Компетентнісний підхід до підготовки фахівців

Інтеграція України в європейську спільноту вимагає реформування всіх усталених сфер життя людини, в т.ч. й освітньої. Цей процес характеризується не лише зовнішніми перетвореннями (як от, поділ навчальних дисциплін на модулі, кредитно-рейтингова система навчання та ін.), а й внутрішніми – зміною ставлення до об’єкту навчально-виховної діяльності на основі зміни провідної цілі такої взаємодії. Сьогодні, крім знань, умінь і навичок (як мети навчання) та гармонійної особистості (як мети виховання) освітня галузь орієнтована на підготовку компетентних громадян.

Для гармонійної взаємодії та успішної життєдіяльності у швидко прогресуючому суспільстві людині необхідні якісно нові знання, вміння, навички, цінності, ставлення і навіть риси характеру. В контексті цього європейські країни передбачають трансформацію знань, умінь і навичок, набутих молоддю в процесі навчання та виховання, у компетентність.

Набуває актуальності переорієнтація навчально-виховних програм і педагогічних технологій у відповідності до компетентністного підходу.

Навколо компетентнісного підходу точиться багато наукових дискусій щодо доцільності його вживання в педагогіці: наскільки виправданим та необхідним є вживання поняття „компетентність” у педагогічній теорії та практиці; чи містить термін якісно новий зміст, чи це просто “модний” іноземний термін, що переобтяжує і без того громіздку термінологію педагогіки.

У праці „Стратегія реформування освіти” [Стратегія реформування освіти в Україні: Рекомендації з освітньої політики. – К.: „К.І.С.”, 2003. – 269 с.] розглядаються підходи зарубіжних організацій (Ради Європи, Міжнародного департаменту стандартів, Організації економічного співробітництва та розвитку) щодо трактування поняття „компетентність”. Ми виділили в цих тлумаченнях ключові значення і для зручності аналізу помістили їх до табл. 1.

Таблиця 1.

Аналіз тлумачення поняття „компетентність” міжнародними організаціями

Аналіз спільного та відмінного в цих визначеннях дає підставу зробити такі висновки:

1. Від загальної суми знань, умінь та навичок компетентність відрізняється наявністю в своїй структурі переконань, емоційних ставлень, ставлень до середовища, ситуації і себе.

2. На відміну від світогляду чи освіченості, компетентності як надбанню людини обов’язково притаманні:

а) активність, діяльнісність, динамічність (компетентність не є і не може бути статичною величиною, вона формується і проявляється лише в діяльності);

б) ефективність, результативність, успішність (компетентність оцінюється і розглядається з позицій кінцевого результату). Формується компетентність на основі оволодіння індивідуальним соціальним досвідом.

3. Обов’язкову внутрішню структуру компетентності складають: знання, уміння, пізнавальні та практичні навички, відношення (або ставлення), емоції, цінності, мотиви, потреби, цілі, поведінка (див. Рис. 1.).

Вживання поняття «компетентність» у множині викликано різноманіттям сфер життєдіяльності людини. Будучи успішною (а значить, і компетентною) в одних видах діяльності або сферах життя, людина може бути частково або повністю нереалізованою в інших. Розрізняють професійну компетентність, соціальну компетентність, наукову компетентність тощо; всі вони складають сукупність компетентностей. Тому від розуміння компетентності в загальному значенні можна перейти до ключових компетентностей як таких, що дають особистості можливість ефективно діяти в певних соціальних сферах і роблять внесок у розвиток якості суспільства та власного успіху, який може бути застосований у багатьох життєвих сферах.

О. Овчарук класифікує компетентності на три основні блоки: соціальні, мотиваційні, функціональн і. Відповідно зміст кожного блоку пов’язаний із: а) оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості; б) внутрішньою мотивацією, інтересами, індивідуальним вибором особистості; в) сферою знань, вмінням оперувати науковими знаннями та фактичним матеріалом.

Наразі в педагогіці розглядається переважно поняття професійних компетентностей як результат професійної підготовки, та освітніх компетентностей як якісно нового підходу до змісту освіти, що характеризується тісним зв’язком з життям, майбутньою професійною діяльністю дитини і орієнтується на надання дитині здатності виконувати складні просоціальні види діяльності.

Б.С. Гершунський пропонує такий ланцюжок результативності освіти:

письменність à освіченість à компетентність à культура à менталітет.

Отже намагання реформувати сучасний навчально-виховний процес в контексті компетентністного підходу є логічним продовженням бажання підняти його на якісно новий рівень результативності.

У психологічній літературі найчастіше зустрічається поняття соціально-психологічної компетентності, яке носить комунікативний характер: соціально-психологічна компетентність – це здатність людини ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми. Таке тлумачення передбачає вміння людини орієнтуватися в соціальних ситуаціях, правильно визначати особистісні риси і емоційні стани інших людей, обирати адекватні способи спілкування з ними.

Крім освітнього і психологічного, ми виділяємо діяльністний підхід, коли соціальну компетентність особистості тлумачать через набутий нею в безпосередній діяльності досвід. Соціальний досвід – сукупність набутих соціальними суб’єктами (індивідами, групами, народами, націями) знань, умінь, навичок, звичаїв, норм, традицій тощо, які є підґрунтям їх практичного життя у суспільстві.