В оборону хліба

Юначе мій, чиєїсь мами сину,

Зодягнений на джинсовий мотив, -

Я аж завмер, коли ти... півхлібини

«В дев’ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...

Футбол, як бачиш, - не солодка гра!

Перепочинь. Та поговорим, сину,

Бо є про що. І - вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,

Скажу:

коли ти замахнувсь ривком

Ударить хліб,

твоя весела кеда

Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,

що потемніло в оці

І по державні крайні рубежі

У всіх, безхлібних в сорок шостім році,

Від жаху похололо у душі.

А у батьків, які на полі ратнім

Ділили хліб, мов долю, у бою,

Озвалися старі солдатські рани

І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки

Котив хлібину, як футбольний м’яч, -

Так лагосніт, затужили руки,

Немов по них ти потоптавсь навскач...

Ми всі із хліба виростали, сину,

Із праці себто - чуда із чудес, -

Вона ж і народила в нас Людину,

Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло

До братнього трудящого коша.

Ми в нім шануємо не тільки діло,

У нім - народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:

Ти можеш лущить м’яч, немов горох,

Але коли ти замахнувсь на душу -

Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

КРИЛА (Поема)

Потяглися журавлі

вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

А один, як сирота,

гірко плакав

З перебитим у лікті крилом.

А ішов собі хлоп’як через луки.

Запримітив сірому здаля.

Він узяв, як дитину,

на руки

І додому приніс журавля.

Поселив за комодом в куточку.

(Звідти смішно стирчав йому ніс).

Мати вишила журавку сорочку.

Батько кеди з крамниці приніс.

Стало швидко крило заживати.

І, коли відгуляла зима.

Якось вийшов цибато із хати,

Стрепенувся, злетів

Похилився хлоп’як біля ґанку.

Від зажури ще більше змалів...

Коли це вересневого ранку

Повен двір прибуло журавлів!

Вийшов з гурту у кедах цибато

І сказав хлоп’яку:

- Не журись!

Щовесни прилітатиму, брате,

Бо крилом я до тебе приріс.

ІІ

Отак вони й росли, як близнюки.

Навчив журавлик хлопчика літати.

Коли село хилилося до сну,

Вони удвох виходили на луки,

І журавель розповідав малому

Про Африку, про Ніл і піраміди,

Що вельми схожі на стоги тутешні,

Про модно розфарбованих папуг,

Які по-людськи вміють говорити.

І ще про різні дива та дива,

Що і перо журавки не опише!

А потім над селом вони злітали,

І зорі їм ховалися під крила,

І так обом їм хороше було!

Незчулись, як хлоп’як закінчив школу,

І якось він надвечір у леваду

Прийшов не сам.

І журавель сказав їй:

«Щаслива ти. Достойна в тебе пара.

Я вас обох приймаю. І - люблю».

О, як утрьох їм високо літалось!

І так у світі хороше було!

III

А поруч жив сусіда-завидюх.

Стояла в нього на два ґанки хата.

Добра усякого - аж розпирало

Суцільний мур.

Лиш де-не-де у шпари

Вужами витикалися антени.

Дітей у нього не було.

Зате

Мав сад, задушений глухим парканом.

(Той сад здаля минали солов’ї).

Собаки не любили його, страх!

Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,

А де ступав, - там не росла трава...

***

Якось опівночі петляв по луках;

Щось крадене за пазухою ніс.

Аж гульк - з туману виринула з’ява.

То був журавлик.

Він до чоловіка

За звичкою довірливо ішов.

(Бо думав же-людина)...

Зеленим люто засвітились очі:

«Ага, так ось хто вистежив мене?!

То на ж тобі!» - Ціпок зловісно свиснув.

І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.

***

Ішов по луках весело юнак

На зустріч із своїм цибатим братом.

Та зопалу об щось м’яке спіткнувся.

Під ноги глянув - сполотнів, як місяць:

Лежав долілиць мертвий журавель.

Припав до нього

і сахнувся дико,

Коли у мертвім оці журавля,

Як в дзеркалі, своє лице угледів,

Що просто на очах старшо важко:

Одна по одній зморшки проступали,

Кришились зуби, западали щоки, -

І він ставав столітнім, древнім дідом.

А потім щось під серцем обірвалось,

І сич зареготав, як потурнак:

«Уже тобі ніколи не літати!»

Повів незрячим поглядом.

Нараз

Опікся оком об ціпок терновий -

І все до скрику зрозумів. Усе!

IV

Сусіда саме, приховавши кражу,

Уже до сну збиравсь.

Коли це

Примарно тихо прочинились двері,

І хтось нечутно перейшов поріг.

Він придивився - і здерев’янів:

Стояв юнак, сивіший від туману,

З обличчям сірим, як сира земля,

А з правого плеча звисало в нього

Замість руки надламане крило.

Повільно, ніби в напівзабутті,

Він лівою господарю простяг

Ціпок терновий... у крові по лікоть.

«Не я! - завив господар, наче вовк, -

Свят-свят, не я!!!» -

він кинувсь до дверей

І остовпів: як завше,

на колоду

Вони заперті наглухо були.

Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...

Щовечора усі, як є, замки

Перевіряв руками і зубами,

Але щоразу, саме опівночі,

На роковім дванадцятім ударі

Незрима сила прохиляла двері,

І на порозі виростав юнак

З обличчям сірим, як сира земля,

Сивіший від туману.

А з плеча

Замість правиці

важко опадало

Крило.

Повільно, ніби в напівсні,

Лівицею господарю підносив

Ціпок терновий... у крові по лікоть...

Щоночі дядько, як у пастці вовк,

Метався, бився об замки пудові,

Нікого не знаходячи.

І врешті

Зламався, як ціпок... у лікті.

V

Одного дня, обходячи людей,

Поза хатами він прокравсь до суду

І, захлинаючись, шептав:

v«Це я!

Це я... убив.

О, знову він іде

По мене, той...

з крилом замість руки!

Сховайте... А як треба - посадіть.

Та тільки ж не навсправжки,

а для ока.

Мо’, пересиджу, доки т о й... забуде!»

***

Старий суддя замислено дививсь

Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.

У нагородній планці ордени

На піджачку пліч-о-пліч спочивали.

Коли зарослий, вовкуватий дядько,

Як злодій, скрадливо переступив

Крутий поріг суворої кімнати, -

Криваво засвітились ордени,

Усі як с. А їх було дванадцять.

Суддя дививсь повз дядька. Говорив,

Мов сам до себе: «Бач, схотів чого:

В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...

Не вийде, дядьку,

Ти таке вчинив,

Що і статті у кодексі немає,

За котрою судили б ми тебе.

Ти ж найсвятіше -небо, - дядьку, вбив.

А це вже вище від людського суду.

Хіба що совістю тебе скарать?

Так і її ти вже давно продав

Втридорога... із салом на базарі.

Ото хіба іще зостався страх.

То хай хоч страх тебе щодня вбиває:

Він, слава Богу, не підсудний нам!»

***

Потяглися журавлі вдалеч плавко.

Доганяв їх листопад за селом.

Тільки сивий чоловік тихо плакав,

Юний... сивий чоловік німо плакав

З перебитим у лікті крилом.

«О слів жорстока і солодка влада! Не опечись на їхньому вогні...» — застерігає Борис Олійник в одній зі своїх поезій. Насправді з давніх часів люди знали, яку велику владу має слово. Словом можна скалічити і зцілити, словом руйнують та створюють. Усе, що навколо нас, — так чи інакше Слово.

Але поетичним словом навряд чи можна обпектись, бо Слово, сказане поетом, як і мистецтво взагалі, має очищувальну та виховну силу, воно допомагає жити і творити, дає наснаги, натхнення та ентузіазму. Поезії Бориса Олійника прості, легкі та прозорі, частіше письменник звертається до простих життєвих образів і тем, ніж до філософствування, але його слова влучні і виважені, дбайливо дібрані і ніколи не є порожніми. Сам Борис Олійник говорить, що поетична творчість складається з поодиноких спалахів натхнення та безкінечної духовної роботи над собою.

Ти — весь у слові, як у сповиткові,

З колиски до калини при горбі...

І вже коли ти похитнувсь у слові,

Вважай, що похитнувся у собі.

Такого великого значення надає поет Слову. І за допомогою поетичних слів та образів, завжди зважаючи на силу сказаного слова, Борис Олійник створює свою лірику, багатогранну за темами та єдину за стилем, насичену фольклорними мотивами, зрозумілу та близьку читачеві.

Великого значення надає поет у своїй творчості темі спадкоємності поколінь. Часто у газетах чи критиці використовують поширений мовний штамп «поет вийшов з народу», «поет — виходець з народу»... Дізнавшись біографію Бориса Олійника, я теж хотів так написати, але вчасно схаменувся: так, Борис Олійник народився у селянській родині на Полтавщині, але він не є «вихідцем» з народу, бо нікуди він не виходив. Борис Олійник народився серед народу і залишився з ним на все життя, єдиним із народом, оспівуючи його просту життєву мудрість у своїх поезіях:

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто — по духу! — сучий син.

У багатьох своїх поезіях Борис Олійник говорить про життя людини, про те, як слід жити, які принципи обрати собі за кредо. Поет наполягає на тому, що кожна людина повинна сповідувати активність та відповідальність у своєму житті, не ховатися в тінь, не жити за принципом «хати з краю», а служити певній ідеї і своєму народові, усьому людству. Найстрашніше, що може статися з людиною, на думку Бориса Олійника, — це духовне зубожіння, втрата мотивів для боротьби й втрата ідеалів:

Страшно безсило-малим

Чути себе перед смертю.

Але страшніше, коли

Ні за що вмерти.

Батько Бориса Олійника загинув на війні, хлопець ледь пам'ятав його, але від батька майбутньому поетові залишилось «загострене почуття обов'язку та залізне правило і право: не спекулювати на добробуті держави і людській співчутливості». Певну автобіографічність знаходимо у творах про війну.

Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів.

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть...

І доки є пам'ять в людей і живуть матері,

Допоти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

Творчість Бориса Олійника надзвичайно різноманітна, але більшість його творів характеризується близькими до фольклорних образами та стилем, легкістю ритміки, утвердженням зв'язку поколінь та найкращого у людині, а найвище призначення істоти на землі, за Борисом Олійником, — бути корисним людям та творити добро.

٭ ٭ ٭

Коли вже народився ти поетом, —

За все відповідай у цім житті.

Борис Олійник

Він належить до покоління поетів, яких називають шістдесятниками. Справді, на початку 60-х років слідом за Дмитром Павличком та Ліною Костенко почувся і його голос у злагодженому хорі Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Володимира Коломійця, Ірини Жиленко, інших молодих та завзятих, які стали сівачами на ниві красного письменства.

Дитинство Бориса Ілліча Олійника, який народився 22 жовтня 1935 року, минало в селі Зачепилівці на Полтавщині. Війна поклала суворі рубці на дитячі літа Олійника та його ровесників. Батько майбутнього поета загинув на фронті.

Рано полюбив хлопець художню літературу. Ще учнем п'ятого класу побачив свого вірша в районній газеті, а згодом став її активним позаштатним співробітником.

Закінчивши Новосанжарську середню школу, Олійник у 1953 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету. Студент віддавався улюбленій літературній роботі, друкував вірші в республікан-ській пресі. На Всеукраїнському поетичному конкурсі 1957 року його твори зайняли перше місце.

Чимало творів Олійника мають конкретних адресатів. Цією увагою до змалювання образів реально існуючих сучасників позначена вже перша його збірка «Б'ють у крицю ковалі» (1962). У вірші, що дав назву книжці, опоетизовано ковальську працю як вісника добрих перемін у житті людей і в природі.

Його друга збірка «Двадцятий вал» відзначена республіканською літературною премією імені М. Островського

(1964), а книга «Стою на землі» — Державною премією СРСР (1975).

Кожна нова книжка Олійника — свідчення росту його художньої майстерності. Збірки «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981) та поема «Дума про місто» (1982) удостоєні Державної премії Української РСР їм. Т. Шевченка (1983). Вірші перекладені багатьма мовами.

Понад двадцять оригінальних поетичних книг — такий доробок Б. Олійника. Творчий процес його триває. В орбіті тематичних і проблемних зацікавлень поета з самого початку його творчої діяльності знаходимо вірші про єдність поколінь, братерство народів, про невсипущу працю наших людей, їхню пам'ять і духовне багатство, трудові й ратні подвиги. Не байдужий Олійник і до вічних тем — життя і смерті, кохання, любові й пошани до історичного минулого, до матері й дитини... Віршам і поемам Олійника властиве прагнення глибоко проникати в соціально-політичні, філософські проблеми, які хвилюють суспільство.

Тему спадкоємності людського духу, взаємозв'язку минулого і сучасного Олійник успішно розробляє у багатьох творах.

Поезія «Батьки і діти» — це ніби монолог сина, який запевняє своїх батьків і дідів:

Між нас не ляжуть вирвами роки,

Бо ваша кров пульсує в нашій долі...

Батьки і діти... Діти і батьки...

Нам нічого ділить на спільнім полі.

Образні деталі підкреслюють думку про спільність і неподільність інтересів молодшого і старшого поколінь людей. Для батьків і дітей дорогі й священні «вічна Тарасова мука», «шабля незагублена Сіркова і Лисенкова дума неземна», кортеж тополь по Україні... Це — «все батьківське, але й синівське — теж!»

Цей мотив готовності молодих успадкувати і розвинути далі традиції попередників, шанувати пам'ять тих, що, б'ючись за Вітчизну, «спіткнулись об кулі», — в багатьох творах поета.

…………………………………………………..