Візантійська історігорафія-етапи і головні здобутки

Одна з головних відмінностей візантійської історіографії від хронік -зв'язок історіографії з античною традицією.Візантійська історіографія з самого початкуслідувала традиціям Геродота і Фукідіда не тільки в плані мовному, але і в сенсі концепції творів.Що стосується дидактичних тенденцій візантійської літератури то необхідно відзначити, що в передмовах підкреслюється виховне значення письмового відображення хороших і поганих прикладів Посилено підкреслюється здатність історичного творуоживляти минуле, надавати безсмертя минулого і настоящему3

У V-VІІІ ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації

православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з

поганськими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богослови

докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у

осягненні божественого провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і

душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах

неоплатонізму.

Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія

Палами (1297-1360) поширили вчення про спроможність людини досягти духовного

поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм. Православне богословіє

чітко розмежовувало душу і тіло, земне і небесне. Його методологічною вимогою

було вбачати і зображувати земні діла людей як гріховні, “тілесні”, спровоковані

дияволом. Тому й ставлення богословів та літераторів до земної дійсності було дуже

критичним, в усіх проявах людської натури вони намагались розглядіти “спокуси”,

“руку” антихриста.

Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій

зумовили особливості розвитку візантійської історіографії. Якщо жанри історичної

літератури залишались подібними до західноєвропейських, то їх зміст суттєво

відрізнявся. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій,

характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ.

Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами

або двірцевих переворотів.

У той час як на Заході Європи у VІ-VІІІ ст. був відчутним занепад

історіописання, у Візантії спостерігався розквіт історичної літератури, що відбився у

творах Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра Протиктора та ін.

У їхніх працях провіденціалізм залишався на другому плані, а людські діяння

розглядались як наслідок психології і характеру видатних осіб.

Періоди-

-ранній –кінець 4-початок 7 ст. представники прокопй кесарійський, феофілакт сімокатт, іоан малала.

- друга половина 7-8 ст. перерва в історіописанні

-9- середина 11 ст. період Македонської династії

- 2 половина 11- середина 13 ст. правління Комнінів

-2 половина 13 ст.-1453р. від часу часу Михайла 7 до взяття констанинополятурками.