Австро-Угорська монархія в 1867-1914 рр.

Система дуалізму. В 1867 р. в державному устрої Австрійської імперії відбулися радикальні зміни, що означали її перетворення на дуалістичну конституційну монархію. Вони були спричинені катастрофічною поразкою імперії у війні 1866 р. з Пруссією, в результаті якої вона втратила більшість італійських володінь і була змушена назавжди відмовитися від претензій на провідну роль в Німецькому союзі. В умовах політичної кризи імператор Франц-Йосиф І був змушений погодитися з вимогами Угорщини про рівноправність з Австрією, в результаті чого було створено унікальну форму державного устрою - систему дуалізму.

За угодою 1867 р. Австрія (Цислейтанія) та Угорщина (Транслейтанія) формували дві окремі держави з власними конституціями, органами влади, адміністративним поділом, внутрішньою політикою тощо. Дві держави мали повну свободу у внутрішніх справах, обмежену лише взаємними зобов'язаннями, однакові права і обов'язки. Лише в сфері зовнішніх відносин вони виступали як єдина держава – Австро-Угорщина.

До Угорського королівства (Транслейтанії) увійшли землі колишнього королівства Святого Стефана (Угорщина, Хорватія, Славонія, Трансільванія). Австрійська держава включала в себе решту територій, які відокремлювалися від Угорського королівства річкою Лейта.

Обидві держави були з'єднані персональною унією і підпорядковувалися одному монарху, що прийняв два титули – імператора Австрії і короля Угорщини. До 1916 р. це був Франц-Йосиф І, що правив з 1848 р. Система дуалізму вступила в силу 21 червня 1867 р. в день коронації імператора Франца-Йосиф І королем Угорщини. Угода 1867 р. передбачала, що обидві держави залишатимуться в союзі лише за царювання потомків Марії Терезії. Після припинення цієї династії угорці могли самі обирати собі короля.

Персональна унія доповнювалася сферою «спільних справ», що включали зовнішні відносини, зовнішню торгівлю, митницю, грошову систему, валюту, армію і флот. Її функціонування забезпечували три «загальні» (спільні) міністерства - зовнішніх відносин, військове, а також фінансів, що обслуговувало сферу перших двох міністерств. Загальні питання вирішувалися на регулярних нарадах «загальних» міністрів з главами урядів обох держав і спеціально запрошених чиновників. На цих нарадах, як правило, головував глава зовнішньополітичного відомства (канцлер), який вважався головним з міністрів. Єдиного імперського парламенту, так само як і уряду, не існувало.

Для контролю за імперськими міністрами та для прийняття спільних рішень (визначення спільних витрат і відновлення угоди) було створено систему делегацій в складі 60 чол. від кожної держави, які обиралися вищою (20 чол.) і нижчою (40 чол.) палатами кожного парламенту – рейхсрату Австрії та Державних зборів (сейму) Угорщини. Делегації мали рівні права, засідали окремо в своїх столицях (Відні і Пешті, з 1872 р. - Будапешті) і голосували окремо. Їх влада обмежувалася узгодженням бюджету зі спільними інтересами і спостереженням за діяльністю трьох спільних міністрів. Якщо виникали розбіжності, відбувалося пленарне засідання, на якому голосували без попередніх дебатів.

Наряду зі спільною армією існували й національні армії – ландвер в Цислейтанії і гонведи в Транслейтанії. Країни мали єдиний митний простір. Господарчі питання (квоти, мита, торговельні договори з іншими державами) регулювалися спеціальними економічними угодами, термін яких обмежувався 10 роками, так само як і діяльність емісійного Австро-Угорського банку. Кожні 10 років угорський парламент розглядав питання про відновлення митного союзу. Спільний бюджет покривалися внесками обох держав. На момент об'єднання на долю Цислейтанії доводилося 70% спільних витрат, Транслейтанії – 30% (з 1877 р. – 31, 4%, з 1897 р. – 34, 4%, з 1907 р. – 36, 4%). Економічні питання не раз ставали предметом політичного торгу між Віднем і Будапештом.

В Угорщині в лютому 1867 р. було відновлено ліберальні квітневі закони 1848 р,, які Франц-Йосип, коронуючись угорським королем, поклявся дотримуватися. Австрійську конституцію було прийнято в грудні 1867 р., чим було завершено процес законодавчого влаштування нової держави. Ця конституція стала першою, що не була дарована монархом, а вступила в силу після її прийняття рейхсратом. Вона гарантувала громадянам політичні й демократичні права і свободи, а усім народам, що входили до її складу – рівність перед законом, право навчатися рідною мовою. В конституції було закріплено принцип поділу властей і відповідальність уряду перед парламентом. Імператор був головнокомандувачем збройних сил, визначав характер зовнішньої політики і здійснював контроль над діяльністю трьох «загальних» міністерств. Він мав право «попередньої санкції», тобто урядові законопроекти могли обговорюватися парламентом лише за його згоди. За ним залишалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14), в надзвичайних випадках – управляти країною без парламенту. Територію Цислейтанії було поділено на 17 провінцій (15 коронних земель), що обирали ландтаги – представницькі органи влади на місцях.

Уряди обох держав були відповідальними перед парламентами своїх країн. В Цислейтанії це був двопалатний рейхсрат (палата панів і палата депутатів), в Транслейтанії – Державні збори (сейм) (палата магнатів і палата представників). Виборчі закони, прийняті в Цислейтанії в 1873, 1882, 1896 рр. змінили порядок виборів до нижньої, виборної палати в бік їх демократизації і розширення електорату, а виборчий закон 1907 р. запровадив в країні загальне виборче право (для чоловіків).

В Транслейтанії за виборчим законом 1874 р. право голосу мали власники землі (не менше чверті наділу) чи трикімнатного будинку (квартири) в місті, платники податку не менше 10 крон, самостійні ремісники, які використовували не менше одного підмайстра, дипломовані інтелектуали; голосування було відкритим. Виборчий закон 1874 р. створював досить широкий електорат, оскільки встановлений ценз був досить низький. Загальне виборче право в Транслейтанії запроваджено не було. Палату магнатів формували представники спадкового дворянства, чисельність яких до 1886 р. була понад 800 чол., але потім була обмежена.

Національні проблеми в Австро-Угорщині. Основною проблемою внутрішнього життя Австро-Угорщини була національна. На території Цислейтанії, крім німців, проживали представники ще 7 основних національностей - чехи, поляки, українці, словенці, хорвати, італійці, румуни; на території Угорщини (Транслейтанії), крім мадяр - німці, хорвати, серби, словаки, румуни, українці. При цьому пануючі в Цислейтанії і Транслейтанії нації – німці та мадяри – складали в 1910 р. відповідно 33% та 54% населення.

Італійська проблема, найскладніша в 40-50-х рр. ХІХ ст. після угоди 1867 р. звелася до питання про італійську національну меншину південної частини Тіролю (Трентіно), Трієсту, Істрії, Далмації, а також міста-порту на Адріатиці Фіуме, що входило тоді до Угорщини як окрема адміністративно-територіальна одиниця. Виражений сепаратистський рух відчувався лише в Південному Тіролі з переважаючою кількістю італійського населення.

Найпотужнішим в Цислейтанії був чеський національний рух. Це пояснювалося як високо розвинутою національною свідомістю чехів, так і тим, що чеські землі (Богемія, Моравія, Сілезія) були найбільш економічно розвинутою частиною імперії. До того ж німці в чеських землях складали в деяких районах більшість населення і займали провідні позиції як в політиці, так і в економіці.

Якщо поляки задовольнилися наданою їм автономією в Галичині, то чеська Національна партія (старочехи), заснована Ф.Палацьким і Ф.Рігером в союзі з аристократією, серед якої були й німці – патріоти Богемії, прагнули до відновлення «історичних прав» чеської корони і фактичної заміни дуалізму триалізмом (Австрія, Угорщина, Чехія). В 1871 р. імператор Франц-Йосиф І погодився коронуватися як чеський король. Відповідні “Фундаментальні статі” були прийняті ландтагом Богемії 10 жовтня 1871 р. Однак проти цього проекту різко висловилися австрійські німці й угорці. Німецькі ліберали побачили небезпеку в потенційному союзі між консервативними старочехами і російськими панславістами, а угорці – загрозу своїй рівноправності, оскільки представники інших історичних територіальних одиниць також почали домагатися таких самих прав, як Богемія. Проти створення на своїх кордонах автономної чеської держави висловилася й щойно створена Німецька імперія. Водночас вимоги чехів стосовно реформування армії викликали невдоволення імператора Франца-Йосифа. В результаті проект було провалено в рейхсраті Австрії, де переважали противники чехів.

Після подій 1871 р. посилилися суперечності між старочехами і більш радикальними младочехами, які в 1874 р. заснували Національну ліберальну партію. Вона приділяла велику увагу розвитку національної культури, проблемі рівноправності чеської мови, соціальній політиці, висувала вимогу загального виборчого права і світської школи.

До кінця 1870-х рр. чеські лідери були єдині уставленні до Відня, дотримуючись тактики «пасивного спротиву», що полягала у відмові посилати своїх депутатів до рейхсрату. Ситуація змінилася лише в 1879 р. з приходом до влади уряду Е.Тааффе. В 1890-х рр. між старочехами і младочехами відбувся розкол. Младочехи змогли досягти більшості над старочехами в чеському сеймі і австрійському рейхсраті, знову висунувши ідеї повної рівності Богемії і Угорщини, панславізму і союзу з Росією.

Серйозного характеру набуло протистояння в Богемії і Моравії між чехами і німцями з проблеми рівноправності мов, вирішити яку так і не вдалося. Постановка питання про рівноправність чеської і німецької мов означала потенційну можливість витіснення німців з адміністрації, оскільки передбачала знання чиновниками і німецької і чеської мов. Тому будь-які постанови на користь визнання рівноправності мов викликали рішучий спротив німців, а їх відміна – чехів.

Дискусії про права національностей і визнання рівноправ'я їх мов відбувалися й на інших землях (протистояння німців і словенців у Південній Штирії, Каринтії й Крайні, німців й італійців у Південному Тіролі, поляків і українців в Галичині тощо). Національні проблеми перетиналися з соціальними, що ще більше загострювало їх. Так, кабінет графа Альфреда Віндішгреца (1893 – 1895 рр.) був змушений піти у відставку лише тому, що запропонував впровадити навчання у вищих навчальних закладах словенською мовою паралельно з німецькою.

Вже в 1867 р. зародилися перші організаційні форми німецького національного («автономістичного») руху. Почуваючи себе національною меншиною у власній державі, вони прагнули до утвердження німецького правління в альпійсько-судетських областях. Пангерманський рух організаційно оформився в 1882 р., коли його вимоги було офіційно сформовано у «Лінцській програмі». Згідно з ними, усі країни Цислейтанії, що раніше були членами Німецького союзу (тобто землі, населені німцями і чехами), повинні складати єдине ціле з державною німецькою мовою і «німецьким характером». Для цього пропонувалося передати Галичину і південнослов'янські території Угорщині й обмежити зв'язок з нею персональною унією. Метою проголошувався найтісніший союз із Німеччиною, утворення в перспективі «Великої Німеччини». Це була перша (і єдина) політична програма, спрямована на розчленування імперії Габсбургів, і вона була висунута німецькомовною меншістю. Соціально-економічні вимоги Лінцської програми передбачали націоналізацію залізниць; впровадження прогресивного прибуткового податку, ефективного соціального законодавства, податку на предмети розкоші; гарантії свободи преси, зборів і об'єднань, розширення виборчого права. Для ідеології німецького націоналізму були характерні антиклерикалізм і антисемітизм.

Пангерманський рух очолював депутат рейхсрату, послідовний критик уряду Георг фон Шонерер. Заснована ним Національна партія не приховувала своєї ворожості до Габсбургів і відданості прусським Гогенцоллернам, в яких її прихильники бачили потенційних об'єднувачів усіх німців Європи. Однак Шоненеру не вдалося створити масового руху, в тому числі через надмірний культ Німеччини і заклики про перехід з католицтва у протестантство.

Віденський кабінет намагався знайти загально-прийнятний варіант вирішення національного питання, йшов на діалог з делегаціями національностей в рейхсраті та з ландтагами провінцій, виявляв схильність до постійних поступок національностям. Його національна політика суттєво відрізнялася від політики угорського уряду. Правлячі кола Австрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональну державу, відсутньою була теза про “єдину політичну націю” чи примусову асиміляцію. Загалом австрійський режим був більш ліберальним, а система управління в Цислейтанії - більш децентралізованою, ніж угорська. Завдяки ліберальності австрійського режиму національні конфлікти в Цислейтанії виявлялися яскраво і відкрито. Вони чинили постійний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцією в парламенті депутати національностей не раз зривали його роботу. Австрійські кабінети, що змінювали один одного, були коаліційними, оскільки потребували підтримки ненімецьких депутатів.

На відміну від Цислейтанії, Транслейтанія була унітарною державою. З утвердженням системи дуалізму особливий статус Трансільванії в Угорщині було ліквідовано. Автономний статус отримала тільки Хорватія-Славонія. За угодою 1868 р. Хорватія отримала свій парламент (сабор) з 75 виборних депутатів і 25 дворян, а також власний уряд на чолі з баном (губернатором), який призначався королем і затверджувався угорським парламентом (часто бан призначався з числа угорських аристократів). Зберігалася національна казна, національна мова і національні закони, 45% бюджетних надходжень залишалися на внутрішні витрати. З Угорщиною Хорватію пов'язували спільні торгові інтереси і фінанси, що регулювалися угорським сеймом, до якого хорватський сейм направляв 29 делегатів.

Закон «Про рівноправ'я національностей» (1868 р.) закріплював домінування в Транслейтанії угорців. Хоч він і надавав немадярським народам обмежену культурну автономію, однак визначав, що всі громадяни Угорського королівства формують єдину і неподільну угорську націю. Навіть найбільші етнічні групи (за виключенням хорватів) не визнавалися колективними суб'єктами. Державною мовою оголошувалася мадярська. Хоч закон передбачав право громад говорити рідною мовою на комітатських зборах, в суді першої інстанції, самостійно обирати мову листування з властями усіх рівнів; призначення чиновників з національних меншин, якщо вони знали мови. Окремі громадяни, церкви, громадські об'єднання отримували право відкривати школи, культурні й економічні товариства будь-якими мовами. Держава зобов'язувалася сприяти відкриттю начальних і середніх шкіл з навчанням рідними мовами. На момент прийняття закону лідери національних рухів піддали його нищівні критиці. Однак з часом, коли угорські власті почали практику примусової мадяризації, меншини вимагали суворого дотримання цього закону, який держава постійно порушувала.

Мадяризація здійснювалася шляхом впровадження навчання угорською мовою. Її початок відносять до 1875 р., коли за звинуваченням в поширенні панславістських ідей було розпущено єдину культурно-просвітницьку організацію словаків – Матицю Словенську, закрито усі три словацькі гімназії. В 1878 р. було прийнято закон про обов'язкове вивчення угорської мови в школах, який був розширений і доповнений в 1893 і 1907 рр.

Якщо німці і євреї прийняли мадяризацію досить спокійно, інші національності чинили спротив. Серби вимагали право обирати патріарха, керувати своїми церквами і школами; деякі з них утворили таємне товариство, прагнучи до об'єднання з Сербією (1872 р.). Румунська національна партія, утворена в 1881 р., вимагала повернення Трансільванії автономного статусу. З часом в Трансільванії сформувалася сепаратистська партія, яка підтримувала зв'язки з населенням Румунського королівства.

Складну проблему представляв рух південних слов'ян, які проживали як в Транслейтанії (Хорватія-Славонія, південні землі Угорщини – в майбутньому Воєводина), так і в Цислейтанії (Далмація, Боснія-Герцеговина після її анексії в 1908 р.). Неврегульованим було становище Далмації, яка колись разом з Хорватією належала до Угорщини. Після 1867 р. Угорщина і Хорватія не відмовилися від своїх претензій на неї.

Найбільший спротив здійснювали хорвати, національна партія яких з 1872 р. отримала більшість місць у хорватському сеймі і змусила угорський уряд призначити свого главу губернатором (баном). Коли після окупації Боснії-Герцеговини партія звернулася до імператора з вимогою приєднати ці території до Хорватії, бана було замінено. В хорватському сеймі утворилася партія, яка виступила проти подальшого союзу з Угорщиною, в сеймі мали місце безпорядки. Ці події супроводжувалися сутичками на вулицях та селянськими заворушеннями. Тож Загреб було оголошено на облоговому становищі, дії судів було зупинено. Відчуження між Хорватією й Угорщиною супроводжувалося відродженням австрофільських симпатій.

Посилення хорватського національного руху перед світовою війною було пов'язане з політикою уряду щодо насильницької мадяризації населення. До війни тут переважав хорватський варіант південно-славізму, тобто ідея об'єднання південнослов'янських народів імперії навколо Хорватії та її переходу до складу Цислейтанії. В одному з його варіантів пропонувалася рівноправність «великої Хорватії» з Австрією й Угорщиною (тобто південнослов'янський варіант триалізму). Одночасно серед хорватів існували ідеї орієнтованого на Сербію варіанту південно-славізму, тобто не лише культурного, але й політичного єднання південнослов'янських народів під сербським керівництвом, приєднання усіх південнослов'янських народів, включаючи Хорватію, до Сербії, що представляло загрозу для національної безпеки Австро-Угорщини.

Існування сусідніх самостійних держав – Італії, Румунії, Сербії - безумовно, мало зростаючий вплив на національні рухи споріднених етносів австрійської й угорської частин монархії, однак майже до самої загибелі імперії вони не прагнули до її зруйнування. Боротьба націй означала головним чином прагнення реформувати внутрішній устрій Австро-Угорщини таким чином, щоб досягти в ній найбільшого впливу в політичній та економічній сферах.

Економічний розвиток Австро-Угорщини в 1867-1914 рр. Австро-Угорщина була індустріальною країною середнього європейського рівня. Найбільш розвинутими в економічному відношенні частинами монархії були Чехія, Нижня Австрія і Віденський індустріальний район (австро-чеський індустріальний комплекс). В регіоні були розташовані багаті поклади вугілля і залізної руди, значні переваги створювало сусідство з Німеччиною. Вирішальним фактором була наявність висококваліфікованої робочої сили й інженерно-технічних кадрів. Завдяки високому рівню навчання в ремісничих училищах і технологічних вузах, традиції яких були закладені ще Марією-Терезією, Австрія посідала провідні позиції в Європі в області підготовки професійної робочої сили й інженерно-технічних кадрів. Державні витрати на науку і освіту в 1870 р. складали 1, 2%, а в 1910 р. – 3, 2% видаткової частини бюджету (для порівняння: на державну безпеку - 1, 7%).

Чехія давала 59% промислової продукції всієї імперії. В чеських землях було сконцентровано майже всю вугільну промисловість, майже 60% промислових підприємств, 65% усіх зайнятих в індустрії. Озброєння, що випускалося на заводах Шкода в місті Плзень на світовому ринку успішно конкурувало з продукцією німецьких заводів Круппа і французьких Шнейдер-Крезо. В Будапешті високорозвинутим було суднобудування. В Нижній Австрії в останні роки ХІХ ст. на 100 кв. км. припадало в середньому 16 промислових підприємств, в чеських землях – 10, 5, в Тіролі, Галичині, Буковині і Далмації – всього 1. Східна Галичина, Буковина, Далмація, Хорватія залишалися аграрними регіонами. Статус головної сільськогосподарської зони монархії затвердився за Угорщиною, рівень індустріалізації якої залишався невисоким.

Перші роки після об'єднання монархія переживала період економічного піднесення, чому сприяли як внутрішні реформи, так і світова економічна кон'юнктура. Цей період характеризувався бурхливою діловою активністю, виникненням великої кількості банків, ощадкас, інших кредитних установ, нових підприємств, будівельним бумом. Період «грюндерства» 1860-почактку 1870-х рр., як і в усіх розвинутих країнах, завершився біржовим крахом 9 травня 1873 р., в результаті якого розорилося десятки фірм, понад 60 банків. Після «віденського краху» фінансова система була порушена, пройшов тривалий час, доки вона знову прийшла в рівновагу. Дефіцит австрійського бюджету було ліквідовано лише в 1889 р., що дозволило ліквідувати паперові гроші й впровадити нову грошову систему на основі золотої крони. Нове економічне піднесення з коливаннями, притаманними ринковій економіці, тривало до 1914 р.

Особливо бурхливе зростання відбувалося на транспорті. Протяжність залізниць в Австро-Угорщині за останні три десятиліття ХІХ ст. зросла втричі, в результаті чого держава була повністю забезпечена найбільш сучасним на той час видом транспорту. Видатними інженерно-технічним досягненнями стали перша в Європі високогірна залізниця з тунелями і складними штучними конструкціями в австрійських Альпах, а також перше в світі метро в Будапешті, відкриття якого в 1896 р. було приурочено до святкування 1000-ліття Угорської держави.

Ступінь концентрації виробництва в Австро-Угорщині на початку ХХ ст. був значно меншим, ніж в Німеччині чи навіть у Франції. Як і раніше, в дунайській монархії було багато дрібних майстерень і фабрик, що випускали предмети широкого вжитку. Новітні галузі промисловості – хімічна, електротехнічна, автомобілебудування тощо - в Габзбургській державі перебували в зародковому стані. Оскільки державі не вистачало власних капіталів, її економіка значною мірою залежала від іноземних інвестицій, з яких 60% до 1913 р. були німецькими.

На початку ХХ ст. Австро-Угорщина посідала третє місце в Європі з видобутку вугілля і п'яте – з виробництва чавуну і текстилю, однак загалом на її долю доводилося лише 6% європейського промислового виробництва. До кінця свого існування імперія Габсбургів залишалася аграрно-індустріальною державою. В кінці 1890-х рр. в сільському господарстві було зайнято 70%, в 1910 р. – понад половини працездатного населення.

Суспільно-політичний розвиток Цислейтанії в епоху дуалізму. Після досягнення в 1867 р. угоди з Угорщиною в політичному житті Австрії розпочалася т.зв. “ліберальна ера”, яка тривала до 1879 р. До першого парламентського уряду Карла Ауерсперга увійшли провідні діячі Німецької ліберально-конституційної партії (січень 1868 – квітень 1870 рр.). Свої основні зусилля уряд зосередив на боротьбі з клерикалізмом і конкордатом 1855 р., що забезпечував церкві нагляд за викладанням, культом і шлюбним правом, в якому ліберали бачили основну причину втрати Австрією впливу в переважно протестантській Німеччині.

Було проведено обмежувальні щодо католицької церкви “травневі” закони 1868 р. про шлюб, школу й міжконфесійні відносини, за якими державна юрисдикція ставилася вище за церковну. Закон 1869 р. про імперську народну школу започаткував обов'язкову 8-річну державну міжконфесійну школу і створив можливості для повної ліквідації безграмотності в чеських і власне австрійських землях. Нагляд за школами здійснювала тепер держава, а не церква (хоч обов'язкове викладання релігії зберігалося). За наступного уряду в грудні 1870 р. конкордат було повністю скасовано, приводом до чого стало незадоволення австрійських єпископів і віденського кардинала проголошенням на Ватиканському соборі догмату про непогрішимість папи. Хоч усі ці заходи були засуджені папою Пієм ІХ, боротьба з впливами католицької церкви в Австрії була менш драматичною, ніж в Італії, Франції, Німецькій імперії.

З метою зміцнення обороноздатності держави в 1869 р. проведено закон про загальну військову повинність за прусським зразком. Закон «Про загальні права громадян» гарантував їх рівноправність, свободу віросповідання і совісті, недоторканність приватної власності тощо. Ст.19 закону визначала, що «усі нації держави рівні в правах, кожна з них має беззастережне право на збереження і плекання власної національності і мови».

Водночас ліберали нічого не зробили для подальшої трансформації державного устрої Австро-Угорщини в бік федералізму. Віддаючи пріоритет рівності політичних прав громадян, вони недооцінювали складність національних проблем і не піддавали сумніву провідну роль німецької культури в державі. Під тиском національного руху чехів, які в перші роки після компромісу 1867 р. прагнули отримати в складі імперії такі ж права як і Угорщина, відбувся розкол ліберальної партії і вона зазнала поразки на виборах 1870 р. Проголошення в 1871 р. Німецької імперії також вплинуло на послаблення позицій лібералізму, поклавши край його велико-німецькій політиці.

Уряд на чолі з консерватором Зігмундом Гогенвартом (лютий – жовтень 1871 р.), сформований після завершення франко-прусської війни і проголошення Німецької імперії і представлений громадськості як позапартійний, здійснив поступки національній опозиції. До уряду було включено двох чехів і одного поляка, розроблено законопроекти про особливий статус Галичини та про повне рівноправ'я німців і чехів у Богемії. Після провалу останнього проекту рейхсратом уряд Гогенварта в результаті жорстоко протистояння в листопаді 1871 р. був змушений піти у відставку.

Після цього до влади повернулися ліберали, цього разу на чолі з Адольфом Ауерспергом, братом першого прем'єр-міністра (1871-1879 рр.). В квітні 1873 р. він провів новий виборчий закон, за яким депутати нижньої палати рейхсрату обиралися вже не ландтагами, а безпосередньо виборцями. Таким чином вплив ландтагів, в яких вбачався оплот консерватизму й федералізму, на центральні органи влади було зменшено. Куріальна система виборів по 4 куріям (85 депутатів від землевласників, по 137 від міст і торгових палат; 131 – від сільських дільниць) зберігалася.

Серед досягнень уряду - прийняття кримінально-процесуального кодексу, що передбачав впровадження суду присяжних (1872 р.), досягнення незначної зміни квоти у загальних витратах на користь Цислейтанії при врегулюванні цього питання в 1876-1877 рр. Усе ж ліберальний уряд соціально-економічних реформ не проводив, оскільки це суперечило доктрині лібералізму про вільну торгівлю і вільну підприємницьку діяльність, невтручання держави в самоуправну економіку.

У той час як “грюндерство” кінця 1860 - початку 1870-х рр. підтверджувало вірність ліберальної доктрини, біржовий крах 9 травня 1873 р. підірвав довіру до принципів лібералізму, призвів до зростання політичного радикалізму й соціальної активності мас. У військових і придворних колах навіть виникла ідея усунути конституційну систему, що себе скомпрометувала, на користь авторитарної форми правління.

Остаточно ліберальна ера в політиці завершилася в 1879 р., коли ліберали зазнали значної поразки на виборах. Було сформовано консервативний уряд Едуарда Тааффе, який протримався при владі 15 років (1879-1893 рр.). Він спирався в рейхстазі на коаліцію німецьких консерваторів, польських і чеських депутатів (так зване “залізне кільце”), водночас його гнучка політика створювала можливості для співпраці з лібералами. За нового уряду у внутрішній політиці почав переважати консервативний, прослов'янський напрямок. У зовнішній – було закладено підвалини тісного союзу Австро-Угорщини з Німеччиною.

«Ера Тааффе» - час найбільшої політичної стабільності в історії Австро-Угорщини, поступального економічного зростання і культурного розквіту. Значну увагу уряд приділяв соціальним питанням. Робочий день в 1885 р. було офіційно обмежено 11 год. (в 1901 р. його скоротили до 9 год.), заборонено дитячу працю, введено обов'язковий недільний відпочинок, соціальне страхування на випадок хвороби та нещасних випадків, виникли зачатки пенсійної системи, створено систему інспекторів з охорони праці. Ці реформи в кінці ХІХ ст. вивели Австрію в сфері робітничого законодавства на третє місце в світі після Німеччини і Швейцарії.

З національного питання Тааффе заявив, що Австрія не може бути ні німецькою, ні слов'янською, вона має бути тільки австрійською. Основою урядової програми стало «примирення» шляхом компромісу і поступових реформ. Цій меті мали служити розпорядження про мову 1880 р., що впроваджувало в судочинство чеських земель наряду з німецькою чеську мову, а також поділ Празького університету на чеський та німецький (1882 р.).

Реформа виборчого права, проведена в 1882 р., що передбачала зниження майнового цензу для виборців з 10 до 5 гульденів щорічного податку, суттєво збільшила число виборців, головним чином за рахунок ремісників, дрібних торговців і селян. Це дозволило чехам в наступному році завоювати більшість мандатів у місцевому ландтагу. Німці, в свою чергу, висунули вимогу поділу адміністративних округів на німецькі й чеські. Після того як чеська більшість ландтагу відхилила цю пропозицію, німецькі депутати вперше залишили збори і здійснювали їх бойкот впродовж чотирьох років (1886-1890 рр.). Цей конфлікт призвів до посилення серед німців чеських земель пангерманських настроїв і звинувачень ними Тааффе в прагненні перетворити Австрію на “слов'янську державу”.

В січні 1890 р. німецько-чеські переговори завершилися прийняттям т.зв. «пунктуацій» відносно створення в місцевих (земських) органах двох секцій – чеської і німецької. Пунктуації відміняли обов’язкове знання чиновниками чеської мови в німецьких округах, де жили переважно німці, але залишали обов'язковим знання чехами німецької мови в чеських округах. Якщо старочехи прийняли пунктуації, то більш радикальні молодочехи відмовилися їх визнати і проект було провалено.

У 1880-1890-ті рр. в Цислейтанії сформувалися масові рухи - християнсько-соціальний і соціал-демократичний. Лідером християнсько-соціального руху став депутат рейхсрату Карл Люегер, прекрасний оратор, перший австрійський політик, який апелював безпосередньо до народних мас. На рубежі ХІХ-ХХ ст. він кілька разів обирався віденським бургомістром, багато зробив для ліквідації трущоб, будівництва квартир для робітників, вирішення їх соціальних проблем. В 1891 р. він створив Християнсько-соціальну партію (ХСП), яка цього ж року отримала 13 місць в парламенті. Програма партії, прийнята в 1895 р., включала ідеї основоположника австрійського «соціального католицизму» Карла фон Фогельзанга про необхідність соціальних реформ в інтересах трудящих; створення станово-корпоративної держави, що виключає класові суперечності; важливу роль масової партії для здійснення програми суспільних реформ; використання гасла «католицької соціальної реформи» як засобу мобілізації мас проти ліберальної еліти тощо. Великого значення мав виступ у тому ж році папи Льва ХIII з соціальною енциклікою “Рерум новарум”, яка містила основні ідеї Фогельзанга, що ідейно підтримало християнський соціальний рух. У 1892 р. засновано християнсько-соціальні робітничі гуртки, виникли християнські профспілки, які охопили близько третини усіх робітників. Соціальні християни досить часто протиставляли себе соціал-демократії як виразника «загальнонародних інтересів», однак з конкретних питань вони часто виступали разом.

Соціал-демократичний рух Цислейтанії виник на початку 1870-х рр. після того як в результаті великої демонстрації у Відні в 1870 р. австрійські робітники вибороли собі право на легальні страйки і створення робітничих організацій. З самого початку соціал-демократичний рух був суттєво ослаблений розколом на поміркованих і радикалів. В 1874 р. на конференції в м.Нойдьорфлі він оформився в Соціал-демократичну робітничу партію Цислейтанії, хоч серйозні суперечності між різними соціалістичними течіями не було ліквідовано. Найбільшими були суперечності між поміркованими і радикалами, прихильниками Лассаля і Маркса. Все більше послідовників, особливо серед молодих робітників, завойовували анархісти зі своїми ідеями прямої революційної дії та насильницького скинення влади. В 1883-1884 рр. по країні прокотилася хвиля терористичних актів, що примусило уряд запровадити у Відні надзвичайний стан, здійснити масові арешти активістів робітничого руху. В 1884 р. було прийнято закон проти анархістів, який застосовувався проти усіх соціалістів.

Складна ситуація, в якій опинився робітничий рух, сприяла пошуку компромісу між поміркованими і радикалами. Цей процес завершився відновленням єдності партії на об'єднавчому з'їзді в м.Хайнфельді 30 грудня 1888 р.– 1 січня 1889 р. Велику роль в об'єднанні відіграв Віктор Адлер, який на той час перебував під значним впливом Ф.Енгельса, хоч починав свою діяльність як буржуазний радикал і член пангерманського руху. Досягти об'єднання вдалося шляхом компромісу між ортодоксально-марксистською теорією і поміркованою практикою, орієнтованою на специфіку багатонаціональної держави. Відновлена партія будувалася за інтернаціональною, а не національною ознакою, її членами могли бути представники усіх націй, кожен мав можливість спілкуватися рідною мовою. Однак спроби В.Адлера уникнути розколу робітничого руху за національною ознакою не призвели до створення наднаціональної партії. В 1893 р. чеська соціал-демократія прийняла рішення про створення окремої чехо-слов'янської партії. Це поклало початок перетворенню Соціал-демократичної робітничої партії Цислейтанії на союз окремих національних партій, що в 1897 р. було зафіксовано в Статуті партії. З цього часу власне австрійська партія почала називатися Німецькою соціал-демократичною робітничою партією в Австрії.

Характерною для австромарксизму була тактика поступового реформування на відміну від ортодоксальної марксистської теорії насильницького повалення існуючого ладу, у зв'язку з чим значна увага приділялася розробці економічних теорій, пошукам шляхів переходу до соціалізму шляхом реформ. Аргументи поміркованим надавали реформи в сфері трудового законодавства, здійснені урядом Тааффе у 1880-ті рр. Один з лідерів австрійської соціал-демократії О.Бауер вважав, що побудова соціалізму можлива за допомогою створення вже при капіталізмі «вогнищ соціалізму», збільшення числа яких може привести до появи соціалістичного суспільства без корінної ломки існуючих виробничих відносин. Головним елементом на цьому шляху він вважав процес усуспільнення («соціалізації»).

Після виборчої реформи 1896 р., що запровадила п'яту («загальну») курію виборців за участю усіх чоловіків з 24 років (обирала 74 депутатів з 425), на виборах 1897 р. соціал-демократи вперше потрапили до парламенту, завоювавши 15 мандатів. Під час політичної кризи 1897 р. намітилося їх співробітництво з німецькими націоналістами, що мало серйозні наслідки для політичного життя Цислейтанії.

Політична криза 1897 р. була пов'язана з виданням у квітні цього року розпорядження уряду Казимира Бадені про мови для Чехії і Моравії, що впроваджувало двомовність в судові й адміністративні установи чеських земель. Чиновники, які не змогли вивчити другу мову впродовж трьох років, підлягали звільненню. Обов'язкова двомовність впроваджувалася не лише в районах спільного проживання двох народів, але й в німецьких містах, включаючи Судетську область.

Це розпорядження викликало масові заворушення німців, вуличні безпорядки, що супроводжувалися кривавими сутичками, при чому не лише в Чехії, але й у Відні, в інших містах Австрії. В результаті вуличних сутичок між чехами і німцями були вбиті й десятки поранених. В Чехії властям довелося впровадити надзвичайний стан. Як компроміс німці Чехії запропонували створити адміністративні округи, поділені за національною ознакою, проти чого рішуче виступили чехи. Роботу парламенту було паралізовано. Уряду Бадені вдалося придушити заворушення лише застосуванням збройної сили. Рейхсрат було розпущено, а уряд був змушений піти у відставку в листопаді 1897 р. Тож розпорядження уряду про двомовність мало наслідком не примирення між німцями і чехами, а політичну кризу, посилення суперечностей і зростання відчуженості обох націй, в тому числі від держави, «ненімецької», як вважали німці.

Після падіння уряду Бадені монархія вступила в період політичної нестабільності, коли робота рейхсрату була паралізована сутичками депутатів різних національностей, особливо німців і чехів.

За наступного уряду П. фон Гауча було видано нове розпорядження, за яким чеські землі були поділені на три області – чеську, німецьку і змішану, в кожній з яких діяли особливі правила, що стосувалися використання мов в адміністративній сфері. Але такий порядок не влаштував ні німецьких, ні чеських радикалів. Через два роки «правила Гауча» також було відмінено і ситуація повернулася до тієї, що існувала в 1897 р.

Німецька соціал-демократична робітнича партія в Австрії стала першою партією, що виробила спеціальну програму з національного питання, схвалену на з'їзді в Брно в 1899 р. В ній знайшли відображення погляди ідеолога партії Карла Реннера про вирішення національної проблеми в багатонаціональній державі на підґрунті культурно-національної (екстериторіальної) автономії, викладені ним в праці «Держава і нація. До національного питання в Австрії» (1899 р.). Принцип територіальної автономії, на думку автора, не вирішував проблему, натомість міг призвести до розпаду країни. Оскільки Реннер підкреслював провідне становище німців у державі, це давало підстави слов'янським соціал-демократам звинувачувати керівництво партії у віденському централізмі. Очевидно, програма в Брно не відзначалася чіткістю формулювань, оскільки прихильники австромарксизму неодноразово виступали з вимогою переглянути й конкретизувати її.

Проекти вирішення національної проблеми були конкретизовані в подальших працях К.Реннера (1902 р.) і Отто Бауера (1907 р., 1913 р.). Якщо Реннер продовжував розвивати теорію культурно-національної автономії, Бауер поступово перейшов на принципи територіальної автономії. В 1913 р. він писав, що «Австрія буде перетворена на федеративну державу автономних націй або ж припинить своє існування». На початку 1918 р. група О. Бауера визнала право націй на самовизначення аж до відокремлення.

На початку ХХ ст. внутрішньополітична криза в Цислейтанії, пов'язана зі загостренням німецько-чеського протистояння, продовжилася. Кабінети, що часто змінювалися, не могли стабілізувати ситуацію. Відміна в жовтні 1899 р. розпоряджень про мову призвела до того, що тепер вже чеські депутати влаштували в парламенті обструкцію, яка паралізувала його діяльність. Припинити обструкцію вдалося уряду Ернста Кербера (січень 1900 - грудень 1904 рр.), одного з найвидатніших державних діячів останнього десятиріччя існування монархії. Е.Кербер намагався досягти урегулювання національної проблем як кропіткими переговорами, поступками чехам, так і впровадженням в життя широкої соціально-економічної програми. Однак його загально-австрійська урядова програма зустрічала опір різних політичних і національних угрупувань, що врешті примусило його піти у відставку в кінці 1904 р.

Суспільно-політичний розвиток Угорщини в епоху дуалізму. В основу системи дуалізму було покладено програму, запропоновану партією угорського ліберального дворянства під керівництвом Ференца Деака. При цьому Деак не побажав скористатися складним становищем Австрії після війни з Пруссією і не змінив на користь Угорщини жодної з умов, що були висунуті ним ще задовго до австро-прусської війни. Після досягнення угоди Ф.Деак відмовився увійти до нового уряду, залишаючись депутатом парламенту. До своєї смерті в 1876 р він був духовним лідером правлячої Ліберальної партії й найавторитетнішим угорськими політиком. Після смерті Деака партію очолив Калман Тіса, прем'єр-міністр в 1875-1890 рр. (перший угорський уряд сформував граф Дьюла Андраші, засуджений під час революції 1848-1849 рр. до смертної кари).

За кабінету К.Тіси Угорщина пережила один з найсприятливіших періодів у своїй історії. Це був час ліберальної економічної політики, в кінці 1880-х доповненої деякими заходами щодо соціального захисту трудящих; зміцнення позиції Угорщини в рамках дуалістичної монархії; зростання її впливу на зовнішню політику, якою в 1871-1879 рр. керував Д.Андраші. Як і його австрійський колега Тааффе, К.Тіса був видатним майстром політичного компромісу, що дозволило йому перебувати при владі впродовж 15 років. Урядування відбувалося під гаслом «Не порушуйте спокою». Однак саме в цей час почався поступовий відхід уряду від положень закону про національності 1868 р., спрямований на мадяризацію «непривілейованих народів» Угорського королівства.

В 1880-ті рр. усе більшого впливу почала набувати створена в 1874 р. Партія незалежності, яка об'єднала націонал-лібералів - наступників Лайоша Кошута. Вони домагалися відміни дуалізму і перетворення союзу Цислейтанії і Транслейтанії на особисту унію двох незалежних держав. Партія незалежності мріяла про самостійність угорських збройних сил, однак дуалізм допускав існування в Угорщині лише ополчення - гонведів. З її ініціативи в угорському парламенті розгорілися бурхливі дебати з проблем армії, які врешті призвели до відставки уряду Тіси. Впродовж наступних 15 років в Угорщині змінилося сім прем'єр-міністрів, кожен з яких боровся з тими ж проблемами, що й Тіса, але з меншим успіхом.

Впродовж останнього десятиліття ХІХ ст. розкол серед угорських політиків поглибився. Посилилися позиції націонал-лібералів. Наприкінці 90-х рр. політична еліта Угорщини поділилася на кілька таборів. Лібералам, що залишалися найбільш впливовою силою, протистояли не лише націонал-ліберали, але й консерватори які захищали інтереси аристократів – землевласників і частини інтелігенції. Швидко зростала популярність соціал-демократів. Характерною рисою угорського суспільства ставав антисемітизм.

Криза дуалізму в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Криза у відносинах між Цислейтанією і Транслейтанією виявилася ще в 1897 р., коли угорська сторона відмовлялася підписувати нову 10-літню економічну угоду, хоч і не проголосила своєї економічної незалежності, що могла зробити за умовами дуалістичної угоди 1867 р.

Під впливом негативних наслідків економічної кризи 1900-1903 рр. в угорському суспільстві зміцнила свої позиції Партія незалежності на чолі з Ференцем Кошутом. Починаючи з 1902 р. вона розгорнула інтенсивну кампанію під національними гаслами, в центрі якої стояли вимоги послабити загальноімперські оборонні структури, впровадити угорську командну мову в угорських частинах, допустити застосування національних знамен, відзнак і герба. Це суперечило прагненням австрійського військового командування на чолі з імператором, яке чекало від угорського парламенту збільшення набору в армію, модернізації й підвищення обороноздатності спільної армії.

Коаліція опозиційних партій, що об'єдналася навколо націоналістичної Партії незалежності, зірвала прийняття парламентом урядових законопроектів про збільшення чисельності армії й витрат на озброєння, а також підписання економічної угоди з Австрією на чергове десятиліття. Однак імператор відмовився йти на будь-які поступки в справах, що стосувалися збройних сил. У вересні 1903 р. під час армійських маневрів у містечку Хлоп в Галичині він заявив: “Моя армія має залишатися спільною і єдиною, такою, яка вона є”. Хлопський маніфест був сприйнятий в Угорщині як образа і викликав хвилю незадоволення. За цих обставин Франц-Йосип І призначив прем'єр-міністром Угорщини сильну особистість - Іштвана Тісу, який пообіцяв утриматися від проведення воєнного законопроекту, а опозиційні партії - не заважати голосуванню щорічного воєнного бюджету.

Напередодні парламентських виборів 1905 р. Партія незалежності розгорнула широку агітацію за створення самостійної митниці і Національного банку, обмеження зв'язків з Австрією особистою унією. Парламентські вибори (січень 1905 р.) принесли вирішальну перемогу опозиції на чолі з Партією незалежності, що було сприйнято правлячими колами як початок розвалу монархії. Король відмовився доручити формування нового кабінету переможцям і своєю владою призначив уряд на чолі з командиром лейб-гвардії генералом Г.Фейерварі.

Криза співпала із загостренням в обох частинах дуалістичної монархії боротьби з питання про впровадження загального виборчого права, на яке різні політичні сили покладали великі надії. Урядові кола вважали, що вона дасть можливість пом'якшити національну боротьбу; слов'янські партії розраховували отримати більшість у рейхсраті; соціал-демократи сподівалися на збільшення свого представництва тощо.

В цих умовах між угорським урядом і лідером угорських соціал-демократів Е.Гарамі було досягнуто секретну угоду, за якою кабінет узяв на себе зобов'язання здійснити радикальну виборчу реформу в обмін на посилення соціал-демократією критики націоналістів. Хоч соціал-демократи виконали свої зобов'язання і тим самим дискредитували себе перед націоналістами як противники угорської незалежності, загальне виборче право в Транслейтанії, на відміну від Цислейтанії, не було впроваджено.

В лютому 1906 р., коли ситуація в Угорщині загострилася до крайності, за наказом короля війська оточили будинок парламенту в Будапешті і не дозволили депутатам відновити роботу. Дія угорської конституції була призупинена. Одночасно угорцям було запропоновано компроміс: націоналістична коаліція отримувала право формувати уряд в обмін на відмову від військової реформи, затвердження низки торговельних угод, підписаних кабінетом Фейерварі, і фактичне примирення з дуалізмом у його тогочасному вигляді. Головною поступкою Франца-Йосифа І стала відмова від впровадження загального виборчого права в Угорщині. На виборах в травні 1906 р. Партія незалежності і її союзники отримали переважаючу кількість голосів і сформувала кабінет Ш.Векерле, до якого як міністри увійшли Ф.Кошут, Д.Андраші-молодший. Політика мадяризації населення за нового уряду посилилася.

Ця коаліція протрималася при владі до 1910 р., коли переконливу перемогу на виборах отримали ліберали на чолі з І.Тісою, що утворили Національну партію. Тіса схилявся до думки, що проведення необхідних економічних і соціальних реформ можливе лише за сильного уряду, здатного обмежити суперництво і протиборство ворогуючих угрупувань. Не будучи демократом, в 1913 р. він провів реформу, що розширила електорат Угорського королівства майже вдвічі – з 1 до 1, 9 млн. чол.

Перші вибори на основі загального виборчого права (для чоловіків з 24 років) відбулися в Цислейтанії в травні 1907 р. За новим виборчим законом кількість мандатів визначалася не чисельністю населення, а за національностями, з урахуванням сплати ними податків. Так, німці, які складали лише 35% населення, але платили 63% податків, отримали 43% мандатів тощо. Такі ж переваги мали італійці перед словенцями, поляки перед українцями, румуни в Буковині. Вибори 1907 р. принесли успіх масовим партіям. Християнсько-соціальна партія отримала в парламенті 96 мандатів і стала найвпливовішою німецькою партією. В 1907 р. вона об'єдналася з Консервативною католицькою народною партією, створеною в 1870-ті рр. і прийняла нову програму, в якій характеризувалася як «народна, імперська, німецька і християнська» партія. В національному питанні вона зайняла антиугорські й антисемітські позиції; відкидала австро-угорський дуалізм, висувала ідею федералізму, так званих Сполучених Штатів Австрії під керівництвом Габсбургів.

Соціал-демократи на виборах 1907 р. провели 87 депутатів (з них 50 німців, 23 чеха, 7 поляків, 5 румун, 2 українців). Німецькі національні й ліберальні групи, об'єднані в Німецький національний союз, отримали 90 мандатів (з них 13 німецьких радикалів та 3 пангерманістів). Політичні сили, які до того часу відігравали провідну роль у державі і займали вищі урядові посади – консервативна вища аристократія й ліберальна велика буржуазія – програли вибори.

Статус-кво в австро-угорських відносинах вдалося відновити в 1907 р., коли було успішно завершено переговори про нову економічну угоду на наступне десятиліття. Митний союз між двома частинами імперії було названо торгівельною угодою. Водночас Австрії вдалося домогтися згоди Угорщини на збільшення її фінансової квоти в загальних витратах на 2% - з 34, 4% до 36, 4%.

Хоч небезпечну кризу дуалізму 1903-1907 рр. вдалося ліквідувати, вона переконала частину керівництва імперії в тому, що монархія має базуватися на більш міцній основі, ніж угода 1867 р. Чергова політична криза 1908-1909 рр., пов'язана з анексією Австро-Угорщиною Боснії-Герцеговини, знову поставила на перший план національні проблеми і проекти реформування системи дуалізму.

Плани перевлаштування імперії розроблялися в палаці Бельведер - резиденції наступника престолу Франца-Фердинанда, який прагнув позбавити Угорщину її прерогатив у державі. Значний резонанс отримав проект федералізації імперії за етнічною ознакою, викладений в книзі журналіста Ауреля Поповичі “Сполучені Штати Великої Австрії”, опублікованій в 1906 р. Інший проект, запропонований канцлером Еренталем на початку 1907 р., передбачав створення в імперії потужного слов'янського блоку з центром в Загребі шляхом приєднання до Хорватії-Славонії австрійської провінції Далмація. Це нове державне утворення, на його думку, могло покласти кінець намаганням Сербії об'єднати навколо себе південних слов'ян, які входили до складу Австро-Угорщини. Хоч розширене за рахунок Далмації королівство пропонувалося залишитися в складі Угорщини, Будапешт відмовився підтримати цей проект.

Ідучи далі, Франц-Фердинанд розглядав також варіант перетворення монархії на триалістичну за рахунок південнослов'янського компоненту. Він давав можливість одразу вирішити кілька проблем: зменшити вплив на державні справи з боку Угорщини; вирішити проблеми національного руху південних слов'ян і відродити їх традиційну лояльність до Австрії; підірвати зростаючий вплив Сербії на південних слов'ян монархії.

Починаючи з 1906 р., вплив кронпринца на імперські справи неухильно зростав. Військова канцелярія ерцгерцога перетворилася на легально функціонуючий паралельний центр влади. Він був генералом від кавалерії, а з 1913 р. – генеральним інспектором австро-угорської армії. Його союзниками в справі ліквідації системи дуалізму виступали такі впливові особи як начальник Генштабу генерал Конрад фон Гетцендорф, австрійський прем'єр в 1906-1910 рр. Макс Володимир Бек, канцлер Алоїс Еренталь (1906-1912 рр.). Спочатку наступник престолу більше підтримував проект триалізму, але напередодні світової війни схилявся до проекту утворення католицької федерації з 16-17 суб'єктів.

Національне питання і в подальшому визначало австрійську внутрішню політику. Парламентські вибори 1911 р. принесли більшість в парламенті Німецькому національному союзу (104 мандата). Християнсько-соціальна партія після смерті свого лідера отримала лише 74 мандати, соціал-демократи – 44. Конфлікт між австрійськими і чеськими соціал-демократами призвів до розколу депутатської фракції партії, а німецькі робітники судетських земель провели своїх депутатів від Німецької робітничої партії, яка в травні 1918 р. була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Таким чином, очевидним було блокування не за політичною, а за національною ознакою.

Продовжилися переговори уряду з чехами, в ході яких було запропоновано новий проект закону, за яким офіційною мовою в кожному районі чеських земель мала стати мова більшості населення. Однак сторони не могли домовитися про те, які райони вважати переважно чеськими, а які - переважно німецькими. Національна боротьба у рейхсраті розгорнулася з новою силою. У зв'язку зі зростанням протистояння в липні 1913 р. було розпущено богемський ландтаг, а в березні 1914 р. – рейхсрат. Діяльність парламентських установ у Цислейтанії було призупинено.

Незважаючи на гостроту політичних, національних і соціальних суперечностей в останні роки існування Австро-Угорської монархії, більшість населення не бажало розпаду держави. Лише дрібні й відносно слабкі радикально-націоналістичні угрупування виступали за вихід з монархії. Однак об'єктивно ця боротьба ослабляла державу і врешті послужила однією з вагомих причин її розколу в жовтні-листопаді 1918 р.

Зовнішня політика Австро-Угорщини. Завдяки системі дуалізму Габсбургська монархія знову змогла посісти своє місце серед великих європейських держав. Було покінчено з її багатовіковим залученням до італійських і німецьких справ.

Для міжнародного становища Австро-Угорщини перших років дуалізму (1867-1870 рр.) було характерним прагнення Франції сформувати коаліцію з Австро-Угорщиною й Італією для тиску на Пруссію. Однак коаліція так і не була сформована. Під час франко-прусської війни Австро-Угорщина залишилася нейтральною, в тому числі через протидію Росії.

Після об'єднання Німеччини зовнішньополітичну активність Австро-Угорщини було спрямовано на Балкани, де з початку 1870-х рр. в центрі уваги перебувало боснійське питання. За нового канцлера Д.Андраші (1871 – 1879 рр.) відбувся різкий поворот Австро-Угорщини від ворожнечі щодо Німеччини до співробітництва з нею. Паралельно підтримувалися зв'язки з Росією й Італією. Хоч Андраші й побоювався зростаючого впливу Росії на Балканах, в 1873 р. він погодився на формування «Союзу трьох імператорів» Австро-Угорщини, Німеччини й Росії. Цей союз дещо обмежував сферу діяльності дипломатії Австро-Угорщини на Балканах, але в той же час згладжував суперечності з Росією.

Загострення ситуації на Балканах у 1875-1877 р., пов'язане з анти-турецькими повстаннями в Боснії-Герцеговині і в Болгарії, спричинило необхідність узгодження австро-угорської і російської позицій з цього питання. Австро-Угорщина обстоювала проведення Османською імперією поміркованих реформ на Балканах для задоволення основних національних і соціальних потреб слов'янських народів без надання їм автономії. В разі краху турецького панування в Європі Австро-Угорщина була зацікавлена в приєднанні до себе Боснії-Герцеговини, що служила природним тилом Далмації. На ці території, населення яких, неоднорідне в конфесійному відношенні (понад 40% православних сербів; близько 30% мусульман і 25% хорватів-католиків) розмовляло сербохорватською мовою, претендували також Сербія і Чорногорія. Претензії Австро-Угорщини підтримували в Берліні.

На австро-російській зустрічі в м. Райнштадт в Північній Богемії, що відбувалася в 1876 р. напередодні російсько-турецької війни, канцлери Андраші й Горчаков обговорили боснійську проблему і домовилися, що Австро-Угорщина отримує право на окупацію цих територій в обмін на дружній нейтралітет під час російсько-турецької війни. Ця попередня домовленість була офіційно закріплена в рішеннях Берлінського конгресу (1878 р.). Хоча австрійські ліберали виступали проти окупації Боснії-Герцеговини, остерігаючись посилення в державі слов'янського елементу, на виборах 1879 р. вони втратили значну частину мандатів і свій вирішальний вплив.

Після Берлінського конгресу, що позбавив Росію основних здобутків у війні, відносини між Росією і Австро-Угорщиною загострилися. Це сприяло зближенню Австро-Угорщини і Німеччини, що проявилося в підписанні ними 7 жовтня 1879 р. військово-політичного союзу. Договір передбачав надання взаємної підтримки в разі агресії з боку Росії проти одного з партнерів; у випадку розв'язання війни третьою стороною сторони мали дотримуватися нейтралітету, порушити який дозволялося, якщо агресор звертався за допомогою до Росії. Договір був таємним, однак у надзвичайному випадку про нього можна було повідомити Росію, щоб застерегти її від агресії. Це сталося в лютому 1888 р., коли під час «болгарської кризи» відносини між Росією й Австро-Угорщиною украй загострилися.

Одразу після підписання цього договору зовнішню політику Австро-Угорщини замість Д.Андраші очолив Генріх фон Гаймерле (1879 – 1881 рр.), а після його смерті в жовтні 1881 р. - Г.Кальнокі.

В 1882 р. Австро-Угорщина вступила в Троїстий союз із Німеччиною й Італією, хоч італійське партнерство в союзному договорі не користувалося популярністю ні в австрійських урядових колах, ні серед населення. Вважалося, що Італія розбудувала свою державу за рахунок Австрійської імперії. Австрійців обурювала діяльність італійської іреденти (руху за приєднання до Італії італомовних областей Транслейтанії - Південного Тіролю і Трієсту). В 1884 р. з відновленням «Союзу трьох імператорів» відносини Австро-Угорщини з Росією було дещо нормалізовано, але вони знову загострилися під час «болгарської кризи» 1885-1888 рр., тож в 1887 р. Союз припинив існування.

Політика Австро-Угорщини на Балканах після Берлінського конгресу була досить успішною, оскільки балканські країни, які звільнилися від турецької залежності, налагодили з Австро-Угорщиною економічні зв'язки, запозичали елементи її політичного устрою, підписали оборонні угоди. Доповненням до Троїстого союзу став оборонний союз між Австро-Угорщиною й Румунією, підписаний в грудні 1883 р. (продовжувався до 1913 р.). Пронімецьку і проавстрійську позицію зайняв князь Болгарії А.Баттенберг. Ще в червні 1881 р. було підписано секретний договір між Австро-Угорщиною і Сербією, яким фактично встановлювався австрійський протекторат над Сербією. Сербська економіка виявилася повністю залежною від австро-угорського ринку, куди серби поставляли свої основні експортні товари – живу худобу, фрукти, масло, тканини - отримуючи натомість промислові товари.

Однак в середині 1880-х рр. позиції Австро-Угорщини на Балканах похитнулися. Спочатку Сербія зазнала поразки у війні з Болгарією (1885 р.) і лише втручання Австро-Угорщини примусило Болгарію відмовитися від захоплення сербських територій. Невдовзі після цього з престолу скинули болгарського князя О.Баттенберга, наступник якого Фердинанд вміло маневрував між великими державами. Після того як в 1889 р. сербський король Мілан зрікся престолу на користь свого сина Олександра в Сербії посилився російський вплив.

Зміни на російському троні (вступ на престол в 1894 р. Миколи ІІ) та в керівництві зовнішньополітичного відомства Австро-Угорщини (призначення канцлером графа А.Голуховського) сприяли початку нового етапу в російсько-австрійських відносинах. Після візиту Франца-Йосипа І і Голуховського в 1897 р. в Петербург дві країни підписали угоду, що на 10 років призвела до встановлення рівноваги сил на Балканах. Питання найбільшої зацікавленості сторін – Боснії-Герцеговини для Австро-Угорщини і чорноморських проток для Росії - в угоді замовчувалися.

Після того, як в Сербії в 1903 р. відбулося вбивство короля Олександра і королеви Драги Обреновичів, новий король Петро І з династії Карагеоргієвичів, наляканий долею свого попередника, опинився під впливом військової верхівки, серед якої великою популярністю користувалися ідеї великосербського націоналізму, панславізму і південно-славізму. Вплив Австро-Угорщини в Сербії почав стрімко падати, натомість швидко зростав вплив Росії. Хоч до 1908 р. російсько-австрійські відносини на Балканах розвивалися в режимі конструктивного діалогу. В жовтні 1903 р. в замку Мюрцштег було підписано угоду про співробітництво двох держав з македонського питання. Це була їх остання балканська угода.

Після того, як в 1906 р. сербський уряд уклав митну угоду з Болгарією, що дещо зменшило залежність ринку Сербії від товарів з дунайської монархії, Австро-Угорщина оголосила Бєлграду «митну війну» - припинила переговори про підписання торгової угоди з Сербією і закрила усі свої кордони перед сербською худобою – основною статтею її експорту. У відповідь Сербія швидко знайшла заміну імпорту з держави Габсбургів. Так, замість гвинтівок чеського виробництва почали купувати продукцію французьких заводів “Шнейдер-Крезо”, збільшилися закупки в Німеччині. На 1910 р. сербський ринок для австрійської промисловості був повністю втрачений. Разом з перспективним ринком збуту габзбургська влада втратила в Сербії й рештки свого політичного впливу. «Митна війна» виявилася серйозним прорахунком зовнішньої політики Австро-Угорщини.

Починаючи з 1906 р., Сербія, спираючись на Росію, зайняла позицію, відверто ворожу Австро-Угорщині. Серед південних слов'ян імперії, особливо в окупованій нею Боснії, посилилася діяльність агітаторів з бєлградських організацій, що проповідували ідеї об'єднання усіх сербів, хорватів і словенців в одній державі. Відень неодноразово вимагав від Бєлграда припинення великосербської агітації, але даремно. За Бєлградом стояла Росія, яка розглядала Сербію як своєрідний таран, яким вона проламає ворота, що ведуть до влади на Балканах, включаючи протоки – Босфор і Дарданелли, а через них – до Східного Середземномор'я. Росія підтримала Сербію проти Австро-Угорщини під час боснійської кризи 1908-1909 рр., сприяла формуванню в 1912 р. Балканського союзу за участю Сербії, Чорногорії, Греції та Болгарії.

З іншого боку, зовнішня політика Австро-Угорщини з 1906 р. також набула нового, наступального характеру. Ініціатором змін став новий канцлер барон Алоїс фон Еренталь, який скористався становищем міжнародної ізоляції, в яке потрапила Німеччина, щоб спонукати її більшою мірю враховувати інтереси своєї союзниці.

До міжнародної кризи, що могла за певних обставин призвести до війни, стала боснійська криза 1908-1909 рр., спричинена анексією Австро-Угорщиною Боснії-Герцеговини (див. розділ «Міжнародні відносини»). Хоч криза і завершилася перемогою Австро-Угорщини, вона принесла їй значні політичні, моральні й матеріальні втрати. Це фінансові витрати, пов'язані з мобілізацією австрійської армії і виплатою 54 млн. крон в якості компенсації Османській імперії за Боснію та Герцеговину, зростання загальної недовіри до австрійської політики та ворожості з боку Росії, внутрішньополітичні ускладнення, пов'язані зі зростанням націоналістичних настроїв боснійських сербів.

Після Боснійської кризи Еренталь очолив в Австро-Угорщині табір поміркованих на противагу військовим на чолі з Конрадом фон Гетцендорфом. Спочатку імператор підтримав поміркованих і в листопаді 1911 р. звільнив Гетцендорфа з посади голови генштабу. Однак під час албанської кризи 1912 р. його було відновлено на колишній посаді, натомість А.Еренталь тяжко захворів і в лютому 1912 р. помер. Таким чином, зникла дипломатична противага зростанню впливів військових у державі.

Під час першої балканської війни 1912-1913 рр. Австро-Угорщина підтримала ідею створення незалежної албанської держави, в результаті чого в кінці 1912 р. вона знову опинилася на межі війни з сербами, які спільно з чорногорцями зайняли більшу частину Албанії. 24 листопада 1912 р. новий канцлер Бертольд офіційно заявив, що Австро-Угорщина не дозволить Сербії отримати вихід до Адріатичного моря, оскільки це зачіпає її національні інтереси. В цих умовах відбулася передислокація російських і австро-угорських військ до спільного кордону, знову виникла загроза війни між ними.

Хоч під тиском великих держав сербські й чорногорські війська залишили Албанію, в результаті балканських воєн (див. розділ «Міжнародні відносини») Сербія збільшила свою територію майже вдвічі і значно зміцнилася, відбулося подальше сербсько-російське зближення, натомість відносини між Сербією і Австро-Угорщиною погіршилися ще більше, ніж після боснійської кризи. Вони стали тим підґрунтям, на якому розгорталася липнева криза 1914 р., пов'язана з вбивством 28 червня сербським націоналістом наступника австрійського престолу Франца-Фердинанда, що послужило приводом для оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії 28 липня 1914 р.