Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.

Історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер, один із перших німецьких романтиків, включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей. Дотримуючися просвітницької ідеї єдності людства, Гердер першим поставив питання про різноманітність цієї єдності — культурну і етнічну відмінність різних народів, кожен з яких вносить свою частку у світову культуру. Кожний народ формує особливу культуру, що випливає з його психології, а ця — з географічних і звичаєвих моментів. Однією із перших історичних концепцій романтизму була теорія Ф. Шлегеля (1772–1829). Представника т. зв єнської романтичної школи, що започаткувала перший етап у розвитку німецького романтизму. Вихідним пунктом побудов вченого був лозунг «Повернення до порядку!», під яким розумілось заперечення ідеології французьких просвітителів, повернення ролі християнства як основи європейської культури. Ідеальною історичною епохою, на думку Шлегеля, було середньовіччя – тисячоліття до відкриття Америки та Реформації. У своїй «Філософії історії» Шлегель визначає важливість середніх віків. Розкриваючи суть своєї концепції середньовіччя, Шлегель підкреслює, що це був великий період єдності. Цей період був створений католицтвом та розвивався за трьома етапами. Спочатку йдуть три століття, коли християнська віра розповсюджується по всьому римському світу до свого остаточного тріумфа при Костянтині. Далі – п'ять століть хаотичного переходу від стародавності до нового устрою, які завершуються «релігійним творінням» Карла Великого – його імперією. Далі йдуть сім століть християнської політики та науки. Християнство таким чином стає центром та одкровенням всієї історії. Незгоди Нового часу, на думку Шлегеля, своєю основною причиною мають відхід від ідеалів християнства і «середньовічної суспільної гармонії». Шлегель пропагує телеологічний погляд на історію, провіденціалізм – основний пункт його історіософії.Ще одним представником був Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університету, походженням з ремісничого середовища. ідея національної єдності Німеччини. У 1806 р. він оприлюднив свої університетські лекції під назвою “Характерні риси нинішнього віку”, у яких не погодився зі своїм учителем Фіхте, повторюючи свого співвітчизника Шиллера, вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність.

Ідеї Фіхте систематизував і розвинув його учень Фридріх Вільгельм Шеллінґ (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолюту, що пронизує усе існуюче і виявляється у двох площинах — природі та історії. Остання скл. з думок і дій різних розумів, кожен з яких є втіленням Абсолюту, оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі і про самого себе.