Роль філософії у житті людини та суспільства.

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді – передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв’язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодіїї. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: «Пізнай самого себе» та «Я знаю, що я нічого не знаю». Його ж видатний учень Платон у діалозі «Тімей» розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: «Я не знаю» – означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, «вчене незнання», а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошукове, творчо, самостійно.

7. Світоглядна природа філософського знання.
Філософія виконує багато функцій у життєдіяльності людини, їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На їхній основі можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце в світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя. Світогляд у цьому розумінні слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні. За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.

8. Філософія і релігія: спільність мети і відмінність методів.
Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія, і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія - шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й " вписати" в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу; 2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія - за допомогою інтелекту; 3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія - дати знання (а не віру) як життєву опору; 4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії - цікавість до світу (навіть здивування, на думку Платона); 5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія - як елітарний, оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум; 6)для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань вона просто не може існувати.

9. Основні функції філософії.
Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.

1.Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

2.Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу

3.Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності

4.Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція, відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

5.Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.

6.Виховна і гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.

7.Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.
Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації.

10. Характерні риси східної традиції філософствування.

Схі́ дна філосо́ фія зародилася практично одночасно з філософією Древньої Греції і є крупним і своєрідним пластом світової філософії. Найбільш загальноприйнятим є включення в дане поняття філософських традицій Древнього Китаю і Індії як противага аналогічним традиціям античної Європи.

Однак, в цілому, сюди ж можна включити і світоглядні системи інших азіатських цивілізацій старовини, найпоказнішими з яких були (є) Вавілон, Персія, Японія, пізніше — мусульманський світ. Найчастіше східній філософії приписуються такі відмінні (від західної філософії) риси: релігійність, спіритуальність, інтуїтивізм, інтровертність (зверненість до внутрішнього світу людини), песимізм, єдність суб'єкта і об'єкта та інші.

Для східної цивілізації характерні такі риси:

— основні сфери життя підпорядковані єдиному ка­нону;
— цінуються старі традиції, орієнтація на минуле;
— домінування загального над індивідуальним;
— афористичний стиль мислення.

Східна філософія, підпорядковує індивідуальне загальному, духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, аніж науковий.
Давньосхідна філософська думка є значним культур­но-історичним творінням. Вона свідчить про могутність людського духу, збуджує інтерес до філософських розду­мів і дає можливість західній філософії відкрити різнома­нітність онтологічних гносеологічних концепцій філософ­ських шкіл Стародавніх Індії та Китаю.

11. Філософія буддизму.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.
Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості:
- Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
- Своєрідність ставлення до Вед.
- Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.
- Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
- Народження логіки.
- Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

12. Виникнення та закономірності розвтку античної філософії.

Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай­малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.

Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій­ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада­ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома­ми існує простір, заповнений порожнечою.

Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат­рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш­не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна­чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).

Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля­дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри­клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут­ності руху взагалі.

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го­стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю­дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го­ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко­го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від­носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го­ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Сокра­та вважають засновником автономної філософської етики.
Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь­ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Домінуючим філософським напрямом римського пері­оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш­тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео­логічну філософію.

13. Філософія Сократа.

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення(дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.