Політична думка Нового часу

Новий час у Європі - епоха буржуазних революцій і наступного розвитку капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень. Початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою.

Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії " природного права" і " суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї, витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно суперечити людській природі і природному праву.

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.

Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.

До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

• право на життя, що захищає безпеку людини;
• право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;
• право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний " золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи, якому належить відомий вислів " людина народжується вільною, але скрізь вона у кайданах", в своєму політичному трактаті " Суспільний договір" конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості. Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути вільними.

Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції. Один з перших документів Великої французької революції - Декларація прав людини і громадянина (1789) - проголошував право людини на свободу, власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея " спільної волі" Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп'єр і його прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору. Головним засобом ствердження " спільної волі" стала гільйотина. В роки революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей, серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.

Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу парламенту.

Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади.

1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

• законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;
• виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;
• судова влада відповідає за безпеку громадян.

2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.

Джеймс Медісон. Ідеї Монтеск'є спричинили великий вплив на практику конституціоналізму. Послідовником його ідей був один з " батьків" американської конституції Джеймс Медісон. Ефективність поділу влади він пов'язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяли усунути загрозу гарантії з боку будь-якого органу: хоча кожна влада має певні повноваження, але ряд з них контролюється гілками влади. Додатковим бар'єром від помилок свавілля повинен був стати, згідно з твердженням Едісона, поділ самої законодавчої влади на дві палати. Ідея системи струмувань і противаги у сучасному світі втілена у конституціях сучасних демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем. Так, виконавча влада може наділятися правом законодавчої ініціативи, закони можуть бути призупинені правом вето, в той же час голова виконавчої влади може бути відсторонений від посади через процедуру імпічменту при відповідній функції Конституційного суду тощо. Звертаючись до проблеми форм правління, він розробляє концепцію республіканського правління як представницької демократії.

Іммануїл Кант. Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава - це поєднання множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і тиранію. Ідея обов'язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: " Чого народ не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити щодо народу". В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного імператива.

Він дає два визначення категоріального імператива:

• " дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки";
• " завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і ніколи не стався до нього тільки як до засобу". Іншими словами, не можна використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий напрям суспільної думки - консерватизм. Біля його витоків стояли англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.

Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва і французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи консерватизму підкреслювали, що в основі органічної цілісності суспільства лежить традиція, що знищення традиційної основи веде до загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок і традицію, зробили ставку на релігійні почуття та віру.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей, чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки, створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство. Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство хоч і пов'язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне. Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси. Навпаки, держава - це єдиний організм, оскільки всі його частини існують заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою - це співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське суспільство, держава може забезпечити його свободу.

Бенджамін Констан. Після французької революції традиція лібералізму була продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету, він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у тлумаченні Констана - це " мирне користування своєю незалежністю". Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та власності.

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту індивідуальної свободи від " тиранії більшості". Власне він і ввів поняття " тиранія більшості". Він був прибічником демократії і вважав, що падіння правління аристократії та демократичні перетворення є універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності. Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим різновидом деспотизму - влада суспільної думки, яка придушує будь-яку незгоду.

Джон Стюарт Мілль. Ідея Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля. Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Представники утопічного соціалізму. Протиріччя капіталізму, що розвивався, породили нові уявлення про необхідність суспільних перетворень. Ідея природної рівності людей перейшла кордони політико-правового тлумачення (політичні права, рівність перед законом) і поширювалась на сферу соціальних економічних відносин. Питання про найкраще облаштування суспільства розглядалося через призму вирішення питання про ліквідацію експлуатації людини людиною і вирішення інших соціальних питань.

Ці ідеї були розвинуті такими представниками утопічного соціалізму початку XIX ст.:

• Шарлем Фур'є;
• Робертом Оуеном;
• Анрі де Сен-Симоном.

Вони виказали цілий ряд ідей, що стали вихідним моментом для комуністичної теорії К.Маркса і Ф.Енгельса.

Серед них:

• суперечливий характер суспільного процесу, боротьба класів як зміст історичного процесу;
• знищення протиріч між розумовою і фізичною працею, містом і селом;
• праця як перша потреба людини;
• принцип розподілення відповідно до кількості та якості затраченої праці;
• індустріальні технології (Сен-Симон, власне, і ввів в ужиток терміни " індустріалізація" та " індустріальне суспільство").

Проектовані ними риси майбутнього справедливого суспільства вже не несли рис зрівняльності, властивих першим соціалістичним утопіям. Більше того, ні Фур'є, ні Сен-Симон не пішли шляхом повного знищення приватної власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до рівності полягає у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому суспільстві. Сен-Симон вважав, що світська влада повинна належати індустріалам - найбільш здатним представникам промислового класу, до якого він відносив підприємців і робітників. Духовна влада повинна бути зосереджена в руках учених, їхнє завдання - поширення знань серед інших класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена різниця між керуючими і керівниками, а політична влада трансформується в адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами, керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації народів.

Ш.Фур'є виступив з ідеєю децентралізації влади. Майбутнє суспільство уявлялося йому як асоціація автономних фаланг (виробничо-споживчих товариств). Мета фаланги - забезпечення особистих свобод. Рішення приймаються зі згоди всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації суспільства Р.Оуена передбачав об'єднання " поселень спільноти і співробітництва", які самоуправлялися на основі конституції в національні федерації, які в свою чергу переростають в об'єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і єдиними законами.

Представники комуністичної теорії. У другій половині XIX ст. відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного століття, - марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

• обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;
• ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;
• класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;
• трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;
• боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;
• класове бачення процесу походження і сутності держави;
• необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;
• ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму з боку політичної науки суперечливе. Багато сучасних концепцій з'явилося або в суперечці з марксизмом, або як поглиблення його окремих теоретичних положень. Але в цілому сучасна політологія розглядає марксизм як один з підходів при дослідженні сутності політичного життя.

Розвиток політичної думки другої половини XIX ст. пов'язаний із становленням соціології як самостійної науки. Її виникнення пов'язують з іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома класифікація наук за мірою складності - математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія - першопочатково мала інший вигляд: на місці соціології знаходилася " політична наука".

Багато ідей позитивізму здійснили вплив на розвиток власне політичної науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні зв'язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент. Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається процес виділення політичної науки в самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об'єктом і методами дослідження.

Подальший період історії соціально-політичної думки пов'я­зано з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, почали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів при­ходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гума­ністів уважали богослов'я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під на­звою Відродження, або Ренесанс. Ця назва пов'язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоєм­цями і безпосередніми продовжувачами науки та культури антич­ності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Фран- суа Рабле, Нікколо Макіавеллі та Еразма Роттердамського та ін­ших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньо­віччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони відстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нік­чемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гід­ність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до са­морозвитку.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні ан­тичності, ні Середньовіччю, де окрема людина розглядалася ли­ше як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, ре­лігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь- якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на ніве­лювання окремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Ренесансні суспільні теорії позбулися релігійного впливу. Со­ціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як «бо­жественне накреслення», а як те, що залежить від самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменни­ком епохи Відродження був Нікколо Макіаееллі (1469—1527).

Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили йо­го в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государ»), «Роздуми на першу де­каду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Найбільш відома праця Н. Макіаеллі — «Монарх», яка здобу­ла йому всесвітнє визнання та величезну популярність. Мета «Монарха» — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як втрачають, навчити можновладців науки досягненню політич­ного успіху. Політична філософія Макіавеллі ґрунтується на ана­лізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та політичній біографії відомого італійського полі­тичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об'єднати Італію.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний пере­ворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боя­тися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам'яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав воро­гом: останній обов'язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. При затвердженні влади, Макіа- веллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ, прості верстви населення.

У той же час вчений влучно рекомендує, коли треба вдаватися до насильства, а коли до добродійства. Насильство треба застосо­вувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма воро­гами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно го­ворили.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оп­тимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до існуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльно­сті, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням по­літичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насильством.

«Мета виправдовує засоби» — це головний девіз Нікколо Макіавеллі при завоюванні державної влади. Він ігнорував мо­ральність, в основу політики покладав цинізм і безпринцип­ність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реа­німацією макіавеллізму в XX ст. став сталінізм, який, прикри­ваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошу­вав на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі по­збавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють ве­личезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки.

Початком Нового часу традиційно вважають англійську рево­люцію середини XVII ст. Політична думка Нового Часу форму­валася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталісти­чній країні, — ідеї просвітництва поширились у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.- Ж. Руссо та ін.) заперечували феодальну експлуатацію, політич­ний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві ма­ють здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мис­тецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально- абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII— XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, воло­діти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський право­знавець та філософ Гуго Гроцій (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнен­ня держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Леві­афан» він розкриває свою концепцію влади й держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуван­ням людського організму: верховна влада — душа держави, по­садові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справед­ливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здо­ров'я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держа­ви. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено за допомогою сус­пільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два проти­лежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобу­ти панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або вер­ховний орган, які владарювали б над ними і поклали кінець все- загальній війні.

Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, вважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку

Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, невдале. Успішне повстання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.

Дещо інша позиція була в Д. Локка, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». В основі політичної філософії Локка ле­жить ідея власності. Власність визначається як те, що людина ви­ділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство ґрунтуються на власності. Громадяна­ми треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, вважав англійський мислитель, люди, можливо, й живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збережен­ня власності й вирішення пов'язаних з нею проблем.

Проте для того щоб власність не залежала тільки від волі вла­стей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: жодна лю­дина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди мож­ливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов'язково ма­тимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламенті, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими держава­ми, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII— XVIII ст. належала французьким просвітителям. Видатний фран­цузький мислитель Шарль Монтеск'є (1689—1775) написав ни­зку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, в панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно-організо­ваного суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно-організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географіч­не середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина тери­торії і т. п. Характер законів, за Монтеск'є, значною мірою зале­жить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він вважав бажання людей жити спільно, їх­нє тяжіння до рівності й миру. Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск'є висловлювався також і за допо­внення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Лруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, ви­ступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. «Розчавіть гадину!», — закликав Вольтер. «Гадиною» він на­зивав католицьку церкву. У центрі його роздумів — обґрунту­вання принципу політичної свободи, яка пов'язувалася із суво­рим дотриманням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер уважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував рес­публіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він усе ж таки зв'язував з «освіченим монархом», який спирався б на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспі­льства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетво­рення країни на «царство розуму».

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися в працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому ве­лику популярність, — це «Про суспільний договір, або принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали іс­нування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт су­спільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)».

Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її пога­ною. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й ска­зав: «Це — моє». Власність породила пристрасть до наживи, за­здрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським по­рядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх дер­жав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліп­ший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто вкладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом францу­зьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всю­ди вона в кайданах». Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, єдиний спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демок­ратичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.

Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вва­жав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеа­лу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джере­лом теорії харизматичного лідерства.

Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або сво­боду асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — проти­природні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишають­ся сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйоз­не лихо для демократії. Вони нав'язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових грома­дян свободи висловлення своїх думок. Згідно з Руссо, основне зав­дання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особис­тість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з'єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше».

На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутріш­ньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворю­ється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обме­жити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов'яз­кове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допо­могою примусової сили держави, призначення якої — максима­льно відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є вер­ховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх грома­дян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імпе­ративу. Дві з них належать до моралі, третя — до політики. Пер­ша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагаль- ним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант катего­ричного імперативу поділяється на легальність і моральність. Ле­гальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що ґрунтується на свідомих засадах.

Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки лега­льною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: за­сади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати гласними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцін­ки політичних дій з погляду моралі та справедливості. Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кро­ку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було ви­знання прав людини священними, хоч би яких жертв це потребу­вало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «згори». Він запропо­нував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає, насамперед, у тому, що він розробив і за­стосував для аналізу суспільних, зокрема політичних, явищ діа­лектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального мето­дологічного принципу; характеристика того, що рухається, змі­нюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мис­литель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалек­тичного взаємозв'язку. У Гегеля громадянське суспільство є сфе­рою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві проти­стоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскі­льки їхнє життя взаємозв'язане. «Ось чому в громадянському сус­пільстві, — писав німецький мислитель, — кожний для себе — мета, усі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого».

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовніш­ньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й пе­ребуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності у співвід­ношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення спра­вжньої свободи в суспільстві. «Громадянське суспільство, — за­значав Гегель, — презентує нам у цих протилежностях і їхньому переплетенні картину таких само незвичних розкошів і надмірно­стей, як і картину злиденності і спільного для обох фізичного та морального виродження».

За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш ви­сокому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспіль­ство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об'єднати інтереси як окремих людей, так і сус­пільних верств, держава підноситься над суспільством, внося­чи примирення у всі сфери життя. Відтак держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства. Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює й відчужує від себе громадянське суспільство. Держава та громадянське сус­пільство перебувають спільно в постійному розвитку, утриму­ючи й зберігаючи в собі це суспільство в «знятому» вигляді як свою протилежність.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстою­ючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

Просвітителі об'єктивно ідейно підготували буржуазні револю­ції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Ос­новою нового «розумного» порядку вони вважали приватну влас­ність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними, насамперед, з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.

Минуле століття, на відміну від позаминулого, позначене над­звичайно високим розвитком політичної думки. Це вік загост­рення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взає­мозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методо­логічних підходів, відродження та оновлення старих, традицій­них методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та повернення, переосмислення доробку минулого.

Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під знач­ним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на межі XIX—XX ст., таких як М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс та ін.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «дер­жавна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У сучасному суспіль­стві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь- яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розви­нений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини порівняно з немеханічними видами виробни­цтва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрок­ратичної системи державної організації і її можливість у відпові­дний спосіб планувати й визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаю­чись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно по­силається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак пра­витель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятко­вий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизма- тичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспі­льну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базуєть­ся на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекогляд­ним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому властиве всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — немину­ча доля західного світу, і рушійною силою цього процесу є раці­ональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичного правителя через демократичні процедури й надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідаль­ність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучас­на політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М. Вебера.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX ст. зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В. Парето (1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936). Як зазначав В. Парето, у суспільстві еліта створю­ється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «не правлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психоло­гічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом поступається місцем новій.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспіль­ства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої орга­нізації меншості. Правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт — Р. Міхельс також ствер­джував, що суспільство не може існувати без панівного «полі­тичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «заліз­ний закон олігархічних тенденцій».

Отже, незважаючи на зміни проблем політичної думки, основ­ні з них збереглися до наших часів. «Одвічними питаннями» за­лишаються такі, як:

— природа людини та умови її свободи;

— сутність влади та форми її реалізації;

— співвідношення цілей та засобів політики;

—роль держави, політичних еліт та політичних лідерів і т. ін.