Освіта, наука і культура в УРСР у період загострення кризи радянської системи. Дисидентський рух в Україні.

Освіта. Стан науки: здобутки і проблеми. Розвиток літератури. Формування опозиційних течій в культурі та реакція на них влади. Суперечливі тенденції у розвитку укр. мистецтва.

Освіта України за часів Брежнєва зазнала подальшої ідеологізації на догоду тезі “комуністичного будівництва” та загальним вивіскам існування “розвинутого соціалізму”. Було введено новий предмет – “Суспільствознавство”. Активно запроваджувалися також “Основи Радянської держави та права”. В освіті спостерігалася гонка за кількісними показниками, в результаті чого вчитель став заручником високих оцінок своїх учнів. Рівень освіченості від цього тільки впав. Русифікація освіти призвела до того, що кількість україномовних шкіл наприкінці 1970-х рр. становила лишень 22%, тоді як російські – решту 78%. У Донецьку, який на той час був наполовину україномовним, узагалі не було жодної української школи. Із 1983 р. зарплати вчителів російської мови були вищими за інших на 15%, що засвідчує цілеспрямованість і цинізм русифікаторського курсу Кремля.

У науці впевненими кроками по світу йшла Науково-технічна революція (НТР). Попри те, що в СРСР були свої провідні вчені, скористатися їхніми здобутками не завжди вдавалося з-за політизації та бюрократизації радянської науки. У літературі компартія хтіла бачити виправдання свого курсу на денаціоналізацію України, централізацію влади і згортання ліберальних свобод, які все ж були за епохи Хрущова.

Натомість в українській літературі, мистецтві та інших галузях культури стали формуватися опозиційні настрої, з’являтися відповідні твори (“Собор” О. Гончара, “Мальви” Р. Іваничука). Основна суперечність, яка пролягла у мистецькій галузі (музиці, скульптурі, архітектурі, живописі, кіно), це – між національним духом українців та інтернаціональною, а насправді російською великодержавною, ідеологією комуністів.

Активізація опозиційного руху в другій половині 1960-х – на початку 1970-х років.

Форми діяльності дисидентів.

У вересні 1965 р. проти формування неосталінських тенденцій у курсі нового політичного керівництва СРСР виступили в Києві, під час презентації кінострічки С. Параджанова “Тіні забутих предків” Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Реакція влади були миттєвою – їх усунули від своїх місць роботи та навчання. Втім, за них заступилися десятки й сотні відомих представників української гуманітарної та технічної інтелігенції. У зв’язку з поширенням опозиційних настроїв у структурі КДБ у 1967 р. з’явилося навіть спеціальне “п’яте управління”, яке боролося з “ідеологічними диверсіями”, насправді ж – з інакомислячими елементами радянського суспільства, що відомі також як дисиденти.

Форми діяльності останніх були різноманітними: це і пасивний спротив системі, це висловлення своїх поглядів через твори, формування у таємні культурницькі та правозахисні організації (відома Українська Гельсінська спілка), це також релігійне дисиденство (зокрема, підпільної фактично УГКЦ).