Колективізація сільського господарства в Україні, методи її здійснення.

Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за 3-4 роки.

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. За роки колективізації – було насильницьки колективізовано 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1, 2–1, 4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор.

Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно.

. 87 Національна політика радянської влади. Українізація. Входження України до складу СРСР.

30 грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”.

“Українізація” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1, 5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Створюється “Вільна академія пролетарської літератури” (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський).

Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі “ухили”, починає боротьбу з метою їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої “Спілки визволення України” і репресує їх у 1930р. Розпочинається згортання “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських театрів та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх школах).

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці

Входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).