Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Оля Бучинська
|
|
София Когут
Спокійна моря даль.
Хмарин пухнасті клоччя
Відбились у воді.
І сон, і тишина.
Та налетять вітри —
і грізно заклекоче
Валами в вишину
стихія водяна.
І ти, як море те,
то лагідна й ласкава,
То раптом — як грози
двигтіння сил сліпе,
І наче в блискавках
голівка кучерява...
Тому й люблю, мій друг,
я море і тебе.
Оля Бучинська
Дмитро Павличко
Над морем
В морі я хотів печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.
І мені його будити стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.
Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.
І мені його смутити стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.
Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.
Диана Смаль 2 бер об 11: 45
Піниться море безкрає,
Хвилі вдаряються різко в пісок,
Вітер ніяк не вщухає,
У воді потонули мільйони зірок.
Берег яскраво іскриться:
Мерехтять каруселі опівнічні вогні.
Нам сьогодні щось зовсім не спиться –
Як ніби десь сни віднесли кораблі.
В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.
Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе зберігати
І даль, і сум, і те, чого нема,
Але за що не шкода помирати...
Там – голос чайки гріється в човні
І скелі – посивілі від загару...
Морське чоло наморщив добрий гнів,
А вітер вітру замовляє чари.
...Лежить та мушля в мене на столі.
У ній шумить моє далеке море.
Ідуть та йдуть крізь мене кораблі
І, як печаль, стають комусь прозорими.
| Про що сумують кораблики? В. Лунін Про що сумують кораблики Від суші далеко? Сумують, сумують кораблики Про мілини на річці, Де можна на хвилиночку Присісти і відпочити, І де зовсім нічуточкі Не страшно потонути. П.С. Автора читати правильно) | 02.03.15 | |
| Олена Коцюба «Вже сонечко в море сіда…» Леся Українка Вже сонечко в море сіда; У тихому морі темніє; Прозора, глибока вода, Немов оксамит, зеленіє. На хвилях зелених тремтять Червонії іскри блискучі І ясним огнем миготять, Мов блискавка з темної тучі. А де корабель ваш пробіг, Дорога там довга й широка Біліє, як мармур, як сніг, І ледве примітно для ока Рожевіє пінистий край; То іскра заблисне, то згасне… Ось промінь остатній! Прощай, Веселеє сонечко ясне! |
Давай-но, море, вийдем з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Із піни ти народжуєш богів,
Солониш пілігримам прісність волі.
Душа у душу, море, заживем.
На що тобі затоки, де так мілко?
Давай себе в собі перепливем:
Наскільки нас зосталося – настільки.
А ці шторми...
У мене їх не менш.
Ти мені віриш.
Тому ми зустрілись.
Мої річки течуть по трубах вен,
Твої зігнулись, та не надломились.
Лише одне – від себе не втечеш
(Хоч у собі втопитися і можна), –
Ми чуєм вдвох...
Життя не має меж.
Хоч має межі наша хвилька кожна.
Отож, давай – виходим з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Народжувало з піни ти богів,
Саме ж несеш вагу людської долі.
Як ти шумиш,
як ти шумиш, осіннє море!..
Про що шумиш, про що говориш ти?..
Яке тебе, яке терзає горе,
Чого іще ти хочеш досягти?..
Чи гір стрімких, що,
як гігантів хори,
Зняли верхи в простори голубі,
Чи дальніх зір,
що їх мільярдні зори
Свої вогні відбили у тобі?..
Якщо це так, — не треба,
неозоре!
О, не шуми
з собою в боротьбі!..
Захочеш гір —
утворюєш ти гори,
Захочеш зір, — і зорі у тобі...
А хвилі мчать...
Неначе вся планета
У шумі їх...
Про що шумлять вони?..
Чи не така і ти, душа поета,
Як море це в час бурі
й тишини
|