Столипінська реформа

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства.

Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання (див. ЕУ І, стор. 1 042). Основним законодавчими актами реформи були: указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року).

Протягом 1907 — 1910 років у всій Російській Імперії виділилися з общини близько 2, 5 млн дворів (26% всіх общинників) з 16, 9 млн десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині. Але й тут общинне землекористування було переважно лише формальним, бо поодинокі господарства користувалися землею на правах подвірного землеволодіння, тобто власником землі вважався весь двір; її, правда, не можна було продати, але можна було ділити між спадкоємцями двору. У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16, 5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1, 8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Поземельного Банку селяни купили лише у 1906 — 1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0, 5 млн господарств з 3, 7 млн десятин. За нового аграрного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціативу і поліпшити своє господарство, у чому допомагала йому акція Селянського Поземельного Банку, сільгоспспілки, кооперація і земська агрономія. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904 — 12 на 20%) і вартість селянських господарств.

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1, 2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.