Сучасні партійні системи

Під партійною системою розуміється усталена сукупність політичних партій, діючих в певній країні, та система взаємозв’язків між ними. У сучасній літературі поширена типологія партійних систем на сонові сполучення двох критеріїв: кількості існуючих партій та можливості ротації партій (тобто зміни правлячої партії). Можна вирізнити наступні типи партійних систем:

Однопартійні системи – такі, де функціонує одна монопольна або домінуюча політична партія. Отже, однопартійні системи представлені двома головними варіантами:

Перший, коли діє одна-єдина легальна партія, а решта наперед проголошені нелегальними, ревізіоністськими і офіційно заборонені. Така система характерна для тоталітарних або жорстких авторитарних режимів – СРСР до 1989 року, сучасна Куба, північна Корея, Ірак, Лівія, Кенія). Для таких систем характерним є зрощення партійного апарата з державним, спеціальний механізм, який дозволяє партії триматися при владі незалежно від волі народу.

Другий вид однопартійної системи – домінантна або гегемоністська, що позначає наявність провідної, домінуючої партії та низки її сателітів.

Отже, існує одна партія, що відіграє домінуючу роль, постійно знаходиться при владі, а в опозиції до неї знаходяться кілька чи багато дрібних, незначних партій (Китай, Люксембург, Швеція, Японія до 1995 р., Сінгапур, де партія народної дії має 80 місць в парламенті з 81). Домінуюча партія постійно, десятиліттями перемагає в політичній боротьбі, вона найбільша і найпопулярніша, щодо неї важко скласти конкуренцію. Для таких партійних систем характерна стабільність, відсутність внутрішніх конфліктів в однопартійному уряді. Її слабким місцем залишається високий рівень (небезпека) корумпованості.

Двопартійна (біпартійна) система – перевага двох найбільших і найвпливовіших партій (США, Тайвань, Англія). Крім них можуть існувати й інші малі партії, здатні вплинути на баланс сил в парламенті (Канада, Австрія, Нова Зеландія). Так, у Великій Британії, яка поступово вдходить від цієї моделі, треті партії набирають на виборах до 10 % голосів, а їхня кількість перевищує 100. Утім, система вважається дво-партійною, бо влада по черзі здійснюється то однією, то другою потужною партією, а існування третіх сил – їм суттєво не заважає, політична коаліція з ними не потрібна. Правляча партія формує уряд, переможена партія формує легальну опозицію.

Дуже цікавий приклад подарувала Колумбія до 1970 року, в якій дві традиційні партії (Ліберальна й Консервативна) підписали угоду, за якої кожні 4 роки без виборів посада президента по черзі переходитиме від однієї до іншої.

Три партійна або двох-з-половинна (2, 5) партійна система – характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни не може самостійно сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно перебуває у парламенті (Єгипет?).

Близькою до біпартійної системи за політичним значенням є чотири партійна або двоблокова система – тобто наявність блоку правих і лівих партій, які почергово здобувають владу. Часто така коаліція досягається у передвиборчий період і партії вже наперед ділять міністерські портфелі та базові комітети. Подібні договори завершуються створенням коаліційного комітету, який стає вищим надпартійним координаційним органом, а укладені в ньому угоди є обов’язковими (Малайзія).

Багатопартійна система – наявність декількох партія, що відіграють активну роль в політичному житті, і жодна з них не є явно домінуючою. Наприклад, Данія, Нідерланди, Бельгія, Фінляндія, Італія. Політичне життя напружене і різнорідне – формуються і розпадаються різні коаліції. Відтак, сама багатопартійна система може існувати у різних формах:

· Атомізована – партії дрібні й незначні, будь-які коаліції є нестабільними й нетривалими, часто змінюють одна одну; тут виникає поріг, за яким немає потреби знати точну кількість партій (10-20-40 вже не відіграє суттєвого значення) - Таїланд.

· Плюралістична – дуже незначні ідеологічні відмінності між партіями за наявності кількох партій-гегемонів (хоча їх роль формальне не закріплена), відсутність чітких політичних блоків (Литва, Японія, Мадагаскар, таку систему намагався створити Горбачов після скасування ст.6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС).

· Поляризована – конфліктний, напружений стан партійної системи, наявність і правої і лівої опозицій, сильні ідеологічні конфлікти (Чехія, Словаків, Латвія, Франція).

Безпартійна система – існує вкрай рідко. Вона може виникати у випадках:

а) панування традиційних політичних систем, які не передбачають існування політичних партій у їх сучасному розумінні (докапіталістична стадія розвитку);

б) введення державною владою заборони на існування будь-яких політичних партій. Прикладами постійного функціонування безпартійного режиму є саудівська Аравія, Оман;

в) тимчасове запровадження безпартійної системи внаслідок військового перевороту та встановлення військової диктатури. На подібні випадки були багаті 60-80-ті роки – Іран, Нігер, Верхня Вольта.

Але у випадках б) і в) можуть виникати нелегальні партії, причому основна їх діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, які виходять з-під контролю правлячих сил.

Виникає закономірне питання: яка саме з партійних систем є найбільш стійкою та ефективною? Якщо обирати між двопартійною та багатопартійною як такими системами, що характерні для ліберальних, демократичних режимів, то у двопартійних більше переваг. На які саме “плюси” звертають увагу політологи?

По-перше, вважається, що тривало існуюча двопартійна система сприяє пом’якшенню ідеологічних конфліктів між партіями та їх переходом на помірні позиції. На підставі чого робиться такий висновок? Доведено, що основна маса виборців, за голоси яких доцільно боротися – не праві і не ліві за своїми переконаннями (бо праві і ліві свій вибір зробили і мають стійку позицію), а саме – центристи, носії помірних, поміркованих поглядів. Таких виборців найлегше застрахати, відпугнути радикальними поглядами. Тому політична еволюція партійних ідеологій прямує в бік певної уніфікації, відмови від крайніх ідеологічних закликів та акцентування практичних проблем, які стоять перед суспільством і потребують свого зваженого і найменш болючого рішення. У такий спосіб відбувається поступове зближення ідеологічних платформ, згладжування їх ідейного протистояння.

По-друге, партія, що здобула перемогу на виборах має більше шансів сформувати ефективний і солідарний уряд, якому не загрожують кризи і параліч влади, порівняно із урядом багатопартійним, коаліційним. Якщо партій лише дві, відповідно переможниця має більшість місць в парламенті, то винести вотум недовіру уряду і насамперед прем’єру практично неможливо. Він “захищений” стійкою більшістю депутатів-однопартійців. Натомість. Багатопартійним парламентам дуже важко сформувати уряд (а іноді навіть і не вдається цього зробити), вони вимушені обирати нестійку коаліцію.

По-третє, двопартійна система значно полегшує вибір з боку електорату при голосуванні. Цей примітивний на перший погляд фактор є дуже значущим для масової свідомості. З двох партій зробити вибір легше, порівняти й осмислити інформацію щодо них простіше, а отже й більше шансів, що голос виборця не пропаде задарма. Багатопартійність знижує можливість раціонального, осмисленого вибору (виборці “ведуться” на гасла, на назву, на персону лідера, керуються емоційним поштовхом, думками сусідів).

По-четверте, за такої системи підвищується відповідальність за політичне правління. Оскільки партія править одноосібно, то вся відповідальність за прийняті політичні рішення лягає на неї, а в коаліційному уряді завжди є можливість “підставити” своїх політичних партнерів або залучити якусь партію до коаліції без покладання на неї політичних обов’язків. В такому разі вона стає пасивним придатком, не наближуючись до ідеалу відповідального правління.

Слід сказати, що двопартійна система дійсно продемонструвала високу стабільність та ефективність, але у багатьох країнах так конфігурація партій просто неможлива.

На думку багатьох західних вчених в масовій свідомості відбувається “мовчазна революція”, показником якої є нове ставлення до політичних партій взагалі. Нове покоління, яке виросло в умовах миру і добробуту, сприймає свої широкі права і свободи як щось само собою зрозуміле, наперед задане. Відбувся перехід від політичного виборювання цінностей праці, зарплати, освіти, соціального захисту до цінностей самореалізації та особистої свободи. Одними з перших це відчули на собі соціал-демократи, зіткнувшись із проблемою втрати частини електорату, яку перетягнули на себе консерватори, зелені, релігійні партії. Як наслідок, спостерігаємо тенденцію перетворення партій на універсальні політичні течії, що звертаються до всіх груп населення (замість захисту інтересів конкретного класу чи соціальної верстви).

[1] Якобінці (інтереси селянства та міських низів, ремісників, торговців), очолювані Робесп’єром, Маратом, вимагали суду над королем як ворогом народу та його страти, натомість жирондисти (буржуазія, промисловці) вважали, що справа революції закінчена та прагнули врятувати життя королю.