Етика науковця. 1 страница

План

1.Основні соціокультурні передумови виникнення філософії науки та інноваційного розвитку.

2.Філософія науки як навчальниий предмет

3.Проблемне поле філософії науки.

Сучасна наука у багатоманітті її виявів повинна бути представлена філософсько-науковими знаннями не меншою мірою, ніж конкретні проблеми наукових досліджень. Без усебічного її осмислення нині наука з необхідністю примітивізується. Не виявлена, не вивчена у важливіших тенденціях і ознаках, вона стає й небезпечною: небезпечні лженаука і псевдонауковість, невігластво і напівзнання.

З іншого боку, й сучасна освіта, навчально-виховний процес також поступово
деградують, не ретранслюючи способи та зміст наукового мислення, сам дух наукового
дослідництва.

Возз'єднуючий освітні та науково-дослідницькі процеси механізм, ' покликаний блокувати тенденції відставання науки та освіти, формує філософія науки, як навчальна дисципліна. Вона для науки є засобом різнопланово і посутньо визначатися у контексті сучасної культури. Але неодмінно у тому числі - й у статусі об'єкта освіти. Філософія науки, як галузь дослідження, закономірно актуалізує навчально-виховні, освітні потреби й інтереси суб'єкта науки, сучасної культури в цілому. Наприклад, вона сприяє збагаченню наукової ідеології, адекватному визначенню, поглибленому розумінню завдань, іцо виникають у науці й повинні вирішуватись. Але доконечно - із ретрансляцією на суспільство ідеології науки філософією науки, як навчальною дисципліною: лише доведена до суспільного рівня освітньою системою, наукова ідеологія конституюється сукупністю актуальних наукових ідей. Спираючись на них, наукові спілки, дослідники визначають теми, цілі, завдання дослідження, призначення вченого у сучасному світі, природу.і роль науки, науково-пізнавальної діяльності. Розроблювана філософією науки, як галуззю дослідження, наукова ідеологія практично значима і для філософії науки, як навчальної дисципліни. А зреалізована у навчально-виховному процесі формування молодого спеціаліста, науковця, ^ вона також " повертається" до науки. Крім того, філософія науки, як галузь дослідження, формуючи історико-наукові, соціокультурні, епістемологічні, методологічні, аксіологічні, світоглядові знання, відтворює також системний характер науки, одну з важливіших засад наукової ідеології. Філософія ж науки, як навчальна дисципліна, трансформує цей чинник самосвідомості науки, - систематизуючи під відповідним кутом зору зміст освіти.

Філософія і наука - надзвичайно складна, розгалужена, багатопланова проблематика, має історичний, світоглядовий, аксіологічний, епістемологічний, методологічний аспекти, що й акумулюється у відповідному досвіді.. Це результат творчої праці не одного покоління дослідників, цілі пласти знання. Як навчальна ж дисципліна, філософія науки адаптує їх до завдань освітньої системи. Це вл< е відповідь на потреби соціального суб'єкта, коли, з одного боку, розвиток матеріального виробництва, форм духовної творчості немислимі без активного використання наукових знань. А з іншого, зумовлено складністю, неоднозначністю науки, завданнями поглибленого засвоєння вже напрацьованого досвіду її дослідження. Важливо й необхідно його узагальнити, систематизувати, реалізувати, як предмет вивчення, - у статусі навчальної дисципліни. Закономірний результат культури і науки, філософія науки, як галузь дослідження, - об'єктивно необхідний чинник її подальшого розвитку. Філософія науки як навчальна дисципліна ~ ретрансльована засобами освітньої системи і конституйована у формі особистісного знання логіка філософсько-наукових знань.

Особистісне начало нині визначальне для філософського, філософсько-наукового знання і мислення. Як навчальна дисципліна, філософія науки і репрезентує систему наукового знання, науково-дослідницької діяльності особистісно прийнятними. Формування

особистості науковця - не " розчинення" індивідуальності у розмаїтті наукових знань і дисциплін. А возз'єднання інтелектуального потенціалу на основі розвинутих здібностей, інтересів науковця. Це особистісно здійснюване " розчинення" наукових ідей. Адл< е і в науці, і в філософії науки, як напрямі дослідження, нині істотна роль за дослідником. Особистісне начало є наскрізним, скажімо, для суб'єкт-об'єктного відношення у сучасній науці, при визначенні предмета філософсько-наукового дослідження; у реалізації мети, завдання, функцій філософії історії науки, історико-наукових досліджень, при відборі таго, що описує історик науки, виявленні, систематизації історико-наукових фактів, виробленні самого поняття історико-наукового факту і т.д.; критерії раціональності, яких дотримується дослідник. І це є відображенням особистісної позиції науковця (наприклад, обстоюваної ним концепції історико-наукового знання). „Наскрізним" - у тому числі і як формування особистості, рівня її професійної, загальнонаукової підготовки у системі освіти.

Засвоєння філософсько-наукової проблематики у процесі навчання є тим " живим містком", що возз'єднує у особистісно-творчому досвіді науку та філософсько-наукові знання. Цей досвід також постає дієво культурозначимим завдяки його тематизації у відповідній навчальній програмі.

Предмет філософії науки як навчальної дисципліни - закономірне продовження і" ї як галузі спеціальних знань і напрямку досліджень до потреб розвитку, збагачення особистості. Філософія науки — це, з одного боку філософський напрямок, який досліджує особливості науково-пізнавальної діяльності, з іншого, — розділ філософії, що вивчає науку як специфічну сферу людської діяльності та систему знань, що розвивається. Є різні інтерпретації поняття „філософія науки":

• це філософія, що опирається на результати й методи науки (Р.Карнап, М.Бунте, А.Уайтхед);

• це посередник між наукою й гуманітарним знанням (Ф.Франк, М.Вартовский);

• це методологічний аналіз науки (Г.Р.Харре, М.Б.Хессе, І.Лакатос, Л.Лаудан);

• це ідеологічна спекуляція на науці, шкідлива для науки й суспільства (П.Фейерабенд);

• це виявлення передумов наукового мислення й діяльності;

• це метанаукова методологія, що визначає, чим наукове пізнання відрізняється від інших способів пізнання;

• це синонім наукознавства, дисципліна, що включає в себе методологію, історію й соціологію науки.

Як розділ філософії, філософія науки сформувалася в середині XX ст. з метою осмислити соціальні й культурні функції науки в умовах науково-технічного прогресу.

Філософія науки як філософський напрямок існує із середини XIX ст., і заснована працями позитивістів О.Конта, Дж.С.Мілля, Г.Спенсера.

Основна проблематика філософії науки перетерпіла істотні зміни за час існування цього напрямку.

• На першому етапі (друга половина XIX ст.) головна увага приділялася дослідженню психологічних характеристик і індуктивно-логічних процедур досвідного пізнання.

• На другому етапі (перша третина XX ст.) відбувалося осмислення революційних змін у засадах науки на рубежі століть (Е.Мах, М.Планк, А.Пуанкаре, А.Ейнштейн, Н.Бор). У центрі уваги виявилися змістовні засади науки. Розроблялися проблеми детермінізму, співвідношення динамічних і статистичних закономірностей, простору й часу, єдності наукового знання й побудови цілісної наукової картини світу. Обговорювалася проблема демаркації, поділу науки й метафізики, математики й природознавства, соціально-гуманітарного й природничого знання. Вивчалися проблеми співвідношення аналізу й синтезу, індукції й дедукції, логіки й інтуїції, відкриття й обгрунтування, теорії й фактів.

• На третьому, аналітичному, етапі (друга третина XX ст.), переважали питання аналізу мови науки (Віденський гурток і Берлінська група — М.Шлік, Р.Карнап,

Х.Рейхенбах). Неопозитивіська філософія науки прагнула усунути з мови науки „псевдонаукові" твердження й уніфікувати науку на основі мови фізики. Розглядалися проблеми побудови всієї науки на фундаменті виключно емпіричного знання, проблеми теоретичної обумовленості досвіду; проблеми верифікації, фальсифікації та ін. Сучасний, постпозитивіський етап, що розпочався в 50- 60-е роки XX ст., характеризується увагою до історичної динаміки знання й до соціокультурних детермінантів пізнання, різноманіттям методологічних концепцій і їхньою взаємною критикою,.визнанням відносності норм науково-пізнавальної діяльності (Т.Кун, К.Понпер, С.Тулмін, І.Лакатос, Дж.Агассі, П.Фейерабенд). Обговорюються проблеми росту наукового знання, вводяться поняття парадигми, несумірності теорій, неявного знання, тематичного контексту.

Лекція 2. Основні етапи становлення науки

План

1.Розвиток науки епохи Античності.

2. Середньовічна наука.

3. Наукова революція епохи відродження та Нового часу.

4. Особливості класичної та некласичної науки. 5.Постмодерний період.

В кожну історико-культурну епоху існувало знання як необхідний цивілізаційний атрибут. Воно могло мати різну форму: форму науки, окремих наукових ідей або донауковий рівень. Щоб зрозуміти продукування та існування знання за різних визначених умов необхідно вивчити широкий теоретичний та культурний контекст, але наукові ідеї зявляються у єдності з культурно-історичним універсамом.

в країнах стародавнього Сходу(Ст.. Єгипет, Ст.. Індія, Вавілон, Китай) існував донауковий рівень знання. Наука тут не стала соціальним інститутом і формою пізнавальної діяльності.

Проблема переходу від донаукового рівня знань до появи наукового пов'язана з розвитком знань і суспільства.

Перші наукові ідеї були пов'язані з розвитком античного суспільства.

Донаукового періоду доби Античності, особливості - відсутність суспільної інституалізації науки. Наукові ідеї античної історії зявляються як доповнення до філософських ідей і існують в межах філософських систем.

Перші наукові ідеї - у філософії Фалеса, Геракліта, Демокріта. Передумови виникнення наукових ідей - плюралізм думки у давньогрецькому (полісі) суспільстві. Громадянин мав довести, виступаючи на народних зборах справедливість своєї позиції.

Перші наукові програми зявились в період Високої класики 5-Зст до Р.Х.), які відіграли визначну роль у появі наукових ідей античного і середньовічного універсаму. Вони були репрезентовані у творчості Демокріта, Платона, Аристотеля. Особливості:

1. фізичний характер (поняття атомів і порожнечі - в основі механічних чинників усіх змін у природі)

2. наочність

Друга наукова програма - програма Платона - протилежна демокрітівській. Особливості:

увага зосереджується на математичних поняттях

достовірність знань повязується з розкриттям математичних структур природного світу Третя наукова програма - програма Аристотеля Особливості:

дає цілісне осмислення космосу зростання уваги до окремих галузей знаньрозуміння цілого - основа для розгляду окремого досвід людини не є чимось хибним, а є недостатнім завдання філософії- у правильній інтерпретації досвіду.

В останній період розвитку Античної філософії - в період еллінізму виникає наука близька до сучасного типу.

Середньовічна наука.

Середньовічна наука існувала у вигляді алхімії, та ін.. незвичних формах. Але форма не завжди є вирішальною для науки. (П.П.Гайденко), оскільки лише у 19ст. зявляється звична для сучасної людини форма побудови наукових знань.

Важливе значення мала перша схоластика, як одна з перших форм наукових знань (Альбер Великий, Фома Аквінський).

Значення: відбувся поділ на науку, філософію, теологію.

Специфіка середньовічної наукової програми:

1. розвиток ідей Платона і Аристотеля

2. розвиток наукових досліджень в університетах (культурний феномен середньовіччя)

3. зародження традицій європейської вищої освіти і науки

4. започатковуються основні форми навчального процесу: семінари, лекції, колоквіуми, диспути, заліки, іспити.

Університетами (з лат. - спільнота) спочатку називались вчені корпорації, що поєднували викладачів і студентів. Важливою ознакою наявності вищої освіти є загальновизнане право відповідної освітньої установи надавати своїм випускникам наукові ступені магістра або доктора.

Наукова революція епохи відродження та Нового часу

У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст. відкрило період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі мануфактури. XVII ст. для більшості європейських держав було століттям перемоги нових економічних — капіталістичних — відносин.

Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, " чудо", а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з" явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історично інституалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало " соціального виміру".

Особливості становлення експериментальної новоєвропейської науки.:

виокремлення окремих галузей дослідницької діяльності та галузей знання в 17ст. в Лондоні був затверджений статут першої наукової спільноти принципово нового типу - Лондонського королівського наукового співтовариства (їх девіз - " нічого зі слів", що свідчить про розуміння необхідності підтвердження теоретичних результатів експериментальними).

поява науки у структурованій формі 9поєднання окремих дослідників у єдину спільноту.

спільна система наукових комунікацій

Ці події мали революційний характер. Роль наукового співтовариства:

· наукові дослідження, а не викладацька діяльність стають провідними і- визначають характер науки як специфічний спосіб життя людини

· через систему власних засобів впливає на характер і напрямок роботи науковця

· забезпечує ретельну перевірку отриманих знань та надання їм прийнятої форми

· забезпечує трансляцію отриманих знань за свої межі - для суспільного використання

З кін. 18-до кін. 19ст. відбувався бурхливий розвиток науки та процес спеціалізації і диференціації знань на окремі наукові дисципліни.

Отже, класичний образ науки набутий в багатьох галузях природознавства в 19ст спирався на відносну замкнутість окремих наук, яка приводила до їх ізольованості. Завданням 20ст. є подолання негативних наслідків цієї замкнутості шляхом вдосконалення наукових комунікацій.

Особливості класичної та некласичної науки

Етап " класичної науки" охоплює період з 17ст. по 20-ті роки 20ст.

Особливості:

прагнення до завершеної системи знань, що фіксує істину в остаточному вигляді (орієнтація на класичну механіку)

механіка розглядається як універсальний метод пізнання навколишніх явищ, що в результаті давав систематизоване знання, і як еталон усякої науки

виключено з результатів пізнання випадковості і імовірності як показники неповноти знання

відмовлення від обліку особливостей спостереження та експерименту

субстанціональність •- пошук праоснови світу

інтерпретація наявного наукового знання як абсолютно достовірного

розуміння природи пізнавальної діяльності як дзеркального відображення дійсності

не визнавалася якість специфіки життя в світі

організм розумівся як механізм, що функціонує за законами Ньютона

місце релігійних поглядів зайняли раціоналізм, що висунув концепцію людини як вищої форми розуму, заклав основи світського гуманізму; і емпіризм - матеріальний світ як єдина реальність, заклав основу наукового матеріалізму

на вищий щабель підіймається природознавство

Найважливішою проблемою науки стає синтез знання, пошук шляхів єдності наук, співвідношення різних методів пізнання.

Отже, результати відкриттів в 19ст. залишалися в рамках класичної науки, яка була заснована на метафізичних філософських передумовах.

Сучасна наука пов'язана з квантово-релятивістською картиною світу. За всіма характеристиками вона відрізняється від класичної, тому її називають некласичною. Особливості:

Ø єдність сучасної науки, яка закладена у своєрідності стратегії досліджень, формі постановки і вивчення проблем

Ø спосіб і одержання знань

Ø відмова від споглядальності

Ø посилення математизації

Ø збільшення фундаментальних досліджень

Ø вивчення невідомих раніше типів реальності - квантова механіка, віртуальна реальність

Ø взаємопроникнення факту і теорії та неможливість відділення емпіричного від теоретичного підвищення рівня абстрактності та втрата наочності

Ø розвиток біосферного класу наук і нове відношення до феномену життя, яке є закономірним результатом розвитку матерії

Ø відмова від класичної механіки, як ведучої науки.

Основні відмінні риси класичної та некласичної науки:

вплив дослідника та приладів на проведений експеримент. А не пасивна роль доповідача та експериментатора

класичний механістичний детермінізм замінився сучасним імовірним детермінізмом, що припускає варіативність картин світу

пошук кінцевої матеріальної першооснови світу змінився думкою про неможливість це зробити

новий підхід до розуміння природи ґрунтується на визнанні активності дослідника, який дієво формує її образ

наукове знання не розуміється як абсолютно достовірне. Але тільки як відносно істинне, яке міститься в безлічі теорій

визнання залежності властивостей предмету від конкретної ситуації, в якій він знаходиться

відмова від ізоляції предмета від навколишніх впливів

динамізм

Постмодерний період.

Сьогодні стан науки та інших сфер культури характеризується поняттям «постмодерн».

Постмодернізм відкидає виділення якоїсь однієї сфери людської діяльності або однієї риси у світогляді в якості ведучої. Все, що створене людиною є частиною її культури, виконує свої власні задачі, але має свої межі застосовності.

Постнекласична наука повинна усвідомити межі своєї ефективності і плідності, визнати рівноправність таких сфер людської діяльності як релігія, філософія, мистецтво, визнати можливість та ефективність нераціональних способів освоєння дійсності.

Постмодерністська наука цікавиться образом самої себе як соціокультурної реальності, включає в свій предмет людину, допускає елементи суб'єктивності в знанні. Іде -сучасна тенденція гуманізації науки. Отриманий образ не є остаточним, він орієнтований на безперервне відновлення.

У минулому наука виступала як монологічна форма знання інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. У постмодернізмі спостерігач усвідомлює себе частиною досліджуваного світу і активно взаємодіє з об'єктом. Пізнання постнекласичної науки -діалогічне.

Основною ідеєю постмодерна є ідея глобального еволюціонізму. Світ складається не з цеглинок, а з сукупності процесів. Істотною рисою постмодерну є комплексність - стирання граней між науками, розвиток міждисциплінарних досліджень. Основні моделі історичних реконструкцій науки: історія науки як поступальний прогресивний процес історія науки як розвиток через наукові революції історія науки як сукупність індивідуальних ситуацій (кейс стадіз)

Тема лекційного заняття 3. Філософія науки: походження та основні етапи розвитку

План

1.. Загальна характеристика та основні ідеї „першої" та „другої" хвилі позитивізму.

2. Другий етап розвитку філософії науки - конвенціоналізм А. Пуанкаре.

3. Сцієнтичні напрямки у філософії XX ст.: неопозитивізм та Марбурзька школа неокантіанства.

4. Динаміка росту наукового знання у постпозитивізмі.

Загальна характеристика та основні ідеї „нершо'г" та „другої" " хвилі позитивізму.Заснував позитивізм є О.Конт (1798-1857) своєю працею „Курс позитивної філософії" (1830-1842). Згодом ідеї вченого були підхоплені Дж.Міллем та Г.Спенсером, які поділяли думки про те, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно увійде у сукупність наук. Для цього необхідно змінити предмет та методи філософії.

Вчені переконанні, що предметом філософії може бути науковчення, яке чітко визначає особливості та сутність науки, свідомо розробляє методологію наукового пізнання, а головне філософія не повинна своїми методами докорінно відрізнятися від інших наук; щонайменше вони повинні бути такими ж точними та піддаватися перевірці.

Основні ідеї позитивізму можна узагальнити відповідним чином:

• заперечення метафізики, яка шукає першооснови, адже справжня наука не виходить за сферу фактів;

• не існує меж науковому пізнанню, а наука є всемогутньою;

• суспільство також підлягає науковому пізнанню (наука про суспільство соціологія;

• розвиток науки, техніки та соціології є запорукою суспільного розвитку.
Подальша криза механіцизму та традиційної гносеології призвела до виникнення

„другої хвилі" позитивізму, найвизначнішими представниками якої стали Е.Мах та Р.Авенаріус, які рухаючись у руслі позитивізму (вважаючи, що філософія є наукою про наукове знання) фактично звели філософію до методології наукового пізнання. Висхідною точкою пізнання вважалися не факти, а „нейтральні відчуття, однак згодом ця думка була повністю спростованою.

До безперечних досягнень другого позитивізму можна віднести:

• обґрунтування кантівської думки про те, що об'єкт не існує без суб'єкта та опосередкований його пізнавальними можливостями;

• аналіз пізнання з т.з. „економії мислення" (внаслідок систематизації, типологізації та схематизації наука спрощує дійсність для більш ефективного і'ї пояснення; у сучасній науці це логічність та простота гіпотез);

• критика абсолютизму класичної механіки.

Другий етап розвитку філософії науки - конвенціоналізм А.Пуанкаре.

Поряд зі спеціальними дослідженнями А.Пуанкаре є засновником концепції конвенціалізму. Конвенціалізм (угода) — напрямок, який проголошує, що в основі наукових теорій лежать угоди (конвенції) між ученими. Вони обумовлені зручністю й простотою і не пов'язані з критеріями істинності. В основі конвенціалізму лежать наукові відкриття, які показували, що наукові теорії втратили характер „копій" реальності й перетворилися у теорії, що констрзтоють штучні реальності. В таких теоріях зростала роль неемпіричних критеріїв істини і фактора довільного вибору вченого.

Концепція помірного конвенціалізму А.Пуанкаре викладена у двох роботах „Наука й гіпотеза" і „Цінність науки", де стверджується, що в основі науки лежать такі засновки, які варто розуміти як конвенції, за допомогою яких учені вибирають конкретний теоретичний опис фізичних явищ серед ряду різних однаково можливих описів. Найбільше значення тут відводиться гіпотезам, які з одного боку можуть бути підтверджені досвідом, і стають істинами, інші спростовуються і відкидаються, треті не приводячи до помилок є просто корисними. Науковими підставами для виникнення конвенціоналізму стали різні геометричні системи (Евкліда, Лобачевского тощо), які співвідносилися з досвідом, однак встановити їх істинність практично не можливо, оскільки не можливо однозначно сказати, яка з них відповідає дійсному простору. Згодом на основі критичних зауважень до своєї концепції А.Пуанкаре прийшов до висновку, іцо відбір наукових концепцій відбувається на основі їх ефективності або емпіричного контролю (тобто, факти були визнані критерієм істинності наукових теорій).

Безперечним здобутком конвенціоналізму було звільнення наукових концепцій від жорсткої залежності від сфери фактів (як того вимагали позитивісти), та відкривав можливості для наукової уяви, однак така позиція таїла загрозу заперечення об'єктивності науково знання.

Сцієнтичні напрямки у філософії XX ст.: неопозитивізм та Марбурзька школа неокантіанства.

У XX ст. позитивізм не втрачає своїх позицій і продовжує розвиватися в межах неопозитивізму та ностпозитивізму.

Неопозитивізм (або третій позитивізм)виник у 20-х рр. XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на вирішення філософсько-методологічний проблем науки. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні філософські школи.

1. Віденський гурток (1922).

Представники: М.Шлік, О.Нейрат, Р.Карнап, Г.Рейхенбах, А.Айєр. Основною метою Віденського гуртка було:

• звести філософію до логічного аналізу мови науки;

• піддати філософське та наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, основні засади якого сформував М.Шлік: виходячи з того, що будь-яке наукове знання є узагальненням „чуттєво-даного", він вважав, що всі наукові знання має бути зведені до „чуттєво-даних".

Верифікація (перевірка на істинність) передбачала:

• виділення провідних положень певної теорії;

• зведення до простих неподільних, „атомарних" суджень;

• виділення у реальності „атомарних" фактів;

• співставлення „атомарних" суджень з „атомарними" фактами;

• обґрунтування отриманих результатів.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істи нність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість зіставити постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. Основним завданням філософії було, за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених сенсу висловлювань.

2. Львівсько-варшавська школа (К.Айдукевич, Я.Лукасевич, А.Тарський,
Т.Котабринський) характеризувалася:

• негативним ставленням до ірраціоналізму;

• прагнула до зближення філософії та науки, внаслідок надання філософським міркуванням логічно точного статусу;

• логічним плюралізмом (різноманітні логічні системи здатні створювати різноманітні онтологічні системи);

• раціоналізмом, суть якого полягала у семантичному аналізі мови науки і філософії (через усунення двозначностей та неточностей).

Львівсько-варшавська школа була ідейно неоднорідною. її окремі представники розвивали феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціональну концепцію наукових теорій (К, Айдукевич) тощо.

Філософія лінгвістичного аналізу (Д.Мур, Л.Вітгенштейн, Г.Райл, П.Стросон,
Д.Остін тощо) відмовилася від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має
виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми можуть бути подані у вигляді
дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів.

Концептуальною основою всієї сцієнтичної філософії став твір Л.Вітгінштейна

„Логіко-філософський трактат" у якому стверджувалося, що дійсність являє собою не більпіе, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності. Точність знання забезпечується точністю використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Зважаючи на неоднорідність непозиттивізму, його головними рисами були:

• за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

• основна увага зверталася па аналіз структури наукового знання;

• відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

• обґрунтування ідеології демаркаціоналізму, тобто розмежування наукового та ненаукового знання;

• методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого наукового твердження.

Неопозитивізм мав принципове значення для розвитку філософії науки внаслідок того, що:

• виділив науку як знання та діяльність;

• здійснив аналіз співвідношення філософії та науки;

• розкрив взаємозв'язок науки та суспільства;