Пражурналістика.

ЗАРОДЖЕННЯ МАСОВО-ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Первісна комунікація.

Обмін інформацією (комунікація) — іманентна властивість людини і атрибут людства, як тільки воно утворює первісні суспільні об'єднання: родові групи і племена. «У будь-якому суспільстві, — твердить видатний філософ і дослідник архаїчної культури Клод Леві-Строс, — комунікація здійснюється принаймні на трьох рівнях: комунікація жінками, комунікація речами і послугами; комунікація повідомленнями»².

Найдавнішим типом комунікації є комунікація жінками. Це найповільніший тип обміну інформацією; смисл його полягає в обміні генною інформацією, яка відбувалася за допомогою обміну жінками між різними етнічними і соціальними утвореннями, унаслідок чого здійснювався перехід від менших до більших суспільних об’єднань.

Комунікація речами і послугами або економічна комунікація, прискорила темпи обміну інформацією. ЇЇ смисл – в обміні виробничим досвідом.

Мовна (лінгвістична) система комунікації забезпечує найшвидші темпи обміну інформацією.

З появою письма вийшла на новий рівень і комунікація. Уже в стародавньому світі з’явилися перші явища пражурналістики.

Пражурналістика.

Так називають групу явищ культури й письменства, які містили в собі елементи майбутньої журналістики як соціального інституту і творчої праці з інформаційної діяльності.

Пражурналістика—це такий стан масово-інформаційної діяльності, що передує народженню друкованих періодичних видань і характеризується усними та письмовими рукописними способами збирання, обробки й поширення інформації в стародавньому світі.

Усі явища пражурналістики можуть бути представлені у вигляді двох її типів: до першого залучаємо набутий людством досвід збирання й опрацювання зовнішньої інформації; до другого — виготовлення внутрішньої інформації. Важливе місце серед пражурналістських явищ займає розвиток системи комунікації, тобто способів передавання інформації з одного місця в інше та розповсюдження її на масового споживача.

Слід мати на увазі, що в стародавньому світі людській діяльності властивий був синкретизм — нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого стану будь-якого явища. Таким синкретизмом позначена, наприклад, історіографія в Стародавній Греції, коли вона за способом збирання інформації мало чим різнилася від журналістики, а за формою викладу — від такого її сучасного жанру, як подорожній нарис, відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї, а часом виконувала функцію історії сучасності, а комунікативним каналом її розповсюдження було усне читання твору автором перед громадою слухачів та поширення тексту в рукописних списках. Синктеричним способом існування масової інформації є й античний театр.

Історіографія як пражурналістика. Геродот як журналіст.

Багато ознак дозволяють вести мову про „Історію Геродота” як про пражурналістське явище.

«Історія» Геродота створювалася за методами журналістики. Це не кабінетний твір. Він постав унаслідок величезної праці Геродота зі збирання й обробки інформації, а писався для її поширення наявними на той час способами.

Це була документальна праця, а документалізм — головна властивість журналістики. Усі наведені в ній факти були задокументовані, стверджені як такі, що були повідомлені авторові певними джерелами інформації, з яких Геродот обирає найбільш авторитетні або ж (цілком у дусі сучасної журналістики) зіштовхує різноспрямовані судження про один предмет.

I ще на одному аспекті, що дозволяє розглядати історіографічну працю Геродота з погляду журналістики, необхідно спинитися. Це її налаштованість на відтворення «історії сучасності»⁵. Нагадаємо. що творити «історію сучасності» — покликання журналістики.

«Історія сучасності» — це її образне визначення. За відсутності технічних можливостей (засобів масової комунікації) функції творення «історії сучасності» природно здійснювала історіографія.

Дослідники праці Геродота встановили, що перші чотири книги його «Історії» і початок п'ятої справді мають за свій предмет повіствування про минуле Еллади й цивілізації Сходу, пов'язані з нею. Але «уся наступна частина «Історії» може бути визначена як історія сучасності. Вона присвячена подіям, пам'ять про які була свіжою в умах старших сучасників Геродота, — історії греко-перських воєн»

Отже, праця Геродота й за духом і характером близька журналістиці. Власне, можна сказати, що вона являла собою журналістику античності. Через слабкий розвиток техніки власне журналістика існувати ще не могла, але праця Геродота засвідчила сталий потяг людства до її творення ще в стародавню епоху.

Вона увібрала в себе усі наявні журналістські методи збирання інформації. їй властиві документалізм, публіцистичність, потяг до відтворення історії сучасності. Людству залишалося винайти тільки засоби масової комунікації, які зробили б доступною вже наявну журналістську діяльність масовій аудиторії через періодичне подання інформації. Але це сталося лише через багато століть.

Фукідід вважав своїм обов'язком продовжити справу Геродота з того місця вітчизняної історії, на якому її припинив його славний попередник. Головною подією Фукідідової праці стала Пелопоннеська війна, активним учасником якої був він сам. Чутки про творчу працю Фукідіда досягли Афін, і місто, вигнавши його як полководця, покликало його назад як історика.

Уперше Фукідід широко використав у своєму творі як історичні джерела державні документи. У цілому ж він найбільше спирався на власні свідчення й свідчення очевидців. За його словами, він «записував події, очевидцем яких був сам, і те, що чув від інших, після точних, наскільки можливо, досліджень кожного факту окремо взятого».

Фукідідові вдалося створити вісім книг своєї праці перед тим, як він помер. Текст останньої лишився обірваний на половині речення. Щоб пояснити його незавершеність, афіняни створили переказ про насильницьку смерть видатного діяча. Він не встиг дати навіть заголовка своєму творові, і за традицією нащадками він був названий «Історія».

Його молодший сучасник Ксенофонт (430-355 до н. е.) розпочав свою «Грецьку історію» словами «А після цього...», маючи на увазі, що він продовжує обірвану смертю розповідь Фукідіда. Справді, він описав події саме з 411 року до н. е., тобто з того місця, до якого довів свою «Історію» Фукідід, і довів їх до 362 року до н. е.

За прикладом своїх великих попередників Ксенофонт вважав за обов'язок історика особисто брати участь у видатних подіях сучасності. 401 року до н. е. він записався у грецьке військо, яке збирав Kip для походу проти перського царя Артаксеркса II. У бою військо Кіра перемогло, але сам він загинув. Втративши вождя, перси перейшли на бік переможеного ворога, прихопивши з собою грецьких стратегів, які були страчені. Тоді Ксенофонт узяв на себе командування десятитисячним військом і вивів його з глибини перської території до моря. Про цю подію він написав побудований на особистих свідченнях «Анабазис», який і став найвидатнішою історичною працею Ксенофонта.

Таким чином, уже в Стародавній Греції були напрацьовані надійні способи робота з фактами: їх збирання, перевірки й літературного викладу. Репортажність творів, написаних на підставі вражень самого автора, який був учасником і очевидцем видатних подій, стала нормою методології первісного етапу розвитку історичної науки. Зокрема, набули великого поширення такі виключно журналістські в майбутньому методи збирання інформації, як спостереження — написання історичних праць на підставі власної участі в подіях (Фукідід, Ксенофонт), інтерв'ю — опитування (свідків про події", у яких авторові брати участі не довелося (Геродот, Фукідід, Ксенофонт), використання державних документів (Фукідід). За допомогою історіографії людство набувало необхідного досвіду у збиранні інформації, який знадобився йому для майбутньої журналістики.

Красномовство, ораторська проза як пражурналістика.

Стародавні греки вели публічний спосіб життя. Більшу частину дня вони проходили на ринках і площах у розмовах і бесідах, читаннях уголос і слуханні творів літератури, обговоренні філософських проблем людського буття. Видатним державним діячем міг стати тільки блискучий оратор, якими й були Фемістокл і Перікл — провідні політики V століття до н. е.

Засади ораторського мистецтва в Афінах заклали софісти. (спочатку цим словом називали будь-якого професійного вчителя мудрості. «Софія» у перекладі із старогрецької мови і означає «мудрість». Але поступово поняття «софістика» трансформувалося. Учитель мудрості Протагор (бл. 480, Абдери у Фракії — бл. 410 до н. е.), прибувши в Афіни, зблизився з Періклом. Він виклав своє учення в трактаті «Про богів», який не зберігся. Проте основи його вчення добре відомі, оскільки послужили підвалиною для народження цілої філософської школи. Протагор заперечив непорушність і вічність норм існування поліса і їх божественну сутність. Йому належить афоризм: «Людина є міра всіх речей». Для Протагора це означало, з одного боку, що людина переміщалася в центр всесвіту, наділялася оптимістичною вірою в його величезні можливості. За Протагором, вона сама є господарем своєї долі, здатна впливати на обставини і змінювати їх, виходити переможцем із скрутних ситуацій, сперечатися з богами, боротися за своє щастя. 3 іншого боку, Протагор оголосив релятивними одвічні закони людського існування, суб'єктивними уявлення людини про світ і суспільство. Заперечення абсолютної істини обернулося в нього твердженням про відсутність об'єктивної істини взагалі. Суб'єктивна істина перемагає тоді, коли вона майстерно доведена. Інструментом опанування людиною суб'єктивною істиною і своєю долею є мова. Протагор учив, що будь-яке твердження з помилкового можна перетворити на істинне завдяки силі словесного переконання, мистецтву подати гірший доказ як кращий, витісняючи слабкі аргументи більш сильними.

Після смерті Перікла Протагор був засуджений на вигнання, його твори спалені. Проте це не зупинило поширення нового вчення. Відтоді в суспільній свідомості під софізмами розуміються розумно придумані, навмисно хибно зроблені умовиводи, які мають видимість істинних. А під «софістикою» розуміється застосування неправильних, хибних положень, аргументів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю.

Після Протагора були розчищені шляхи й підготовлений грунт для виникнення ораторського мистецтва. У 427 році до н. с. в Афінах з'явився в складі сицилійського посольства Горгій (бл. 483-375 до н. е.), який уперше познайомив Елладу з риторикою — науковою теорією красномовства. Услід за Протагором Горгій оголосив слово головним і основним засобом переконання. Biн пішов далі за Протагора, який все-таки виступав з вимогою переконливості змісту. Горгій же твердив, що для переконання важливий не зміст, а форма, окреме слово, яке, за Горгієм, наділене магічною силою. В основу науки красномовства покладено старанне вивчення традицій усних народних замовлянь, ритуальних текстів. На підставі цього вивчення виведені формули так званих горгіанських фігур. До них належали композиційне виділення окремих періодів, пов'язаних між собою смисловим паралелізмом, або антитезою, використання звукових повторів, анафори, кінцівки, риторичних запитань, звертань, вигуків, зрештою всього того, що й справді робило промову мистецтвом і впливало передусім на почуття слухачів.

Наприкінці V століття до н. е. в Афінах вже склалося добре розвинене ораторське мистецтво, яке включало в себе три його різновиди: судове, епідиктичне (урочисте) і лолітичне.

Судове красномовство народило нову професію - логографів.

Остаточно на інструмент формування громадської думки ораторська проза перетворюється в творчості видатного давньогрецької політичного діяча Демосфена (384-322 до н. е.).

Ораторська проза Еллади справила великий вплив на становлення римського красномовства. Гостра політична боротьба, що велася в цій державі між прихильниками республіки та одноосібної влади, викликає до життя політичне красномовство, головним представником якого був Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Він вважав себе послідовником Демосфена.

Окрім промов, у спадщині Цицерона привертає увагу його трактат «Про оратора» (55 до н. е.). Аналіз ораторської діяльності під пером Цицерона цілком відповідає парадигмі професійної діяльності сучасного журналіста. Оратор, за Цицероном, мусить володіти глибокими знаннями з філософії, права, історії, літератури, мусить розумітися на психології людей, уміти впливати на слухачів. Досконалий оратор подібний до державного діяча: це людина високих моральних чеснот, яка ніколи не скористається могутньою зброєю слова з корисливою метою. Мета оратора: I) довести свої твердження; 2) дата слухачам насолоду; 3) вплинути на їхню волю й спонукати прийняти пропоноване розв'язання проблеми. Промова мусить бути багата на виражальні засоби; кожна думка в ній має бути розгорнута з максимальною повнотою. Оратор повинен користуватися всіма стилями мови, володіти мистецтвом перевтілення, акторського виконання.

Таким чином, античне красномовство стало першим типом публіцистичної літератури. В його основі лежало не збирання зовнішньої, а виготовлення внутрішньої інформації, а головні завдання лежали в межах не стільки інформування, скільки в сфері формування громадської думки. В античну епоху набула розвитку наука риторика про виражальні засоби, способи донесення авторської думки до аудиторії, яка в суті своїй зберігає актуальність і сьогодні. 3 розвитком ораторські текстb відділилися від їх авторів, могли виконуватися іншими промовцями або взагалі не виголошуватися, а поширюватися як політичні памфлети. Як і сучасні майстри мас-медіа, античні публіцисти переслідувалися можновладцями, внаслідок чого кінчали життя самогубством, висилалися у вигнання, були вбиті.

Первісні газети.

Традицію інформувати громадян про найважливіші події в державі було закладено в стародавньому Римі. Римська імперія в період розквіту охоплювала майже весь відомий західний світ. Величезні географічні розміри сприяли виникненню безпрецедентної досі мережі шляхів, які покривали територію Римської імперії, служили каналами зв'язку між провінціями і столицею. Прокладалися вони з випаленої цегли так, щоб по них могло пройти військо по чотири піхотинці в ряд. Недарма у стародавньому світі виникла приказка: «Усі дороги (шляхи) ведуть у Рим».

Великі розміри імперії робили неефективними усні систем«комунікації. Локалізується аудиторія ораторського мистецтва: усе менше випадків, коли воно адресується народові, в основному місцем реалізації красномовства стае Сенат — центр політичної боротьби того часу. У стародавньому Римі занепадає театр і поступається місцем циркові як новому виду мистецтва й розваг. Зате особливої актуальності набувають письмові способи комунікації: складання літописів, які в Римі дістали назву «Аннали», листування, за допомогою якого діставали інформацію видатні державні діячі від своїх приватних кореспондентів. Відоме, наприклад, листування до Цицерона, яке ще в давнину було видане в кількох томах.

Влада в боротьбі за вплив на народ так само прагнула використати способи письмової комунікації. Усна комунікація — оголошення за допомогою вісників чи окличників — поступається місцем поширенню письмової рукописної інформації у великих містах і передаванню її на великі відстані. 50 року до н. е. Юлій Цезар, ставши фактично одноосібно на чолі Римської держави, видав наказ про обов'язкову публікацію протоколів та постанов Сенату. Так народилася перша рукописна газета «Acta senatus» («Сенатські відомості»),

Вона являла собою щось на зразок стіннівок, поширених у радянські часи. Виготовлялася вона па покритих гіпсом дерев'яних дошках, куди на білий фон наносився чорною фарбою текст сенатських промов та ухвал. «Acta senatus», виготовлені в кількох примірниках, виставлялася в найбільш людних місцях Риму. Копії на таких же дошках або пергаменті розсилалися керівникам провінцій. Рукописна «Acta senatus» мала на меті дати громадянам інформацію для свідомої участі в житті держави. Вона була щоденною політичною газетою, спрямованою на формування громадської думки, з якою не могли не рахуватися сенатори, консули й трибуни.

Успіх справи й інтерес римлян до публічного слова наштовхнув Юлія Цезаря на ще одну ініціативу: згодом за його наказом було створено ще одну рукописну газету — «Acta diurna publica populi Romani» («Щоденні публічні відомості римського народу»). У цій газеті містилися повідомлення про широке коло тем життя Римської держави: військові кампанії, судові засідання, найзначніші громадські події, відзначення свят, літературні новини й навіть приватне життя найзначніших громадян. Ведення «Acta diurna» було доручене префектам державної скарбниці; для нагляду за випуском «відомостей» був призначений спеціальний урядовець — прокуратор об актіс.

«Acta diurna» мала ширше розповсюдження, ніж «Acta senatus». Виготовлялася газета на невеликих пергаментних аркушах і розклеювалася у вигляді афіш на міських майданах, найчастіше під портиками, аби убезпечити текст від змивання дощем. Але частина примірників продавалася в цирульників і міняйл.

Стилістика обох газет була витримана в межах інформаційного дискурсу; повідомлення мали офіційний, фактографічний характер, відзначалися скупістю й лаконічністю висловлювань. До нашого часу не дійшло жодного зразка ані «Acta senatus», ані «Acta diurna»; вони загинули в сутінках історії. Газетам судилася гірша доля. 3 встановленням у Римі імператорської влади втратою Сенатом його місця й значення в політичному житті імператор Нерон припинив вихід першої газети. Зате друга існувала до IV століття н. е., тобто до того часу, коли внутрішнє життя Риму невпізнано змінюються під впливом прийняття християнства і його поширення в державі. «Acta diurna» сприймаються як непотрібний елемент старого порядку, і їх вихід припиняється.

Християнська традиція комунікації.

Проповідницька проза як пражурналістика.

Наступне тисячоліття в історії людства проходить під знаком християнської цивілізації, яка виробила свої комунікаційні традиції. Об’єднанню віруючих у християнській церкві служить текст «Біблії, або Книги Святого письма Старого і Нового заповіту». Біблія набуває небаченого поширення в тодішньому світі. Без неї неможливе здійснення місійних функцій святих апостолів та інших сподвижників нової релігії. Читання Святого письма стає щоденним обов'язком не лише втаємничених священиків, але й кожного християнина.

Усна проповідь рівноправно сусідить з письмовими роз’ясненнями засад віри. Серед п'ятьох книг Нового заповіту дві складають послання. Це — «Послання апостола Павла» і «Соборні послання». Ці твори розмножувалися в численних примірниках і передавались від однієї до другої християнської громади, відігравали роль епістолярної публіцистики. У посланнях апостола Павла виразно простежується зв'язок зі старогрецькою й римською риторикою, щедро використовуються традиції ораторської прози: розкутість і жвавість інтонації, імітування суперечки зі співбесідником або самим собою, вільний перехід від теми до теми, невимушена розмовна лексика»⁸. Послання читалися вголос під час богослужіння, заклавши проповідницьку традицію і перетворивши проповідь на невід'ємну структурну одиницю літургії. Перемогти язичництво у впливі на пізньоантичну людину можна було лише увібравши в норми і досягнення античної культури. У досягненні цього завдання видатна роль належить так званому каппадокійському гуртку (Каппадокія — область у Малій Азії), який склався в другій половині IV століття і став визнаним центром церковної освіченості на грецькому сході Римської імперії. Провідними діячами гуртка були Василій Кесарійський, або Великий (бл. 330 — 379), його брат Григорій, єпископ Ніси (бл. 335-394), і його найближчий друг Григорій Назіанзін, або Богослов (бл. 329-390). До молодшого покоління належав відомий антіохійський проповідник Іоанн, що за своє красномовство був названий Златоустом (344-407).

Вони були не лише видатними письменниками свого часу, але й діячами церкви, займали високі, як правило, виборні, посади в церковній ієрархії, їх прізвища побудовані як прикметники від назв тих міст, у яких вони були єпископами християнської церкви. Іоанн Златоуст займав найвищий пост східної церкви — архієпископа константинопольського. Творчість і діяльність цих осіб припадає на час до розподілу Римської імперії на Східну і Західну, який стався 395 року, а тому мала все християнський характер. Василій Кесарійський Великий повернув усному слову значення ужиткового інструмента дійової пропаганди, переконання, впливу на свідомість сучасників. Дбаючи про відповідність своїх промов законам риторики, він ніколи не забував про їх змістове призначення, турбувався про їх дохідливість, зрозумілість для парафіян. Він навіть вимагав, щоб його перебивали і вимагали додаткових роз'яснень у тому випадку, коли його мова стає незрозумілою хоча б для одного слухача. Особливою популярністю користувався його твір під назвою «Шестиднів» — цикл проповідей про сотворіння світу. Поєднання поважних космологічних ідей, цікавого матеріалу, ученості надовго надали творові популярності яка тривала і в Середні віки. Твір мав численні переклади, переробки й наслідування. Знаходимо їх і в давній українській літературі.

Григорій Нісський був майстром філософської прози, він так само справив великий вплив на середньовічну літературу, не лише візантійську, але й західну. Величезна спадщина Григорія Богослова включає численні філософсько-полемічні трактати з догматики, велику ліричну спадщину, автобіографічні поеми. Він був найвидатнішим поетом IV століття. Особливість його концепції людини й світу полягала в тому, що для нього слово — спосіб виразити себе, тоді як, скажімо, для Василія Великого — вплинути на інших. Пошук Бога в собі і свій шлях до Бога стає головним предметом його поезії й проповідництва.

Іоанн Златоуст прожив бурхливе й суперечливе життя, наполегливо захищав догмати віри й чистоту християнської моралі, через що переважно перебував в опозиції до влади. Він автор понад 800 проповідей, які відображали суспільну й релігійну дійсність свого часу, мали пристрасну, бурхливу, захоплюючу стилістику й філігранне риторичне оздоблення. Збірники його проповідей «Бесіди на 14 послань святого апостола Павла», «Бесіди на діяння святих апостолів», «Про виховання чад», а також збірники його крилатих висловлювань «Ізмарагд», «Златоуст», — були популярними упродовж усього Середньовіччя. Відомі їх видання в Україні XVI-XVII століть.

Приблизно в цей же час закладаються основи західної патристики — учення перших християнських теологів, так званих отців церкви (II-VIII ст.). Прикметними з цього погляду є доля і творчість Августина Аврелія (Блаженного) (354-430). У 1298 році папа Боніфацій VIII оголосив Августина вчителем церкви.

Він народився на півночі Африки в незаможній родині члена міської ради. Навчався в риторській школі в Карфагені. Від 375 року сам викладав риторику. У 385 році приїхав до Риму; але невдовзі перебрався до Мілана. У 386 році прочитав Послання апостола Павла, які перевернули його світогляд, і незабаром він прийняв християнство. 388 року він повернувся в Африку, де став священиком, 395 року був обраний єпископом міста Гіппона, на цій посаді перебував 34 роки, до самої смерті. Тут були написані його найвидатніші твори, в тому числі близько 500 проповідей. Серед найвідоміших його книжок — «Сповідь» (400), «Про град Божий» (413-426), «Тлумачення на книгу Буття», «Проти Фавста», «До Оросія проти Присціана і Оригена». Серед його творів видатне місце займають полемічні трактати, у яких сформульовані засади християнської філософії й моралі. Вони розходилися в численних Примірниках по всьому християнському світові, виконуючи публіцистичні функції формування громадської думки, поширення засад віри.

Християнська полемічна література стає звичною творчістю для аі»торів того часу. Полемічні трактати розсилаються в численних примірниках у християнські общини, монастирі, храми для читання серед парафіян. Тема спростування поганства через кілька поколінь була витіснена внутрішньою дискусією (проти аріанства, проти іконоборства), Найзначнішим полемічним письменником був Іоан Дамаскин (675-749), що вже за часів арабського завоювання Близького Сходу займав видатне становище при дворі дамаського халіфа. Але, посварившись з можновладцями, пішов у монастир поблизу Єрусалима, де провів більшу частину свого життя і написав свої видатні твори, найвідоміший з них — «Джерело знання» (742). Він творець схоластичного методу дискурсивного богословствування, який згодом був прийнятий на Заході й особливо вилинув на Фому Аквінського. Він модернізував літургію, створив для не'ї багато текстів, церковних гімнів.

Християнське богослужіння все більше набувало характеру масового дійства, яке має свій драматичний сюжет, глибинний сакральний зміст і високомистецьку форму. Християнський храм стає центром суспільного й духовного життя, місцем масового спілкування.

Оглянута історія масово-інформаційної діяльності людства в стародавньому світі дає підстави для таких висновків:

1) інформаційна діяльність — іманентний атрибут суспільної людини; їй властиве прагнення пізнавати природне й соціальне довкілля і на підставі цього знання здійснювати вибір поведінкової моделі, приймати рішення і поступально розвиватися;

2) творення соціальної інформації — атрибут людського суспільства; вона необхідна для здійснення суспільством своєї саморегулюючої функції, тобто самопізнання, метою якого є стабільний розвиток;

3) творення соціальної інформації первісно існує у приватних формах, за які слід мати історіографію, судове ораторство; але з ускладненням суспільних відносин виникають інституційні форами творення і поширення інформації, під якими розуміються давньогрецький театр, що перебував під державним патронатом, політичне ораторство, а згодом і запроваджені імператорською владою в Римі первісні газети; проповідницьке ораторство і полемічні трактати так само виникають у межах структури церкви як соціального інституту;

4) для суб'єктів соціальної інформації властиве прагнення до охоплення своєю діяльністю всього можливого соціуму; з цією метою Геродот публічно читає свої твори, в античному театрі збирається усе населення поліса; ораторське мистецтво розраховане на масове сприйняття, а апостольські послання, проповідницька проза, полемічні трактати — на всіх віруючих християнської церкви;

5) з усним способом функціонування інформації з часом починає конкурувати письмовий; у вигляді рукописних книг у численних копіях розходяться не лише твори історіографії, але и збірники ораторських промов; у вигляді рукописної газети існують «Acta senatus» i «Acta diurna»; проповідницька проза поруч з усною формою існування маг й письмову і т. д.; завдяки письмовій формі інформація дістає можливість передаватися в часі й просторі; власне, ми сьогодні знаємо про античний світ переважно з текстів; важко уявити, наскільки б звузилися наші знання, якби інформація в той час існувала лише в усній формі;

6) явища пражурналістики засвідчують, що від давнини суспільство розпочало рух до створення журналістики; масово інформаційна діяльність існувала і в давньому світі в тій формі. у якій їй дозволяв існувати технічний рівень розвитку суспільства; а відтак навіть виникає спокуса поставити питання про те, що журналістика як спосіб збирання, обробки і поширення соціальної інформації с атрибутом суспільства на будь-якому етапі його розвитку, але рівень досконалості цієї діяльності залежить від рівня розвитку науки і техніки в кожну конкретну епоху;

7) пражурналістські явища стародавнього світу засвідчують напрацювання досвіду людства в галузі інформаційної журналістики (історіографія, первісні газети), а також в галузі творення публіцистичного дискурсу (театр, красномовство. проповідницька й полемічна проза); це й були головні напрямки розвитку масово-інформаційної діяльності. спрямовані на реалізацію двох головних функцій журналістики: інформувати і формувати громадську думку.

Історія пражурналістнки на цьому вичерпується. Ситуація, що склалася в Європі в галузі функціонування масової інформації в ранньохристиянську добу, залишається стабільною аж до епохи Ренесансу й Реформації. Але наступні явища слід розглядати вже як передумови виникнення журналістики.