського районт у 2004 р. // Фонды ГИОПК.

11. Tallgren A. M. La Ponide prescythique apes L'introduction des metaux // ESA. - 1926. -

№ 2. - P. 246.

12. Черняков И. Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тыс. до н. э. - К., 1985. - С. 128.

Стародавні стоянки поблизу АЕС

Досить цікаві знахідки зробила археологічна експедиція на великий острів, розташований на річці Південний Буг навпроти міста Южноукраїнськ. Після виконання тут розвідувальної шурфовки було виявлено кераміку, сліди тимчасових будівель без підмурків, можливо, куренів, що дозволило ідентифікувати цей клаптик суші, що омивається річкою, як Гард - базову територію Бугогардовської паланки війська Запорізького. На острові також виявлено архітектурно-будіве-льні залишки культової споруди, які з дуже великою часткою імовірності можна вважати такими, що належали видатній пам'ятці української історії - знаменитій козацькій церкві Покрови Пресвятої Богородиці.

Фінансування експедиції, а також поновлення розкопок стоянок і поселень сабатинівських та інших стародавніх племен стало можливим завдяки компенсаційному підходу, закладеному в реалізацію проекту добудови пускового комплексу Ташлицької гідроакумулюючої електростанції. При спорудженні цього об'єкта, який стане високоманевреним резервом для розташованої поряд Південно-Української АЕС, передбачено виділення коштів на дослідження археологічних пам'яток зони цього енергокомп-лексу. Адже на території, де проектом передбачено будівництво Олександрівського та Прибузького водосховищ, виявлено 14 пам'яток, що датуються періодом від пізнього палеоліту та епохи бронзи до скіфських часів. Вони підлягають ґрунтовному дослідженню. Розкопки, що проводилися тут іще з 1980-х років, дали цікаві знахідки. На думку директора Інституту археології академіка Петра Толочка, отримані тут матеріали розкопок відкривають принципово нові можливості для вивчення найдавнішої історії не лише України, а й Східної Європи від кам'яного віку до епохи бронзи.

V тис. до н. е. — на думку деяких археологів, зокрема Ю. Шилова, на ареалі Трипільської культури виникає цивілізація, тобто державність. Нинішня Миколаївщина була на околицях цих процесів. Самі трипільці, їхні сусіди й навіть далекі шумери називали цю країну Араттою (44. с. ПО).

IV-II тис. до н. е. - до часів трипільців та оріїв, коли творилися найдавніші міфи й легенди, дослідники відносять появу образу Берегині - богині добра й захисту людини від зла, а також фольклорні образи Матері-Землі та Батька-Неба. Вважається, що зображення Берегині з піднесеними руками згодом трансформувалося в малюнок трисутгя (тризуба), й пізніше у боспорських царів та київських князів стає знаком влади, гербом, і сьогодні - це герб держави Україна. А образи Матері-Землі та Батька-Неба, тобто блакитно-річкової Землі та жовто-сонячного Неба породили наші національні кольори, які нині — в державному прапорі України (95, с. 191).

XV ст. до н. е. - в нашому краї з'являється величезна кількість малих і великих поселень, з будівлями на кам'яних фундаментах, заглиблених у землю, та легкими наземними. З'являється вуличне планування сучасного типу. Це населення володіло ремеслами: бронзоливарним, керамічним, обробляло шкіру, кістки, мало токарні верстати для обробки дерева (60, с. 16).

IX—VIII ст. до н. е. — в степах між Дністром і Доном жило могутнє об'єднання пастушо-землеробських племен, які згадуються в «Одіссеї» Гомера та «Історії» Геродота під назвою кіммерійці. (106, т. 2, с. 380).

Розкопані фундаменти оборонних стін та рови, три храми — абсид-ний, тринефний та овальний, керамічні, бронзові, кістяні вироби, як місцеві, так і привозні - це була перевалочна торгова база. Можливо, це саме те місто кіммерійців, про яке писав старогрецький поет Гомер (60, с. 16 — 17).

VІІ ст. До н. е. – кіммерійців стали тіснити зі сходу кочові скіфи, і народ зібрався на раду. Кіммерійські Вожді запропонували вчинити збройний опір, але народ вирішив піти шукати долю в чужих краях. Тоді вожді мовили: “Краще вмерти в рідній землі, ніж щукати долю в чужій”. Поділившись пополам, вони кинулись у двобій і всі полягли. Народ їх поховав, а сам подався в кращі краї. Так власною смертю кіммерійські вожді викликали появу поняття “рідна земля”. З причорномор’я воно поширилося в мови слов’ян – у нас це поняття “Батьківщина” і “Вітчизна”, тобто “земля батьків” (25).

Скіфські маневрені загони, що складалися з природжених кіннотників, майстерно володіючи дальнобійним луком і мечем установили своє важке володарство. Ось яку оцінку цим подіям дає “батько історії” древньогрецький вчений Геродот:

“Скифы господствовали в степях двадцать восемь лет и все опустошили своим буйством и излишествами. Ибо кроме того, что они взимали с каждого народа наложенную ими на каждого дань, они взимали с каждого народа наложенную ими на каждого дань, они, кроме дани, совершали набеги и грабили, что было у каждого народа».

Особливості скіфської матеріальної культури, як і у інших. Кочових народів чітко прослідковується по набору зброї. Комлекс наступальної зброї скіфів складався з лука і стріл, копья, дротиків. Особливо славився своїми бойовими якостями скіфський лук. Його довжина досягала 60 см, а складався він з декілька частин, виготовлених з різних порід дерева і рога.

Стародавні автори особливо підкреслювали силу такого лука. Великий старогрецький трагік Есхіл в одному з своїх творів, нагадує, що скіфи які живуть на повозках з прекрасними колесами під плетеними кібітками, озброєні дальнобійними луками”. В одній з написів, знайдених на території Ольвії, зазначено, що стріла, пущена з такого лука, пролетіла 520 м.

VI ст. до н. е. — жив скіфський мудрець, поет, винахідник, мандрівник Анахарсіс. Подорожував світами, жив в Афінах, засвоїв еллінську культуру, греки включали його до семи кращих мудреців. Написав поеми (як свідчать грецькі автори, сколотською і грецькою мовами) про звичаї та бойові походи скіфів. З ним пов'язували винахід двозубого якоря, міф про «золоту стрілу» для польоту людини, потрясаючу для тих часів прозірливу думку про перевагу законів природи над людськими законами. З поверненням до Скіфії був убитий братом - царем за поклоніння чужим богам у Гілеї - лісовій місцевості в гирлі Дніпра та при Лимані. Власне це перший поет в історії Давньої України і нашого краю, життя якого більш-менш відоме, якщо не брати до уваги гіпотезу А. Золотухіна про Гомера (107).

VI - IV ст. до н. е. - рільництво наших предків за Скіфії стає експортним: хліборобські племена Прибужжя та Придніпров'я, які вирощували пшеницю, просо, ячмінь, продавали збіжжя Ольвії, яка вивозила його в Елладу (60).

Між 515 і 512 рр. до н. е. — скіфи, застосувавши партизанську тактику, перемогли непереможне військо перського царя Дарія І Гістас-па, який пройшов всю Скіфію, але змушений був відступити знову за Дунай (109, с. 22-23).

Родючі степові землі, густа мережа річок і річечок. їх скелясті долини порослі густими комишами і балковими лісами, місця багаті рибою і звіриною, дикими злаками, плодами і ягодами. достаток води - все це з прадавніх віків вабило людину оселятися в наших місцях. Археологічні дослідження підтверджують, що з первісних часів і до історичних, сучасних люди в Прибужжя мешкали безперервно, не зважаючи на навали завойовників. Їх сліди - численні кургани і поселення.

Цікаві записи залишив грецький історик Геродот, який в V віці до н. е. відвідав Ольвію. Він розповідає, що в чотирьох днях шляху човном вгору по Гіпанісу (Південному Бугу) внього зліва впадає річка Крінішкрос, вода якої непридатна для пиття. По річці межа - між скіфами і алачонами (аличанами). Над річкою є скелі, які випромінюють вогонь, небезпечний для людей.

Що ж це Крініпікрос?

Крініч - криниця, джерело, вода. Пік рос - непридатна для пиття, мертва! Як видно. Геродот записав на грецькій мові назву нашого Мертвоводу. А вогонь зі скель - можливо. радіація. Отже, цей гідронім свідчить, що ланцюжок життя аборигенів нашого краю не переривався, оці дві з половиною тисячі років, і по ньому від часів Геродота до сьогодення дійшла назва річки Мертвовод.

VІІ–ІІІ ст. До н. е. – наш край входить до могутньої Скіфської держави, у складі якої були як місцеві, автохтонні племена, у тому числі нащадки оріїв, так і прийшлі з Азії, зокрема, царські скіфи – панівне плем’я, за яким названа вся держава. Над Бугом жили каліпіди, алазони, а також скіфи-орачі, яких відносять до праслов’ян, – осілі землеробські племена, самоназву яких (сколоти) також зафіксував історик Геродот (106, т. 4, с. 106–107).

...Скифский взгляд на построение целостной системы отображения мифа на земле Скифии и подвинул «отца истории» описать и рассчитать

«Скифский квадрат»

(О. И. Зуев Литература: «Загадки скифов» Поиск находки, реликвии, сокровища, клады) книга-1, Скифов с другими родственными им племенами всех их называли Сколотами или потомками Колоксая.

…Скифы умели считать не хуже нас. У них был главный общенациональный закон. Около трех тысячелетий назад эти прозорливые и пронзительные люди одним из главных принципов собственного бытия считали бережное отношения к божественным дарам окружающей природы. Карта локализации скифских племен настолько насыщена сведениями, что список обозначений необходимо проводить в тексте: (карта-2)

(смотрите на карту и будь внимательным к цифрам)

1. Свободные или царские скифы

2. Герры (опущенны скифы)

3. Гилея (позже энэкадии)

4. Номады или кочевые скифы

5. Ольвиополиты, каллипиды (позже кробигги)

6. Асиаки, языги (позже роксоланы)

7. Алазоны (род авхаты)

8. Сколоты – пахари, апотеры

9. Борисфениты, сколоты земледельцы и скотоводы.

10. Борисфентиы полукочевники

11. Гелоны

12. Будино-гелоны

13. Земли совместного освоения четырех племен

14. Андрофаги

15. Эксампей

16. Сколоты-саи

17. Истрийцы

18. Пустыня гетов, тириты, тирагеты

19. Кочевые будины

20. Языги-сирматы

21. Роксоланы

22. Аорсы

23. Сираки.

24. Язамыты

Литература: «Археология СССР» («степи европейской части СССР в скифо-сарматское время», «Наука» М. 1989 под редакцией академика Б. А. Рыбакова карта-3.

Життя минувшини нашого краю

Середина VI ст. до н. е. - вихідці з Еллади, з малоазійського міста Мілета поселилися над Лиманом і почали будувати місто й порт Ольвію, в якому жили й грецькі переселенці, й місцеві мешканці — сколоти, каліпіди, скіфи (108, с. 57).

Середина V ст. до н. е. — в Ольвії та на Побужжі побував і подорожував Геродот, видатний давньогрецький письменник, історик, прозваний «батьком історії». У своїй «Історії» подав історію Еллади, Середземномор'я, взаємин Еллади зі Сходом. Багато місця відвів Скіфії, уперше широко висвітлив її історію (52, с. 107).

V-III ст. до н. е. — гирла Бугу й Дніпра славилися промислами стерляді й оселедця, а осетри солили на місці сіллю з Кінбурнських озер. Особливо славилася рибними промислами Ольвія, осетри з якої поціновувалися в Греції й Римі так високо, що на бенкетах їх подавали невільники при звуках флейти на блюдах, прикрашених квітами (60).

V — IV ст. до н. е. — Ольвія досягає свого найвищого розвитку. Будуються двоповерхові кам'яні будинки, храми й громадські споруди, системи водопостачання та каналізації, ремісничі майстерні, зміцнюються оборонні стіни з вежами. По берегах від Тилігула до Дніпра, по Бугу виникають сільськогосподарські хутори, селища, де живуть каліпіди - скіфи, способом життя схожі на еллінів. Одне з таких селищ було на території нинішнього суднобудівного заводу імені 61 Комунара в Миколаєві (60, с. 21).

IV ст. до н. е. — час найвищої могутності Скіфської держави, коли славнозвісний цар Атей об'єднав усі скіфські племена й поширив владу за Дунай. Це зумовило конфлікт між Скіфією і зростаючою Македонією, цар Атей загинув у битві (109, с. 17).

331 р. до н. е. — намісник Олександра Македонського в Понті Зопіріон з 30-тисячним військом виступив проти Скіфії й дійшов до Бугу та взяв в облогу Ольвію. Щоб побільшити ряди оборонців міста, його правителі дали волю рабам, громадянство іноземцям та скасували борги біднякам. Тим часом підоспіло військо союзників-скіфів. Спільними силами військо Зопіріона було повністю знищене (106, т. 2, с. 206).

Кінець IV — середина III ст. до н. е. — народився й жив у Ольвії Біон Борисфеніт, давньогрецький поет, філософ-кінік, мандрівник (9, с. 17).

Середина І ст. до н. е. - вже не маючи надійних союзників-скіфів, Ольвія не встояла під навалою гетів на чолі з вождем Буребістою з території сучасної Румунії, — вона була вщент зруйнована. Це був найстрашніший погром міста, після якого Ольвія втратила значення одного з найважливіших економічних центрів Північного Причорномор'я (60, с. 24).

Середина І ст. До н. е. – на нинішній Миколаївщині осіли прийшлі кочові племена сарматів, родичів кочових скіфів. Нинішню Україну античні автори починають називати Сарматією (106, т. 4, с. 53).

Великий Тацит говорив про сарматів:

- Сарматское общество было военизированным, что впрочем, типично для всех кочевников. Это был народ-войско, где все мужчины, а ткаже какая-то часть женщин, были воинами. Сарматы вооружались мечами, кинжалами, луками, копьями и дротиками. Мечи были короткими с кольцевидным навершием и носились на правом боку. Луки были сложными, с костяными накладками.

Тацит пише: что когда сарматы появляются конным строем, никакой другой строй им не может сопротивляться.

Сарматы разводили овец, крупный рогатый скот и лошадей. В первые века нашей эры некоторая часть сармат, переходит к оседлости и занимается земледелием.

Господство сарматов в степях Украины окончилось в ІІІ в н. Э. с приходом готов. Германцы уничтожили основные торговые центры сарматов.

- К концу III в контроль над всеми племенами проживающими на Украине – установили готы. Это были: дакийцы, скифо-сарматы, славяне. Конец политическому доминированию готов на территории Украины положили тюрко-язычные номады-гунны, ворвавшиеся сюда в конце ІV в.

“Бичом Божим” назвали гунів європейські хроністи. Цей кочовий народ відкрив епоху великого переселення народів. Він був першим тюркоязичним народом який з’явився в степах України і змінившим іроноязичних номадів.

Римський історик Амміан Марцеллин, писав: “они отвратительны и похожие на скопцов, безбородые. Гунны одеваются в полотняные рубашки и шкуры, кормятся сырым мясом и корнями. Они, как отмечает Марцеллин, «не имеют постоянного места жительства и домашнего очага, не имеют законов, кочуют разными местами, как вечные беглецы, с кибитками, где проходит их жизнь. Тут жены шьют им жалкую одежду, спят с мужчинами, рожают детей и кормят их до возмужания. Никто не может ответить на вопрос, где его родина, зачатый в одном месте, родившийся в другом, далеко от сюда, а выкормленный еще дальше.» Найдя место густо укрытое травой, они размещают свои кибитки кругом и кормятся по звериному; уничтожив весь корм для скотины, они опять двигаются. Гонят перед собой запряженных животных и стадо, пасут их. Более всего, они ухаживают за конями. Все, кто по возрасту и полу не годится для военного дела, держатся возле кибиток и занимаются мирными делами. Молодежь с детства, прикипев к лошадям, считает позором ходить пешком. Гунны уничтожали все, что встречали на своем пути. За словами римського історика гунни в 370-х роках вчинили напад на сарматські племена аланів і здійснили серед них жахливе спустошення, оволодівши їхніми землями.

В 451 р. Аттіла вождь гуннів зібравши величезне військо, напав на західну частину імперії – Галлію. В його армії були воїни всіх підкорених народів, – остроготи, алани, герули. Поблизу м. Труа, відбулась вирішальна битва гунів з римськими легіонами. В битві по даним Йордана, прийняло участь з двух сторін біля 180 тис. воїнів. В цій битві гунни програли.

В 452 р. Після смерті Аттіли гунська держава почала розпадатися. Проти гуннського володарювання повстали германські племена на чолі з генідами. В битві при Недао группи були розгромлені.

Історія степів України після падіння гуннського володарювання відновлюється з великою працею. – V-VІ ст. – відроджується слов’янська група племен антів, предків Українців. Вони були землеробами і скотарями, жили у поселеннях по берегах річок. Розмовляли мовою, яка вже мала ознаки української. В 60-70-х роках VІ ст. племена гурів поступились місцем ордам тюркитів. Нові кочевники отримали назву авари. Вони вичубили дуже багато слов’ян. (106, т. 1. с. 12)

Алофани – це ж угличі; аличі, а пізніше галичани. До неашестя германських племен остготів та вестготів під проводом Германдаріка і Вінітара які прагнули завоювати слов’ян і запанувати над ними, саме угличі, тобто галичі, мешкали в куті між Бугом і Дністром, а потім під проводом свого вождя Божа, який об’єднав слов’янські племена в союз Антів, розбили загарбників. Бож трагічно загинув. В пам’ять його, певно, і названо річку Бугом. Бо ім’я вождя в літописах вказане по-різному: Бог, Бож, Буг, Буж, Бус. Можливо і сучасне слово “бог” зв’язане з його іменем. Коли ж під навалими кочовиків аличами відійшли в ліси Прикарпаття, то назву Буг перенесли на одну з тамешніх рік. От і є тепер Південний Буг і Західний Буг.

На Братщині над Мертвоводом є Божа могила (ще Чабанська). Це курган довжиною 107 метрів, шириною – 57 і висотою до 20. Можливо, це могила легендарного Божа?

На початку ІХ ст. По Прибужських степах прокотилась ще одна група кочевників угри-мадьяри. За ними зі сходу на наші землі ринуло потужне об’єднання печенігів. В битві під києвом в 1036 р. Ярослав Мудрий розбив печенігів.

В 1055 р. Вільні степи заполонили половці. Це був дуже агресивний кочовий народ. Візантійський автор ХІІ ст. Евстахій Солунський писав про половців: “В одно мгновение половец близко, и вот его уже нет. Сделает набег быстро, с полными руками хватаясь за поводья, гонит коня ногами и нагайкой и вихрем несется дальше, как бы желая обогнать быструю птицу. Его еще не успели увидеть, а он уже исчез из глаз».

Кочове об’єднання половців у степах Південної України створило тут свою кочову державу включаючи включаючи всю територію Миколаївщини. Половці руйнували села, забирали мешканців у полон і гнали до криму, де продавали їх грекам. Київські воїни після кількох успішних походів розгромили половців їхні “кам’яні баби” ХІІ ст. збереглися в наших степах і селах.

Кінець історії половців поклали татаро-монгольські орди що вдерлися в Українські степи.

В 1237-1241 рр. кочові орди хана Батия підкорили практично всю Київську Русь.

В 1240 р. Орда облягла Київ. Перелякані люди ховалися по церквах в надії на порятунок. Багато людей зачинилися в Десятинній церкві і боронилися. Чимало залізли на дах, та стеля церкви завалилася, й усі, хто був у церкві, загинули.

1254-1255 рр. – військо Данила Галицького визволило від мон-голо-татар частину Волині та Поділля, а також землі по Південному Бугу. У 1254 р. Військо Данила Галицького завдало поразки монголо-татарским загарбникам у битві біля села Чаусове Первомайського району. Але в 1259 р. новий руйнівний напад Бурундая, намісника Батия, відновив ординське панування (60).

ХІІІ-ХVІІІ ст. – європейські автори й мандрівники вражені рибним багатством Дніпро-Бузького лиману. Генуезці ловили тут осетрів і вивозили в Італію, як колись ольвійці вивозили в Елладу. Запорозькі козаки ловили рибу й для себе, й напродаж, варена риба була у них основним харчем. (87, с. 319)

І половина ХІV ст. – час розквіту Золотої Орди, коли максимально розвинулись міське життя, торгівля, грошовий обіг. До цих часів належать золотоординські міста на території Миколаївщини – їх зафіксовано шість: Велика Мечетня – біля нинішнього однойменного села Кривоозерського району; Акмали-Сарай – на правому березі річки Громоклії; Ак-Мечеть – біля села Прибужани Доманівського району; Баликлея – у гирлі річки Чичиклії, правої протоки Бугу, у Веселинівському районі; городище на Бузі у районі впадіння Кодими і Синюхи (Первомайськ); городище біля села Солоного на річці Солоній, правій притоці Гнилого Єланця (60, с. 52).

XIV ст. - наслідками татарських погромів в Україні стали величезні втрати людей та господарські спустошення 1! Найбільше тоді постраждала Південна Наддніпрянщина та Побужжя, включаючи сучасну Миколаївщину, — оборонити ці землі Велике князівство Литовське не мало можливості. Як свідчить дослідниця О. Русина, «від міст залишилися городища, від сіл — сельбища, вся ж місцевість або перетворювалася на пустку, або ставала теренами відхожих промислів» (98, с. 26 — 27).

Легенда “Ленкині скелі”.

Повідомлення про минуле рідного краю здавна зберігались в пам'яті бувалих людей, старожилів. Ці повідомлення ввійшли в місцеві і загальноукраїнські літописи, як безцінний клад.

Величезну роль в накопиченні знань про наш родовід відіграли записи простих людей, їх спогади про історію нашої землі.

... Підійшов до хати. На лавці, під акацією сидить господарка з палицею, череду чекає, щоб її корова мимо двору не пішла. Привітався, розговорились:

— Ви Горбова Зінаїда Олексіївна?

— Так.

— Вашого батька Олексієм звали, а по-вуличному? — Вибачаючись запитав я.

— Олексієм мало хто називав його. Більше — Алексей, Льонька. Нас і тепер зовуть Ліньки.

— Кажуть, що в долині, де Лєнкині скелі, у вашого батька наділ землі був?

— Так, то наша земля була, вона простягнулася від Лабіринта і до Цегельні. Батько купив її у Віктора Вікторовича Скаржинського після столипінської реформи. Помовчали обоє. Я записував, а інформаторка водила палицею по свіжонасипаному піску, вимальовуючи коло, а в ньому старанно вивела — " 1907".

— Цікаво, а слово " Лєнкині", як вслухатись, більше належить до жіночого роду,

— запитав Зінаїду Олексіївну,

— то може до володіння землею вашим батьком на цій місцині було поселення і там жила жінка чи дівчина з таким іменем?

Знову між нами запала мовчанка, тільки шепіт листя на верхівках акації виявляв себе.

— Знаєте що? Ви б краще у Сичова запитали, — порадила співбесідниця, — він літами багатий, та й голова в нього світла на це діло.

ЗУСТРІЧ З ТИМ, ХТО ЛІТАМИ БАГАТИЙ

— Ільку Олександровичу, від чого пішла назва " Лєнкині скелі? " — Запитав я столітнього

жителя нашого села.

— Лєнка? — Так тож була дівка з іменем таким, незвичним для нашого вуха, - розпочав

переказ-легенду довгожитель, — чув я про неї літ дев'яносто тому, як хлопчиськом був. Зірви-голова була дівчина. Вдалася вродою і характером козачим. Як-то колись казали — на коні, і під конем була. Спритна, мужня. З

полювання без здобичі не поверталася додому.

Безмежно щедре серце було в неї, бзмежна в ньому вдячність і любов до людей, до землі своєї.

Ілля Олександрович присів на лавці, запросив і мене присісти за невеличким столом, що стояв під старим горіхом.

— За лощиною, у вибалку, багато сотень літ тому назад, було поселення, — непоквапно поновив розмову дід, — занадто гарна місцина, природою обдарована. Долина постійно мінялася в різноманітній гамі барв. Шумів очерет, шипшина і глід. Присмерки сповивали усе довкола в густу синяву. По вечорах, на скелях, срібно-ЗОЛОТИСТИМ ПОЛИСКОМ Висвічував небокрай. Віртуозними солов'їними трелями озивалися літні ночі, а вранці, в прибережній смузі річки Соплистянки, дрімали зелені верби. В їх вітах гомоніли птахи, а в небі

ширяв срібнокрилий орел.

Жила дівчина, як і весь люд. Як усіх поселян, натомлену Лєнку вечір щодня приганяв до свого яру. Нелегка доля дісталася тому люду, бо не вони її вибирали, вона вибрала їх. Тяжкою працею хліб здобували насущний, не бачили кінця і краю нужді. Рідко їм усміхалося щастя, бо, бувало, з луком і стрілами жито сіяли, від ворогів спокою не мали. Племена кочівників — татар, турків, зненацька нападали і залишали після себе згарища і руїни.

Татарська орда грабувала, різала людей, палила поселення й поверталася додому, набравши невільників, щоб на той рік знову набігти і знову робити те саме. Не можна було тоді людям хліб ростити, бо не знав чоловік, чи збере він те, що посіє, не знав навіть, чи буде він завтра живий. Що тільки не терпіли від татар та турків українські люди, яку вони від їх приймали наругу і муку.

Та потроху і серед наших народились люди, що навчились мстити ворогам за їх наругу Такі відчайдухи почали боронити свої хліборобські поселення і в нашім краю. Біда вчила пращурів відсіч давати, бо немає такої нечистої сили, щоб зламала волю нашого народу. Свідками запеклих боїв були і Лєнкині скелі.

Ніхто того дня не чекав ворога. Не горіли смоляні бочки на вежах, сповіщаючи про наближення орди, і гінці не приносили лихої звістки до долини. Пискляві голоси яничар злилися з брязкотом ятаганів. Гачкасті носи, холодні очі, вістря списів, отруєні стріли, все змішалося з храпом ноздрястих коней. Запалала долина. Знахабнілі вороги, мов вовча зграя, обложили яр. Сила йшла на силу, зло на зло.

Палаючий смолоскип котився по скелях, розкидаючи на всі боки вогняні іскри. Уже довгі вогняні язики палахкотіли над будівлями, Це побачила Лєнка. Вона вмить з'явилася біля палаючого куреня, відкинула вогняний сніп очерету і звідти з криком вислизнули діти. В їхніх очах грали червоні відблиски жаху.

Все жорстокішими ставали татари. Бій перекинувся до печери, де склепінчастий підвал тримався на дибі-підпорі. На якій трималася величезна скеля.

Бризкіт все дужче і дужче занурювався в темряву, неначе опускався у фортечний колодязь.

Впали сутінки. Ще дві ворожі зграї влетіли у провалля. Врешті ворогів набилося в підземелля, що мух. Оглянулася Лєнка і впевнилась в тому, що діти дісталися запасного виходу і сховалися в сусідній печері. Схопивши величезне поліно, з розмаху вдарила вона відчайдушно по дибі-підпорі.

Здригнулася земля. Загойдався світ, змарніло розпечене небесне світило, осіла скеля. Опустилися у провалля земля і скелі, закривши собою живих і мертвих ворогів. Залишки татарської орди, вражені небаченою досі мужністю захисників, втекли з долини. Отож Лєнка не змирилася з ворожими намірами, бо наш народ завжди був таким свободолюбивим, і з власної волі ішов на смерть заради дітей своїх. Запанувала мовчанка. Ілля Олександрович підвівся з лави, Вклавши запашні яблука в наші поліетиленові пакети, знов присів на лаву.

— А ви вийдіть за село пізно увечері, — продовжив розмову старожил, — особливо в переддощову погоду, то ви відразу почуєте таємничий голос печалі і смутку. То Лєнка за своїм дівотцтвом тужить, про самопожертву свою і велич подвигу розповідає. Мов молода богиня, гарна і розквітла, зустрічає вона на скелях, що Лєнкиними звуться, перших лебедів з далекого краю...

Трикрати, 1973 р.

Записано від І. О. Сичова 1902 р. н.

Кінець XIV ст. - володіння Великого князівства Литовського сягнули Чорного моря (60, с. 53).

Кінець XIV — XV ст. - часи відновлення поселень наших предків у Причорномор'ї, утому числі й на Миколаївщині. Відновлювалися колишні поселення, заснувалися нові. Наш степ перетинали караванні торгові шляхи, головний з яких, Королівський шлях, йшов зі Львова через Поділля в Крим з переправою через Південний Буг біля сучасного Первомайська. Великий купецький шлях йшов з Києва на Білгород (на Дністрі), з переправою біля тодішнього села Вітовтів Брід через Буг, де був кам'яний міст (98, с. 27).

Кінець ХІV ст. — 1470 р. - територія Миколаївщини входила до складу васального Київського князівства, яке підпорядкувалось Великому і князівству Литовсько-Руському (тобто українському) (60, с. 68).

На селі запроваджувалися панщина - обов’язкові роботи селян на пана. Спочатку панщина тривала лише 14 днів на рік, та поступово збільшувалася. Згодом селянам заборонили переселятися в інше село. Пани дістали повну владу над селянами. Самі їх судили, самі вирішували їх долю. Селяни перетворилися на панських кріпаків.

Початок XV ст. — для захисту від татарських набігів Великий литовський князь Вітовт будує замки, у тому числі на Миколаївщині: замок Соколець при впадінні Мертвовода в Буг (згодом — Соколи, нині Вознесенськ), замок Баликлій (при злитті Чичиклії з Бугом, на місці колишнього золотоординського міста), замок та митницю Вітовтів Брід (біля сучасного Первомайська), фортецю-митницю в гирлі Інгулу. Усі ці фортеці захищали також торговий Чорний шлях (як називали його запорожці - Бардовий шлях) (60, с. 53).

Початок XV ст. - загони литовського князя Вітовта, переслідуючи татар, влаштували переправу через Буг (на нинішній Первомайщині), біля якої з'явилася прикордонна застава та село Вітольдів Брід (43, с. 27).

Середина XV століття - кримські татари й ногайці починають регулярні грабіжницькі набіги в Причорноморські степи й Україну, руйнуючи поселення та забираючи поселенців у рабство (60, с. 53).

XV ст. - при впадінні Мертвоводу в Буг стояла татарська фортеця Чичаклей, зруйнована литовським військом, яке заснувало поряд фортецю Соколець. На поч. XVIII ст. запорожці оволоділи фортецею, назвавши її Соколи, контролюючи переправу Соколину. Соколи входили до складу Буго-Гардівської паланки Нової Січі. Підкоривши Запорожжя, російська адміністрація перейменувала в 1795 р. Соколи на Вознесенськ (34, с. 309).

XV-XVIII ст. — українські козаки, згодом відомі як запорожці, стають головною силою, яка не лише заселяє, а й освоює південноукраїнські степи, у тому числі й нинішню Миколаївщину, як писав історик Д. І. Баталій у книзі «Заселення Південної України» (1920) (66, с. 13).

1479 р. — перший масовий напад орд кримського хана Менглі-Гірея на Україну Починаються систематичні грабіжницькі походи, які стали прокляттям України. Жертвами загального походу всієї орди ставало до 5 тис. чоловік, середнього походу — 3 тис, невеликі загони полонили до 2500 невільників. Не раз татарські набіги на Україну, володіння Литви, провокувало Московське князівство, політичний противник Великого князівства Литовського (60, с. 70).

1489 р. — літописець М. Бєльський фіксує участь козаків Прибужжя у переслідуванні татар, які ввірвалися на Поділля, литовськими військами. Місцеве козацтво було у них провідниками (102, т. 2, с. 8).

Починаючи з 1540-х років, коли була заснована перша Січ, що називалася Тамаківською, і майже до кінця ХVІІ ст. понад півтораста років козацтво вело безперестанну боротьбу за свій народ, за його волю і незалежність. Запоріжська Січ завжди була осередком вольності і справедливості.

Кінець XV-XVIII ст. — головним і постійним об'єктом військових походів українського та запорозького козацтва на Миколаївщині стали турецька фортеця Очаків та Очаківська земля. Тут, між Бугом і морем, постійно точилися битви, бої, сутички за визволення від татаро-турецьких загарбників Очакова та прилеглих степів — споконвічних українських земель (98, с. 27).

XVI ст. — на правому березі Бугу з'являється козацький пост Гард (Бардове), при якому ще тоді починає рости слобода козаків і селян-утікачів. Також діє поромна переправа запорожців. Згодом — центр Буго-Гардівської паланки. З 1801 р. - село Богданівка (60, с. 82).

Середина XVI ст. - утверджується на Південній Україні козацька республіка Запорожжя, або Військо Запорозьке з центром у Запорозькій Січі, державне утворення українського народу, яке поширилося й на більшу частину нинішньої Миколаївщини, зігравши унікальну роль у порятунку народу, становленні української державності (1, с. 7).

XVI - XVII ст. — бойові дії Війська Запорозького спрямовані на відвоювання південноукраїнських земель та виходів до Чорного моря (59).

XVI - XVII ст. — на Південно-Східній Україні, включаючи Миколаївщину, остаточно сформувався південно-східний діалект української мови під впливом вихідців з Волині, Полісся, Прикарпаття й Поділля (31, с. 24).

В другій половині ХVІ ст. об’єдналися Польське королівство і Велике князівство Литовське. В 1569 р. – утворення держави – Річ Посполиту. У наслідок цієї унії українські землі перейшли безпосередньо до Польщі. Католицька церква визнавала зверхність глави церкви – папи римського як намісником Бога на землі, а православна – ні. Православна церква користувалась літературою з староукраїнською мовою, а католицька – латиною.

XVI-XVII ст. — масові набіги татар на Україну відбувалися в середньому раз на 10 років, менші — щороку. Один з основних шляхів набігів і повернення з полоненим ясиром (Кучманська сакма, тобто шлях) пролягав Миколаївщиною з південного сходу на північний захід і мав переправу через Південний Буг (60, с. 56).

Життєпис минувшини нашого краю

XVI — XVIII ст. — українське населення та запорозьке козацтво заселило й освоїло Південну Україну й нашу Миколаївщину, створивши своєрідний лицарський орден і демократичну християнську республіку заснувавши села, хутори, зимівники, господарства фермерського типу (31, с. 35).

XVI-XVIII ст. — на півдні України українська мова зберігала свої позиції: як мова міжнаціонального спілкування та листування, вона побутувала у цьому регіоні, й на Миколаївщині теж, у середовищі як запорожців, так і татар, турок, поляків, молдаван, литовців (22).

1508 р. - похід козаків під проводом київського ключника Семена Полозовича проти татар, переможна битва з татарами під Очаковом. Семена Полозовича у польській хроніці названо «славним козаком» (60. С. 75).

1560 р. - запорожці на чолі з гетьманом Дмитром Вишневецьким оволоділи Очаковом (112).

З 1569 р. - територією між Бугом, Синюхою і Кодимою володіла Польща, Правобережжям Бугу -кримські татари, а Лівобережжям Бугу — запорозьке козацтво (Військо Запорозьке, або Запорожжя), яке вже мало тут свої поселення — зимівники (34, с. 654).

З правобережжя р. Арбузинки польські феодали переходили на лівобережжя річки де будували свої фільварки як форпости феодального права. Поселенці, які жили в цій місцевості тричі знищували польськи будівлі. Від того село почали називати Трикрати (одна з версій).

XVII ст. - турецький літописець Мустафа Наїма так висловився про запорожців: «Треба впевнено сказати, що неможливо знайти на землі хоробріших людей, які так мало піклувалися б про своє власне життя і так мало боялися б смерті. Досвідчені в морській справі люди кажуть, що ця сірома своєю спритністю та відвагою в морських битвах страшніша всякого ворога» (47, с. 22).

1613 р. - запорожці здійснили два походи на Чорне море. Під час другого турецький султан послав в Очаків велику флотилію галер і човнів, щоб перейняти козаків на виході з Лиману. Довідавшись про це, козаки вночі несподівано напали на турецькі кораблі під стінами фортеці і знищили майже всю флотилію, полонивши 6 галер та багато малих суден (68, с. 8).

1630 р. - невдалий похід запорожців на Очаків, коли козаки втратили в морському бою 44 чайки і багато з них потрапило в турецький полон. Туркам відомі були презирство козаків до смерті й жертовність їхня у боротьбі за віру, свободу й Україну (60, с. 88).

1635 р. - французький інженер та картограф Пйом Левасеер де Боплан подорожував Лиманом та Бугом, відобразивши наш край у своєму «Описі України» та на карті України (118).

1648 р. - за переказом, біля високої скелі над Бугом Богдан Хмельницький передав свого сина Тимоша заручником ханським посланцям, коли уклав військовий союз з кримським ханством для боротьби проти Польщі. Козак Гордій Тернуватий, який супроводжував гетьмана, викарбував тоді на скелі знаки — підкову і шаблю. Село, засноване біля скелі козаками вже в II пол. XVIII ст. назвали Тернуватим (43, с. 21).

В 1648 р. козацьке військо гетьмана Хмельницького разом з татарами під Корсунем та Жовтими водами розгромили польське військо. Ще перемога була під Пилявцями.

1648-1662 рр. — внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького постала єдина Українська козацька держава на чолі з гетьманом обох берегів Дніпра та Військ Запорозьких. До складу цієї держави входили й запорозькі землі Миколаївщини. Саме тоді на берегах Синюхи та Бугу активно виростали все нові поселення (60, с. 82).

В 1652 р. біля села Батіг (на Вінниччині) козацькі сили перемогли поляків.

В 1654 р. Україна ввійшла до складу Російської держави.

6 — 13 вересня 1657 року — трагічний штурм запорожцями могутньої Очаківської фортеці, який виявив їхню масову відвагу та масову самопожертву. 5 тисяч піших і стільки ж кінних козаків прийшли сушею, ще 6 тисяч на 150 чайках — водою. Вони ввірвалися до фортеці, бій тривав вдень і вночі. На допомогу прийшло ще понад 40 тисяч запорожців, але несподівано надійшло 48-тисячне свіже турецьке військо, яке й вирішило долю битви. Тисячі полягло з обох сторін. Полонених козаків і голови загиблих відправили в Стамбул разом з трофейною зброєю та майном. В Стамбулі влаштували похід переможців, які вели 11 тисяч полонених зі скованими руками й несли на списах 6 тисяч козацьких голів. Так святкувала перемогу імперія турків-османів (18, с. 22 — 30).

1659 р. - похід запорожців на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком на Буг, проти татар, базою був Андріїв острів біля Гарду. Як свідчить літописець С. Величко, І. Сірко 55 разів вступав у битви і не зазнав жодної поразки (103, с. 77),

1661 р. — черговий похід проти татар запорозького гетьмана Івана Сірка, який стояв на Андрієвому острові біля Гарду (103, с. 77).

1672 р. — заснована слобода Голта над Бугом (нині у складі Первомайєька) (34, с. 655).

1677 р. – Росія з Польщею уклали угоду, за якою Україну поділили на двоє: Правобережжя мало відійти до Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом до Російської держави. Українську церкву підпорядкували російській церкві.

1686 р. — підписання так званого «вічного миру» між Московією та Річчю Посполитою, за яким Московія, за спиною України, віддала Польщі половину України (легко торгувати не своєю землею). Тоді ж під юрисдикцію московського уряду перейшли й землі Запорожжя, у т. ч. й північно-східні райони сучасної Миколаївщини, однак Фактично кордон був визначений аж 1740 р. (98 с. 30).

XVII ст. — на місці нинішнього села Антонопіль Братського району осіли запорожці, у XVIII ст. тут уже було село з козацькими нащадками. За краєзнавцем М. Радкевичем, Антонопіль відомий ще з античних часів, коли тут жили слов'яни (43, с. 14).

XVII ст. - над річкою Мертвоводом стояла козацька слобода Крива Пустош, яка, за легендою, успадкувала назву з часів антів (перші століття нашої ери), які теж мали тут своє поселення при гранітному масиві, що петлею обходить Мертвовод. Нині — село Крива Пустош Братського району (43, с. 15).

XVII ст. — на лівому березі Бугу, навпроти Правобережного козацького укріплення Гард, постав запорозький прикордонний пост, який охороняв, разом з Гардом, переправу через Буг на важливому торгівельному шляху між Кримом та Львовом і далі в Західну Європу. Згодом пост переріс у село, назване пізніше Костянтинівкою за іменем власника-поміщика. Поблизу виявлені поселення — античне IV-І ст. до н. є. та поселення перших ст. н. є. (34, с. 134).

Наприкінці XVII ст. - запорожці продовжували заселення та господарське освоєння Південної! України, в тому числі й нашого краю. Зокрема, запорозьке козацтво та селяни-втікачі, переважно з Правобережної України, заснували укріплення на південному Бузі (Соколи, Гард та ін.), зимівники на Бузі та його притоках (Мигія Первомайського району, Федорівка — нині Нова Одеса, Куца Балка, яка тепер -Новий Буг та ін.) (60, с. 27).

XVII ст. - у зв'язку з виникненням Запорозької Січі та розширенням території козацьких вольностей починається нове заселення земель й нинішньої Миколаївщини; засновувалися укріплення, хутори, зимівники, з яких згодом виростали слободи та села. Це освоєння нашого краю відбувалося задовго до завоювання його російськими військами Катерини II та Потьомкіна (98, с. 27).

XVII __ XVIII ст. — на місці нинішнього села Прибужжя над Бугом на Доманівщині стояло

турецьке поселення Ак-Мечеть («Біла мечеть»), на місці якого наприкінці XVIII ст. переселенці з Полтавщини та втікачі з російських губерній і козаки (збереглися давні козацькі могили) започаткували село Акмечетку, нині — село Прибужжя (34, с. 409).

Поч. XVIII ст. — біля Мигійських порогів над Бугом на місці ще античного поселення запорозькі козаки заснували хутір-зимівник, який дістав назву Мигія, згодом — село (нині — Первомайського району) (34, с. 692).

Поч. XVIII ст. - запорожці заснували зимівники над Бугом, з яких виросла Олександрівська слобода, нині — село Олександрівка на Вознесенщині (34, с. 326).

Перша пол. XVIII ст. — Трикрати (нині - Вознесенського р-ну) вже містечко з понад тисячею мешканців, церквою, ярмарками. Після ліквідації Запорозької Січі — у володінні поміщиків Скаржинських (87, с. 479).

1709 р. — після поразки у Полтавській битві тисяча шведів з королем Карлом XII і три тисячі запорожців з гетьманом Іваном Мазепою, кошовим отаманом Запорожжя Костем Гордієнком, генеральним писарем Пилипом Орликом відступали через Миколаївщину, вздовж Бугу, на Очаків. Військо стояло табором на ночівлі у Спаському урочищі нинішнього Миколаєва. На переправі на Руській (або Козацькій) косі був останній бій з російськими драгунами. Далі шведи й запорожці пішли через Очаків на Бендери (87, с. 429).

1731 р. - у Франції великий філософ, історик, енциклопедист Вольтер у своїй «Історії Карла XII» згадував про боротьбу українського козацтва і свободу й проголосив: «Козаки — найдивовижніша нація у світі» (88, т. 1 с. 353).

1734 р. — запорозький старшина Щербань заснував зимівник — нині село Щербані на Вознесенщині (34, с. 345).

1734 р. - Запорожжя за Нової Січі, як автономне козацьке державне утворення, ввело новий поділ земель на вісім паланок - адміністративно-територіальних одиниць. Більшість земель нинішньої Миколаївщини входила до Бугогардівскої паланки, частково — до Інгульської паланки та Прогноївської (на Кінбурнській косі) (60, с. 92).

1734 — 1775 рр. — запорозька фортеця та село Гард (Гардове) при правому березі Бугу, на місці нинішньої Богданівки Доманівського району, була центром Буго-Гардівскої паланки Запорожжя. Тут постійно розміщувалась адміністрація, приміщення очільника паланки - полковника, а також паланкової старшини - наказного полковника, осавула, підосавула, писаря. Тут стояв загін до 500 запорожців, була церква Покрови Божої Матері, 50 козацьких куренів. Діяла запорозька переправа для купців та всіх подорожніх, а також прикордонна митниця, яка збирала «мостове». Постійно виловлювали й заготовляли рибу. Діяв торговий ряд, ремісничі лавки. Центр виконував функції військові, адміністративно-фінансові, відав податками і судочинством (60, с. 92).

1734-1775 рр. - запорозькі кордони охороняла козацька сторожа. Це були кінні роз'їзди, які рейдували між укріпленими форпостами, бекетами та редутами. На Миколаївщині вони півкільцем охоплювали запорозькі землі від Гарду над Бугом й уздовж Інгулу та Інгульця до їхніх гирл, а звідти понад Дніпром до Надпоріжжя. У форпостах із житловими та господарськими будівлями, казармами і стайнями базувалися десятки, а то й сотні козаків. Редути стояли уздовж кордону на відстані 10, 20, 30 км вздовж кордонів. Зокрема в урочищі Семенів Ріг при злитті Бузького та Дніпровського лиманів та в укріпленні Гард над Бугом стояло по 500 козаків, які мешкали у 25 землянках. Сторожовий зимівник Лиса Гора (Первомайський район) був добре укріпленим форпостом. Переправи через Буг охороняли сторожові застави Олександрівка (Вознесенський район), Голта (Первомайськ), переправу через Інгул - Привільне Баштанського району (60, с. 94).

1735 - 1739 рр. - Миколаївщина стала центром військових дій російсько-турецької війни цих років, коли Запорозький флот діяв разом з російським військом. Участь Війська Запорозького у війні, у взятті Очакова та поході в Крим, що принесло запорожцям 6 000 загиблих та епідемію чуми на запорозьких землях (98).

1740 р. - загони надвірних козаків польського графа Потоцького, очолені зрадником Савою Чалим, зруйнували запорозьке укріплення й слободу Гард (Гардове) над Бугом, але незабаром козаки їх від-

будувдали (34, с. 384).

Листопад 1740 р. — прикордонна конвенція, підписана представниками Османської та Російської імперій, визначила державний кордон: від козацького укріплення Орел (Орлик) над Бугом — річкою до лівої притоки Сухого Ташлика, а потім майже прямою лінією на південний схід до Дніпра, перетинаючи річки Мертвовод, Гро-моклію, Інгул, Висунь та Інгулець (60, с. 30).

50 — 60-ті рр. XVIII ст. - на ці десятиліття припадає пік заснування та зростання запорозьких зимівників на Миколаївщині в Бугогардівській пала'нці, де було чимало багатих господарств фермерського типу. Найбільші були на річках Мертвоводі, Корабельній, Громоклії, в урочищах Вербовому, Вовчому, Харсюченому. Серед них - Балацьке, Інгулка Баштанського району, Федорівка (Нова Одеса), Баловне (відомий з кінця XVII століття) Новоодеського району, Куца Балка (Новий Буг), Баратівка Новобузького району, Березанка, Лимани (Коза) Березанського району, Братське, Безродне, Костувате, Ган-нівка Братського району, Соколи (Вознесенськ), Олександрівка, Щербані Вознесенського району, Кам'яна Балка, Мигія, Кримка Первомайського району, Семенівка Арбузинського району, Криве Озеро, Кисляківка (Лимани) Жовтневого району (60, с. 98).

1750 — 1757 рр. — новий вибух гайдамацького руху на Правобережній Україні стався за активної участі багатьох запорозьких загонів, які, обминаючи російські застави, переходили Буг у таємних місцях.

1750 — 60-ті роки — на Побужжі, на порогах Мигії та Гарду народжується народна легенда про безсмертного козака Мамая — уособлення вічності українського народу. У своїх легендах та оповідках українці возвеличили козака Мамая як свого заступника, безсмертного і невразливого воїна, якого не беруть ні куля, ані шабля. Його малювали майстри-іконописці як символ безсмертя українського народу, картини «Козак Мамай» висіли поряд з іконами по всій Україні. У 2001 році цей образ нашого земляка-козака, гайдамаки-запорожця постав у бронзі (скульптор Валентин Зноба) на центральній площі нашої держави - майдані Незалежності (60, с. 99).

1750 — 60-ті роки — заснування запорожцями зимівників на Громоклії, Мертвоводі, Корабельній Березані, Бузі, Інгулі (60, с. 99).

Середина ХVІІІ ст. — з поселень Гайдамацького, Молдаванського, Литовського, заснованих гайдамаками та втікачами з кріпацтва (з Поділля, Волині, Київщини, Брацлавщини) сформувалося село Гарбузика, назване від назви річки Гарбузики (з часом російською адміністрацією зрусифіковано на Арбузинку) (34, с. 122).

Середина XVIII ст. — козаки-запорожці заснували на річці Костуватій прикордонне село Костувате Братського р-ну. Батьківщина видатної української співачки й актриси Марії Карпівни Садовської-Барілотті (43, с. 15).

Середина XVIII ст. — гайдамаки і запорожці заснували село Калинівку, нині Кам'яно-Костувате Братського р-ну. Батьківщина двох геніальних українських акторів і режисерів, творців театру корифеїв Панаса Саксаганського й Миколи Садовського (43, с. 15).

Друга половина ХVІІІ ст. - засноване село Воронівка на Вознесенщині (34, с. 356).

60 - 70-і рр. XVIII ст: - постало запорозьке укріплення для охорони від татарських набігів чумацького шляху на Крим, незабаром відоме як Братське. Нині - районний центр (43, с. 15).

1768 р. - татарські нападники зруйнували запорозьке укріплення Орлик над Бугом (98, с. 31).

1768 р. - участь запорозького козацтва та гайдамацьких загонів з Мигіївських порогів в антипольському визвольному повстанні Коліївщині на Правобережній Україні. Мигія була головною базою гайдамаків. Козацтво Гарду було серед ініціаторів та організаторів Коліївщини (121, с. 225).

1768 р. - почалася нова російсько-турецька війна 1768-1774 рр., за активної участі Запорозького козацтва.

Січень 1769 р. - кримський хан розпочав війну проти Російської імперії походом на Гард, Орлик та бузькі слободи, попаливши їх. На нинішніх Миколаївщині й Кіровоградщині зруйновано 150 сіл, захоплено 20 000 бранців (98, с. 31).

Початок 1770 р. в ході війни царські генерали поділили військо Запоріжське на три частини. Головне військо на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським діяло і в наших краях

70-ті рр. ХVІІІ ст. бузькі козаки заснували село Дорошівку на Вознесенщині (43, с. 16).

1774 р. – у станицях понад Бугом розташувалися полки щойно створеного Бузького козацького війська, управління якого містилося в Соколах (пізніше перейменованих на Вознесенськ)

Козаки на Миколаївщині

Канйоноподібна долина р. Південний Буг і прилеглі до неї степові території-відомі не лише унікальними ландшафтами і різноманіттям рослинного і тваринного світу, а й багатьма історико-ар-хеологічними пам'ятками, які свідчать про давню історію регіону.

На території Миколаївської області за козацької доби знаходилася Бугогардівська паланка. її центом було поселення Гард на р. Південний Буг (поблизу теперішнього с. Богданівка Доманівського р-ну). Воно являло собою важливий прикордонний пункт, де для сторожі і рибного промислу в

куренях, хатах і землянках мешкало з півтисячі козаків.

У Гарді на Бузі велася активна торгівля з поляками: тут були базар, заїжджий двір, шинки і крамничка. В цьому ж місці козаки

тримали перевіз через річку Буг до ріки Мертвоводу. На своїх човнах вони переправляли купців, торговців, за що збирали певну платню або мито - " мостове".

Тут же знаходився і власне гард (спеціальні споруди для вилову риби), котрий дав назву місцевості і паланці. Рибальство становило найважливішу галузь низових козаків, а р. Південний Буг вважалася однією з найкращих в Запорожжі для рибної ловлі.

На території паланки на острові Гардовий (Клепаний) у XVII столітті знаходилася запорозька похідна церква, яку після розгрому Січі в 1775 році перевезли в Запорозький Орлик (тепер - районний центр Миколаївської області м. Первомайськ).

Вздовж річок Буг, Інгул, Мертвовод, Єла-нець розташовувалися майже десятки козацьких зимівників. На їх місці сьогодні чимало великих і малих міст і сіл: Гур'ївка, Кандибине (Новоодеський р-н), Воєводське, Семенівка (Арбузинський р-н), Володимирівка (Казанківський р-н), Ка-шперо-Миколаївка, Михайлівка, Христо-форівка, Привільне (Баштанський р-н) та багато інших.

За джерелом: Полухіна О. М., Січко С. М. Школа козацтва: Навч посіб. - Миколаїв: Ліцей, 1996, -55 с.

За матеріалами сайту " Степнаяжемчуткина"

в ольвии найдена

СТЕКЛЯННАЯ ГОЛОВА ПОСЕЙДОНА

Потрясающая, уникальная находка! - так оценивают специалисты найденный в заповеднике " Ольвия" глубокий стеклянный рельеф с изображением головы античного божества, вероятно, Посейдона. Обратная

сторона артефакта - плоская. Находка из зеленовато-грлубоватого стекла (размер ее чуть меньше ладони) передана реставраторам, которые возвратят ей первозданный вид и всю красоту изделия античного мастера.

- Нижняя часть рельефа отбита, и у головки получается как бы полуоткрытый рот, - рассказывает о на-

ходке начальник Ольвийской экспедиции Института археологии НАН Украины Валентина Крапивина. -Вероятно, головка использовалась в фонтанчике, украшавшем интерьер помещения, относящегося к последнему периоду существова-

ния города Ольвия, - третьему-чет-вертому векам нашей эры. Похоже, что изделие было отлто в фор-му. Причем, видно, что под конец заливки стекло остывало.

Специалист с мировым именем, знаток античного стекла Нина Ку-нина из Эрмитажа, которая гостила в заповеднике " Ольвия", сказала, что ничего похожего она до сих

пор не видела, что подлинность вещи не вызывает у нее сомнения.

Естественный вопрос: где была изготовлена головка?

- Мы подозреваем, - говорит Валентина Крапивина, что она - местного производства.

В принципе производство изделий из стекла в Ольвии было ученым известно. На это указывают найденные ранее тигли со стеклянными сливами, куски стеклянной сплавленной массы. Более того, известный ученый Анатолий

Островерхов считает, что применялись местные рецепты варки стекла. В частности, вместо соды в них в качестве добавки использовались местные солончаковые растения. Стеклянная головка Посейдона, считают исследователи Ольвии, способна украсить коллекцию любого археологического музея. Анатолий Кузнецов

1775 р. – за власною ініціативою Потьомкін розробив план оточення і знищення Запорозької Січі, що було доручено виконати генералові Текелію (91).

З серпня 1775 р. – Катерина ІІ видала наказ про знищення Запорожжя і “самого імені” запорожців, вказавши на загрозу можливого виходу Війська Запорозького зі складу імперії: “Заводячи власне хліборобство, розторгали вони тим самим основи залежності від престолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну” (16, с. 536).

Кінець травня 1775 р. проти 10 тисяч запорожців виступило 100-тисячне російське військо яке захопило січову фортецю. Запорожців розброїли, Покровську церкву зруйнували. Половина козаків видобула заховані чайки подалися до турецьких володінь де створили Задунайську Січ. 86-річного Петра Калнишевського живцем замуровано у кам’яному мішку Соловецького монастиря.

Наприкінці 70-х рр. ХVІІІ ст. – один з командирів Бузького козацтва П. Скаржинського заснував село Скражинку, переселивши сюди кріпаків, куплених у Київській та Подільській губерніях. Нині – село Трикрати на Вознесенщині (34, с. 336).

1785-1786 рр. - готуючись до нової війни з Туреччиною, Російська імперія сприяла зміцненню Бузького козацького війська. Із козаків та арнаутів утворено два бузьких козацьких полки. 1788 р. їх об'єднали в один і приписали до нього 796 українських селян. Всього в Херсонській губернії було 28 станиць цього війська, з них на Миколаївщині - 16, у тому числі Лиса Гора, Братське, Арбузинка, Нова Одеса, Вознесенськ та інші (14, с. 18).

1786 р. - Командир 2-го Бузького полку П. Скаржинський заснував село Малу Скаржнику — нині Миколаївка Братського району (34, с. 285).

1787 р. - народився Віктор Петрович Скаржинський (село Трикрати Вознесенського району Миколаївської області), український вчений, один з піонерів степового і полезахисного лісорозведення та садівництва. Учився в Миколаївському штурманському училищі. Командир сформованого ним самим кінного загону добровольців із сіл Трикрати та Мигії — загін воював з французами у війні 1812 року. У Трикратах створив передове господарство, збудував 40 ставків, заклав дендропарк, сад, виноградник, ліс, лісосмуги. Помер у 1861 році (87, с. 279).

Серпень 1787 - 1791 рр. - вимагаючи повернення Криму, загарбаного Російською імперією, Туреччина оголосила чергову російсько-турецьку війну, яка почалася на території Миколаївщини, і в ній активну участь взяло українське козацтво — запорожці, чорноморці, бузькі козаки (98, с. 33).

Грудень 1791 р. — за Ясською мирною угодою, землі Південного Побужжя визнані належними вже Російській імперії. З тих часів річку зі споконвічною назвою Бог стали в імперії офіційно називати Бугом, або Південним Бугом. Ці землі почали інтенсивно заселяти й освоювати селяни з північних губерній України, а також козаки-чорноморці, які поселилися на Кінбурні (103, с. 77; 60, с. 34).

2 липня 1792 р. — видано указ Катерини II про виселення Чорноморського козацького війська з України на Тамань. На цей час між Бугом і Дністром вже поселилося 1759 сімей чорноморців, тобто, 5068 чоловіків та 4014 жінок, які побудували хати, млини, вітряки господарство з хлібними нивами, тваринництвом, садами та городами, виноградниками, пасіками, риболовлею. Все це забрала імперська влада у чорноморців і виселила з України на необжиті й небезпечні землі Кубані (47, с. 95).

(Тепер будемо знати звідки на Кубані взялася українська пісня. Її виконує знаменитий Український, до кісток, Кубанський хор)

27 січня 1795 р. — замість козацької назви містечка Соколи царським указом з'явилася назва Вознесенськ - нині районний центр (87, с. 59).

12 грудня 1796 р. - цар Павло І видає указ, який юридично поклав початок кріпацтву в Південній Україні, у тому числі й на Миколаївщині. Кріпацтво тут стало наслідком зруйнування й ліквідації Запорозької Січі, Війська Запорозького та окупації Російською імперією запорозьких вольностей. «... Що почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло І» (історик Н. Полонська-Василенко). Знищення українського козацтва й запровадження новітнього рабства відбилося в наших народних піснях: «Катерино, вража бабо, що ти наробила, степ широкий, край веселий та й занапастила» (16, с. 536).

Червень 1797 р. — у Богоявленському й Миколаєві у місцевих майстернях виготовлений і випробуваний перший у світі цільнометалевий плуг. Через три роки такі плуги орали землю на Очаківщині. Пізніше почали робити плуги однолемішні та з двома лемешами, а приблизно в 1820 році в Миколаєві та Одесі почали виробляти плуги з трьома лемешами (87, с. 345).

Та найнадійніший з плугів був однолемішний плуг виготовлений за проектом В. П. Скаржинського.

Наприкінці ХVІІІ ст. - засноване село Бузьке на Вознесенщині (34, с. 227)

Кінець ХVІІІ ст.. - з творенням російської імперської адміністрації в Південній Україні почалася цілеспрямована русифікація міст, у тому числі й Миколаєва, Вознесенська, Очакова, Ольвіополя, наслідки якої Україна важко переборює по сьогодні (31, с. 28)

Перша половина XIX ст. - серед переселенців, які продовжували освоювати землі південної України, найбільше було вихідців з Чернігівщини та Полтавщини, а 66, 5% державних селян Херсонської губернії прибули з інших українських земель (60, с. 116).

(До Трикрат були переселені кріпаки з Київської та Подільської губерній).

Перша пол. XIX ст. - на території сучасної Миколаївської області статус міста мали Миколаїв, Вознесенськ, Очаків і Ольвіополь (частина нинішнього Первомайська) (60, с. 118).

Перша половина XIX ст. - царський уряд намагався селити в Південній Україні переселенців різних національностей: греків, болгар, німців, молдаван, сербів, арнаутів (албанців), росіян-старообрядців. Проте найбільше осідало тут українців, які завжди складали абсолютну більшість населення краю і Миколаївщини (66, с. 14).

1801 р. - засноване село Яструбинове на Вознесенщині (34, с. 358).

1803 р. - для захисту кордонів імперії російський царизм відродив Бузьке козацьке військо на Миколаївщині. Головною станицею Бузького війська до 1817 року був Вознесенськ (98, с. 35).

Віхи історії

Героїчною сторінкою минулої історії села Трикрати є участь добровольців-ополченців у Вітчизняній війні 1812 року. Ескадрон у складі 180 чоловік був сформований із жителів сіл Трикрати і Мигія за ініціативою місцевого поміщика колезького асесора В. П. Скаржинського.

Ескадрон проявив мужність, хоробрість у битвах з наполеонівськими військами за що не раз був відзначений у наказі генералів Лідера, Баркая - де - Толлі і фельдмаршала М. І. Кутузова.

В. П. Скаржинський і інші офіцери були нагороджені орденами, а «прості люди» (селяни) медалями «В пам'ять 1812 р.». 12 односельчан загинули. Це: Степан Ільчашенко, Яків Дерій, Роман Голоденко, Аврам Сауненко, Яків Вовк, Павло Хоменко, Іван Порхну, Іван Романенко (Подурас), Микола Штепул, Степан Назаренко (Лагідний), Семен Карайгуз, Юхим Пичець.

Газета «Південна правда», 22 вересня 1972 року

В составе Дунайской армии в войне приняла участие казачья сотня, состоявшая преимущественно из херсонцев. Организовал ее и снарядил за свой счет наш земляк потомственный дворянин Виктор Петрович Скаржинский. Вот как пишет об зтом в своей статье «Зскадрон Скаржинского» известньй историк-краевед Игорь Арцибашев: " Обмундирование всадников эскадрона, сформированного по типу улан (по форме-уланы, но фактически иррегулярная конница, т. е. - казаки. Прим. Авт.), было следующим: белые куртки, темно-синие шаровары, черные шапки. Зскадрон имел свой, штандарт с изображением единорога" Восхищенньй поступком Скаржинского генерал Лидерс, писал государю:» Свидетельствую об отличном подвиге помещика Херсонской губернии, коллежского асессора Скаржинского, который из собственного усердия его к пользам службы Вашего Императорского Величества сформировал из общего его с матсрью ймення собственный зскадрон казаков» (от 14 ноября 1812 года).

Хроніка подій

1812 р. - у війні Росії проти нашестя Наполеона діяли 75-й корабельний екіпаж та козаки трьох Бузьких полків (ті й другі брали участь у взятті Парижу), а також ескадрон добровольців, організований В. П. Скаржинським із селян Трикрат і Мигії (57, с. 17).

1817 р. — центром військових поселень краю став Вознесенськ, у якому було тоді 7 800 чол. населення (14, с. 5).

1817 р. — російський царизм почав насильницькими методами насаджувати в Україні військові поселення, мешканці яких мали одночасно служити у війську і працювати в полі. На Миколаївщині бузьких козаків та державних селян Арбузинки, Олександрівки, Благодатного, Семенівки, Костянтинівки, Синюшиного Броду, Лисої гори (всього біля 20 сіл) вписали військовими поселенцями до Бузької уланської дивізії з центром у Вознесенську (60, с. 118)

Липень 1817 р. - почалося антиімперське повстання Бузьких козаків під керівництвом капітана М. Ф. Барвінського, через три місяці жорстоко придушене російськими військами. Військові поселення існували до 1857 року (60, с. 118).

Начало борьбы против царского самодержавия.

В 1817 г. царское правительство приняло решение о ликвидации Бугского казачьего войска. Возмущенное казачество поднялось на восстание. Во главе восставших стояли: капитан Барвинский, ветеран отечественной войны 1812 г., казаки Вознесенской станицы — Тимофей Бабиченко и Константин Гетьманенко. Они собрали полутысячный отряд, ворвались в Вознесенск и окружили военную канцелярию. Казаки вызвали тогдашнего атамана казачьего войска Канта-кузена и решительно заявили, что не признают ликвидации Бугского войска.

Об этом немедленно был уведомлен начальник уланской дивизии граф Витте. Он распорядился бросить против казаков эскадрон улан и подавить восстание. Во время столкновения были арестованы Т. Бабиченко и К. Гетьманенко, что вызвало еще большее возмущение. Восстание разгорелось с новой силой и охва