Боротьба за українську державність в 1917-1920 рр. Уроки та наслідки

Чому у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв´ язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв´ язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.

Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв´ язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.

Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов´ язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв´ язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.

Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв´ язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України.

58. Утвердження радянської влади в Україні, її соціально-економічна та національна політика (1917-1920 pp.)

Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´ янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´ єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.

Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики.

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.