Основні закономірності вікового розвитку дитини

Учитель та вихователь в школі часто стикається з проблемою важких дітей: погане засвоєння матеріалу, недисциплінованість, агресивність, конфліктність тощо. Традиційні методи виховання, що полягають у посиленні контролю, застосуванні жорстких санкцій з боку дорослого, як правило, не дають позитивних результатів, а інколи спричиняють посиленняя відхилень у поведінці такої дитини.

Низька ефективність виховного впливу на " важких дітей" зумовлена тим, що дорослі не знають об’єктивних причин порушень у їхній поведінці. Головна для вчителя – виявити ці причини і, виходячи з них, знайти ключ до розв’язання проблеми. В переважній більшості випадків першопричиною аномальної поведінки дітей є порушення в їх пізнавальній сфері та відхилення в особистісному розвитку.

Для того, щоб якомога раніше виявити у дитини відхилення у розвитку, необхідно не лише мати уявлення про їх причини, але й знати основні закономірності нормального психомоторного розвитку, на основі яких виводяться показники вікової норми розвитку дитини відповідного віку, формується особистість та різні сторони психічної діяльності здорових дітей

Людина – істота біосоціальна, тому у впливі на психічний розвиток виділяють два основних фактори: біологічний (або природний) і соціальний – умови життя, навчання і виховання, яке організує суспільство. Треба розглядати дію двох факторів у єдності.

До біологічного фактору відносять спадковість і вродженість, тобто, те, з чим з’являється немовля в світ. По спадковості дитина отримує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуття; фізичні ознаки, які є спільними для усіх людей (будова тіла, яка забезпечує можливість оволодіння прямою ходою, будова руки, як органу пізнання і перетворення дійсності, людська будова мовленєвого апарату та інше).

Успадковують діти біологічні, інстинктивні потреби (потреби у їжі, теплі тощо), особливості типу вищої нервової діяльності. Природжені психофізіологічні та анатомічні особливості нервової системи, органів чуття, головного мозку прийнято називати задатками. На основі цих задатків формуються, розвиваються людські властивості і здібності, в тому числі інтелектуальні. Носіями спадкової інформації є гени – стійкі, але не незмінні структури. Вони схильні до мутації, зміни під впливом внутрішніх причин і зовнішніх впливів (інтоксикації, опромінення). Наслідками мутації є багатопалість, короткопалість, вовча паща, дальтонізм, схильність до деяких захворювань тощо.

До біологічного фактору відносимо і вродженість. Не все, з чим народжується дитина, є спадковим. Окремі вроджені особливості її, окремі ознаки пояснюються умовами внутрішньоутробного життя немовляти (здоров’я матері, вплив лікарських засобів, алкоголю, паління та інше). Природні особливості людини не визначають самі по собі розвиток психіки дитини. Біологічні особливості складають природну основу людини. Суттю її є соціально значимі якості.

Людина як особистість формується під впливом соціальногосередовища. Середовище як фактор психічного розвитку – поняття складне, багатогранне, включає і природні, і соціальні впливи на психічний розвиток.

Певний вплив на розвиток психіки дитини надає природнє середовище, фізичний світ: повітря, вода, сонце, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, рослинності. Природне середовище важливе, але не визначає розвиток. Його вплив непрямий, опосередкований (через соціальне середовище, через трудову діяльність дорослих). Такі складні психічні функції, як пам’ять, активна увага, абстрактне мислення тощо, формуються в процесі розвитку дитини, і в їх основі лежать не тільки природні задатки, але форми і засоби діяльності дитини. Поштовх психічному розвитку дитини дає її життя в суспільстві людей. Тільки у спілкуванні з людьми дитина засвоює досвід людської поведінки, досвід використання предметів праці, оволодіває мовою. Ні середовище, ні спадковість не можуть впливати на особистість без її особистої активності, яка виходить з головного принципу психології – єдності свідомості і діяльності. У активності дитина виявляє себе, розвивається. Ефект розвитку залежить від управління активністю з боку дорослих. Основними формами організації активності дітей є навчання і виховання.

У роботах вітчизняних психологів – А.В. Запорожця, А.Р. Лурії, О.М. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, В.В. Давидова, які належать до школи Л.С. Виготського, дано теоретичне й експериментальне обґрунтування параметрів нормального психічного й особистісного розвитку дитини.

Психолог Л.С. Виготський першим розпочав вивчати співвідношення біологічного і соціального в психічному розвитку дитини. Він ввів поняття соціальної ситуації розвитку для характеристики особистості дитини у середині певного вікового етапу на основі конкретно-історичної системи її відносин із соціальною дійсністю. Для кожного віку існує своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто відповідне співвідношення умов соціальної сфери і внутрішніх умов формування особистості. Кожен віковий етап характеризується особливим положенням дитини у системі прийнятих у даному суспільстві відносин. У відповідності з цим життя дітей різного віку заповнене специфічним змістом: особливими взаємовідносинами з оточуючими людьми і особливою, провідною для даного етапу розвитку діяльністю – грою, навчанням, працею.

Поняття провідної діяльності розкрито в працях О.М. Леонтьєва. Він підкреслював, що кожному віковому періоду відповідає певний вид діяльності, який впливає на розвиток і формування всіх рис особистості, характерних для цього періоду. У цьому виді діяльності відбувається формування нової провідної діяльності, яка визначає наступний етап вікового розвитку. Кожна провідна діяльность сприяє прояву характерних саме для цього віку якісних особливостей – новоутворювань віку, а перехід від однієї провідної діяльності до іншої знаменує собою зміну вікового періоду.

Вік – конкретний обмежений у часі ступінь психічного розвитку. Над періодизацією психічного розвитку працював Л.С. Виготський. Психічний розвиток він розумів як процес якісних перетворень (криз), періодичним зламами старих, віджитих структур і формуванням нових. Він розробив періодизацію психічного розвитку в дитячому віці, де як основою виступає поняття критичного віку. Виготський виділяв декілька критичних пунктів психічного розвитку і вважав, що кризи – це необхідні етапи розвитку. І чим яскравіше, гостріше, енергійніше протікають кризи, тим продуктивніше йде процес формування особистості. У періодизації Л.С. Виготського представлені: криза новонародженості, криза першого року, криза трьох років, криза семи років, криза тринадцяти років, криза сімнадцяти років.

Виходячи з діалектико-матеріалістичного розуміння сутності розвитку як боротьби протилежностей, боротьби внутрішніх суперечностей, рушійні сили психічного розвитку дитини – це ті суперечності, які виникають і долаються у процесі навчання і виховання.

Для людини характерна нерівномірність психічного розвитку, яка полягає у тому, що при будь яких, у тому числі і при сприятливих умовах навчання і виховання, розвиваються різні психічні прояви та функції; психічні властивості особистості не знаходяться на одному рівні розвитку. В окремі періоди виникають найсприятливіші умови для різних сторін психіки. Деякі з цих умов мають тимчасовий характер. Вікові періоди, коли умови для розвитку тих чи інших психічних властивостей і якостей будуть найбільш сприятливими, називають сензитивними періодами, тобто особливо чутливими щодо відповідних зовнішніх впливів, навчання і виховання.

Психічний розвиток, який є единим процесом, де всі психічні функції взаємопов’язані і взаємообумовлені, разом з тим включає ряд вікових етапів, кожен з яких характеризується своїми особливостями. Тому при аналізі особливостей розвитку дитини в певному віці вчителю важливо знати, як проходив розвиток на попередніх етапах.

У дошкільному віці рушійними силами розвитку психіки є суперечності, які виникають у зв’язку з розвитком потреби у спілкуванні з дорослими та однолітками, завдяки чому засвоюється соціальний досвід. Провідним видом діяльності в цьому віці є рольова гра. У ній діти віддзеркалюють різноманітні сторони життя, особливості діяльності та відносини дорослих, отримують знання про оточуючий світ, засвоюють позицію суб’єкта діяльності.

Під впливом навчання і виховання інтенсивно відбувається розвиток всіх пізнавальних психічних процесів: сенсорного розвитку, мислення, мовлення, пам’яті, уяви. У результаті сенсорного розвитку дитина оволодіває перцептивними діями (дослідження об’єктів, виділення в них характерних якостей та засвоєння сенсорних еталонов, які формуються в діяльності – ліплення, малювання, конструювання та ін.). Мислення розвивається від наочно-дійового до образного, а на основі образного починає розвиваться образно-схематичне, яке є проміжним між образним та логічним. Відбувається подальший розвиток головним чином механічної пам’яті, яка починає виділятися зі сприймання, великого значення починає набувати здатність до відтворення. Розвиток довільної пам’яті начинається з виникнення та розвитку довільного відтворення, а за ним розвивається довільне запам’ятовування. Уява починає розвиватися наприкінці другого, початку третього року життя. У дошкільному віці характерною є зростаюча довільність уяви.

Період життя дітей від шести до одинадцяти років називається молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховуються особливості їх фізичного і психічного розвитку, береться до уваги перехід від ігрової діяльності до учення, яке і у цьому віці стає провідною діяльністю (Г.С. Костюк, О.В. Скрипник).

Основною особливістю молодшого шкільного віку є зміна соціальної позиціїособистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного і класного колективів, де треба дотримуватися нових норм поведінки, вміти підпорядковувати свої бажання новому розпорядку тощо. Все це є перехідним моментом у житті дитини, який супроводжується ще й перебудовою системи взаємовідносин з дорослими, однолітками.

За Д.Б. Ельконіним, у молодшому шкільному віці (6-11 років) провідним видом діяльності є учіння - пізнавальна діяльність, спрямована на засвоєння основ наук, завдяки якій розвивається інтелектуально-пізнавальна сфера психіки.

Включення у нову навчальну роботу обумовлює дотримання дітьми системи вимог, а останнє зумовлює розвиток нових якостей особистості, які ще не сформовані у дошкільному віці. Отже, кожна провідна діяльність сприяє прояву характерних саме для цього віку якісних характеристик. У молодшому шкільному віці відбувається ряд істотних змін у психіці дитини, виникають такі новоутворення:

· довільність психічних явищ – вміння свідомо висувати мету дії, шукати i знаходити засоби її досягнення, долаючи труднощі i перешкоди;

· внутрішній план дій – здатність обирати i зіставляти варіанти дій, планувати їх порядок i засоби реалізації;

· рефлексія – вміння начебто збоку розглядати i оцінювати власні думки i дії.

Характерними особливостями молодшого шкільного віку є довірливе підкорення авторитету, підвищена реактивність, імпульсивність (схильність діяти негайно, під впливом імпульсів, спонукань, не обмірковуючи і не зважаючи на обставини), чуйність, допитливість, схильність до наслідування, висока емоційність, безпосередність. Діти не можуть стримувати свої почуття, контролювати їх, для них характерною є зміна настрою, схильність до афективних станів, бурхливих проявів горя, радості, гніву, страху. У 2-му і 3-му класах під впливом навчання починає виявлятися стриманість у прояві почуттів, самостійність.

Готовність школяра до навчання в школі визначається анатомо-фізіологічним та психічним розвитком, значною анатомо-фізіологічною перебудовою організму, яка забезпечує включення дитини в навчальну діяльність.

Анатомо-фізіологічні особливості учнів молодшого шкільного віку. Це вік відносно спокійного і рівномірного фізичного розвитку. Протягом даного періоду спостерігаються значні варіації в темпах і ступенях росту. Вони можуть виникати під дією середовища, особливостей харчування, статевих особливостей та генетичних факторів. Діти не тільки стають вище і набирають вагу. Їх зовнішні зміни супроводжуються внутрішніми органічними змінами. Серцеві м’язи добре забезпечуються кров’ю, тому серце достатньо витривале, головний мозок також отримує достатнє кровопостачання, що є необхідною умовою його працездатності. У крові значно підвищується кількість білих кров’яних тілець, які підвищують опір організму захворюванням: вік від 8 до 10 років визначається більш низьким відсотком захворюваності за весь час від народження до повноліття.

Моторно-руховий апарат молодшого школяра відзначається гнучкістю, оскільки в кістках ще багато хрящової тканини. При недотриманні необхідних санітарно-гігієнічних вимог можливе викривлення хребта, кисті рук, що негативно позначається на кровообігу і диханні, які в свою чергу послаблюють організм.

У дітей цього віку зазнає змін і розвиток тазу, кістки починають зростатися, проте система зв’язок ще м’яка і гнучка; збільшення розмірів якого у дітей супроводжується відчуттям болю, особливо у нічні періоди.

У першокласника випадає 20 молочних зубів. Розміри постійних зубів не відповідають розміру рота дитини, але з ростом кісток черепа ця невідповідність пізніше зникає.

Збільшується життєва ємкість легенів. Розвивається м’язева система молодшого школяра. Збільшується вага всіх м’язів щодо ваги тіла, що сприяє зростанню фізичної сили дітей, підвищується здатність організму до відносно тривалої діяльності. Дрібні м’язи кисті руки розвиваються повільніше. До 12 років триває окостеніння фаланг пальців руки, а окостеніння зап’ястя завершується в 11-13 років. Діти молодшого шкільного віку недосконало координують рухи, які здійснюються дрібними м’язами. З часом школярі набувають здатності розподіляти навантаження на різні групи м’язів, їх рухи стають більш точними, координованими.

У молодших школярів посилюється розвиток рухового апарату, який обумовлює надмірну рухливість дітей цього віку. Розвиток моторики дітей пов’язаний не лише з фізичним, а й з розумовим розвитком підростаючої особистості.

Важливим чинником фізичного розвитку дитини є здоров’я, оскільки здорові діти можуть активно брати участь у фізичній, розумовій і соціальній діяльності в оточуючому їх світі. Серед проблем, які пов’язані зі здоров’ям молодшого шкільного віку, є проблеми надмірної ваги, травми, нещасні випадки і незадовільна фізична форма.

Починають більш ефективно функціонувати лобні долі мозку, які керують процесами мислення і свідомості. Вага мозку першокласника наближається до ваги мозку дорослої людини. Збільшується рухливість нервових процесів, тому діти швидко змінюють свою поведінку відповідно до вимог учителя. Таким чином, ці зміни дають змогу молодшому школяру включатися у більш складні види діяльності.

Нервова система учня молодшого шкільного віку характеризується високою пластичністю, тобто здатністю фіксувати впливи середовища, й готовністю реагувати на них. Зростає роль другої нервової системи щодо аналізу і синтезу отриманих вражень від зовнішнього світу, в утворенні тимчасових зв’язків, у вироблені нових дій і операцій, у формуванні динамічних стереотипів.

Значного розвитку зазнають пізнавальні психічні процеси молодших школярів. У загальному процесі формування і удосконалення психічної діяльності молодшого школяра розвиваються відчуття, які злиті із складним видом чуттєвого пізнання – сприймання. Їх розвиток виявляється у загостренні абсолютної і розрізнювальної чутливості, утворенні складних міжаналізаторних зв’язків, формуванні тонких і точних сенсомоторних асоціацій. Мова перетворює подразнення в знання якостей предметів, надає цим знанням узагальненого характеру і забезпечує орієнтування дитини у навколишньому середовищі, чутливість до якостей предметів і явищ та їх словесні позначення.

Для сприймання потрібні не тільки готовність аналізаторів, а й деякий досвід: знання про речи і вміння їх сприймати. Тому сприймання формується протягом усього періоду розвитку дитини. Удосконалення сприймання невід’ємне від загального розумового розвитку дитини. Навчившись свідомо сприймати навколишній світ, школярі дістають змогу безпосередньо пов’язувати теоретичні знання з своєю практичною (позанавчальною, громадською, юннатівською, спортивною тощо) діяльністю. Розвиток сприймання є переходом від злитого, фрагментарного сприймання дитиною предметів до розчленованого, усвідомленого відображення речей, подій, явищ у їх просторових, часових та причинних зв’язках.

У дітей змінюється увага, до неї ставлять нові вимоги. Увага першокласника зберігає риси, характерні для дошкільників, бо має вузький обсяг. Учні 1-2 класу ще не вміють спрямовувати свою увагу на головне, істотне в оповіданні, картині або реченні. У школярів 2-3 класу зростає обсяг і стійкість уваги, формується їх вміння переключатися з одних дій на інші, увага учнів тісно пов’язана із значущістю для них навчального матеріалу (М.Ф. Добринін). Умовою стійкості уваги молодшого школяра є усвідомлення необхідності, важливості завдання, інтерес до його змісту. Увага залежить від доступності навчальних завдань: діти з захопленням працюють над тим, що є нелегким, але доступним для них.

У молодшому шкільному віці зростає міцність, обсяг, повнота і швидкість пам’яті. У дітей цього віку вона розвивається нерівномірно: словесна пам’ять у дитини починає функціонувати після 2-х років, досягає найбільшого розквіту в 7-8-річному віці, у підлітків вона слабне, а потім знову підсилюється (П.П. Блонський).

Продуктивність пам’яті залежить від змісту матеріалу, що запам’ятовується, від характеру діяльності, від ступеня опанування раціональними засобами і прийомами заучування та відтворення матеріалу (В.І. Самохвалова, А.І. Ліпкіна).

Учні 1-2 класів схильні інколи до механічного запам’ятовування без усвідомлення смислових зв’язків всередині матеріалу. Частіше переважає механічне запам’ятовування, оскільки учні ще не вміють користуватися різними мнемотехнічними прийомами.

Основна тенденція в розвитку уяви молодших школярів полягає у переходах від переважно репродуктивних її форм до творчої переробки уявлень, від просторового їх комбінування до логічного обґрунтованої побудови нових образів. На думку деяких психологів, якщо не розвивати відтворюючу уяву у молодшому шкільному віці, то це неминуче призведе до гальмування художнього сприймання не лише у цьому віці, а й на наступних етапах розвитку особистості.

У молодшого школяра зростає вимогливість до витворів своєї уяви, швидкість утворення образів фантазії, з якими пов’язані його бажання. Засвоєння молодшими школярами змісту прочитаних оповідань, розв’язування ними математичних задач, розуміння природничих явищ, історичних подій потребує створення нових образів. Учні молодших класів успішно виконують завдання в роботі над текстом лише тоді, коли вони уявляють собі ті події, про які йдеться в кожній його частині. Створення таких уявлень допомагає учням зрозуміти зміст тексту, узагальнити в коротких назвах його окремі частини і краще його запам’ятати (Л.К. Балацька). Велику роль у розвитку уяви молодшого школяра відіграє читання художньої літератури. Художній образ дає дітям можливість уявити собі картину, змальовану автором, перенестись в зображувану обстановку, “бачити” і “чути” героїв твору, переживати найрізноманітніші їх почуття (Б.М. Теплов).

Мислення, як відчуття й сприймання, - психічний процес. Проте, на відміну від процесів чуттєвого пізнання, за допомогою мислення предмети і явища дійсності відображаються в їх істотних ознаках, зв’язках і залежностях. Молодші школярі навчаються міркувати, порівнювати, аналізувати і робити висновки. Їх мислення наочно-образне, бо постійно спирається на сприймання і уявлення. Словесно виражену думку, яка не має опори на наочні враження, першокласнику зрозуміти важко, але згодом мислення починає інтенсивно розвиватися. Дитина навчається виділяти суттєві властивості і ознаки предметів та явищ, що дає можливості робити перші узагальнення. Так починають формуватися елементарні наукові поняття.

Якість мислення визначається володінням учнями загальними уміннями, думати і ставити запитання, шукати умови, які дають можливість знайти розв’язок, точно відбирати необхідні для розв’язання задачі поняття, правила, прийоми; правильно застосовувати ці правила у різних ситуаціях, замінювати їх одне одним. Умовою виховання розумової активності дітей у початкових класах є навчання раціональним, осмисленим засобам розумових дій, їх застосування в чіткій і логічній послідовності на основі узагальненого сприймання задач (Є.Н. Кабанова-Меллер, Дж. Брунер, Г.О. Люблінська, С.Ф. Жуйков, Н.О. Менчинська, Н.Ф. Тализіна, О.В. Скрипченко та ін.).

Мовленнєва діяльність дітей активно розвивається у період їх навчання в школі. Засвоєння грамоти – складна робота 7-річного школяра. Вона грунтується на слухо-зоровому-артикуляційному аналізі і систезі, на поєднанні звукової форми слова з його значеннями (Т.Г. Егоров, Є.В. Гур’янов, Д.М. Богоявленський, Д.Б. Ельконін). Учень вчиться розуміти звязки між словами, коли читають речення.

Виконуючи постійно дві взаємозумовлені функції – комунікативну (спілкування) і сигніфікативну (позначення) – мова якісно змінює взаємовідносини дитини з навколишнім світом, перебудовує її чуттєве пізнання, мислення і дії. Словом позначають не лише предмети, їх якості, дії, зв’язки, а й моральні поняття, естетичні судження й оцінки.

Воля першокласника характеризується нестійкістю в часі. Діти ще не вміють контролювати свою поведінку, уважно слухати вчителя, зосереджуватися в процесі роботи, обдумувати рішення, поспішають їх виконати, або взагалі кидають. Молодшому школяру нелегко виявляти наполегливість і терпіння, проте ці процеси навчання поступово розвивають у школярів почуття обов’язку. У молодшому шкільному віці велику роль у вольових вчинках відіграють почуття, які часто стають мотивами поведінки. Учням третього класу вдається порівняно довго виконувати завдання за інструкцією вчителя, переборювати стимули, які відвертають увагу (А.В. Рогова).

Для певної частини молодших школярів характерна нестриманість бажань, мінливість настрою, яким вони не можуть керувати. Негативно позначається на формуванні вольових рис характеру молодшого школяра прагнення до наслідування, їм важко відрізняти " добре" і " погане" у " сміливості" і " відважності" деяких однолітків і старших. Моральні критерії у них ще не досить визріли і тому їм потрібна допомога вчителя і батьків (М.П. Задесенець).

Молодші школярі легко піддаються навіюванню. Учні 1-2-х класів наслідують хороші і погані вчинки. Тут велику роль відіграють почуття (О.В. Скрипченко). У молодшому шкільному віці формуються такі вольові риси характеру, як самостійність, впевненість у своїх силах, витримка, наполегливість тощо. На формуванні вольових та інших якостей особистості молодшого школяра позначається тип його нервової системи, що є основою його темпераменту.

Діти молодшого шкільного віку вкрай емоційні, але поступово вони оволодівають уміннями керувати своїми емоційними станами, стають стриманішими, врівноваженішими. Основним джерелом емоцій молодшого школяра є учіння та ігрова діяльність. До емоційної сфери особистості молодшого школяра належать переживання нового, здивування, сумніву, радощів пізнання. Діти цього віку емоційно вразливі. Вони реагують на людину, оцінка якої має значення для них, у них розвивається почуття самолюбства (гнівне реагування на пригнічення, позитивне емоційне переживання визнання позитивних якостей їх особистості).

У молодшому шкільному віці поступово розвиваються усвідомлення своїх почуттів і розуміння їх виявлення в інших людей (Н.С. Лейтес, П.М. Якобсон). Розвивається почуття симпатії, у дівчаток 10-12 років більше проявляється турбота і співчуття, ніж у хлопчиків цього віку (А. Айзенберг).

Почуття відіграють важливу роль у психічному житті молодшого школяра. У здорового учня початкової школи 7-11 років переважають позитивні емоції, життєрадісний, бадьорий настрій. Це – вікова норма емоційного життя. Майже все, що оточує школяра, збуджує в нього інтерес, радість. В той же час спостерігається нестійкість почуттів. Молодші школярі швидко засмучуються, так же швидко повертаються до попереднього настрою. Для них характерне недостатнє вміння керувати своїми почуттями.

Молодші школярі починають розуміти стан іншої людини, бачать чужу невдачу, радість, успіх, поглиблюються симпатії до людей, з’являється співчуття, жаль. Однак такі почуття не формуються без втручання зовні, тому необхідно створювати ситуації для їх розвитку та закріплення.

У молодшому шкільному віці більш усвідомленими стають вищі почуття: інтелектуальні, естетичні, моральні (почуття дружби, товариськості, обов’язку і гуманності). У школярів третього класу поступово зникає нестійкість у почутті дружби, виникають тісні взаємозв’язки з товаришами, з’являється бажання допомогти їм, дбати про них.

Формуванню почуттів сприяють успіхи в навчанні, взаємини з однолітками і батьками, читання художньої літератури, сприймання телепередач, кінофільмів, інтелектуальні ігри тощо. Л.С. Виготський підкреслював, що вже 6-7-річні діти досить добре усвідомлюють свої переживання, які зумовлені оцінкою дорослих.

Діти цього віку мають значні можливості для формування позитивних якостей. У 3-му класі у дітей починають виявлятися такі позитивні якості характеру: працелюбність, старанність, дисциплінованість, акуратність, вольова регуляція своєї поведінки, почуття обов’язку, наполегливість, упертість.

Щоб досягти успіхів у навчанні, спілкуванні, у взаєминах з однолітками, щоб навчитися керувати собою, необхідні знання про себе, оцінка самого себе. Під керівництвом дорослого і при участі однолітків здійснюється процес формування самоконтролю, який залежить від рівня розвитку самооцінки. У дітей виявляються всі її види: адекватна стійка, завищена стійка, нестійка у бік неадекватного завищення або заниження. Стійка знижена самооцінка виявляється нечасто. Діти, які мають адекватну самооцінку є активними, винахідливими, бадьорими, товариськими, самостійними, володіють почуттям гумору. Дітям з неадекватною заниженою самооцінкою притаманна схильність вивчати себе, шукати свої слабкості, зосереджувати на них свою увагу, а це заважає їх спілкуванню з однолітками. Такі діти дуже чутливі до схвалення, що може стати основою для формування адекватної самооцінки. Діти з завищеною самооцінкою переоцінюють свої можливості, результати діяльності, особистісні якості. Стійка самооцінка молодшого школяра формує рівень його домагань.

У молодшого школяра виникає потреба зберегти самооцінку і рівень домагань. Якщо він не відповідає можливостям дитини, то в неї виникають негативні форми поведінки: негативізм, упертість, образливість, агресивність тощо. Самооцінка молодшого школяра формується і корегується у спілкуванні з однолітками. Рівень домагань формується у сфері особистісних взаємин, яка залежить від соціометрічного статусу, статі дитини (М.Й. Боришевський, І.М. Данилюк, Г.О. Карпова та ін.).

Отже, вступ дитини до школи – це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде до школи з фізичною і психологічною готовністю до цієї зміни. Молодший шкільний вік – це період активного анатомо-фізіологічного дозрівання організму.

У період початкового навчання виразно виявляється взаємозв’язок між процесами навчання, виховання та розвитку дітей. Навчання і виховання має визначальне значення для психічного розвитку дитини, а просування в розвитку здійснює позитивний вплив на навчання.

У процесі навчання вчителю важливо враховувати, що діти можуть виконувати завдання самостійно, спираючись на досягнутий рівень психічного розвитку, на практичний досвід, знання, навички та вміння. Поряд з цим дитина, яка ще не може виконати складне завдання самостійно, здатна його виконати при допомозі вчителя (додаткове пояснення, навідне питання, показ та ін.). Ця можливість дитини у психології називається зоною найближчого розвитку (Л.С. Виготський). Процес навчання повинен спиратися на рівень актуального розвитку (сформовані психічні функції) й орієнтуватися на зону найближчого розвитку функцій, що формуються. Навчання сприяє переходу зони найближчого розвитку в актуальний розвиток (сьогодня дитині допомогли, а завтра він повинен вміти зробити сам). В цьому є внутрішній зв’язок навчання і розвитку.

Тісна взаємообумовленість і взаємозв'язок процеса навчання і розвитку особливо виразно виявляється при аналізі труднощів в навчанні дітей, які маєть ті чи інші відхилення в розвитку.

Коли у дитини з’являються ускладнення при оволодінні одним чи декількома предметами, а також труднощі в поведінці, то педагог повинен передусім проаналізувати і з’ясувати, що лежить в основі таких проблем і в чому їх внутрішня сутність.

При масовому відборі в перші класи школи слід звертати увагу на норми розвитку основних психічних процесів та моторики, а також на особистісні та емоційні особливості дитини. Тому вчителю масової школи необхідні знання про особливості дітей з відхиленнями в розвитку.

Аномальними (від гр. anomalos – неправильний) називають дітей, у яких фізичні або психічні відхилення призводять до порушення загального розвитку. Поняття " аномальні діти" передбачає наявність серйозних відхилень у розвитку, які виникли від впливом хвороби та зумовлюють необхідність створення спеціальних умов для навчання і виховання.

В основі аномального розвитку завжди лежать органічні чи функціональні порушення нервової системи або периферичні порушення певного аналізатора. Відхилення від нормального розвитку в ряді випадків можуть бути викликані і суто зовнішніми середовищними причинами, не пов’язаними з порушеннями аналізаторів або ЦНС. Зокрема, несприятливі умови сімейного виховання дошкільника можуть призвести до " педагогічної занедбаності".

Виділяють такі основні групи аномальних дітей:

- з вираженими та сталими порушеннями слухової функції (глухі, приглухуваті, пізнооглухлі); ці порушення вивчає сурдопедагогіка;