Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Періодизація політичної історії України.






Початки етнічної історії українців історики знаходять ще в неолітичних часах. Зачатки політичної історії М.В.Брайчевський, наприклад, розглядав з антів, тобто перших століть н.е., де зафіксовані політичні структури могутнього міжплемінного союзу, що панував майже на всій території сучасної України й припинив своє існування під дією ще могутнішого зовнішнього чинника. Українці тоді ще не цілком були вичленовані зі східнослов’янського масиву.

Наступний етап державності пов’язаний з ослабленням об’єднавчої ролі загальноплемінного центру, тобто антського союзу, і появою чітко окремленої племінної диференціації, де відокремлюється плем’я полян, державність яких сформувалася як “княжіння”, умовно цей період в політичній історії України її державності можна вважати латентним (прихованим), оскільки східнослов’янські князівства певною мірою залежали від інших держав, у даному разі – від хазарського каганату. Чітких рис набуває він за інтенсивного формування Київської Русі, коли створюється могутня східнослов’янська федерація.

Розвиток державності “України-Русі” з центром у Києві відбувався у три етапи. Перший умовно можна назвати “варязьким”- від убивства Аскольда й до хрещення Русі Володимиром Великим. Його характерна риса – це панування чужоземної політичної еліти з її об’єднавчо централістичними заходами, внаслідок яких Русь у військово-політичному плані зрівнюється з Візантією.

Другий (християнський) етап починається з хрещення України-Русі. Цей суто ідеологічний захід мав глибокі політичні наслідки, з часом став слугувати обґрунтуванням об’єднавчих по суті імперських домагань. Він викликав могутнє духовне й культурне піднесення держави, стримуючи відцентрові рухи.

Третій (удільний) етап пов’язаний з кризою великокнязівської влади й трансформацією держави в систему князівських уділів.

Наступний період політичної історії України зв’язаний з вторгненням монголо-татар, що матиме глобальні наслідки для етногенезу та державності східних слов’ян. Традиції державності Київської Русі переходять до Галицько-Волинського князівства, яке ставши королівством, існуватиме до середини ХІУ ст. Саме тут сформується периферійно-європейська система влади й управління, виникне тісний зв’язок із середньовічною Європою, яка вже матиме певне уявлення про право та правове суспільство (парламент в Англії, магдебурзьке право).

Після того як Волинське, Київське і Чернігівське князівства зазнають литовської експансії, на колишніх землях України-Русі виникне нове етнополітичне утворення – Литовсько-Руське князівство. Історія цього періоду української державності досить суперечлива. Якщо культура, мова, релігія справді не зазнавали тоді утиску й обмежень, повноцінної федерації між литовцями та русими в межах князівства не було. Тим більше, що верховна рада перебувала в руках Великого Литовського князя, яка поступово набула пропольської орієнтації, закінчившись у ХУІ ст. утворенням політичної держави – Речі Посполитої.

Встановлення польського адміністративного контролю над Україною сприяло польській шляхті взяти під свій контроль українське життя, прибирати до своїх рук українські маєтності, що спричинило згасання українських землевласників. Жадоба до збагачення перевершила будь-які державницькі міркування. Це спричинило ненависть до тодішньої суспільної системи і влади серед мас українського народу – не лише закріпаченого селянства, але й міщанства, дрібної шляхти. Оборона православ’я стала ідеологічною платформою сил українського опору. Всі ці чинники породили кризу магнатсько-шляхетської держави, (попри її помірковану конституційність і обмеженість влади монарха) наслідком якої став національно-визвольний рух в Україні під гаслами соціального, національного та релігійного протесту.

Керівництво українською національною справою в Речі Посполитій, покинуте українською елітою, прийняв новий елемент – козацька військово – політична організація, Запорозьке військо. Польські намагання знищити козацьку військову організацію приводили до напруження й нарешті в 1648 р. вибухнули великою революцією, в ході якої широкі верстви населення майже поголовно піднялися проти польського режиму. Військова організація поширилася на великі простори, звільнені від польського панування, та послужила основою нового суспільного і адміністративного ладу. Але успадкувавши від Війська Запорізького полковий устрій та штабовий характер керівництва, Україна відправилась в державницьку путь мало що удосконалюючи. У царині державного будівництва доба Хмельницького та його наступників показала себе дуже невиразно.

Не більше програмовості було й у заходах по відновленню національних прав України.

Складні геополітичні обставини та внутрішні суперечності звели нанівець досягнення української революції 1648-1676 рр., зробивши Україну здобутком сусідів. В результаті цього на кінець ХУІІ століття український етнос виявився розчленованим на кілька субрегіональних одиниць з різним ступенем залежності.

Найбільший ступінь автономії виявляла Гетьманщина - Лівобережна Україна, яка від другої половини ХУІІ до другої половин ХУІІІ ст. зберігала майже всі ті ознаки державності, перебуваючи під протекцією Росії. Тут тривалий час зберігалось традиційне козацьке адміністративне управління.

Інші території були поділені між сусідськими державами: Закарпаття та Буковина залежали від Австро-Угорщини на правах колонізованої землі; Галичина, Поділля та Волинь були в складі Польщі без будь-яких суверенних прав; Запорізька Січ – у подвійній залежності – від Польщі й Росії, але зі своїм козацьким ладом; Слобожанщина, хоча і мала свій адміністративний устрій, підпорядковувалася Росії.

На кінець ХУІІІ століття всі українські землі були поділені між імперіями, а державність, яка до цього в тій чи іншій формі все-таки існувала, - хоча це і не була повною мірою національна державність, - остаточно занепала. Таким чином, починаючи з перших століть нашої ери і до кінця ХУІІІ ст. державницькі традиції були майже неперервними. Ще з кінця ХУІІІ ст. і до початку ХХ ст. традиція української державності штучно припиняється. На етнічних землях України панують чужонаціональні держави імперського типу.

У 1917-1920 рр. відбулася національно-демократична революція в Україні. Вона засвідчила присутність національної ідеї в українському суспільстві, що за сприятливих умов була здатна відродитись й спрямувати свою силу в річище державності – до демократичної республіки широкими правами громадянина, до конституційного ладу. Але складною й драматичною стала державницька доля України в цей час. Було це пов’язано з тим, що в українському суспільстві постало два альтернативних державних утворення: національно-демократичне в Києві та інтернаціонально-соціалістичне в Харкові. Соціальною базою одного були українські заможні селяни, а іншого – міський пролетаріат. Ані за своєю соціальною природою, ані за характером соціальних програм вони не були антиподами, хоча силою обставин стали антагоністами в боротьбі за владу. Їх консолідації заважало поглинення харківського уряду стихією великодержавного шовінізму, а київського – підпорядкування українського націоналізму великим капіталом Європи. Інтереси і робітництва, і селянства були зраджені. Розкіл між містом і селом став трагічним для України як держави. Успішний вихід із ситуації міг би бути забезпечений негайним перерозділом землі. Саме це і забезпечило більшовикам перемогу, оскільки вони виявилися єдиною політичною силою, яка зуміла підпорядкувати своїм інтересам і гаслам не лише російську, а й українську народну масу.

Трагізм української революції полягав в її неорганізованості, незрілості, в 1917-1920 рр. український народ не зумів самоорганізуватись у власну державу, яка відповідала б інтересам широких народних мас.

Наступний етап політичного життя України пов’язаний з утворенням авторитарного ленінського та тоталітарного сталінського режиму. З 1917 до 1953 рр. практично безперервно тривав процес одержавлення всіх форм громадського життя. Уже в 20-ті роки новий партійно - державний апарат став єдиною активною силою, що привласнила право на соціально-політичну ініціативу.

Держава стала власністю бюрократії, перетворившись на колективного експлуататора.

В той час українська радянська державність в 20-30-ті роки і за змістом, і за формою була національною. Вона мала свою назву, кордони, столицю, конституцію. Більш того, була досягнута згода керівних працівників центру на рівні права Росії та України в єдиній союзній державі. Але політична практика державотворення в межах утвореного СРСР мала зворотній характер: по суті це була унітарна держава. Ради ж як влада безпосередньо підкорялися партійним комітетам. Особливі владні повноваження мали репресивні органи безпеки.

Репресивна практика щодо України здійснювалася через активне винищення національної інтелігенції, інакомислячих. Терор залякав інтелігенцію, деморалізував її. На зміну кращим етичним і морально-політичним традиціям, носієм яких завжди була національна інтелігенція прийшли конформізм, соціальна стихія, політичне і духовне пристосуванство. З початку 30-х років масового характеру набули репресії проти українського селянства. Тяжкі своїми безпосередніми, особливо віддаленими наслідками були репресії сталінського режиму проти молодіжних організацій і молодіжної преси.

Не менш тяжкі наслідки для суспільства мало і масове знищення представників військової і науково-технічної інтелігенції, яке гальмувало не тільки суспільний, а і науково-технічний розвиток.

Репресивні дії сталінського тоталітарного режиму охоплювали як усі верстви населення, так і кожний регіон України. Однак слід зазначити, що після возз’єднання 1939 року і, особливо, після 1944 р. центр масових репресій був значною мірою перенесений тоталітарним режимом в Західну Україну, де застосувались вже напрацьовані форми, методи, дії тоталітарного режиму, вперше доповнені масовими депортаціями населення. Найбільші масові переслідування та депортації відбувалися після визволення цього регіону від фашистів і проходили під гаслами боротьби з націоналізмом та бандитизмом. Репресії тут в більшій мірі, ніж в інших регіонах України, мали антинаціональний характер і залишили трагічніші та масовіші наслідки.

Надзвичайно складним в політичній історії України був період Другої світової війни, яка розпочалася не тільки за ініціативою Німеччини. Вона була результатом заключення союзу двох диктаторів. Під прапором “визволення” була здійснена інкорпорація західноукраїнських земель. Політичні наслідки Великої вітчизняної війни для України були найскладнішими.

Відбудова народного господарства, повоєнний голод, дивовижний ентузіазм, дисципліна та самовідданість людей-переможців, сподівання на щасливе майбутнє, у якому не буде беззаконня, сваволі, сталінських концтаборів, сподівання на те, що повага до людини праці і до прав особистості стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною реальністю, є основними штрихами до зображення тієї об’єктивної реальності, в якій здійснювалось поступове звільнення від тоталітарного минулого, утвердження нових цінностей і нового типу соціальної організації.

Але адміністративно-командна спадщина, її шаблони, звичка до набутих бюрократичних методів керівництва виявилися значно сильнішими, ніж бажання змін, що загальмувало процес оновлення. Тому брежнєвський період політичної історії України - це період часткової реанімації командно-адміністративної системи прогресивними силами суспільства шляхів суспільного оновлення. Діяльність Шелеста, наприклад, відтворює образ життя, політичного мислення покоління тих партійних та державних діячів, які змогли зламати опір сталінської опозиції, припинити кривавий політичний терор. Воно прагнуло ввести в політичне життя, економіку нові елементи, досягнути демократичних змін. Люди цього покоління були різні за переконаннями, за поглядами за баченням перспектив. Були серед них і прихильники брежнєвщини та неосталінізму, були й ті, хто не зумівши вчинити опір наступу брежнєвської добре згуртованої команди, передчасно зійшли з політичної арени.

Політика перебудови, ініційована М.Горбачовим, не принесла очікуваних результатів. Внутрішні реформи в СРСР здійснювались хаотично, не оживили радянської системи, проте політика гласності підняла на поверхню все лицемірство системи бюрократичного управління. Перебудова завершилася катастрофою, розпадом СРСР.

В 1991 р. Україна набуває статусу самостійності. Її політична стратегія спрямована на освоєння сучасної форми світового цивілізаційного процесу з урахуванням конкретних історичних умов і спадщини, що дісталася з непростого минулого.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал