Поняття про геодезію та картографію. Умовні топографічні знаки. Зображення горизонталей та рельєфу на картах. Вимірювання відстаней на карті та на місцевості.

Геодезія – наука, яка вивчає форму та розміри Землі, розробляє питання створення координатної планової і висотної основ для детального вивчення фізичної поверхні Землі засобами і методами топографії і картографії.

Геодезія вища – дисципліна, яка вивчає форму та розміри Землі і планет, методи створення геодезичних опорних мереж, а також визначення координат окремих точок земної поверхні у вибраній системі координат.

Геодезія космічна (супутникова) – дисципліна, яка вивчає геометричні співвідношення між точками земної поверхні за результатами спостережень штучних супутників Землі і космічних об’єктів.

Геодезія морська – дисципліна, яка розробляє методи спеціальних вимірювань, зв’язаних із картографуванням і вивченням природних ресурсів дна морів і океанів.

Картографія – наука про відображення й дослідження просторового розміщення і взаємозв’язків природних та суспільних явищ, а також їх змін у часі через образнознакові моделі (картографічні зображення), які відтворюють ті чи інші сторони дійсності.

Знаковість - одна з найголовніших особливостей топографічної карти. Умовні знаки, колірне, графічне оформлення картки - це особлива форма нанесення інформації про місцевість. Знаковість карта відрізняється від інших джерел інформації про місцевість - текстів, аерофотознімків, макетів і т.д. Умовні знаки карти не тільки показують місце розташування об'єктів на місцевості, а й передають їх якісну та кількісну характеристику. Таким чином, умовні знаки топографічних карт - це система графічних, літерних і цифрових позначень, за допомогою яких показується на карті місце розташування об'єктів місцевості, і передаються їх якісні та кількісні характеристики.

Як прийнято класифікувати умовні знаки карти? У топографії умовні знаки прийнято розділяти на такі види: масштабні (контурні), внемасштабние і пояснювальні. Масштабні (контурні) умовні знаки передають інформацію про справжні розміри об'єкта на місцевості (про його довжині, ширині, площі), які виражаються в масштабі карти. Вони складаються з контуру (зовнішнього контури об'єкта); і його заповнення значками, кольором або штрихуванням, яке передає характер об'єкта. Наприклад, масштабний знак, що позначає на карті лісовий масив, складається з контуру заповненого зеленим кольором; масштабний знак «озеро» складається з контуру, заповненого синім кольором. Лінійні умовні знаки, як різновид масштабних умовних знаків, застосовуються при зображенні на карті об'єктів лінійного характеру - доріг, ліній електропередачі, лісових просік, річок і т. д. При цьому місце розташування і планове обрис осі лінійних об'єктів зображуються на карті точно, але їх ширина значно перебільшується (по ширині лінійні знаки внемасштабни). Наприклад, умовний знак «шосейна дорога» на картах масштабу 1: 100000 перебільшує її ширину в 8-10 разів. Внемасштабние умовні знаки використовуються для зображення об'єктів, планове обрис яких не може бути передано в масштабі карти. Це можуть бути геометричні фігурки, схематичні малюнки, літерні символи. Внемасштабнимі знаками позначені, наприклад, населені пункти (на дрібномасштабних картах), окремі будинки, виробничі будівлі, мости. Пояснювальні умовні знаки застосовуються для додаткової характеристики об'єктів місцевості. Наприклад, стрілка, нанесена поруч з позначенням річки, показує напрямок її течії; фігурка (значок) листяного дерева на тлі зеленої заливки лісового масиву, позначає, що в даному лісі переважають листяні породи дерев. Крім того, на картах є пояснювальні підписи, літерні та цифрові позначення (назви населених пунктів, позначення ширини річки, характеру дна, швидкість течії річки та ін.)

Які графічні засоби використовують картографи для нанесення інформації про місцевість на карту? Для побудови системи умовних знаків застосовують різноманітні графічні засоби. До них відносяться форма знаків, їх забарвлення, розмір, орієнтування, внутрішня структура. Комбінація даних графічних засобів дозволяє отримувати нескінченна різноманітність знаків. Використовувані на картах кольору і умовні позначення можуть відрізнятися в залежності від країни, в якій картка випущена, різновиди карти та інших особливостей. Для виконання топографічних карт на території країн СНД застосовується стандартна система умовних знаків. Дана система включає наступні (головні) графічні засоби.

З Начка на карті позначають локалізовані в певних пунктах місцевості об'єкти, не виражаються в масштабі карти, наприклад, мости, окремі будови (об'єкти, що позначаються внемасштабнимі знаками). Значки можуть бути геометричними, літерними або мати вигляд наочних малюнків. Лініями, нанесеними на карту за допомогою різних графічних засобів, позначають якісні або кількісні особливості лінійних об'єктів місцевості. Наприклад, розглянемо такі об'єкти, як дороги. Їх якість позначено кольором (чорні лінії - грунтові лісові та польові дороги, лінії з коричневій кольоровій заливкою - шосейні дороги). Їх кількісні параметри позначені виглядом лінії і товщиною лінії (чорний пунктир - слабо наїжджені, грунтові дороги, чорна суцільна лінія - добре наїжджені грунтові дороги). Якісний фон у вигляді кольорової заливки або штрихування використовується для побудови масштабних знаків і відображає на карті явища суцільного поширення. Наприклад, суцільна синя заливка використовується для зображення озер, а синя штрихування (штрихи орієнтовані із заходу на схід) - для зображення заболочених ділянок місцевості. Ізолінії на карті - це лінії рівних значень якого-небудь кількісного показника. Ізолінії застосовуються для показу явищ, що мають суцільне, безперервне, більш-менш плавний розподіл на будь-якої території (акваторії). Прикладом ізоліній на карті є горизонталі, які служать для зображення рельєфу місцевості. Для активних форм туризму, особливо для подорожей по гірським районам, інформація про елементи рельєфу є досить істотною. Тому ми окремо приділимо увагу способам зображення рельєфу на картах. У картографії застосовуються такі способи зображення рельєфу: спосіб горизонталей; спосіб гіпсометричне забарвлення, спосіб тіньової пластики (відмивання).

У чому полягає спосіб зображення рельєфу горизонталями? На топографічних картах, на багатьох туристських картах і на спортивних картах для зображення рельєфу використовується спосіб горизонталей. Горизонталі - це окремий випадок ізоліній. Горизонталі - криві замкнуті лінії на карті, об'єднуючі точки місцевості з однаковою висотою над рівнем моря (з однаковою абсолютною висотою). На туристських, спортивних картах горизонталі (і всі інші знаки, що відображають особливості рельєфу) зображені коричневим кольором. Окремі горизонталі характеризують висоти місцевості, але не дають уявлення про форми рельєфу, для цього на картах використана система горизонталей. У сукупності горизонталі передають форму, крутизну і висоту окремих ділянок місцевості і таким чином передають дійсні обриси пагорбів, улоговин, лощин, сідловин, окремих гірських вершин і хребтів (Мал. 1).

Спосіб зображення рельєфу горизонталями дозволяє легко визначати на карті абсолютну висоту певної точки місцевості і відносну висоту (перевищення однієї точки над іншою точкою). Для цього слід застосувати спеціальний показник - висоту перерізу рельєфу, зазначений за рамкою даної карти. Висота перерізу рельєфу - це різниця висот між точками місцевості, що лежать на сусідніх горизонталях. На топографічних картах застосовують стандартні перерізу рельєфу, в залежності від масштабу карти.

Рис. 1 Зображення горизонталями основних форм рельєфу (за Вяткіна Л.А зі співавторами, 2001)

Наприклад, на картах масштабу 1: 100 000 звичайна висота перерізу рельєфу 20м для рівнинних районів і 40м для гірських районів. На спортивних картах висота перерізу рельєфу зазвичай становить величину 2.5-5м. Знаючи висоту перерізу рельєфу, висота точки місцевості визначається простим підрахунком числа горизонталей між даною точкою і найближчою горизонталлю з вказаною абсолютною висотою над рівнем моря. Порядок визначення абсолютних і відносних висот точок місцевості з використанням карти представлений нами в спеціальному методичному занятті (див. заняття «Технічні прийоми орієнтування»). Тут же відзначимо, що облік відносних і абсолютних висот по горизонталях протягом всієї нитки маршруту туристського походу дозволяє побудувати т.зв. висотний графік маршруту, що відображає зокрема величину потенційних трудовитрат на його подолання, що, у свою чергу, дозволяє розробити грамотний тактичний план руху по маршруту.

За картками з горизонталями можна визначати і ухил рельєфу (крутизну схилів). Крутизна схилу знаходить відображення у відстані між горизонталями. Відстань між суміжними горизонталями на карті - це т.зв. закладення. Між заставлянням, висотою перерізу і крутизною зображеного на карті схилу існує наступна залежність: при однаковій висоті перерізу, чим менше закладення, тим крутіше схил (Мал. 2). І навпаки, чим більше закладення, тим схил пологіший. Тоді на якісному рівні досить легко на карті відрізнити круті схили від пологих схилів. При малій крутизні відстані між горизонталями на карті щодо великі; при великій крутості - горизонталі наносяться щільно один до одного. Визначення крутизни схилів вкрай важливо для планування нитки маршруту в гірських походах, вибору способу підйому і спуску зі схилів. Зображення рельєфу горизонталями доповнюється на картах відмітками висот характерних точок місцевості, вершин, сідловин і пр.

Спосіб зображення рельєфу горизонталями - ведучий і по відношенню до топографічних і туристським великомасштабним картками. На спортивних картах рельєф показаний виключно горизонталями. Тільки слід пам'ятати, що горизонталі на спортивних картах показують не абсолютну висоту розташування точок місцевості, а відносну - у порівнянні з самою вищою або нижчою точкою району, «охопленого» картою. Однак на дрібномасштабних географічних картах, на деяких туристських картах, для збільшення наочності зображення рельєфу використовують так само й інші способи.

Рис. 2 Відтворення крутизни схилу горизонталями. При одній і тій же висоті перерізу (h) чим крутіше кут ската на місцевості (α), тим менше закладення горизонталей на карті (d) (По по Вяткіна Л.А зі співавторами, 2001).

У чому полягає способи зображення рельєфу гіпсометричне забарвленням і відмиванням? Спосіб гіпсометричне забарвлення застосовують на дрібномасштабних картах для того. Щоб підвищити їх наочність. У даному випадку інтервали між горизонталями (гіпсометричних ступені) забарвлюють відповідно до прийнятої колірною шкалою. На навчальних фізичних картах рельєф суші найчастіше дається в зелено-жовто-коричнево-помаранчевої шкалою. При цьому темно-оранжевий колір відповідає найбільшим висот місцевості, зелений - найменшим висот. Для створення ще більшої виразності при зображенні рельєфу використовують спосіб відмивання, де крім шкали кольорів, застосовують прийом зображення гірських схилів зі світлотінями. Для зображення форм рельєфу не виражаються горизонталями: різких уступів, ярів, обривів і т.д. - Застосовують спеціальні умовні знаки. Вони так само подаються коричневим кольором. На туристських картах такими знаками чітко промальовані гірські обриви (скиди).

Способи вимірювання відстаней на місцевості. Способів вимірювання відстаней на місцевості дуже багато. Наприклад, можна скористатися крокоміром, а за його відсутності - просто полічити кроки. Розрахувати довжину кроку можна за формулою: к = з/4+ 37, де з - ваш зріст у сантиметрах, 37 - постійне число.

Пройдений шлях можна також визначити за затраченим часом. Так, за годину людина в середньому проходить 5-6 км без вантажу і 4, 5-5 км з вантажем.

Відстань визначають також за ступенем видимості навколишніх предметів. Так, відомо, що обриси людини можна побачити на відстані 400 м, черепицю на даху, листки дерев, деталі одягу людини - на відстані 250-300 м, а риси обличчя людини та її руки -на відстані 100 м. Окреме дерево можна побачити на відстані 2 км. Точність окомірного визначення відстаней залежить від самої відстані - чим вона більша, тим меншою є точність виміру - та від прозорості повітря. Наприклад, коли на дворі туман чи імла, визначити відстань до якогось предмета майже неможливо.

Визначення відстаней на плані та карті. Кожну людину, що вирушає в дорогу, цікавить відстань до кінцевого пункту мандрівки. Міряти кроками великі відстані незручно. Краще скористатися

Топографічна карта і план можуть використовуватися під час визначення відстаней між окремими місцевими предметами і об’єктами, якщо відоме їх місцеположення на карті. Вимірювати відстані по карті є необхідним під час вирішення різних бойових завдань, наприклад, під час визначення відстаней до виявлених спостереженням цілей і об’єктів у розташуванні противника або під час визначення довжини маршруту, розмірів лісу або болота, під час підготовки даних для пересування за азимутами і т.п. По карті за планом можна визначити ширину великої ріки, озера, відстані між об’єктами у населеному пункті, що не завжди можливо виконати шляхом безпосереднього вимірювання на самій місцевості.

Карта і план є майже єдиним засобом під час визначення у бойових умовах відстаней між окремими об’єктами і місцевими предметами, розташованими на території, що зайнята противником.

Визначення відстаней по карті полягає в тому, що спочатку вимірюють довжину відрізків (ліній) по карті, а потім, користуючись масштабом карти, визначають, якій відстані вони відповідають на місцевості.

Для того щоб визначити на карті відстань між будь-якими місцевими предметами з використанням числового масштабу, потрібно виміряти на карті лінійкою або циркулем відстань між цими предметами у сантиметрах і помножити отримане число на величину масштабу.

Простіше, без будь-яких розрахунків, відстань по карті можна визначити, використовуючи лінійний масштаб. Для цього достатньо відкласти циркулем або лінійкою з міліметровими позначками відстань між заданими точками на карті і, приклавши циркуль (лінійку) з цією відстанню до лінійного масштабу, прочитати за надписами, величину в метрах або кілометрах, що відповідає відстані на місцевості, рис.1.15.

За відсутності циркуля його може замінити масштабна лінійка або ж смужка паперу, на якій рисками відмічається відтань, що виміряна по карті, або відстань, що відкладається на ній за масштабом. У цьому випадку смужка паперу прикладається до карти так, щоб її рівний край торкався точок, між якими потрібно визначити відстань. Після цього гострим олівцем проти цих точок роблять позначки у вигляді тонких рисок на краю смужки. Приклавши відмічений рисками відрізок на смужці паперу до лінійного масштабу, проводять відлік відстані. На рис.1.19 показано визначення відстані по карті за допомогою смужки паперу; в даному випадку відстань між точкою а (окреме дерево) і точкою б (курган) на місцевості дорівнює 925 м.

Рисунок 1.19 – Визначення відстаней на карті за допомогою смужки паперу

Приблизну відстань по карті можна визначати за допомогою деяких предметів (сірника, олівця і т. п.). Для цього потрібно попередньо визначити за масштабом карти, якій відстані на місцевості відповідає довжина цього предмета.

Вимірювання довгих ліній, які не поміщаються на лінійному масштабі карти, проводиться частинами. Для цього беруть за масштабом розхил циркуля, що відповідає будь-якому цілому числу кілометрів або метрів, і таким „кроком” проходять по карті довжину, що вимірюється, враховуючи кількість перестановок ніжок. Найбільш доцільний порядок перестановки ніжок показано на рис.1.20, де AF – лінія, що вимірюється, А, В і т.д. – місця постановки ніжок. Стрілками показано напрямок переміщення ніжок.

Рисунок 1.20 – Вимірювання циркулем довгих ліній

Для вимірювання хвилястої лінії крок циркуля береться меншим (наприклад, 0, 5 см або 1 см) відповідно до довжини відрізків лінії, рис.1.21.

Але найзручніше вимірювання проводити таким чином, рис.1.22. Так, наприклад, необхідно виміряти по карті відстань по лінії ABCDEF. Встановивши розхил циркуля по першому відрізку лінії, тобто АВ, переставляємо задню ніжку у точку А1, (на продовженні наступного по ходу вимірювання ланцюжка ВС). Залишивши її тепер на місці, тобто у точці А1, збільшимо розхил циркуля переміщенням його передньої ніжки у точку С. Потім, не змінюючи положення передньої ніжки, задню з точки А1 переставляємо у точку А2 (на продовженні третього ланцюжка СD). Після цього передню ніжку переміщуємо далі у точку D і т.д., поки не пройдемо таким чином всю лінію. На виході отримаємо відрізок А4F, що дорівнює лінії на карті, який необхідно знайти. Залишається, не змінюючи отриманого розхилу циркуля перенести його на лінійний масштаб або міліметрову лінійку і визначити відстань, як було вказано раніше.

Рисунок 1.21 – Вимірювання відстаней по хвилястій лінії

Рисунок 1.22 – Вимірювання циркулем ламаних ліній

Курвіметр. Для визначення відстаней на карті дуже зручний, особливо під час вимірювання довгих кривих і хвилястих ліній, спеціальний прилад, який називається курвіметром, рис.1.23.

Внизу приладу є маленьке колесо, яке з’єднане системою передач зі стрілкою. Під час переміщення колеса по карті вздовж лінії, що вимірюється, стрілка пересувається за циферблатом і показує шлях, який пройшло колесо.

Поділки на шкалі циферблата бувають різні: на одних курвіметрах вони показують шлях, який пройшло колесо, в см, на інших – безпосередню відстань на місцевості залежно від масштабу карти. Так, на рис.1.23 показаний курвіметр з трьома шкалами, з яких кожна відповідає визначеному масштабу карти (1: 25 000, 1: 50 000 і 1: 100 000).

Рисунок 1.23 – Курвіметри (ліворуч – відлік у кілометрах, праворуч – відлік у см)

Для вимірювання відстані потрібно попередньо обертанням колеса установити стрілку курвіметра на початкове (нульове) значення шкали, а потім провести його вдовж всієї лінії, що вимірюється, спостерігаючи, щоб показники стрілки збільшувалися. Якщо курвіметр дає показання у сантиметрах, то відповідні відстані на місцевості отримують шляхом множення показників приладу на величину масштабу карти.

На рис.1.23 (лівий), стрілка курвіметра показує за шкалою для масштабу 1: 25 000 – 4, 2 км, для масштабу 1: 50 000 – 8, 5 км і для масштабу 1: 100 000 – 17 км.

Перед застосуванням курвіметр слід перевірити, виміривши будь-яку лінію, довжина якої відома. Похибка у вимірюванні лінії довжиною 50 см курвіметром становить не більше 0, 25 см.

Виміряна по карті довжина маршруту завжди буде коротша дійсної, оскільки під час складання карт, особливо дрібномасштабних, дороги спрямляють. У пагорбкуватій і гірській місцевості, крім того, є значна різниця між горизонтальною проекцією маршруту і його дійсною довжиною внаслідок підйомів і спусків. За цих причин у виміряну по карті довжину маршруту необхідно вводити поправку. Поправочні коефіцієнти (табл.1.7) для різних типів місцевості і масштабів карт неоднакові. Із таблиці бачимо, що у пагорбкуватій і гірській місцевості різниця між виміряною по карті і дійсною довжиною маршруту значна. Наприклад, виміряна по карті масштабу 1: 100 000 гірського району довжина маршруту дорівнює 150 км, а дійсна його довжина буде 150 1, 20 = 180 км.

Поправку до довжини маршруту можна вводити безпосередньо під час його вимірювання по карті циркулем-вимірювачем, встановивши „крок” циркуля-вимірювача з урахуванням величини поправочного коефіцієнта.

Визначення відстаней за координатами, знятими з карти. Прямолінійні відстані великої довжини в одній координатній зоні можуть бути розраховані за формулою:

(1.1)

де S – відстань на місцевості між точками, м;

х1, у1 – координати першої точки;

х2, у2 – координати другої точки.

Цей спосіб визначення відстаней використовується під час підготовки даних для стрільби артилерії та в інших випадках.

Визначення і відкладення відстаней по карті різними способами

По карті можна не тільки вимірювати, але і відкладати в потрібному напрямку задані відстані. Наприклад, потрібно нанести на карту місце розташування цілі за відомими напрямком і відстанню.

Порядок роботи в цьому випадку такий: спочатку за масштабом визначають довжину відрізка на карті, який відповідає заданій відстані на місцевості, а потім цей відрізок відкладають на карті у потрібному напрямку.

Визначення довжини відрізка за масштабом і відкладання його по карті проводиться за допомогою циркуля, лінійки або смужки паперу.

Припустимо, що спостерігач (рис.1.24), перебуваючи на спостережному пункті (СП) (окремий камінь), виявив у напрямку на орієнтир 2 (окреме дерево) кулемет противника і визначив, що відстань до нього дорівнює 550 м.

Потрібно нанести виявлену ціль на карту масштабу 1: 10 000. Знайшовши на карті місцеположення СП і орієнтиру 2, спостерігач проводить пряму лінію, яка з’єднує СП – Ор.2, і отримує напрямок, на якому знаходиться ціль. За лінійним масштабом встановлюють розхил циркуля, що дорівнює 550 м у масштабі карти, і відкладають його на карті у напрямку від СП на Ор.2. Отримана на прямій точка Ц і буде місцем розташування кулемета на карті.

Рисунок 1.24 – Відкладання на карті відстані у заданому напрямку

Загальні відомості про орієнтування на місцевості. Компас і його будова. Поняття про азимут. Спортивне орієнтування як вид спорту. Масштаб карт. Вправи з читання карт спортивного орієнтування.

Для успішного подорожування, швидкого та безаварійного подолання маршруту кожен учасник туристично-краєзнавчої діяльності повинен володіти різноманітними навичками орієнтування в будь-який час доби та за будь-яких природних умов.

Орієнтування на місцевості - це визначення свого місцеположення відносно сторін горизонту та потрібного напрямку руху, вміння витримувати цей напрямок на шляху за допомогою різноманітних пристроїв та спеціальних приладів, а якщо їх нема - за допомогою різноманітних природних орієнтирів та предметів.

Вміння туриста орієнтуватися на місцевості є ознакою доброї технічної підготовки. Подорожувати незнайомою місцевістю при відсутності компасу, картографічних матеріалів і без попереднього вивчення даної території неприпустимо. У період підготовки до походу під час занять і тренувань на місцевості турист здобуває необхідні вміння орієнтування на місцевості, користування картою і компасом, проведення найпростіших вимірів.

З усієї різноманітності об'єктів, що зустрічаються на місцевості на шляху туриста, з метою набуття навичок орієнтування використовують природні або штучні предмети-орієнтири: точкові, лінійні, площинні.

Точкові орієнтири - об'єкти що зображуються на топографічних картах поза масштабними умовними позначеннями, а на місцевості локалізуються у вигляді точки (окремі вершини, пункти геодезичної мережі, домінантні споруди, вежі, тощо).

Лінійні орієнтири - об'єкти, що мають значну довжину і зображуються на карті лінійними позначеннями (річки, канали, шляхи сполучення, лінії зв'язку та електропередач, лісові просіки, яри та урвища, берегова лінія, тощо).

Площинні орієнтири - об'єкти що мають чітко окреслені контури і займають значну площу (озера, болота, лісові галявини, ділянки сільськогосподарських угідь, населені пункти, тощо).

Розрізняють загальне і детальне орієнтування на місцевості.

Загальним називають таке орієнтування при якому відомі напрямок руху, район перебування, відстань до найближчих значних об'єктів.

Загальним орієнтуванням обмежуються тоді, коли немає необхідності в детальному вивченні території, точному визначенні точки перебування, чи в разі, коли група прямує до конкретного орієнтиру.

При детальному орієнтуванні точно визначається точка перебування спостерігача (групи), сторони горизонту і азимут руху, досліджуються навколишні географічні об'єкти, встановлюються орієнтири для подальшого руху.

Орієнтування на добре знайомій території обмежується розпізнаванням об'єктів орієнтирів і вибором найзручнішого шляху для продовження маршруту. На територіях, що знайомі за описом і вивченням картографічних джерел, а також на тих, за якими наявні великомасштабні топографічні карти чи аерофотознімки, орієнтування вимагає детальної ідентифікації об'єктів, зображених на карті, і постійного орієнтування карти відносно сторін світу. Найбільш складно орієнтуватись на зовсім незнайомих територіях, покладаючись на розповіді місцевих жителів, рукописні схеми, тощо.

Орієнтуватись на місцевості найкраще та найнадійніше за картою та компасом.

Основне призначення компасу-показати напрямок північ-південь. Якщо він відомий, неважко визначити і всі інші. Існують прості, рідинні та електронні компаси.

Простий компас являє собою круглу пластмасову або латунну коробку, на дні якої закріплена сталева гостра голка. На вістрі голки вільно обертається магнітна стрілка. За допомогою важільця гальма її можна підняти з голки й притиснути до скла обертової кришки, на якій закріплені проріз прицілу та мушка для візування напрямків.

У рідинному компасі стрілка обертається у рідині, що запобігає її різкому коливанню під час швидкого бігу, тому ним зручно користуватися під час змагань зі спортивного орієнтування.

Електронний компас демонструє напрям на північ на електронному дисплеї, може автоматично вказувати азимутальні напрямки. Найбільшим недоліком електронних компасів є необхідність заміни елементів живлення, що є проблемним у довготривалих походах та експедиціях.

Перед тим, як приступити до роботи з простим компасом, треба перевірити, чи він справний та чи можна ним користуватись. Перевіряючи правильність компасу, його слід покласти горизонтально на стіл або плоский предмет та відпустити гальмо магнітної стрілки. Після того, як стрілка заспокоїться, помітити ділення на лімбі (градусному кільці), проти якого зупинився північний (темний) кінець стрілки. Підвісити до стрілки який-небудь металевий предмет, який змусить її обертатись навколо осі. Якщо після кожного зрушення стрілка буде зупинятись точно проти поміченого ділення, то такий компас справний. Його треба берегти від різких поштовхів, ударів, щоб не погнути голку та не пошкодити внутрішню поверхню шляпки стрілки. У неробочому стані магнітна стрілка повинна бути притиснута гальмом до скла, інакше гострі голки та шляпка стрілки швидко зношуються. Не слід класти компас поряд з металевими предметами, щоб стрілка не розмагнічувалась.

Користуються компасом так: надайте компасу горизонтальне положення, після чого відпустіть гальмо магнітної стрілки та встановіть компас так, щоб північний кінець стрілки співпадав з нульовим діленням шкали (навпроти літери С або N). Після цього неважко визначити інші сторони горизонту-південь, схід, захід. Вони вказані на лімбі компасу літерами Ю (S), В (Е), З (W). Тепер помітьте місцеві предмети, що різко виділяються, наприклад, окреме дерево, будівлю, вершину гори з обрисами, що запам'ятовуються, які слід надалі використовувати при визначенні сторін горизонту на даній точці стояння.

Однак, варто зазначити, що таке визначення сторін горизонту буде приблизним, без урахування магнітного схилення.

Оскільки напрям магнітної стрілки не точно співпадає з напрямом на географічний полюс, то розрізняють два меридіани: істинний (географічний) та магнітний (рис.2.1). Різниця між істинним та магнітним меридіанами називається кутом магнітного схилення і може досягати величин в 10-20° та більше і мати різний знак (+ чи -). Схилення вважається східним (зі знаком плюс), якщо північний кінець стрілки компасув відхиляється до сходу від дійсного меридіану, та західним (зі знаком мінус) при відхиленні стрілки до заходу.

Рис. 2.1

Існує іще один сучасний спосіб орієнтування на місцевості за допомогою супутникової системи глобального позиціонування GPS. Дана система працює завдяки близько 25 супутникам, що знаходяться на навколоземній орбіті на висоті приблизно 17500 км і щодня як мінімум двічі облітають земну кулю. Ці супутники контактують із портативним пристроєм (GPS-навігатор), визначають його точні координати, які відображаються на дисплеї у зручній для користувача формі. Системі необхідно сигнал лише трьох супутників для визначення точного місця знаходження об'єкта на планеті (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Схема передачі даних з супутників на GPS пристрій

Цей спосіб називається двовимірним визначенням або 2D. При контакті із чотирма і більше супутниками можна отримати набагато більше інформації щодо положення, зокрема визначається висота знаходження над рівнем моря, швидкість пересування, перешкоди на шляху, тощо. Таке визначення називається тривимірним або 3D.

Сучасні GPS приймачі (рис.2.3) мають до 25 каналів, тобто одночасно можуть контактувати із великою кількістю супутників, що дозволяє швидко орієнтуватися у будь-якій частині нашої планети. У память таких пристроїв заносяться детальні електронні карти не тільки окремої місцевості, а й цілих континентів. Туристам надається можливість контролювати траєкторію та напрям свого руху, попередньо планувати маршрут, заносити його у пам'ять пристрою, щоб потім слідкувати за правильністю пересування. Такі пристрої є надзвичайно корисними при подорожуванні у горах, по незнайомій місцевості, а особливо у разі втрати орієнтування. GPS широко використовуються у автомобільному туризмі, оскільки коли запрограмований маршрут, відпадає необхідність постійно заглядати у карту. У деяких автомобілях GPS пристрої встановлюють на заводі як необхідний аксесуар навігації.

Рис. 2.3. GPS навігатор

Проте, незважаючи нате, що інформація із супутників транслюється безкоштовно, сама вартість таких пристроїв ще залишається досить високою, і тому вони ще не знайшли широкого застосування у галузі спортивного туризму.

Орієнтування без компасу та карти. При відсутності компасу можна орієнтуватися за небесними світилами, за деякими місцевими предметами, за природними прикметами.

Рис. 2.4. Визначення сторін горизонту за зірками

За зірками. Орієнтування за зірками зводиться до вміння знайти на небозводі Полярну зірку, яка завжди показує напрямок півночі. її можна знайти за сузір'ям Великої Ведмедиці або за сузір'ям Кассіопеї (Рис. 2.4). Полярна зірка - найяскравіша зірка в сузір'ї Малої Ведмедиці, яке має вигляд повернутого ковша.

За Місяцем. Якщо при сильній хмарності Полярної зірки не буде видно, але видно Місяць, то права половина диска Місяця о 19 год вказує нам напрямок на південь, о першій годині ночі - на захід. Повний Місяць о 19 год знаходиться на сході, о першій годині ночі - на півдні, о 7 год ранку - на заході. Коли ж видно ліву половину диска Місяця, то о першій годині ночі Місяць буде знаходитись на сході, а о 7 год ранку - на півдні.

У період першої та останньої чвертей Місяця, коли ясно видно ріжки півмісяця, напрямок, що показує положення Сонця в даний момент, можна взнати таким способом.

Між ріжками півмісяця в думці натягається тятива. Наклавши на і по тятиву (на її середину) стрілу, треба простежити її напрямок. Стрілка буде спрямована в центр Сонця

За сонцем. За сонцем можна визначити сторони горизонту пам'ятаючи, що в нашій півкулі воно приблизно знаходиться: О 7 годині - на сході; 0 13 годині - на півдні; 0 19 годині на заході; О 1 годині - на півночі (спостерігається влітку за полярним кругом).

В лісі. Кора хвойних і листяних дерев звичайно значно темніша й більше вкрита мохом та лишайниками з північного боку.

У хвойних дерев з боку півдня добре помітно окремі краплі й цілі нальоти смоли, що показують напрямок найбільшого обігрівання сонячними променями, тобто південь.

На окремо розташованих деревах гілки та листя густіші з південного боку. З північного боку кора грубіла та на стовбурі більше тріщин, лишайників. Особливо ці ознаки добре помітні на березі, в якої з південного боку кора біліша та гладша, ніж із північного.

На пеньках шари щорічних приростів з північного боку тонші та щільніші, ніж з південного.

Не менш точну інформацію по визначенню сторін горизонту дають гриби. Необхідно пам'ятати, що вони ростуть з північної сторони дерев, пеньків, кущів. На східній і західній стороні дерев, каменів, кущів їх значно менше, а на південній стороні, особливо в суху погоду, їх майже не буває.

Під час дозрівання ягід слід пам'ятати, що вони скоріше забарвлюються в колір з південної сторони.

Трава навесні вища і густіша з південної сторони, а влітку залишається зеленішою з північної сторони дерев.

У всіх лісових масивах просіки прорубують в залежності від напрямку сторін горизонту: основні просіки з півночі на південь, поперечні із сходу на захід.

На туристичних маршрутах Криму, Закавказзя туристи зустрічають рідкісне дерево-компас. Це алепська сосна. Свою назву вона дістала від сирійського міста Халеб (Алепно), на окраїнах якого вона особливо розповсюджена. Висота цієї сосни 10-15 м. Вона дуже любить сонце, і її характерною особливістю є те, що кінчик постійно дещо нахилений в сторону сонця.

За тваринами, птахами, комахами. Допоможуть орієнтуватися в лісі і його мешканці. Мурашники розташовуються, як правило, з південного та південно-західного боку дерев, пнів, причому, північний бік мурашника крутіший, ніж південний. В туристичних походах може виникнути необхідність орієнтування в часі. Найкраще орієнтуватися по птахах. Слід пам'ятати, що зяблик прокидається біля 1-ї години -1 год 30 хв ночі, перепел - біля 3-ї години ранку; дрізд - біля 4-ї години ранку; горобець - біля 5-6 - ї години ранку.

За місцевими предметами. Вхід до православних церков розташований завжди на захід, а косе перехрестя хреста верхньою своєю частиною показує на північ. Дзвіниці церков звернуті на захід.

Рис. 2.5. Визначення сторін горизонту за допомогою годинника

За годинником. Сторони горизонту в сонячний день можна визначити за допомогою годинника (рис. 2.5). Годинник кладуть на долоню та направляють годинникову стрілку на Сонце. Не змінюючи положення годинника, поділяють кут між годинниковою стрілкою та цифрою 1 на циферблаті навпіл. Лінія, яка ділить цей кут, і буде вказувати напрямок на південь. Знаючи напрямок на південь, легко визначити напрямок на північ, захід, схід. До полудня треба ділити навпіл кут між годинниковою стрілкою та цифрою 1 на циферблаті по ходу стрілки (з лівої сторони циферблата), а після полудня - за ходом стрілки, тобто, з правої сторони.

Азимут (англ. Azimuth) — кутовий вимір у сферичній системі координат. Нехай є вектор, що бере початок від спостерігача (початок координат) до деякої точки, і спроектований перпендикулярно на площину відліку; кут між проекцією вектора і опорного вектора на площину відліку називається азимутом.

Розрізняють астрономічний, геодезичний, магнітний та гіроскопічний азимут.

В астрономії азимут рахується від точки півдня на захід (від 0° до 360°), в геодезії — від точки півночі на схід.

При визначенні магнітного азимута замість площини географічного меридіана беруть площину магнітного меридіана. Азимут можна виміряти за допомогою компаса. Одиниця виміру — градус.

У горизонтальній системі координат (що використовується в навігації) азимут — це одна з двох координат. Інша координата — висота (над горизонтом).

Види азимутів

Азимут небесного світила або земного предмета — кут між площиною меридіана точки спостереження (див. небесна сфера) і вертикальною площиною, що проходить через світило (предмет) і дану точку.

Астрономічний азимут — двогранний кут (λ), утворений площиною астрономічного меридіану точки спостереження і вертикальною в цій точці площиною, яка проходить через заданий напрям. Відлічується від північного напряму меридіану до заданого напряму за годинниковою стрілкою від 0° до 360°. У астрономії сферичній відраховують від точки півдня.

Географічний азимут — горизонтальний кут, який відлічується за годинниковою стрілкою від північного напряму географічного меридіану точки спостереження до заданого напряму від 0° до 360°. Різниця у величинах астрономічного і географічного азимутів, визначених для того самого напряму в тій самій точці не перевищує кількох секунд і обумовлена незбіжністю напрямів прямовисної лінії і нормалі до еліпсоїда, проведених в одній точці. Азимути бувають прямі і обернені. Обернений відрізняється від прямого на 180°.

Геодезичний азимут — двогранний кут, який відлічується за годинниковою стрілкою між площиною геодезичного меридіана точки спостереження і площиною, яку утворює нормаль даної точки цього меридіана, та лінія напрямку до неї. До геодезичного азимуту належить азимут Лапласа.

Ді́ йсний а́ зимут — кут між північним напрямком географічного (дійсного) меридіана і напрямком на певну точку. Його відлічують за ходом годинникової стрілки. Визначається за топографічною картою.

Магнітний азимут — горизонтальний кут, який відлічується за годинниковою стрілкою від північного напряму магнітного меридіану точки спостереження до заданого напряму від 0о до 360о. Магнітний азимут відрізняється від Азимуту астрономічного на величину магнітного схилення, визначеного в точці спостереження. Залежність між астрономічним (А) та магнітним (Ам) азимутами для напряму 1-2 виражається формулою: А = Ам+δ,

де δ — схилення магнітної стрілки для даної точки; прийнято вважати магнітне схилення східним або позитивним (а) і західним або негативним (б). Магнітний азимут на місцевості вимірюється за допомогою Бусолі.

Гіроскопічний азимут — горизонтальний кут (Г), який відлічується за годинниковою стрілкою від північного напряму (Пг') умовної лінії (іноді її помилково називають гіроскопічним меридіаном), що проходить через гірокомпас (С), до заданого напряму від 0° до 360°. Кут між гіроскопічним та географічним азимутами називають поправкою (Δ) гірокомпаса. Гіроскопічний азимут сторони — горизонтальний кут, відлічуваний від північного кінця меридіана гіроскопічного за годинниковою стрілкою до заданої сторони.

Азимут падіння (рос. азимут падения, англ. direction of dip, true dip direction, нім. Einfallsrichtung f) — кут між проекцією лінії падіння (пласта, шару, поверхні скиду тощо) на горизонтальну площину і меридіаном місцевості.

Азимут простягання (рос. азимут простирания, англ. strike azimuth, trend azimuth, нім. Streichwert m, Streichwinkel m) — кут між лінією простягання (пласта, шару, поверхні скиду тощо) і меридіаном місцевості.

Азимут свердловини (рос. азимут скважины, англ. hole azimuth; нім. Bohrlochazimut m) — кут, що вимірюється за годинниковою стрілкою між певним напрямом, що проходить через вісь свердловини, і проекцією свердловини на горизонтальну площину. У залежності від прийнятого початку відліку (географічний меридіан, магнітний меридіан або довільний напрям) розрізнюють істинний, магнітний або кутовий. Азимут свердловини — важливий параметр при бурінні; наприклад, при зміні азимута на 1° відхилення свердловини від проектного напряму на глибині 1 км становитиме 17, 5 м. Азимутальний напрям свердловин в процесі буріння контролюють інклінометром через 50-100 м, а в складних геологічних умовах — через 20-25 м.

Навігація

У наземній навігації азимут зазвичай позначається літерою Альфа,, і визначається як горизонтальний кут відміряний за годинниковою стрілкою від базової лінії або меридіану що вказує на північ. Азимут, в більш загальному випадку, визначається як горизонтальний кут, виміряний за годинниковою стрілкою від будь-якої фіксованої площини відліку або базової лінії, яку легко встановити.

Зазвичай, площина відліку для азимуту відраховується від істинної півночі, в якій азимут дорівнює 0°, хоча можуть використовуватись інші кутові величини (гради, тисячні). Рухаючись за годинниковою стрілкою на 360 градусів довкола, схід матиме азимут 90°, південь 180°, і захід 270°. Існують винятки: деякі навігаційні системи використовують південь в якості початку відліку.

Спортивне орієнтування — вид спорту, суть якого полягає в орієнтуванні на місцевості за допомогою карти та компаса та найшвидшого знаходження заданих контрольних пунктів.

Історія

Спортивне орієнтування як вид змагання започатковане у Скандинавії, як елемент підготовки Збройних Сил. Турніри зі спортивного орієнтування до 1895 проводили тільки армії Об'єднаного, на ті часи, Королівства Швеції і Норвегії. Згодом такі змагання стали проводитися і поза армією. Зокрема спортивний клуб " Tjalve" поблизу столиці Норвегії Осло 31 жовтня 1897 провів перші невійськові змагання. Правила змагань набрали сучасний вигляд тільки з 1918, коли президентом Стокгольмської Любительської Асоціації Легкої Атлетики майор Ернст Килландер запропонував новий вид кросс-кантрі змагань (cross country / x-country). Спортсмени могли вибирати свої переміщення, були введені основні поняття спортивного орієнтування: основні правила спорту, параметри і види дистанцій, вибір орієнтирів для постановки контрольних пунктів, вікові категорії і правила організації змагань. Майора Килландера може вважати " батьком спортивного орієнтування".

Популярність спортивного орієнтування збільшувалася, з'явилися його різновиди. Так, змагання з нічного орієнтування було організовано в грудні 1922 у Стокгольмі. Перший чемпіонат на національному рівні був проведений у Швеції в 1923. Перші змагання серед жінок були проведені в 1925 біля міста Гетеборга. Зростала кількість країн, в яких проводилися змагання. Якщо у 1930 вони були тільки у Швеції, Норвегії та Фінляндії, в 1934 до них додалися Швейцарія, Угорщина та СРСР.

Перші відкриті міжнародні змагання були проведені біля Стокгольму в 1960 за участю семи країн. У 1961 в Копенгагені була проголошена Міжнародна Федерація Спортивного Орієнтування, у яку ввійшло 10 країн: Болгарія, Данія, Західна та Східна Німеччини, Угорщина, Норвегія, Фінляндія, Чехословаччина, Швейцарія та Швеція. Перший чемпіонат Європи, що був проведений у Норвегії в 1962, згодом перейменували на чемпіонат світу. Перший чемпіонат Радянського Союзу пройшов в Україні у 1963 біля Ужгорода.

Огляд

Спортивне орієнтування — складний багатокомпонентний вид спорту, в якому для досягнення високого результату необхідно в рівній мірі володіти всіма компонентами: фізичною, технічною, тактичною, психічною та інтегральною підготовленістю.

Спортивне орієнтування є видом спорту, в якому учасник змагань за допомогою спортивної карти і компаса повинен якнайшвидше подолати дистанцію, відвідавши певну кількість точок, які влаштовані на місцевості — контрольних пунктів. Контрольний пункт (КП) — це трикутна помаранчево-біла призма з розміром сторони 30х30 см, яку влаштовують на точному орієнтирі (горб, яма, галявина, інше), що є на карті, і обладнують засобом для відмітки (олівець, компостер або електронні засоби відмітки). На старті учасник отримує спортивну карту з нанесеними на неї КП, кількість яких, а також послідовність їх проходження, визначають судді. Переможець на дистанції визначається за найкращим часом проходження всіх позначених на карті КП. Учасників, як правило, поділяють на групи - відповідно віку (10 — 60 років і старші) і кваліфікації, наприклад: 21Е (еліта: МС та КМС) та 21А (розрядники), серед чоловіків і жінок. Основні типи дистанцій: спринт, середня дистанція, довга дистанція і естафети (2-4 етапні). Найпопулярніший вид спортивного орієнтування - за заданим напрямком. Це коли точки КП на карті з'єднані послідовно один за одним лініями. Спортсмен повинен саме в такій послідовності проходити їх. Також існує спортивне орієнтування за вибором, суть якого пологає в тому, що спортсмен повинен сам обирати послідовність проходження КП, регламентується лише їх кількість - для старших груп їх (КП)більше, для молодших - менше. Існує також спортивне орієнтування на намічених дистанціях. Суть його полягає в тому, що на старті спортсмен отримує " чисту" карту, тобто без нанесених ній КП та дистанції. Спортсмен від старту починає рух орієнтуючись по маркерам (кольорових стрічках тощо), на шляху руху спортсмена зустрічаються КП, на яких засобом відмітки є маркер чи олівець, яким на карті потрібно зробити відмітку у вигляді хрестика, на тому місці карти, де на думку спорстмена-орієнтувальника знаходиться точка КП.

Спортивне орієнтування в Україні

У 1963 біля Невицького замку у Закарпатті були проведені І Всесоюзні змагання зі спортивного орієнтування. У цих змаганнях брали участь збірні команди України, Києва та Одеси. Але основи спортивного орієнтування закладались в Україні значно раніше, коли в змаганнях туристів з'явився окремий вид, в якому дистанцію з орієнтування долала разом уся команда.

У травні 1963 у м. Каневі пройшов перший чемпіонат України з орієнтування. Проводила змагання Українська республіканська рада з туризму та екскурсій. Команди усіх областей України були укомплектовані відомими у той час туристами, багато з яких займаються туризмом й досі. Так, за київську команду виступав Б. Леві, який потім став Майстром спорту з туризму та суддею Всесоюзної категорії з орієнтування, за одеську — В. Кашинцев, який багато років очолював відомий всім туристам України Одеський міський клуб туристів та багато інших. Командну перемогу одержала команда Одеси. В особистому заліку першими чемпіонами України стали Е. Степаненко (Одеса) та В. Смірнов (Київ). Друге місце зайняла В. Силенко, туристка з Луганська, яка невдовзі стала киянкою.

Команди України на І Всесоюзних змаганнях з орієнтування того ж 1963 р. також були укомплектовані туристами. Найкращими у командах України були в індивідуальних змаганнях: наймолодша учасниця Всесоюзних змагань О. Смірнова (Білецька) — 6 місце та Б. Леві — 9 місце (обоє Київ). У парних змаганнях одеська пара Е. Степаненко та К. Бойко зайняла 6 місце. Це був вагомий успіх, бо орієнтуванню України був тільки один рік, а прибалтійські спортсмени, ленінградці та москвичі вже мали за плечима чималий досвід.

Спортивне орієнтування та туризм ще довго йшли разом. Становлення орієнтування у Радянському Союзі та в Україні нерозривно пов’язано з туристським активом, який створював правила, малював карти, проводив змагання, готував команди. Поступово цей актив все більше уваги віддавав орієнтуванню, але продовжував ходити у походи. Першим головою республіканської Федерації з спортивного орієнтування був Михайло Горностайпольський, а нині вже покійний, виходець з туризму. І тільки з передачею орієнтування від Всесоюзної ради з туризму до Спорткомітету СРСР ці два види спорту почали існувати окремо.

Зараз, згідно з класифікацією Міжнародної федерації спортивного орієнтування (IOF) існує кілька різних форм цього виду спорту: класичне орієнтування, орієнтування на лижах, на гірських велосипедах, нічне орієнтування, рогейн та орієнтування для інвалідів.

Масштаб, мірило (від нім. Maß — міра, і нім. Stab — палка) — це відношення розмірів об'єкта, виконаних без спотворень, до інших номінальних значень. Масштаб це число, що може бути більше 1, якщо розміри об'єкту менші розміру креслення, плану тощо (наприклад — малюнки мікроорганізмів, креслення дрібних деталей) — це називають масштабом збільшення, або менше 1 (плани будинків, топографічні та географічні карти, карти зоряного неба) — масштаб зменшення. Масштаб з відношенням 1: 1 називають масштабом натуральної величини.

Масштаб в технічному кресленні[ред. код]

Масштаби зображень на кресленнях слід вибирати з такого ряду (ГОСТ 2.302-68):

масштаби зменшення: 1: 2; 1: 2, 5; 1: 4; 1: 5; 1: 10; 1: 15; 1: 20; 1: 25; 1: 40; 1: 50; 1: 75; 1: 100; 1: 200; 1: 400; 1: 500; 1: 800; 1: 1 000

натуральна величина: 1: 1;

масштаби збільшення: 2: 1; 2, 5: 1; 4: 1; 5: 1; 10: 1; 20: 1; 40: 1; 50: 1; 100: 1.

У разі необхідності дозволено використовувати масштаб збільшення (100n): 1, де n — ціле число. Виконуючи креслення на графічних пристроях ЕОМ, допускається використовувати масштаби зменшення 1: n та збільшення n: 1, де n — раціональне число (ГОСТ 2.004-88). Масштаб у відповідній графі основного напису слід позначити 1: 1, 1: 2, 2: 1, 10: 1 і т. д. На полі креслиника масштаб вказують у дужках поряд з умовною познакою зображення, наприклад: А-А (2: 1), Б(5: 10). Документи в електронній формі у своїй реквізитній частині мають містити реквізит, що вказує на масштаб зображення. У разі виведення документа в електронній формі на паперовий носій масштаб зображення має відповідати зазначеному в основному написі.

Масштаб в картографії

Види мірилаМірило на картах та планах може бути представлене у числовому вигляді, іменованому, або графічно:

Числове мірило — відношення довжини ліній на плані або карті до довжини відповідних ліній в натурі. Зображається у вигляді лінійного дробу, чисельник якого одиниця, а знаменник — ступінь зменшення проекції. До прикладу, запис 1: 5 000, або означає, що 1 см на плані відповідає 5 000 см (50 м) на місцевості. Крупнішим є те мірило, в якого знаменник менше — 1: 1 000 крупніше за 1: 25 000. На топографічних планах і картах звичайно використовують такі мірила: 1: 1 000, 1: 2 000, 1: 5 000, 1: 10 000, 1: 20 000, 1: 25 000, 1: 50 000, 1: 100 000, 1: 200 000, 1: 500 000, 1: 1 000 000 і дрібніше.

Йменоване мірило — біля кожного числа записана назва одиниці вимірювання. Наприклад: в 1 см — 2 км.

Лінійний масштаб 1: 10 000

Поперечний масштаб 1: 10 000 і методика вимірювання відстані

Графічні мірила поділяются на лінійні та поперечні.

Лінійне мірило — відрізок, поділений на рівні частини, на якому біля кожної поділки вказане число, яке показує довжину відповідного відрізка в натурі.

Поперечне мірило — номограма, збудована за принципом пропорційності відрізків паралельних прямих, які перетинають сторони кута.

Вертикальне мірило — мірило для зображення абсолютних висот точок на топографічних профілях або вертикальних розрізах земної кори. Як правило, перевищує горизонтальне мірило у 2, 5, або 10 разів.

Точність масштабу[ред. код]

Точність масштабу — відрізок горизонтального прокладення лінії, який відповідає 0, 1 мм на плані. Значення 0, 1 мм для визначення точності масштабу прийнято через те, що це мінімальний відрізок, який може розрізнити людське око. До прикладу, для масштабу 1: 10 000 точність масштабу дорівнюватиме 1 м. В цьому масштабі 1 см на плані відповідає 10 000 см (100 м) на місцевості, 1 мм — 1 000 см (10 м), 0, 1 мм — 100 см (1 м).

Масштаб в поліграфії

Масштаб в поліграфії визначається співвідношенням зображень оригіналу і репродукції, виражене числом, або у відсотках, а також конкретним розміром репродукції (звичайно в одному вимірі), яке вказано на оригиналі. Наприклад: «0, 8», «8/10» або «80%», а також у вигляді розмірів, вказаних в кадровці на контрольці (черно-білій копії) — «65 мм».

З точки зору спортсмена, детальна й упорядкована карта є надійним інструментом для вибору шляху. Рухаючись за обраним маршрутом, вона дає можливість використовувати своє вміння орієнтуватися та власні фізичні можливості. Проте вміння вибору шляху втрачає своє значення, якщо карта не відображає реальної місцевості: вона недосконала, застаріла або погано читається.

Все, що перешкоджає руху, є особливо важливою інформацією: скелі, вода, гущавина. Мережа доріг і стежок показує, де рух та орієнтування є найлегшими. Детальна класифікація градації заболоченості чи прохідності допомагає спортсмену знайти правильне рішення. Процес орієнтування передусім пов’язаний з читанням карти. Точна карта є необхідною умовою для правильного та швидкого вибору шляху. Жоден із спортсменів не повинен мати переваги чи постраждати через недостовірність карти.

Метою планувальника є така дистанція, головним чинником при проходженні якої буде мистецтво орієнтування. Це можливо досягнути у випадку достатньо точної, повної, надійної та зрозумілої карти, яка добре читається в умовах змагань.

Спортивна карта – це спеціальна великомасштабна тематична багатокольорова карта місцевості, призначена для спортивного орієнтування і виконана в специфічних умовних знаках. Вона повинна відображати кожен об’єкт, який впливає на читання карти чи на вибір шляху: форми рельєфу, каміння, стан поверхні землі, прохідність, землекористування, гідрографію, населені пункти, окремі будівлі, мережу доріг і стежок, комунікаційні лінії, а також деталі, які використовуються з точки зору орієнтування. Форми рельєфу є одними із важливих аспектів карти. Особливу увагу треба звернути на правильність використання горизонталей для показу тривимірного зображення форми поверхні та різниці висот.

При підготовці карти необхідно взяти до уваги критерії розмірів відображених об’єктів, при яких вони будуть розрізнені на місцевості, видимість лісу і прохідність. Межі між різними типами поверхні землі також є потрібними орієнтирами для спортсменів. Важливо, щоб карта показувала межі боліт, твердої землі, кам’янистих площ та ліній скельних виходів.

Прохідність та видимість місцевості впливає на вибір шляху та швидкість бігу. Інформація про це повинна бути показана на карті класифікацією стежок доріг, боліт, водних перешкод, прохідністю скельних виходів та лісу; показом стану поверхні, землі і наявністю відкритих просторів. Чітко видимі межі рослинності також повинні бути показані, бо можуть бути використані спортсменом при виборі шляху.

Карта повинна містити деталі, які помітні на місцевості і мають значення з точки зору спортсмена. Тобто, всі умовні позначення виконуються чітко, у допустимих розмірах, прийнятих для нормального зору.

На картах всі написи орієнтуються у напрямку південь – північ, що полегшує її орієнтування. Крім того, як правило, край аркуша карти теж паралельний магнітному меридіану.

За межами зображення місцевості на картах, підготовлених для масових змагань, часто наводять таблицю з умовними позначеннями основних знаків, що полегшує новачкам проходження дистанції. До того ж, така карта має яскраві стрілки, що вказують на північ. Але, незалежно від класу змагань: для масових розрядів чи змагання майстрів спорту, карта повинна бути виконана точно.

Точність спортивних карт в цілому залежить від точності вимірів (положення об’єктів, їх форма, висота) і точності креслення. Точність положення на карті повинна узгоджуватися з точністю, яка вимірюється компасом та кроками. Деталі місцевості повинні бути нанесені з такою точністю, щоб бути впевненим, що спортсмен, користуючись картою, компасом і кроками, не відчує різниці між картою та місцевістю.

Об’єкти або точки, які спортсмен з’єднує в своїй уяві в процесі орієнтування, мають назву сполучених. Коли спортсмен рухається від одного об’єкта до іншого по азимуту, такі точки називаються точками, що поєднані азимутом. Об’єкти (точки), які спортсмен не з’єднує один з одним, коли рухається по дистанції, мають назву точок, що не поєднані.

Точність відображення форми є найважливішою для спортсмена.

Правильна, детальна та інколи перебільшена картина орієнтирів також є важливою умовою для читання карти. Однак включення великої кількості малих деталей не має робити незрозумілою загальну форму об’єктів. Абсолютна точність не має визначального значення. З іншого боку, важливо, щоб карта показувала якомога точніше різницю віддалі між розташованими поблизу об’єктами. Точність креслення є першорядною для кожного користувача карти, тому що вона тісно пов’язана з надійністю інформації, яку він отримує.

Хороша місцевість для орієнтування містить велику кількість різноманітних деталей. Ті, які є найважливішими для спортсмена на змаганнях, повинні бути відібрані та зображені на карті. Щоб досягнути цього, причому залишивши карту чіткою та придатною для читання, потрібно застосувати картографічну генералізацію. Існує дві фази генералізації: селективна та графічна.

Селективна генералізація – критерій, згідно з яким орієнтири і деталі мають бути позначені на карті. На цей критерій впливають два чинники: вагомість орієнтира з точки зору спортсмена та його вплив на читання карти. Ці дві вимоги часом бувають несумісними, але вимога читання не повинна послаблюватися намаганням зобразити на карті надто малі орієнтири. Таким чином, необхідно на стадії інспектування встановити мінімальні розміри більшості деталей. Ці мінімальні розміри можуть змінюватися на різних картах в залежності від кількості деталей. Постійність є однією з важливих якостей карти, тому селективні критерії повинні бути однаковими на всій площі карти.

Графічна генералізація може сильно впливати на чіткість карти. Для цього використовується спрощення, переміщення, перебільшення. Розбірливість карти ґрунтується на тому, що розміри умовних знаків, товщина ліній та відстань між ними зображаються на принципах нормального зору при денному світлі. При підборі умовних знаків беруться до уваги всі чинники, включаючи відстань між сусідніми символами. Розмір мінімального орієнтиру, який з’явиться на карті, частково залежить від графічної якості умовного знаку (форма, розміри, колір) і частково від положення сусіднього знаку. Між безпосередньо сусідніми об’єктами, умовні знаки яких займають більше місця на карті, ніж на місцевості, важливо дотримуватися правильного співвідношення з іншими оточуючими орієнтирами.

Основним масштабом для карт з орієнтування прийнято масштаб 1: 15000. Місцевість, зобразити яку у масштабі 1: 15000 неможливо, є непридатною для міжнародних та офіційних національних змагань. Карти масштабу 1: 10000 можуть використовуватися для естафет та коротких дистанцій. Масштаб 1: 10000 рекомендується також для старших вікових груп (старше 45 років), для яких читання тонких ліній та маленьких знаків є проблемою, або для молодших категорій (до 16 років).

Карти масштабу 1: 10000 повинні креслитися лініями та знаками, збільшеними на 50% порівняно з картами масштабу 1: 15000. Практично, при використанні однакових із масштабом 1: 15000 сіток, це дає кращу чіткість карти і, таким чином, має перевагу.

При навчанні використовують прогресію масштабів від 1: 2500 до 1: 5000 і до 1: 10000. Карти дуже збільшеного масштабу, такі, як 1: 2500, природно містять більш детальну інформацію (наприклад, обладнання ігрових майданчиків). Таким чином, карти масштабу 1: 15000 використовуються на змаганнях бігом для довгих та марафонських дистанцій; масштаб 1: 15000 або 1: 10000 – для середніх дистанцій та естафет; масштаб 1: 5000 та 1: 4000 відповідно для дистанцій спринту та суперспринту. Інші масштаби можуть бути використані для інших видів орієнтування.

Розмір карти не повинен перевищувати необхідного розміру для змагань. Розмірів карт, більших, ніж формат A3, слід уникати.