Синкретизм методів і стилів: пізній класицизм, сентименталізм, романтизм, просвітительський реалізм. Розвиток жанрів.

Нова українська література в перші де­сятиліття XIX ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де в 20 — 40-х рр. роз­гортають літературно-культурну діяль­ність Т. Шевченко, Є.Гребінка, а також багато інших вихідців із України, які пи­сали російською мовою на теми україн­ської історії і життя (В.Наріжний, О. Сомов, М. Гоголь, М. Маркевич та ін.).

Перша половина XIX ст. характеризує­ться органічним входженням українців у російську культуру (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г.Квітка-Основ'янен­ко, Т. Шевченко та ін.), і навпаки — росі­ян в українську (І. Срезневський, М. Кос­томаров), творенням літератури і росій­ською, і українською мовами. Ця традиція в українській літературі склалася не тіль­ки внаслідок невизначеності на початку XIX ст. шляхів розвитку нової літератури та невизнання реакційними колами права української мови на літературний розвиток, а й як форма звернення українських письменників до всеросійського читача, їх бажання розповісти світові про історію, життя і звичаї українського народу.

Українська література перших десяти­літь XIX ст. характеризується розімкненістю на культури інших, насамперед сло­в'янських, народів, які в епоху Просвіт­ництва вступають у період відродження своїх культурно-історичних традицій і фор­мують нові літератури. Характерно, що саме в цей час в українській романтичній літературі з'являються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів сві­ту, передусім пісенного фольклору слов'ян. Велика роль у розширенні міжнаціональ­ного контексту української культури, лі­тератури й науки належить, зокрема, П. Гулаку-Артемовському, який виступав як перекладач французької класицистич­ної поезії, як знавець і викладач поль­ської мови і літератури, а як ректор Харківського університету — організато­ром наукових подорожей молодих україн­ських вчених у слов'янські країни. Він був у 1831 р. обраний членом Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

В кінці 30-х — на початку 40-х рр. О. Бодянський та І. Срезневський здійсню­ють наукові подорожі до слов'янських країн, результатом яких була праця О. Бодянського «О времени й происхождении славянских письмен» (1855). Протягом 1837 — 1843 рр. він перекладає і видає пра­ці П.Й.Шафарика «Славянские древности» (у двох томах) та «Славянское народописание». Після повернення з слов'ян­ських країн І. Срезневський читає в Харківському університеті курс лекцій з історії і літератури слов’янських народів та публікує праці «Исторический очерк сербо-лужицкой литературы» (1844) і «Обозрение главных черт сродства звуков в наречиях славянских» (1845).

Постійними і плодотворними були зв'яз­ки українських поетів-романтиків (серед них «Руської трійці») з діячами слов'ян­ського культурного відродження і націо­нально-визвольного руху, що характеризу­валися у сфері творчих контактів перекла­дами поетичних творів та зразків народ­ної поезії слов'ян (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та ін.). Поряд з цим українська народна поезія з 20-х рр. XIX ст. стає невичерпним джерелом тем, сюжетів, мотивів, арсена­лом образного мислення і поетичного на­тхнення для більшості слов'янських пи­сьменників і навіть породжує в польській літературі цілу «українську школу».

Виступаючи як явище світського життя, формуючись на базі просвітительських ідей і сприймаючи культурні надбання ін­ших народів, нова українська література проймається ідеями демократизму, дедалі активніше включається у сферу тогочасної суспільної боротьби, сприяє розвитку на­ціональної самосвідомості. Це зумовлює відхід її від традиційних форм книжної мови, розрахованої на обслуговування тільки освічених кіл суспільства. В новій літературі остаточно утверджується жива народна розмовна мова, в неї проникають елементи народного світосприйняття. Міц­на опора на народну мову свідчила про появу свідомої орієнтації літератури на демократичного читача, його художні сма­ки й ідеали. Перехід на Україні на народ­ну мову не стільки переслідував мету при­внесення в народні маси знань і освіти, що було характерним для раннього Про­світництва, скільки мав своїм завданням утвердження історичного права народжу­ваної нації на самобутність своєї культу­ри, рівноправність її серед інших народів світу.

Могутнім фактором оновлення ідейно-художнього змісту української літератури виступає народна поезія, яка зберігає у цей час на Україні не тільки живі худож­ні традиції, а й здатність до саморозвит­ку, до продукування нових жанрів чи те­матичних груп творів (чумацькі, антикрі­посницькі, рекрутські пісні, що виражали гнівний протест народних мас проти соці­ального і національного гноблення, дух романтики визвольної боротьби і геро­їзму).

Фольклоризм нової української літера­тури не лише проявляється у розробці на­роднопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативних цитаціях народного образ­ного слова, а й впливає на формування нової жанрово-стильової системи, на онов­лення образної структури поетичного мис­лення. На зміну силабічному віршуван­ню приходить силабо-тонічне, окремі при­клади якого почали з'являтися у другій половині XVIII ст. Характерно, що при­близно у цей самий час, на такому самому стадіальному рівні розвитку літератури у вірменській літературі замість старої книжної мови (грабар) запроваджуєть­ся ашхарабар — мова нової літератури, а в туркменській на основі народної пое­зії утверджується силабічне віршування (гошпа).

Українська етнографія 20 — 40-х рр. XIX ст. з перших днів свого народження як окремої галузі знання характеризуєть­ся великою увагою до проблем тогочас­ної літератури, визначення магістральних шляхів її розвитку. Так, у статтях М. Цертелєва «О старинных малороссийских песнях» (1818), І. Кулжинського «Некоторые замечания относительно истории й характера малороссийской поззии» (1825), у пе­редмовах М. Максимовича до збірника «Малороссийские песни» (1827), М. Мар­кевича до збірки «Украинские мелодии» (1831), І. Срезневського до першого ви­пуску «Запорожской старины» (1833) та в його статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834), у ма­гістерській дисертації О. Бодянського «О народной поззии славянских племен» (1837), у «Передмові к народним руским пісням» І. Вагилевича (1837) і магістерській ди­сертації М. Костомарова «Об историческом значений русской народной поззии» (1834) дістало відображення тогочасне розуміння народної поезії, її значення для розвитку літератури.

Від розуміння народної поезії як релік­тового явища, яке допомагає надавати творам літератури народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епо­хи, життя і душі народу. Розвиваючи по­гляди Гердера, який зробив великий вплив на становлення слов'янської фольклорис­тики, збирачі і дослідники української народної поезії приходять до розуміння її як першооснови літератури і протиставля­ють її «штучній» літературі освічених кіл.

Апологія фольклору у судженнях ряду представників романтичної естетики (го­ловним чином М. Костомарова, а пізніше П. Куліша) приводить до проголошення тогочасного літературного процесу продов­женням фольклоротворення у нових істо­ричних умовах уже окремими художника­ми, але від імені народу й у народному дусі. У теоретичних побудовах О.Бодянського і М. Костомарова на ґрунті ідеаліс­тичних поглядів на народну поезію — вираження таємничого і незмінного на­ціонального «духу» — з'являються спроби характеристики українського фольклору як носія різного «духу» цих народів.

Тогочасний рівень розвитку естетич­ної думки тільки почав підходити до розуміння складності взаємовідношення фольклору і літератури — двох спорідне­них, але самостійних і багато в чому від­мінних видів мистецтва. Фольклор був важливим, однак не єдиним формантом художньо-естетичної системи нової україн­ської літератури, яка складалася на більш широкій ідейно-естетичній основі.

Жанрово-стильова система української літератури Х — XV ст. не мала стійкої ро­дової структури і була однотипною з жан­рово-стильовою системою західноєвропей­ської середньовічної літератури. Однак, перебуваючи протягом віків на рубежі двох культурно-історичних світів — «греко-слов'янського» («візантійського») і «ла­тинського» (західноєвропейського), Украї­на і Білорусія в XVI—XVII ст. опинилися в центрі тих процесів, які були пов'язані з бурхливим розвитком начал європейської цивілізації в умовах переходу її від фео­дального середньовіччя до нового часу. В епоху розкладу феодального ладу і фор­мування в його надрах капіталістично-буржуазних відносин ці нові начала на Україні і в Білоруси проявилися, зокре­ма, у діяльності представників світської інтелігенції, які близько стояли до латино-мовної і польськомовної ренесансної лі­тератури.

Діяльність письменників і вчених рене­сансного типу сприяла виникненню на основі античних (класичних) і середньо­вічно-християнських та фольклорно-язич­ницьких традицій нової жанрово-стильової системи європейських літератур. За умов певного послаблення у XV — XVII ст. пра­вославно-слов'янської культурної спіль­ності українська література опиняється в центрі цього процесу і висувається на міс­це ведучої в системі східнослов'янських літератур.

Важливу роль у зближенні східносло­в'янських літератур із західноєвропейськи­ми ідеями, у формуванні нової жанрово-стильової системи відіграла Києво-Могилянська академія, характер навчання в якій великою мірою сприяв засвоєнню ан­тичної культури (зокрема, у галузі поетич­ної творчості переслідувалася мета оволо­діння античною просодією та уроками творчості Овідія, Горація, Вергілія). Не­зважаючи на елементи схоластики, у кур­сах філософії, які читалися в академії, проявляються ідеї Відродження, Реформа­ції і раннього Просвітництва.

На рубежі XVIII — XIX ст. під впливом засвоєння досвіду найбільш розвинених новоєвропейських літератур в українській літературі завершується про­цес ідентифікації з новоєвропейським ти­пом словесного мистецтва. В ній проявляє­ться спільний для європейських літератур закон виникнення і зміни літературних напрямів: класицизм, преромантизм, початки просвітительського реалізму.

Вивільнення художності із середньовіч­ного синкретизму, висунення літератури на роль самостійного виду мистецтва з при­таманними йому функціями і засобами ви­явилися насамперед у зміні естетичного відношення літератури до дійсності, у пе­реході її до вивчення життя у повсякден­них, буденних проявах, у прагненні до осягнення його реальних закономірностей. Розвиваються тенденції до окреслення со­ціально-побутового обличчя сучасника, до зображення літературного героя як особи­стості, яка розриває притаманні феодаль­ному суспільству корпоративні зв'язки і входить у конфлікт з новою соціальною дійсністю. Змінюються самий характер і розуміння завдань художньої творчості, висувається вимога самобутності націо­нальної літератури, оригінальності й своє­рідності художнього відображення.

Народна словесність, як і давня літера­тура, що базувалася на засадах каноніч­ності, розвинутої системи художньої умов­ності, тобто на високому рівні знаковості в структурі образності, за формою худож­нього узагальнення належали до одного типу художнього мислення. Висунення в новій літературі на перше місце аналітич­ного начала, зміна самої природи худож­нього образу породжують складну пробле­му нового взаємовідношення фольклору і літератури, яка у цей час (з початку XIX ст.) належить до реалістичного виду творчості.

Зближення української літератури з но­воєвропейськими літературами за типом художнього мислення не означало, однак, ідентичності їх за рівнем розвитку напря­мів і жанрово-стильової системи. Відста­вання України в темпах соціально-історич­ного розвитку, економічно-політична і те­риторіальна роз'єднаність її складових частин, відсутність централізованого дер­жавного начала, тієї монархії, яка «висту­пає як цивілізуючий центр, як об'єднуюче начало суспільства», і разом з тим засил­ля феодальних, патріархальних форм жит­тя — усе це з історичною необхідністю визначало характер надбудови, зокрема суспільної думки.

У цих умовах в українській літературі не могли сформуватися розвинуті європей­ські форми класицизму, оскільки соціаль­но-історичним ґрунтом його розвитку був абсолютизм. Хоча класицизм на Україні, як і у Франції, з'являється у першій по­ловині XVII ст. та набуває поширення в кінці XVII і XVIII ст., він був представ­лений переважно «шкільним класициз­мом», який не зміг перерости у «високий» (спостерігаються лише окремі його прояви). Натомість досить активно розви­ваються «низькі» гумористично-сатиричні жанри класицизму, об'єднані стильовою домінантою бурлеску.

Разом з тим соціально-економічна і по­літична інтеграція життя України з жит­тям Російської держави, що набула особ­ливо активного характеру за часів Петровських реформ, наступ самодержавного на­чала на всі сфери життя, поширення в межах просвітительської ідеології принци­пу «освіченого абсолютизму» створюють певною мірою у суспільній думці України характерну лише для нового часу «абстрак­цію держави як. такої» і протиставлену їй «абстракцію приватного життя». Це яви­ще в дусі класицистичного принципу під­порядкування особистого громадському й піднесення до ідеалу «общого добра» ді­стає свій вияв як суспільно-моральна про­блема у творчості І.Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Осно­в'яненка, а також у деяких українських романтиків у «неромантичних» віршах.

Внаслідок уповільненого виділення із суспільного цілого особистості та слабого розвитку на Україні просвітительської ідеології сентименталізм, що був у захід­ноєвропейських і російських літературах великою мірою пов'язаний з просвітитель­ським класицизмом, не набув розвинених літературних форм. Чи не єдиним пред­ставником сентименталізму в його поєд­нанні з просвітительським реалізмом в українській літературі першої половини XIX ст. був Г. Квітка-Основ'яненко (по­вісті «Маруся», «Сердешна Оксана», «Доб­ре роби, добре й буде», «Щира любов», «Божі діти»). Риси сентименталізму по­мітні також у «Наталці Полтавці» Котля­ревського. Показуючи своїх героїв замкне­ними у самодостатньому морально-етично­му світі, своєрідними втікачами з реаль­ної дійсності (Маруся), Квітка, однак, не надає переваги над розсудливістю почут­тю як новій формі самоутвердження осо­бистості. Письменник не висуває культу почуття на противагу розумові, а намагає­ться їх поєднати, урівноважити.

Подібне можна сказати і про преромантизм, представлений в українській літера­турі в кінці XVIII ст. головним чином в історіографії («История русов») та лірич­ній поезії XVIII — перших десятиліть XIX ст., великою мірою пов'язаній з екс­пресивно-емоційною стихією народної пое­зії і позначеній внаслідок цього рисами імперсональності. Характерно, що й особистісно-психологічна течія в українсько­му романтизмі дістає умови розвитку в 40-ві рр. XIX ст., коли активізується про­цес виділення особистості з колективу.

Основним фактором неповного розвитку в українській літературі окремих напря­мів, течій і стилів, характерних для ново­європейського типу художнього мислення, наявності їх своєрідного синкретизму у першій половині XIX ст., коли в один і той самий час у літературному процесі, а то й у творчості одного письменника паралельно чи в певній взаємодії співіснують явища, які належать до різних літера­турних напрямів і стилів. Не­мовби наздоганяючи західноєвропейський і великою мірою російський літературні процеси, українська література в перші десятиліття XIX ст. освоювала і просвіти­тельський реалізм, і сентименталізм, і преромантизм та певною мірою і романтизм немовби у знятому вигляді, в основних його ідейно-художніх тенденціях та зреду­кованих формах.

Відносна неповнота розвитку напрямів великою мірою визначала і нерозвиненість течій, жанрово-стильової системи україн­ської літератури перших десятиліть XIX ст. Це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, що характеризувалися висо­ким рівнем знаковості образної структури, відійшли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним творчим началом тільки формувався. Оновлення тематики і проблематики в українській літературі, її змісту — як провідної і більш динамічної категорії — відбувалося великою мірою при збереженні попередніх традицій у га­лузі стилю і жанрових форм — як сторони формальної і тому більш автономної щодо соціально-історичного життя. Вибір цих традицій обумовлювався кількома факто­рами.

Першим і головним серед них був той, що анонімна віршова сатирична традиція XVIII ст., яка виникла й існувала в демо­кратичних колах суспільства, зі зміною історичних форм життя і приходом в лі­тературу письменників із дворянського середовища, близьких до просвітительської ідеології, відходить у минуле. Виступаючи від імені вже всього суспільства і ще не виявляючи свого окремого класового інте­ресу, просвітителі «щиро не бачили (по­части не могли ще бачити) суперечностей у тому ладі, який виростав з кріпосного». Хоч об'єктивно діяльність просвітителів спрямовувала суспільну думку на потребу революційних змін, суб'єктивно вони не ви­сували революцію як єдиний засіб пере­творення світу. До нього належали багата буржуазія і народні маси міста і села. На Україні провідниками просві­тительських ідей були і дворянство, і різ­ночинна інтелігенція.

У свідомості українських письменників (І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г: Квітки-Основ'яненка), з ім'ям яких пов'язане формування в українській літературі просвітительського реалізму, живою була ще ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільних й індиві­дуальних інтересів шляхом морального са­мовдосконалення людини та помірковано­го приведення суспільного організму у відповідність з потребами такої «виправ­леної» людини. Тому критика порядків фео­дальної монархії у них не зачіпала полі­тичних та економічних її основ, а вимога перебудувати суспільство на засадах «при­родності» була поєднана з антропологіч­ною критикою людських вад. Звідси — принципова орієнтація не на соціальну са­тиру, а на гумор. Для останнього харак­терні не однобічна критика і заперечення, а прагнення знайти позитивне у заперечу­ваній дійсності. Комічне, отже, виступало не тільки засобом осміяння вад, а й фор­мою утвердження очищеної за допомогою сміху здорової суті явища. Саме тому в письменників-просвітителів немає нероз­в'язних життєвих колізій, що не дають змоги перевести трагічне в гумористичний план. Сторони конфлікту ще соціальне не­примиренно не протиставлені (як це з'яв­ляється у творчості Т. Шевченка), і сам він, як правило, рухається до мирного роз­в'язання.

Естетична природа такого відношення до дійсності базувалася на фольклорній основі, точніше — на народній сміховій культурі, яка не знає антагоністичного протиставлення комічного і трагічного, під­несеного і низького. В умовах патріархаль­ного укладу селянського життя на Украї­ні комічне у народній свідомості виступа­ло як сфера відносної (ілюзорної) свобо­ди від правил і настанов офіційного сві­ту. В народно-карнавальній свідомості все високе, офіційно освячене, сакральне пере­водиться у знижено-побутовий, пародійно-комічний план, профанується. Сміх набу­ває яскраво вираженої гумористичної то­нальності і стосується не тільки самого об'­єкта, а й того, хто сміється.

В естетичному світі нової української літератури відбуваються своєрідне накла­дання і синтез трьох художніх стихій: на­родної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, переінакшування були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й антична традиція переосмис­лювалася в гумористичному плані. Це яскраво сміхове бачення світу в україн­ській літературі на початку XIX ст. було пов’язане з поетикою бурлеску, розви­ток якого на Україні почався з середи­ни XVI ст.

Утвердження нового погляду на народ, нових принципів художнього відтворен­ня дійсності, протиставлених теоретичним концепціям класицизму, які виражали есте­тичні правила і класову етику дворянської літератури, введення в літературу народ­ного життя і народного героя як повноцін­них об'єктів художнього зображення по­в'язані були з великими труднощами. Тому однією з початкових форм цього утвер­дження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об'єктом серйозного стилю, по­винні були пройти шлях гумористичного і сентиментального буття.

У таких жанрах старої української лі­тератури, як полемічна, ораторсько-пропо­відницька, історико-мемуарна і палом­ницька проза, протягом XVI — XVIII ст. поступово розвиваються елементи, які свід­чать про усвідомлення естетично-художніх завдань літератури. При відсутності в ці­лому єдиного мовного стилю й емоційно-образних засобів, при органічному поєд­нанні історичного, теологічного та іншого матеріалу з суто літературним українська полемічна проза XVI — першої половини XVIII ст., широко звертаючись до фольк­лорних засобів, народного слова, досягає великої емоційної сили образної мови, метафористичності викладу, драматизова­ної манери оповіді. Черпаючи аналогії і порівняння з життя, викриваючи парази­тичний побут панівних верств суспільства, полемічна й ораторсько-проповідницька проза, зокрема, набуває великої сили са­тирично-гумористичної характеристики і публіцистичності.

Особливо важливу роль у наближенні літератури до проблем національного жит­тя відіграли історико-мемуарна проза дру­гої половини XVII ст. — початку XVIII ст. та історична проза другої половини XVIII ст., в якій осмислювалося історичне життя України від найдавніших часів до сучасності, зокрема такі епохальні події, як народно-визвольна боротьба україн­ського народу з іноземними поневолювача­ми, возз'єднання України з Росією. Ці в своїй основі історичні твори містили знач­ний літературно-художній та народнопо­етичний елемент і були в повному розу­мінні літературою світською, пройнятою духом громадянської свідомості. В них містилося багато фольклорно-легендарно­го та новелістичного матеріалу, описів природи, їх автори зверталися не тільки до портретної і соціально-психологічної характеристик історичних осіб, їх мораль­них якостей, а й до змалювання психоло­гічного портрета сучасника.

У розвиток оригінальної епічної тради­ції органічно впліталися сюжетно-компо­зиційні й тематичні елементи західноєвро­пейської перекладної прози, яка широко побутувала на Україні у другій половині XVII—першій половині XVIII ст. Розроб­ляючи переважно сюжети світського ха­рактеру (в центри оповіді — життєві си­туації, що висувають ті чи інші морально-етичні проблеми), маючи, як правило, при­годницьку фабулу, повчально-легендарні повісті й авантюрно-куртуазні романи, лю­бовні новели, фацеції і байки сприяли роз­виткові белетристичного начала в україн­ській прозі. Любовна тема, що з'явилася у цих творах на ґрунті ренесансних ідей і займала чільне місце, сприяла розвиткові в українській літературі інтересу до внут­рішнього життя людини, окреслення її ін­дивідуальних рис.

Оскільки формування прози як літера­турного роду в новий час органічно пов'я­зане насамперед з розвитком реалізму, із зверненням до проблем сучасності, вели­ким позитивним прикладом для україн­ської літератури перших десятиліть XIX ст. служили твори російських авторів (більшість з них були вихідцями з Украї­ни) на теми українського життя. Від пер­ших сентиментально-ідилічних описів жит­тя на Україні початку XIX ст. («Подорож до Малоросії» П. Шалікова, «Подорож до полудневої Росії» В.Ізмайлова, які місти­ли окремі правдиві сценки народного по­буту, російська проза переходить до ху­дожнього дослідження побуту всіх верств українського суспільства, до викриття без­змістовного життя провінційного панства (твори В. Наріжного, А. Погорєльського), до зображення історичного минулого на­роду, його звичаїв, повір'їв, побуту (твори О. Сомова, М. Погодіна, М. Гоголя, Є. Гре­бінки). 1839 р. датуються прозові спроби російською мовою і П. Білецького-Носенка («Зиновий Богдан Хмельницький. Историческая картина событий, нравов й обычаев XVII века в Малороссии», «Йван Золотаренко. Драматический рассказ»). Харак­терно, що в багатьох творах, писаних ро­сійською мовою, мовні партії простонарод­них персонажів подаються українською мовою.

Спадкоємцем усіх цих прогресивних тра­дицій і творцем нової народної реалістич­ної повісті в українській літературі ЗО — 40-х рр. XIX ст. виступив І. Квітка-Осно­в'яненко. Дебютувавши як російський пи­сьменник, він через п'ятнадцять років за­являє про себе у 1833 р. як український письменник уривком з повісті «Маруся» й оповіданням «Салдацький патрет». У «Суп­ліці до пана іздателя», вміщеній разом з цими творами («Утренняя звезда», 1833, кн. 2), Квітка-Основ'яненко ставить питан­ня про історичну необхідність творення серйозної української прози, бо «є такі люди на світі, — пише він, — що з нас кеп­кують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розум­не, і полезне, і що, стало бить, по-нашо­му, опріч лайки та глузування над дур­нем, більш нічого не можна й написати». Питання про становлення нової україн­ської прози, яка черпає теми і проблема­тику з живої дійсності, насамперед з на­родного життя, Квітка-Основ'яненко, як і інші українські письменники перших де­сятиліть XIX ст., пов'язує з необхідністю розвитку літератури рідною мовою. «Мы должны пристидить й заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил [лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизіяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию...» — писав він в од­ному з листів до М. Максимовича.

У творчості Квітки-Основ'яненка 30-х — першої половини 40-х рр. виразно помітні дві стильові течії: бурлескно-реалістична як етап просвітительського реалізму, що зберігає зв'язок з класицизмом, і сенти­ментально-реалістична. У творах першої стильової течії найбільш яскраво виявили­ся такі художні принципи просвітитель­ського реалізму, як морально-етичний кри­терій суспільної поведінки індивіда й ди­дактизм. Манера простонародної (фольк­лорної) оповіді, перевтілення автора в оповідача з народу, з одного боку, створю­вала ілюзію достовірності зображуваного, а з другого — давала письменникові сво­боду авторської позиції, можливість кри­тичного ставлення до зображуваного.

У бурлескно-реалістичних оповіданнях і повісті «Конотопська відьма» утверджує­ться моральна перевага селян над пан­ством, відзначаються їх чесність і безко­рисливість, що нерідко межують з наїв­ністю і простакуватістю, доброзичливість, кмітливість. У творах другої групи Квітка-Основ'яненко підходить до зображення життя народу з нових позицій. Коли в бурлескно-реалістичних творах образи се­лян були однохарактерними, не здатними на складні, суперечливі почуття, то в сен­тиментально-реалістичних повістях утвер­джується ідея позастанової цінності лю­дини, глибина й багатство душі простого селянина. Морально-етична вищість про­столюду над поміщицько-чиновницьким середовищем виступає у письменника об'­єктивною формою утвердження суспільної цінності цілого класу селянства. В цьому його позиція збігається з ідейними прин­ципами натуральної школи, яка, за слова­ми Бєлінського, «звернулася до так званої «юрби», виключно обрала її своїм героєм».

Стильова спрямованість українських по­вістей Квітки-Основ'яненка на художній смак простих людей, на їх співпереживан­ня вимагала не тільки нового образного слова, а й заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного ана­лізу, показу особистості зсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, по­чуттях, настроях), окреслення індивіду­ального образу і характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості вели­кої епічної форми, письменник робить у цьому помітний крок порівняно зі своїми попередниками. Хоча позитивні жіночі об­рази в його повістях близькі до образів героїнь Котляревського, образи Марусі, («Маруся»), Івги («Козир-дівка»), Оксани («Сердешна Оксана»), Галочки («Щира любов») несуть у собі риси індивідуаль­них характерів. Коли Котляревський до­сягає у своїх творах далеко не завжди причинно-наслідкової єдності обставин і характерів, то Квітка-Основ'яненко зде­більшого органічно вмотивовує дії персо­нажів. У багатьох творах йому пощастило поєднати правдивість характерів і відпо­відність їх обставинам.

Виявляючи високі душевні якості, красу і щирість почуттів, герої українських по­вістей Квітки-Основ'яненка стоять, однак, ще осторонь суто класових взаємовідно­син, їх зв'язки перебувають головним чи­ном у сфері індивідуально-особистісній. Суть конфлікту в його повістях полягає не в непримиримості, зіткненні класових ін­тересів членів суспільства, а в порушенні індивідами гуманістичних морально-етич­них принципів. Разом з тим при всій не­увазі Квітки-Основ'яненка до відтворення соціальних процесів в українському селі ми бачимо у нього зображення початку класового розшарування, прояви селян­ського індивідуалізму, суспільну неоргані­зованість селянства, релігійність, його па­сивність у боротьбі за власні інтереси, віру в долю тощо — тобто історично правдиві процеси і морально-психологічні характе­ристики. Творчість Квітки-Основ'яненка утвердила в українській літературі нові епічні форми реалістичного дослідження життя, відкрила нові шляхи пошуку гума­ністичного ідеалу, що було успадковане і розвинуте наступним поколінням україн­ських письменників-прозаїків.

Про назрілу потребу української ху­дожньої прози свідчить, зокрема, факт по­яви у 1832 р. «малоросской повести нынешнего времени» М. Венгера «Микола Ко­валь».

Настанова на правдиве відображення життя народу, розуміння його як носія моральних цінностей і активної сили істо­ричного розвитку потребували теоретично­го осмислення як у сфері суспільної сві­домості в цілому, так і естетичного відно­шення літератури до нового об'єкта зоб­раження.

Риси теоретичного осмислення власної творчості і шляхів розвитку нової україн­ської літератури в цілому з'являються в окремих, що не мали ще системного ха­рактеру, судженнях Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Білецького-Носенка та інших українських письменників. Так, правдивість зображення життя як головного критерію художньої творчості висуває Гулак-Артемовський. У примітках до байки «Пан та Собака» і «Супліці до Грицька Квітки» він високо оцінює «Енеїду» Котляревсько­го та осуджує п'єсу «Козак-стихотворец» О.Шаховського, позбавлену правди в зоб­раженні побуту, звичаїв і характеру укра­їнського народу. Нове розуміння літера­турної творчості, вільної від «вічних» за­конів класицистичної естетики, впливу якої він зазнав у ранній творчості, виявляє Гулак-Артемовський у вірші «Тюхтій і Чвань­ко» та приписці до нього «Дещо про того Гараська» (1819). У формі гумористичних натяків і алюзій Гулак-Артемовський ви­ступає проти бездумного римування. В дусі просвітительського підходу він рекомендує керуватися своїм розумом і власними ху­дожніми правилами.

Заявкою на право української літерату­ри розвиватися на народній основі є опо­відання Квітки-Основ'яненка «Салдацький патрет», яке слід розглядати як своєрідну естетичну декларацію, спрямовану проти реакційних великодержавних кіл, які запе­речували право української літератури на самостійний розвиток та осміювали «низь­кі» сюжети і «підлі», простонародні ха­рактери.

Базуючись у цілому на матеріалістичних позиціях, просвітительська естетична дум­ка відзначалась раціоналістичним підхо­дом до самої природи художньої твор­чості, за яким сфера «перетворення дійс­ності», суб'єктивні творчі принципи явно недооцінювалися. У прагненні до «нату­ральності», в намаганні, за словами Квіт­ки-Основ'яненка, писати те, що «попадется на глаза», без будь-якої фантазії й «оттушовки» містилися не тільки сильні, а й слабі сторони. Гносеологічна суть такого «писання з натури», без начебто будь-якого авторського втручання полягає в тому, що «предмет, дійсність, чуттєвість береться тільки в формі об'єкта, або в формі спо­глядання, а не як людська чуттєва діяль­ність, практика, не суб'єктивно». Саме проти такого гносеологічного емпіризму і виступила романтична естетика.

У 1825 р. в «Украинском журнале» були надруковані уривки з праці професора Харківського університету І. Я. Кронеберга «Амалтея, или Собрания сочинений» переводов, относящихся к изящным искусствам й древней классической словесности», а також дві його статті з історії есте­тики. У 1830 — 1833 рр. у Харкові вийшли у світ десять брошур Кронеберга, які сто­сувалися історії естетики. Ці праці, що склали його збірник «Минерва» (1835)» відкривають нову сторінку у розвитку української естетичної думки. Об'єктивне значення праць І. Кронеберга полягає в тому, що він перший на Україні, гостро критикуючи класицистичну теорію наслі­дування, виступив проти розуміння мисте­цтва як копіювання дійсності. У своїй ідеї активності суб'єкта, який у галузі худож­ньої творчості переосмислює і переробляє матеріал, взятий з життя.

З виникненням романтичної літературно-естетичної думки на Україні пов'язане-зародження і літературної критики. Од­нією з перших була рецензія М. Максимо­вича на книгу І. Кулжинського «Малорос-сийская деревня» («Московский телеграф»,. 1827, ч. З, № 3), в якій він висміяв уяв­лення автора про українське село, як про «сокращенный Эдем». Критерієм правди­вості для Максимовича є народний погляд на історію і дійсність. В утвердженні та­кого підходу велике значення мала його стаття «О поеме Пушкина «Полтава» («Атеней», 1829, № 6), в якій він висту­пив проти критиків із «Сына Отечества» і «Вестника Европы», що звинувачували Пушкіна у відступі від історичної правди та в нежиттєвості героїв поеми.

На ЗО — 40-ві рр. припадають перші спро­би критичної оцінки творів українських письменників. Серед них виділяється до­сить ґрунтовна рецензія О. Бодянського на «Малороссийские повести» Квітки-Осно­в'яненка («Ученые записки Московского университета», 1834, ч. 6). У 1837 р. з'являється рецензія Є. Гребінки на другу книгу «Малороссийских повестей» (Северная пчела», 1837, 16 ноября). Однак і Волинський, і Гребінка зосереджують увагу не на ідейно-естетичному аналізі творів Квітки-Основ'яненка, а відзначають головним чином живописність побутових сцен, правдивість колориту, наявність на­родного гумору. Не заглиблюється в ідей­но-художній зміст творів і М. Максимович у своєму огляді віршів галицьких поетів за 1835—1839 рр. «О стихотворениях червонорусских» («Киевлянин», 1840, кн. 2). Справедливо критикуючи їх штучну, мерт­ву мову, Максимович як зразок вірності народному колориту називає «Русалку Дністровую», вказує на успіхи Котлярев­ського, Квітки-Основ'яненка, Головацького та Шашкевича у зображенні народного життя.

Однією з причин слабості української літературної критики було те, що вона, по суті, не мала власної трибуни і так чи інакше змушена була рахуватися із сма­ками видавців російських журналів, в тому числі реакційних. Окремі літературно-кри­тичні матеріали могли в ЗО—40-ві рр. з'являтися тільки в українських альмана­хах і збірниках, що видавалися у Петер­бурзі, Москві і Харкові: «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1833), «Украинский сборник» (1838), «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Моло­дик» (1843, кн. 1—3; 1844, кн. 4) «Южный русский сборник» (1848) та ін.

Помітним літературно-критичним висту­пом був «Обзор сочинений, писанных на малороссийком языке» М. Костомарова, надрукований в «Молодику» в 1843 р. Ви­суваючи головним критерієм правдивість зображення побуту, звичаїв, національної «фізіономії», мови, тобто рис національної самобутності у творах українських пи­сьменників, Костомаров порівняно зі свої­ми попередниками робить крок уперед. Це виявилося в тому, що він вперше в україн­ській літературній критиці ставить питан­ня про перевірку правдивості твору самим життям, виступає проти сентиментальної чуттєвості і просвітительської заданості героя, розвиває думку про історичну зумовленість літературних характерів обстави­нами суспільного життя.

У другій половині 40-х рр. у зв'язку з активізацією літературного життя у Схід­ній Галичині, викликаною діяльністю

«Руської трійці» та революційними подія­ми 1848 р., з'являються літературно-кри­тичні виступи Я. Головацького, І. Вагилевича, А.Могильницького, Ф. Гарасевича.

20 — 40-ві роки XIX ст. в історії україн­ської літературно-естетичної думки і лі­тературної критики певною мірою нагаду­ють своїм синкретизмом літературний про­цес того часу. Це пояснюється насампе­ред тим, що синхронний розвиток бур­леску, сентименталізму, просвітительського реалізму і романтизму з їх різними і бага­то в чому протилежними тенденціями вже сам по собі утруднював формування ціліс­ної естетичної теорії та основ наукової критики. Крім того, на ранніх етапах фор­мування національної культури закономір­ним є синкретизм самої науки, яка ще в нерозчленованому вигляді поєднує в со­бі завдання історії, етнографії, фолькло­ристики, мовознавства і літературознав­ства.

Велику роль відіграють в ній фактори і критерії позаестетичні, тоді як естетична функція у самому мистецтві і його теорії починає тільки усвідомлюватися. Специ­фічним для розвитку літературно-естетич­ної і художньо-критичної думки у цей період на Україні було й те, що багато уваги й енергії приділялося доведенню самої можливості існування української мови й літератури.

При всьому синкретизмі згаданих зав­дань літературно-естетична думка і літера­турна критика висунули й обґрунтували основоположну тезу про те, що літератур­ний процес зумовлюється не абстрактними правилами, а суспільно-культурними по­требами часу та історичними завданнями національного розвитку. Література почи­нає виходити із звуженої сфери просвіти­тельського побутовізму, розширює діапа­зон співвіднесення людини із світом. З ро­динного і найближчого до нього побутово­го оточення особистість виходить на рівень зв'язків з усім суспільством, з'являється співвіднесення особистості й народу, суб'єк­та та історії, народу й історії, минулого і сучасного.