Характеристика основних шкіл управління

В історії розвитку менеджменту можна виділити п'ять основних шкіл:

1) школа наукового управління (1885-1920);

2) класична (адміністративна) школа управління (1920-1950);

3) школа людських відносин (1930-1950);

4) школа поведінкових наук (1950-дотепер);

5) школа кількісного (економіко-математичного) підходу (середина XX ст. - дотепер).

Розглянемо коротко сутність названих шкіл управлінської науки, їх основні принципи.

1.6.1. Формування школи наукового менеджменту

Розвиток школи " наукового управління", яка стала широковідомою у світі під назвою школи " наукового менеджменту", припадає на початок XX століття. її засновником був американський інженер Федеріко Уінслоу Тейлор (1856-1915). Його книгу, відому на весь світ, " Принципи наукового управління", вважають початком визначення менеджменту наукою управління і самостійною сферою досліджень. Аналізуючи процес виробництва, Ф. Тейлор розвинув вчення про інтенсифікацію трудових операцій з метою підвищення продуктивності праці та збільшення обсягу виробництва. Він характеризував науковий менеджмент як процес злиття ресурсів виробництва і технології з людським потенціалом для досягнення цілей підприємства. Заслугою Ф. Тейлора було прагнення протиставити науковий підхід існуючим традиціям (коли на першому місці стояв організатор), підійти до виробничого процесу як до системи і виробити наукові основи організації та нормування праці робітника. Тобто, роль людини-організатора, на його думку, має зводитися лише до створення організації самої системи, яка повинна розв'язувати поточні ділові питання. Ф. Тейлор стверджував, що головним завданням управління фірмою має бути забезпечення максимального прибутку для підприємця в поєднанні з максимальним добробутом для кожного зайнятого у фірмі працівника.

Внесок Ф. Тейлора також у тому, що він розробив наукові засади нормування праці, методи підбору, розстановки і стимулювання працівників фірми, запропонував розподіл праці за видами робіт, виокремлення роботи з управління у спеціальність, планування операцій виробництва.

Проте Ф. Тейлор, незважаючи на значний внесок, зроблений ним в науку про організацію і управління, оминув увагою один важливий момент - проблеми психофізіології людської праці і соціальних відносин, які неминуче виникають в організованих трудових колективах. На робітника біля машини Ф. Тейлор дивився як на якесь бездушне продовження машини і домагався лише повної синхронізації роботи обох - робітника і машини. Нині психологічні чинники вважаються не менш важливими, ніж моменти суто інженерно-технічні.

Представниками школи наукового управління можна назвати таких дослідників менеджменту, як Френк Гілбрейт (1868-1924) і Лілія Гілбрейт (1878-1972) та ін. Вони зробили вагомий внесок у розвиток цієї школи.

1.6.2. Класична (адміністративна) школа управління

Класична (адміністративна) школа управління базувалася на створенні універсальних принципів управління, дотримання яких, безперечно, забезпечить успіх підприємства. Першими представниками цієї школи були Г. Емерсон (1852-1931), А. Файоль (1841-1925), Г. Форд (1863-1947), А.К. Гастєв (1882-1941) та ін.

Г. Емерсоном зроблений суттєвий внесок у теорію і практику управління виробництвом. Він зазначав, що не виробництво повинне підлаштовуватися під управління, а навпаки, управління повинне обслуговувати виробництво.

Г. Емерсону належить розробка 12 знаменитих принципів підвищення продуктивності праці, де враховані час, затрачений робітником, і його вміння, що проявляється в якості роботи. Ці принципи не втратили свого значення і до сьогодні.

Анрі Файоль присвятив ряд наукових праць керівництву людьми, адміністративному управлінню, раціоналізації адміністративної діяльності. Суть його концепції " науки адміністрування" зводиться до організаційної структури управління персоналом, зміст якого розглядається як система взаємозв'язків між посадами і ролями. Основна увага приділяється управлінню процесами виробництва через визначення чіткої ієрархії у трудових колективах на засадах органічного поєднання повноважень і відповідальності. А. Файоль зробив спробу ввести принципи Ф. Тейлора про функціонувальну організацію фірми в адміністративне вчення. Новим в цій концепції було розчленування процесу управління на фази. А. Файоль виділив у процесі управління таку фазу, як перспективне планування, що відіграє суттєву роль у менеджменті. У своїх працях він висловив думку, що управляти - значить вести підприємство до мети, намагаючись раціонально використовувати його ресурси. А. Файоль сформулював 14 знаменитих універсальних принципів управління підприємством, які не втрачали свого значення і в сучасних умовах господарювання. Ці принципи зводяться до такого: 1

1. Розподіл праці. Спеціалізація є природним станом речей. Метою розподілу праці є виконання роботи, більшої за об'ємом і кращої за якістю, за тих же умов. Це досягається за рахунок скорочення обсягу мсти, на досягнення якої повинні бути направлені увага і зусилля.

2. Повноваження і відповідальність. Повноваження - право віддавати наказ, а відповідальність - його складова протилежність. Де даються повноваження, там виникає відповідальність.

3. Дисципліна. Дисципліна припускає слухняність і пошану до досягнутих угод між організацією і її працівниками. Встановлення цих угод, що зв'язують організацію і працівників, з яких виникають дисциплінарні формальності, повинне залишатися одним з головних завдань керівників. Дисципліна також припускає справедливо вживані санкції.

4. Єдиноначальність. Працівник повинен одержувати наказ тільки від одного безпосереднього начальника.

5. Єдність напряму. Кожна група, що діє в рамках однієї мети, повинна бути з'єднана єдиним планом і мати одного керівника.

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним. Інтереси одного працівника або групи працівників не повинні превалювати над інтересами організації.

7. Заохочення персоналу. Для того, щоб забезпечити рівність і підтримку працівників, їм необхідно надати справедливу зарплату за роботу.

8. Централізація. Як і розподіл праці, централізація є природним порядком речей. Проте відповідний ступінь централізації буде варіюватися залежно від конкретних умов. Тому виникає питання про правильну (оптимальну) пропорцію між централізацією і децентралізацією. Це проблема визначення міри, яка забезпечить кращі можливі результати діяльності організації.

9. Скалярний ланцюг. Скалярний ланцюг - це ряд осіб, що наділені владою (керівники), починаючи від особи, що займає найвище положення в цьому ланцюжку, вниз, до керівника низової ланки. Було б помилкою відмовитися від ієрархічної системи без певної необхідності в цьому, але було б ще більшою помилкою підтримувати цю ієрархію, коли вона наносить збиток інтересам організації і бізнесу.

10. Порядок. Місце - для всього є своє місце.

11. Справедливість. Справедливість - це поєднання доброти і правосуддя.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Великий потік кадрів знижує ефективність організації.

13. Ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і його успішну реалізацію. Це додає організації сили та енергії.

14. Корпоративний дух. Союз - це сила. А вона є результатом гармонії персоналу.

У загальному вигляді основні напрямки діяльності класичної школи управління зводяться до такого:

а) розвиток принципів управління;

б) визначення функції управління;

в) систематизований підхід до управління підприємством.

Школа людських відносин базувалася на розробці й застосуванні соціально-психологічних аспектів менеджменту, тобто управління трудовим колективом здійснювалося з позиції психології і людських відносин.

Основоположниками цієї школи можна назвати вчених Елтона Мейо (1880-1949), Вальтера Ділла Скотта (1869-1955), Мері Паркер Фоллетт (1868-1933), Абрахама Маслоу (1908-1970), П. М. Кержінцева (1881-1940) та інших.

Школа людських відносин у розвитку менеджменту утвердилася як реакція на обмеженість раціоналізму в системі управління. В основу людських відносин були покладені досягнення психології, соціології та ін. Цей напрям в розвитку управлінської науки пов'язаний з переходом у господарській діяльності від екстенсивних методів до інтенсивних і зростанням значення людського чинника. Основна увага була звернута на те, що людина як активний суб'єкт діяльності - це особистість, і нею потрібно управляти інакше, ніж іншими чинниками виробництва. Представник концепції людських відносин американський психолог і соціолог Елтон Мейо встановив, що вплив таких чинників, як умови праці робітників на продуктивність праці менший, ніж особисті стосунки людей на виробництві, спілкування працівників між собою, їх контакти у процесі економічної діяльності. Він зробив висновок, що продуктивність праці в кінцевому підсумку вирішує зовсім не техніка (машина), а людська психологія. На продуктивність праці, підкреслював Е. Мейо, впливають такі людські чинники, як соціальна взаємодія і групова поведінка. Ці дослідження породили соціальні аспекти менеджменту, які Е. Мейо сформулював так: людина - істота соціальна, їй потрібно працювати в колективі; жорстока ієрархія (взаємопідпорядкування) бюрократичної системи суперечить природі людини, яка прагне свободи; керівники повинні спиратись на людей, а не на продукцію; необхідна інтеграція в колективах, тобто створення відповідального психологічного клімату.

В сучасних умовах психологічні чинники, соціальні цінності вважаються не менш важливими, ніж інженерно-технічні. Виявилось, що у процесі управління колективом людей необхідно впливати насамперед на соціально-психологічні чинники мотивації працівників підприємства. Сучасні американські соціологи стверджують, що організацію як соціальну систему характеризують: стиль керівництва, формування цілей діяльності фірми через колективне обговорення, прийняття рішень за участю всіх працівників підприємства, стимулювання інтересів членів виробничого колективу з використанням таких групових форм діяльності, як мотивація до праці, залучення якомога більшої кількості працівників до процесу контролю тощо.

Школа поведінкових наук (Концепція управління з позиції науки про поведінку) зосереджувала свою увагу головним чином на дослідженні різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, комунікації в організації, організаційної структури тощо. Засади її дослідження становлять методи " Налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності за рахунок людських ресурсів, оптимального вирішення управлінських проблем. Засновниками поведінкового напрямку в менеджменті можна вважати учених Кріса Арджириса (1925 р. н.), Дугласа Мак-Грегора (1906-1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.), та ін. Представники цієї школи виходили з того, що правильне застосування науки про поведінку працівників на робочому місці завжди буде сприяти підвищенню ефективності праці як окремого працівника, так і трудового колективу в цілому.

Вагомий внесок у розвиток школи поведінкових наук належить Дугласу Мак-Грегору, який вважав, що завдання менеджерів полягає в тому щоб створити умови, в яких робітник, витрачаючи зусилля для досягнення цілей підприємства, одночасно найкращим чином досягає свою особисту мету. Тобто мотиви ефективної праці повинні бути однаковими у працівників і підприємства в цілому. Під лідерством він розумів соціальні відносини: характеристики лідера і організації, її мету і завдання, що виконуються, позиції та потреби послідовників лідера тощо.

Таким чином, метою поведінкового напрямку менеджменту було дослідження аспектів підвищення ефективності підприємства (організації) за рахунок підвищення ефективності його людських ресурсів.

1.6.5. Школа кількісного (економіко-математичного) підходу

Особливість цієї школи полягає в тому, що вона ґрунтувалася на широкому застосуванні в менеджменті математичних методів, кібернетики, автоматичного оброблення інформації. В кількісному підході виділяють дослідження моделей (форм відображення реальності) і операцій/ Після створення моделі змінним величинам задаються кількісні значення. Появу цієї школи (середина XX ст.) пов'язують з іменами Ноберта Вінера, А. І. Берга, Л. В. Контаровича, Р. Кал мана, Д. Форстера, В. М. Глушкова та інші. На думку теоретиків цієї школи, головним завданням у галузі менеджменту є одержання, обробка й аналіз практичних даних та розробка й видача на цій основі рекомендацій для управляючих. Поштовхом для застосування кількісних методів в управлінні став розвиток електронно-обчислювальних машин, їх програмного забезпечення (комп'ютеризація управління).

Отже, у загальному вигляді основний внесок школи кількісного підходу зводиться до розуміння та вирішення управлінських проблем за допомогою моделей і кількісних методів із застосуванням математики, статистики, інженерних та інших наук.

В умовах розвинених ринкових відносин ряд вчених (П. Дракер, Т. Пітере, Р. Паскаль, Г. Саймон та ін.) критично підійшли до попередніх управлінських теорій з урахуванням сучасного досвіду і сформували новий напрям менеджменту - системний підхід. Сутність його полягає в тому, що підприємство розглядається як цілісна система, як сукупність взаємозалежних елементів, які орієнтовані на досягнення певних цілей. Підприємство - це складна система, кожна ланка (елемент) якої здійснює різну за змістом і результатами господарську діяльність. Мету кожної ланки (елемента) визначають її функціональне призначення і характер взаємодії з іншими ланками (елементами). Сукупна результативність їхньої економічної діяльності залежить від загальної мети системи і не зводиться до результатів діяльності кожної ланки. Для забезпечення максимальних прибутків основна мета підприємства мусить стати найважливішою ціллю окремих ланок (елементів). При цьому досягаються такі похідні цілі, як досягнення стабільних темпів економічного зростання, підвищення якості продукції тощо.

Важливим напрямком розвитку сучасного менеджменту є так званий ситуаційний підхід в управлінні, суть якого полягає у намаганні з'ясувати комплекс взаємозв'язків усередині підсистем і між ними, між організацією і внутрішнім середовищем, у дослідженні різних типів відносин. Згідно з ним, приймаючи відповідні управлінські рішення, завжди необхідно виходити з аналізу конкретних ситуацій, тобто конкретного набору обставин, які мають вплив на діяльні підприємства у певний період часу. Оскільки існує багато чинників як на самому підприємстві, так і в навколишньому середовищі, то не існує єдиного найкращого способу управління діяльністю підприємства.

Найефективнішим у конкретній ситуації буде метод, який найбільш відповідає ситуації.. Використовуючи ситуаційний підхід до управління, керівники можуть зрозуміти, які методи і засоби будуть найефективнішими, щоб досягти поставлених цілей підприємству в кожній конкретній ситуації.

Таким чином, розвиток менеджменту як науки характеризується численністю шкіл та підходів, які розробляли і нині розробляють ті чи інші його аспекти. Використання надбань зарубіжного і вітчизняного менеджменту дасть змогу забезпечити зростання ефективності господарської діяльності всіх суб'єктів вітчизняної економіки, підвищити їх конкурентоспроможність в умовах жорсткої конкуренції.

3, 4.