СВ6.Інфляція-суть,причини,наслідки,антиінфляційні методи

Інфляція — знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми товарних цін, що виявляється у їх зростанні.

Знецінення грошей відбувається стосовно товарів, іноземної валюти і золота. Але не завжди зростання цін є інфляцією, наприклад, якщо ціни зростають унаслідок збільшення вартості сировини, електроенергії, що призводить до збільшення витрат виробництва, вартості товарів. Можлива також ситуація, коли для підвищення якості продукції необхідні більші затрати праці. За відповідного зростання цін і кількості грошових знаків порушення грошового обігу не відбудеться. Зростання ж цін, спричинене надмірною грошовою та кредитною емісією, порушенням законів грошового обігу, є наслідком знецінення грошей. В цьому разі відбувається інфляція.

Явище інфляції відоме давно, приблизно з IV—НІ ст. до н.е., або з моменту, коли роль грошей стало виконувати срібло. У докапіталістичну епоху знецінення грошей було наслідком втрати довіри до монет, у яких при карбуванні закладалося менше металу (порівняно з офіційно встановленою кількістю), або наслідком зниження вартості виробництва золота. Але така інфляція мала обмежений характер.

Основними показниками інфляції є рівень зростання цін, який, у свою чергу, вимірюється індексом цін. Так, при зростанні цін у 100 разів в Україні в 1993 р. індекс цін становив 10 000%. Індекс цін визначається відношенням поточних цін до цін базисного рівня (за який беруть рівень цін у певному році попереднього періоду у відсотках (множиться на 100%).

Головними причинами інфляції на вищій стадії капіталізму є такі фактори, як монополізація економіки (зокрема, процеси монополістичного ціноутворення), зростання державних затрат на воєнні цілі, широке використання дефіцитного фінансування, надмірна кредитна емісія, зростання кількості безробітних та ін. Деякі з них впливають і на інфляційні процеси в Україні. Однак інфляція в нашій державі, як і в інших країнах СНД, має свої специфічні причини, основними з яких є:

1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами " А" (виробництво засобів виробництва) і " Б" (виробництво засобів споживання). Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції становила 60, 5 %, то у 1989 р. — лише 30 %. В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи " Б" скоротилася з 30 до 24 %. Це означає, що в галузях групи " А" виробляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи " А" отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної;

2) надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазначалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на виробництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобуття незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась поспішна, необгрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей;

3) значна монополізація економіки України. В Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %;

4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верховної Ради у 1992—1994 рр., які збільшували дефіцит державного бюджету. Нічим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн 325 млрд крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Головною причиною інфляції в Україні у 1991—1993 рр. була не виважена грошова емісія;

5) численні посередники між виробниками і споживачами. В Україні може бути до п'яти посередників, внаслідок чого ціна товару зростає у кілька разів. У 2003 р. перепродаж товарів в оптовій торгівлі монополістичними структурами (їх налічувалось 350) становив дві третини оптового товарообігу, внаслідок чого " розкручувались" ціни всього торговельного ланцюга;

6) швидке руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи, запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розпад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес та ін.

Крім внутрішніх причин інфляції, існують і зовнішні фактори. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Згідно з оцінками спеціалістів подорожчання нафтогазової групи енергоносіїв на 1 % зумовлює зростання оптових цін у промисловості на 0, 23 %, у всій економіці — на 0, 22 %. Зовнішніми причинами інфляції в Україні є необгрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют, доларизація української економіки. Вступ в ЄС вимагає обмеження річного рівня інфляції до 2 %.

Розрізняють три види інфляції:

1) " повзуча" — ціни зростають у незначному обсязі (до 5 % на рік);

2) " галопуюча" — ціни зростають за рік на 10 % і дещо більше;

3) " гіперінфляція" — ціни зростають на 1—2 % щоденно.

Боротьба з інфляцією. Для зупинення інфляції застосовуються різні заходи. Звичайно, боротьба з інфляцією повинна розпочинатися з визначення виду і причин інфляції. В умовах подавленої інфляції попиту необхідно в першу чергу призупинити зростання доходів; звільнити ціни на продукцію, яка виробляється багатьма виробниками, що не контролюються монополіями. Якщо буде лібералізовано всі ціни без обмеження зростання номінальних доходів, то подавлена інфляція попиту перетвориться у відкриту. Цим скористаються олігополії, як це було в Україні в 1992 р. Звільнення цін можливе і виправдане тільки на продукти виробників, які не контролюють ринку.

При відкритій інфляції попиту треба, використовуючи обмежувально-кредитну грошову політику, усунути всі причини, що зумовлюють перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією. Але спочатку слід запровадити жорстку регламентацію або заморозити ціни на ресурси і продукти, які постачаються монополіями, а також установити контроль за процентними ставками комерційних банків і знизити надмірні податки.

Щоб антиінфляційна політика не руйнувала економіки країни, необхідно:

1) обов'язково передбачати ефективне регулювання цін на продукцію олігополій;

2) помірно стримувати зростання грошової маси, не доводячи до платіжної кризи і штучного надвиробництва;

3) зменшити податковий прес;

4) посилити контроль за діяльністю комерційних банків, зокрема за їх процентною ставкою.