Діагностичний інструментарій

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Кафедра педагогіки початкової освіти

Та соціальної педагогіки

Самостійна робота з курсу

«Соціально-педагогічна профілактика правопорушень»

Студентки

Психолого-педагогічного

Факультету 37 групи

Спеціальності:

Соціальна педагогіка

Лемешенко Олександри

Кіровоград – 2012

Змістовний модуль І.

Теоретичні основи профілактики правопорушень.

Тема 1: Педагогічна занедбаність - основна передумова відхилень у поведінці неповнолітніх.

1.

Педагогічна занедбаність - стійке перекручування уявлень, невихованість почуттів і несформованість суспільно значимих звичок поведінки, обумовлені негативним впливом середовища і помилками виховання.

Термін «важковиховуваність» увійшов в науку в 30-ті роки ХХ століття і спочатку означав лише «несприйнятливість та опір» ви-хованця педагогічній дії. У загальному розумінні до важковиховува-них відносили фізично здорових дітей, у поведінці яких спостеріга-лися неорганізованість, недисциплінованість, правопорушення.

Важковихо-вуваність – це стійке небажання засвоювати соціально-педагогічні впливи і адекватно на них реагувати.

Важковиховуваність можуть викликати різні причини, у т.ч. прорахунки вихователів, батьків, відхилення від психічного та соціального розвитку, особливості характеру, інші особистісні характеристики вихованців, що утруднюють соціальну адаптацію, засвоєння соціальних ролей. У ряді досліджень широко застосовується поняття «важковиховуваність» при поясненні такої міри відхилення від соціальних норм у внутрішній позиції дитини, при якій мають місце порушення моральної норми та правил співіснування людей. Тобто це поняття використовується для позначення Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації

Поняття «педагогічно занедбані діти»

Особистість дитини є складною психофізіологічною системою. Оскільки вихованням дітей часто займаються непідготовлені люди, це призводить до помилок, навіть трагедій, у результаті чого з´ являються «важкі», педагогічно занедбані, важковиховувані діти

У сучасних умовах «важкими» називають тих підлітків, поведінка яких відрізняється від звичної для їх батьків. Батьки згадують себе в дитинстві більш слухняними ніж свої діти, спокійнішими та стриманішими у спілкуванні з батьками. У своїй дитині ми відшукуємо поведінкові недоліки, не помічаємо їх успіхів.

До «важких» підлітків відносять дітей, які суттєво відрізняються по індивідуальним якостям. Такі діти поводять себе з напущеною незалежністю, відкрито висловлюють небажання вчитися та підкорятися правилам, завойовують авторитет у групі однолітків, грубі та важковиховувані. Бувають випадки, коли «важкі» діти йдуть зі школи, кидають домівки та зближуються з такими ж «важкими» як і вони. Така поведінка часто є маскуванням відчуття власної неповноцінності, вразливості.

Однією з причин «важкої» поведінки у дітей є психічні розлади, травми та захворювання. У цьому випадку необхідно втручання лікаря-спеціаліста. Проте, часто причиною «важких» підлітків є вплив сім’ї та близького оточення, які ставлять перед дитиною вимоги не враховуючи рівень розвитку. Батьки не завжди враховують зміни у поведінці підлітка, нові потреби та можливості, та продовжують використовувати звичні методи впливу на дитину.

Перевиховання - виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

2.

3.

Діагностикою називають процес отримання інформації про стан контрольованого чи досліджуваного об'єкта за допомогою сукупності методів, способів, прийомів. Діагностична інформація містить у собі відомості про стан об'єкта, ступеня його відповідності нормі, тенденції його руху, розвитку. Вона робить можливим компетентне втручання в процес з метою його гальмування або прискорення, вдосконалення або корекції, оновлення або оздоровлення.

Об'єкт педагогічної діагностики і сам учитель. Підвищення його професіоналізму багато в чому визначається рівнем професійної допомоги нального самосвідомості, критичної оцінки, самоаналізу та здібності на цій основі самовдосконалення. Успех педагогічного процесу в цілому не від зусиль залежить новаторів-одинаків, а від грамотної діяльність педагогічних колективів, які прагнуть до високого професіоналізму, що утворюють гармонійне взаємодія педагогічного та учнівського колективів. Ось чому об'єктом діагностики є сам педагогічний колектив, стан ланок тих його життєдіяльності, від яких залежить підвищення рівня кваліфікації кожного вчителя.

Суб'єктами процесу є як діагностики спеціально підготовлені для цієї роботи соціологи, лікарі, психологи, так і безпосередньо самі учасники навчально-виховного взаємодії. Фахівці видобувають переважно інформацію узагальнюючого характеру. Вони діагностують загальний стан здоров'я дітей, що вивчають вплив організації учбово-виховного процесу на стан нервової системи, розкривають картину розумової обдарованості дітей, їх здібностей та обдарувань. У коло обов'язків діагностів-фахівців висвічення входить морально-психологічного клімату у колективі, емоційно-психічного стану окремих дітей. Ними виявляється характер ціннісних орієнтації учнів, ідеалів та прагнень. Така інформація допомагає педагогу визначати свої висхідні позиції і одночасно постійно були враховані в організації виховного взаємодії і впливу.

Діагностичний інструментарій

Школа визначає специфічний відбиток на діяльність соціального педагога — він насамперед педагог, а потім уже соціальний працівник. Тому для нього актуальні традиційні педагогічні і виховні методи роботи: переконання, роз'яснення, порада, опора на позитивний приклад, використання суспільної думки, соціуму, національних традицій, а також таких могутніх соціально-педагогічних інструментів виховання, як праця, спорт, гра, благодійна діяльність, культурна освіта.

У той же час, з огляду на особливості діяльності соціального педагога, він має бути компетентним по широкому колу питань. Насамперед, соціальному педагогу необхідно бути дуже добре «підкованим» в області юриспруденції і права. Не тільки цивільні судові справи, у тому числі й карні, по яких проходять діти і підлітки, вимагають таких знань і навичок. Профілактична робота з родинами і дітьми «групи ризику» також потребують правової освіти.

Професійну діяльність в цьому напрямку соціальний педагог здійснює за допомогою опанування методами соціально-педагогічної діагностики.

Соціально – педагогічна діагностика – це спеціально організований процес пізнання, в якому відбувається збір інформації про вплив на особистість і його соціум соціально – психологічних, педагогічних, екологічних і соціальних факторів з метою підвищення ефективності соціально-педагогічної діяльності. За змістом і кінцевою метою вона є педагогічною, а за методикою проведення має багато спільного з психологічними і соціологічними дослідженнями. Метою соціально-педагогічної діагностики є встановлення соціального діагнозу. Крім цього діагностика передбачає проведення профілактичних заходів щодо запобігання асоціальної поведінки особистості.

Об’єктом діагностики для соціального педагога в навчально-виховних закладах є особистість дитини в системі її взаємодії з соціальним мікросередовищем та окремими суб’єктами цього середовища, які впливають на формування та розвиток даної особистості. Предметом діагностики є соціально – педагогічна реальність. Предмет та об’єкт діагностики мають бути відображені у змісті діагностики.

Процес діагностики можна умовно поділити на етапи:

1. Аналіз первинної інформації, що одержується на початку роботи

2. Визначення об’єкта діагностики та способу її проведення;

3. Підготовка до діагностичної діяльності (технічна, методична, психологічна тощо);

4. Процес діагностики – застосування діагностичних процедур;

5. Аналіз результатів діагностики та постановка соціального діагнозу.

4.

Акцентуації характеру – крайні варіанти норми окремих рис характеру.

Хоча окремі риси характеру особистості своєю загостреністю можуть виходити за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис характеру, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні реакції, спричинити неадекватні дії, вчинки людини.

Акцентуації рис характеру виявляються лише за певних умов.

Вони виробляються під впливом певних умов соціального середовища, але базовими чинниками акцентуації є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуацій за відповідних соціальних умов.

Існують різні типології акцентуацій характеру. Розглянемо основні типи акцентуацій:

інтровертивний тип – якому властиві замкненість, утруднення у спілкуванні;

екстравертивний тип – якому притаманна жага спілкування та діяльності, балакучість, поверхневість;

невротизований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;

неврастенічний тип – домінування хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

тривожний тип – у всьому вбачає небезпеку, проявляє надмірну чутливість, боязливість, сором’язливість, розгубленість, вразливість;

демонстративний тип – йому притаманний егоцентризм, амбіційність, хизування, зухвалість, лицемірство, прагнення до лідерства, влади і похвали;

застряваючий тип – тривало перебуває в стані збудження чи впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень;

педантичний тип – виявляється у крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні “букви”, хоча це і шкодить справі.

Акцентуація характеру за К. Леонгардом - це перебільшений розвиток окремих рис характеру в шкоду іншим, в результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. І класифікація, яку він запропонував, має слідуючий вигляд:

1. Гіпертимний (гіперактивний) - надмірно піднятий настрій, завжди веселий, балакучий, енергійний, самостійний, прагне до: лідерства, ризику, авантюр, не реагує на зауваження, ігнорує покарання, відсутня межа самокритичності.

2. Дистимічний - постійно понижений настрій, зажура (сум), замкнутість, небагатослівність, песимістичність, його обтяжує гучне суспільство, у конфлікти вступає рідко, частіше в них виступає пасивною стороною.

3. Циклоїдний - товариськість циклічно змінюється (висока в період доброго настрою (підвищеного) і низька - пригніченості).

4. Емотивний (емоційний) - надмірна чутливість, вразливість, глибоко переживає найменші неприємності, надмірно чутливий до критики, частенько похмурий настрій.

5. Демонстративний - дуже виявлено прагнення бути в центрі уваги і досягати своїх планів за будь-яку ціну (сльози, хвороби, скандали тощо).

6. Збудливий - підвищена дратівливість, нестриманість, агресивність, похмурість, але можлива і льстивість, послужливість. Активно і часто конфліктують.

7. Застрягаючий - “застрягає” на своїх почуттях, думках, не може забути образи, “зводить рахунки”, схильність до затяжної непогодженості, в конфліктах - частіше активний.

8. Тривожно-педантичний - виразна занудливість у вигляді “переживань” подробиць, на роботі може виснажувати формальними вимогами, а вдома - завеликою акуратністю.

9. Тривожний ( психостенічний) - понижений настрій, побоювання за себе, близьких, невпевненість у собі, крайня нерішучість, довго переживає невдачу, сумнівається у своїх діях.

10. Екзальтований (лабільний) - дуже змінний настрій, емоції яскраво виражені, велика відволікальність на зовнішні події, словоохотливість.

11. Інтровертований (шизоїдний, аутистичний) - замкнутість, обмежене спілкування, занурювання в себе, свої переживання не розповідає, хоча і характерна велика вразливість. Дуже стримано, холодно відноситься до інших людей, навіть до близьких.

12. Екстравертований (конформний) - широкий спектр спілкування, словоохотливість аж до балакучості, несамостійний, прагне бути як всі, неорганізований, полюбляє підпорядкування.

Усі акцентуації А.Є. Лічко розглядає як тимчасові зміни характеру, які зникають у процесі розвитку дитини. Водночас багато з них переходять у психічні захворювання або ж зберігаються все життя. Прогноз залежить віл міри і виду акцентуацій - прихована вона чи явна, а також від соціальних умов.

Оскільки акцентуації є граничними станами між нормою та психопатичними розладами, їхня типологія ґрунтується на класифікації подібних розладів у психіатрії. А. Є.Л ічко запропонував типологію акцентуацій підлітків, оскільки він вважає, що більшість акцентуацій формується до підліткового віку і найяскравіше виявляються саме в цей період.

1. Гіпертимний тип. Підлітки цього типу відрізняються рухливістю, товариськістю, схильністю до бешкетування. У події" що відбуваються навколо них, завжди вносять багато шуму, люблять неспокійні компанії ровесників. Маючи досить високий рівень розвитку загальних здібностей, вони виявляють непосидючість, недостатню дисциплінованість, учаться нерівно. Настрій у них завжди гарний, піднесений. З дорослими, батьками, педагогами в них нерідко виникають конфлікти. Такі підлітки мають багато різноманітних захоплень, але ці захоплення, як правило, поверхові і швидко проходять. Підлітки гіпертимного типу часто переоцінюють свої здібності, бувають надто самовпевненими, прагнуть показати себе, похвалитися.

2. Циклоїдний тип. Діти характеризуються підвищеною дратівливістю і схильністю до апатії. Вони люблять знаходитися вдома самі замість того, щоб десь бути зі своїми ровесниками. Вони важко переживають навіть незначні неприємності, украй роздратовано реагують на зауваження. Настрій у них періодично змінюється від піднесеного до пригніченого (звідси назва цього типу) з періодами приблизно у два-три тижні.

3. Лабільний тип. Цей тип непередбачуваний, характеризується різкими змінами настрою. Приводом для зміни настрою можуть слугувати дрібниці: образливе слово, непривітний погляд тощо. Такі підлітки, знаходячись у пригніченому настрої, потребують допомоги та підтримки з боку тих, хто може їх відвол ікти, підбадьорити або розвеселити. Вони гарно розуміють те, як до них ставляться оточуючі люди.

4. Астеноневротичний тип. Характеризується підвищеною підозрілістю і капризністю, стомлюваністю і дратівливістю. Особливо часто стомлюється при виконанні важких мисленнєвих задач.

5. Сензитивний тип. Цей тип характеризується підвищеною чутливістю до всього: до того, що радує, і до того, що викликає смуток або лякає. Такі підлітки не люблять великих компаній, надто азартних, рухливих та бешкетливих ігор. Вони сором'язливі і боязкі при сторонніх людях, і тому часто складається враження про їхню замкнутість. Бувають товариські лише з тими, хто їм добре знайомий, віддають перевагу спілкуванню з молодшими або дорослими, а не з ровесниками. Характеризуються слухняністю та прив'язаністю до батьків. У юнацькому віці можуть виникати труднощі в адаптації до однолітків, а також " комплекс неповноцінності". Разом з тим у таких підлітків дуже рано виникає почуття обов'язку, високі моральні вимоги до себе та оточуючих людей. Недостатність здібностей компенсують вибором складних видів діяльності і підвищеною наполегливістю. Ці підлітки розбірливі у знаходженні для себе друзів, виявляють велику прив'язаність у дружбі, люблять друзів, старших за віком.

6. Психастенічний тип. Ці підлітки характеризуються раннім інтелектуальним розвитком, схильністю до розмірковувань, самоаналізу і оцінок поведінки інших людей. У таких підлітків самовпевненість поєднується з нерішучістю, а безапеляційність суджень - з імпульсивністю дій, які здійснюються в ті моменти, коли необхідні обережність і обачливість.

7. Шизоїдний тип. Характерною рисою таких підлітків є замкнутість, вони не надто прагнуть до товариства ровесників, віддають перевагу перебуванню на самоті або компанії дорослих. Такі підлітки зовні демонструють байдужість та відсутність інтересу до інших людей. Вони не здатні розуміти стану інших людей, їхніх переживань, позбавлені співчуття. Зовні свої почуття виявляють досить стримано. Ровесники не завжди розуміють їх, тому часто їх не дуже люблять.

8. Епілептоїдний тип. У ранньому дитинстві діти цього типу часто бувають плаксивими. Люблять мучити тварин, ображати менших та слабших, знущатися над тими, хто не може чинити опору. У компанії дітей бажають бути не просто лідером, а володарем. Характерними їх рисами є жорстокість, самолюбство, владність. У групах, якими вони керують, встановлюють свої жорсткі, майже терористичні порядки, причому їхня влада тримається на добровільному підпорядкуванні інших дітей або на страхові. Відчувають себе на висоті в умовах жорсткої дисципліни, уміють догодити керівництву, досягти певних переваг, заволодіти постами, які дають у їхні руки владу, а також можливість встановити диктат.

9. стероїдний тип. Ці підлітки характеризуються егоцентризмом, потребою в увазі до власної персони. Виражена схильність до артистизму, демонстративності. Вони не люблять, коли в їх присутності хвалять когось іншого, коли іншим приділяють більше уваги, ніж їм. Нагальною для них є потреба в захопленості ними з боку інших. Такі підлітки претендують на виключне положення серед ровесників, намагаються мати вплив на оточуючих, привертати їхню увагу. Часто виступають ініціаторами або заводіями справ. При цьому вони виявляються нездатними виконувати роль лідера, організовувати справи, заслужити неформальний авторитет у групі.

10. Нестійкий тип. Підлітки цього типу виявляють підвищену схильність та потяг до розваг, байдикування та неробства. Відсутні будь-які серйозні, у тому числі професійні інтереси, майже не думають про своє майбутнє. Нерідко цей тип характеризують як слабовільний, такий, що пливе за течією.

11. Конформний тип. Цей тип характеризується бездумністю, некритичністю, а також підпорядкуванням будь-яким авторитетам, груповій більшості. Підлітки цього типу схильні до моралізаторства і консерватизму, а головне життєве кредо - бути таким, як усі. Це тип пристосуванця, який заради своїх інтересів здатний на все, у тому числі на зраду друга, хоча завжди знаходить виправдання своїм вчинкам.

5.

За умови відсутності позитивного виховного впливу сім'ї та найближчого оточення особливої ваги набуває позиція вчителя з надання проблемному підлітку психолого-педагогічної допомоги, підтримки, супроводу з метою профілактики можливої соціальної або психологічної дезадаптації, а також корекції його особистісного розвитку і виховання. Тобто мова йде про психолого-педагогічний супровід, який здійснюється педагогом у взаємодії з проблемним підлітком і, по можливості, з його батьками.

Реалізація психолого-педагогічного супроводу особистісного розвитку та виховання підлітків із проблемних сімей на основі особистісно зорієнтованого підходу включає такі етапи:

1-й етап - діагностика особистісного розвитку підлітка з проблемної сім'ї;

2-й етап - аналіз та інтерпретація отриманої інформації;

3-й етап - спільна розробка плану, програми, змісту, рекомендацій як для проблемного підлітка, його батьків, так і для педагогів усіх рівнів;

4-й етап - проведення консультацій з усіма учасниками супроводу щодо шляхів і способів вирішення особистісних проблем підлітка;

5-й етап - реалізація змісту психолого-педагогічного супроводу кожним його учасником;

6-й етап - аналіз виконання плану і програми психолого-педагогічного супроводу особистісного розвитку та виховання підлітка з проблемної сім'ї;

7-й етап - подальший аналіз особистісного розвитку та виховання підлітка з проблемної сім'ї.