Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Книга издана в авторской редакции.
|
|
ШАМИНА И.В.
ЖЕНСКИЙ СИЛУЭТ
поэзия
ІМА-прес, Днепропетровск – 2013
У новій книзі Ірини Шаміної «Женский силуэт» ще яскравіше виявився той стильовий синтез, до якого вона наближалася від першопочатків своєї творчості: синтез російськості, українськості й англійськості. І це не поетичний експеримент, а сутність єства, вдачі й життя поетеси. Вона продовжує творити і стиль власного життя й поезії у структурних формах, притаманних їй темпераменту, почуттєвості, вдачі. Поезії Ірини Шаміної – це витончені візерунки її душі. Найбільша таємниця її творчості – в ній самій.
Книга издана в авторской редакции.
Авторское право:
Шамина И.В.
ОТ АВТОРА
Недавно, сидя за чашкой чая с мамой, я пожаловалась: «Знаешь, я что-то давно не пишу стихи…» – сетуя в подтексте на суету, которая не даёт мне услышать голос собственной души…
Ответ последовал незамедлительно: «Ну, и слава Богу» – сказала мама, вкладывая в эту сакраментальную фразу глубокий смысл.
Ей, почему-то кажется, что я пишу потому, что несчастлива или одинока или ещё по сотни каких-нибудь грустных причин, которые мама придумывает сама себе, волнуясь за своего дитятю.
А мне, вспомнились слова С.Есенина: «Я – Божья свирель. Пишу, как дышу».
Все мы творение Бога, и музыка нашей души разная: то грустно-дождливая, то солнечно-светлая…
Иногда я думаю, что, может быть, мама права? Зачем я пишу?
Зачем…? И в этот момент мой инструмент души настраивается в минорную тональность… Жаль, что мама этого не замечает.
Легко расстроить и даже порвать струны души одним неосторожным словом…
Мы разбежались каждый по своим делам, неся в душе какую-то нерадивую ноту неудавшегося диалога, сетуя на суету и нехватку времени досказать что-то ещё, хотя – надо ли?
А я, чтобы настроиться в нужный регистр, как всегда открываю книгу моего любимого Пауло Коэльо, который стал для меня духовным Наставником. Находясь в смятении, задыхаясь от вопроса – Зачем? Именно в его книгах я нахожу спасение и ответ на все свои вопросы.
Поэтому, не могу не процитировать его небольшой, но бесконечно мудрый и глубокий рассказ «О карандаше»:
«Я хотела бы, чтобы ты… стал таким, как карандаш. Во-первых: ты можешь быть гением, но никогда не должен забывать о существовании Направляющей Руки.
Мы называем эту руку Богом и всегда должны вверять себя Его воле.
Во-вторых, чтобы писать, мне приходится время от времени затачивать карандаш. Эта операция немного болезненна для него, но зато после этого, карандаш пишет более тонко.
Следовательно, умей терпеть боль, помня, что она облагораживает тебя.
В-третьих, если пользоваться карандашом, всегда можно стереть резинкой то, что считаешь ошибочным.
Запомни, что исправлять себя не всегда плохо.
Часто это единственный способ удержаться на верном пути.
В-четвёртых: в карандаше имеет значение не дерево, из которого он сделан, и не его форма, а графит, находящийся внутри. Поэтому, всегда думай о том, что происходит внутри тебя.
И, наконец, в пятых: карандаш всегда оставляет за собой след.
Так же и ты оставляй после себя след своими поступками, и поэтому обдумывай каждый шаг».
Вздыхаю с облегчением. Я – на правильном пути, и продолжаю писать.
Писать – как дышать.
ЧОТИРИКНИЖЖЯІРИНИ ШАМІНОЇ
(Жіночий силует)
Читач учетверте зустрічається з поетесою Іриною Шаміною. Передмову до нової книги її поезії можна було б так і назвати: Четверта Зустріч, але попередня назва повніше охоплює увесь друкований доробок Ірини Шаміної.
У збірці «Жіночий силует» надзвичайно виразний і вражаючий образ жінки під дощем. Вона йде вулицею, містом, земною кулею, дощ-накрапайчик обертається на зливу, в тій зливі, здається, розпливається, навіть зовсім розчиняється жіночий силует. До речі, в українській мові поняття «силует» має інший варіант – «сильвета». Проте, за деякий час жіноча постать знову вирина з дощу, цього разу вже під парасолькою. Зовсім, як у Миколи Шутя: «Здалеку твій образ вирина…»!
Справжня поезія не чужа жодній країні і жодному етносу. Так само і ми можемо стверджувати, що творчість Ірини Шаміної є своєю, близькою і для українського читача. А, отже, й українській землі, Україні. Не знічев’я у томику «Жіночий силует» з’явилися поезії Ірини Володимирівни, написані українською мовою, які за найхарактернішими ознаками не поступаються її російськомовним віршам.
У новій книзі Ірини Шаміної ще яскравіше виявився той стильовий синтез, до якого вона наближалася від першопочатків своєї творчості: синтез російськості, українськості й англійськості. І це не поетичний експеримент, а сутність єства, вдачі й життя поетеси. Вона продовжує творити стиль власного життя й поезії у структурних формах, притаманних їй: темпераменту, почуттєвості, вдачі. Рядки й далі виринають з-під чутливих нервів її пальців і мембран душі, як іскрометні струмки промінчиків, перетворюючися в цілі Ніагари-водоспади слів, звуків, метафор, строф, об’єднаних спалахами почуттів, переживань і думок. Її душа повсякчас поривається в океан безмежжя, щоб витати у просторіні, як вільний птах. І я чую, як той вільний птах – та душа, вона сама – стає скрипкою на тлі кришталевого дзвону Ніагари-всесвіту; до цієї чуттєвої музики долучаються голоси віолончелі й піаніно… А ще чотирикнижжя з її чотирьох збірок – «Фрагменти», «Відображення», «На тонкій грані», «Жіночий силует» уявляється мені різьбленим іконостасом-божником з чотирьох ікон.
Поезії Ірини Шаміної – це витончені візерунки її душі. Авторка «Жіночого силуету» йде павлоградськими, київськими, каїрськими, лондонськими вулицями, насолоджуючись краплями, струменями, потоками сонця й дощу, вітру, пелюстками, які сипляться на її парасольку, на планету Земля, на якій живе ця тендітна, дивовижна і надзвичайно цікава жінка. Поетеса. Найбільша таємниця її творчості – в ній самій.