Порядок і умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав

1. Клопотання компетентних органів інших держав про перейняття Україною кримінального провадження розглядається центральним органом України щодо між­народної правової допомоги або органом, уповноваженим здійснювати зносини від­повідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, протягом двадцяти днів з дня його надходження.

2. Кримінальне провадження, в якому судовими органами іноземної держави не було ухвалено вирок, може бути перейняте Україною за таких умов:

1) особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

2) особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або особою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із цим Кодексом або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

3) запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні осо­ба, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у за­питуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

4) діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність.

3. Уразі перейняття кримінального провадження Генеральна прокуратура Укра­їни в порядку, передбаченому цим Кодексом, доручає здійснення досудового розсліду­вання відповідному прокурору, про що повідомляє державу, яка надіслала запит.

4. При відмові перейняти кримінальне провадження Генеральна прокуратура України повертає матеріали відповідним органам іноземної держави з обґрунтуван­ням підстав відмови.

1. Інститут перейняття кримінального провадження є одним із найдієвіших засобів реалізації принципу невідворотності покарання, який не лише регулює відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, але й виступає гарантією виконання завдань кримінального провадження. Зміст перейняття кримінального провадження становить діяльність визначених державою органів. Оскільки така діяльність безпосередньо пов'язана із кримінальним провадженням і скерована на виконання завдань кримі­нального провадження, то виявлення й вивчення закономірностей її правового регу­лювання також входить у предмет дослідження коментованої статті.

Систему досліджуваного законодавства, як і законодавства про правову допомогу у кримінальних справах у цілому, утворюють дві взаємодоповнюючі частини: між­народна й внутрішньодержавна (національна). Міжнародна частина - це всі укладені чи ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, що повністю чи частково при­свячені процесуальним питанням перейняття кримінального провадження, притому вона відіграє домінуючу і першочергову роль. Міжнародна частина правової бази, яка регулює питання перейняття кримінального переслідування, формувалася з 50-х рр. ХХ ст. (див. коментар до ст. 543 КПК).

Міжнародно-правові акти, укладені Україною у цій сфері, є необхідною юридич­ною підставою щодо виникнення зобов'язання розглянути клопотання іноземних установ і, за наявності підстав, прийняти рішення про перейняття кримінального провадження. До них належать:

1) двосторонні договори:

- які регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, у тому числі й перейняття кримінального переслідування (Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримі­нальних справах 1995 р., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.);

- про екстрадицію (Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію 1998 р.);

2) багатосторонні конвенції, ратифіковані Україною:

- що регулюють процесуальні питання перейняття кримінального переслідування (Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (далі - Конвенція), Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція));

- які визначають лише загальні засади перейняття кримінального переслідування і не містять процесуальних норм (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з екс­плуатацією проституції третіми особами 1949 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.);

3) міжнародні договори про правову допомогу колишнього СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України (Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1974 р.).

Аналіз законодавства України, яке застосовується у сфері надання міжнародної правової допомоги, міститься у коментарі до ст. 543 КПК.

До відомчої нормативно-правої бази належать:

- наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України " Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща" на виконання статті 3 Договору між Україною і Респу­блікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27;

- наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України " Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кри­мінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42;

- наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів про­куратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн;

- Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань криміналь­ного судочинства (затверджена спільним наказом Міністерства юстиції України, Ге - неральної прокуратури України, Служби безпеки України, МВС України, Верховного Суду України, ДПА України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 р. за № 446/3739.

Перейняття кримінального провадження - здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідаль­ності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом (п. 3 ч. 1 ст. 541 КПК).

При перейнятті кримінального переслідування з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Конвенції будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодав­ством, має таку саму юридичну силу в Україні.

Відповідно до ст. 7 Конвенції кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про по­рушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначена міра покарання також згідно із власним законодавством.

Частина перша коментованої статті визначає порядок перейняття кримінального провадження від іноземних держав. Так, виходячи з її положень, клопотання про пере­йняття кримінального провадження від іноземних держав уповноважений подавати компетентний орган.

Компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне провадження, який звер­тається із запитом або забезпечує виконання запиту про надання міжнародної право­вої допомоги (див. коментар до ст. 541 КПК).

Основні вимоги до складання запитів про передачу кримінального провадження з України до іноземної держави викладені у ст. 600 КПК (див. коментар до статті).

Розглядає таке клопотання центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини.

Згідно зі ст. 545 КПК центральний орган України:

- Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну пра­вову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів);

- Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції компетентні органи визначають до їх власного законодавства, яких дій слід вжити щодо такого клопотання.

Процедура передачі кримінального переслідування визначена у розд. 2 Конвенції.

Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції усі клопотання, а також всі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною прокуратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або Міністерством юстиції України (у випадку запитів судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відповідних органів України, або за взаємною домовленістю безпосередньо орга­нами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

У термінових випадках клопотання і повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) (ст. 13 Конвенції).

Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується ори­гіналом або засвідченою копією кримінальної справи, а також іншими необхідними документами. Однак, якщо підозрювана особа утримується під вартою, а запитуюча держава не може подати зазначені документи разом із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вони можуть бути надіслані пізніше.

Запитуюча держава також письмово інформує запитувану державу про всі про­цесуальні дії та про всі заходи стосовно провадження, які здійснено в запитуючій державі після передачі клопотання. Таке повідомлення супроводжується всіма необ­хідними документами.

2. Частина друга коментованої статті містить чотири умови перейняття криміналь­ного провадження від іноземних держав, у яких судовими органами іноземної держа­ви було ухвалено вирок. Вжиті у ній терміни мають таке значення: громадянин Укра­їни - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-ІІІ).

Відмова у видачі особи (екстрадиції) регулюється ст. 589 КПК (див. коментар до статті).

Стаття 8 Конвенції містить перелік підстав, за яких одна держава може звернути­ся до іншої з проханням про порушення кримінального переслідування: а) якщо під­озрювана особа має постійне помешкання в запитуваній державі; Ь) якщо підозрюва­на особа є громадянином запитуваної держави або якщо ця держава є країною її по­ходження; с) якщо підозрювана особа відбуває або має відбувати в запитуваній дер­жаві покарання, яке передбачає позбавлення волі; гї) якщо в запитуваній державі за той самий злочин або за інші злочини проти підозрюваної особи порушене криміналь­не переслідування; е) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудже­ного; £) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі вине­сення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого; д) якщо вона вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена в запитуючій державі, у той час як її присутність на судовому засіданні може бути забезпечена в запитуваній державі; Ь) якщо вона вважає, що не може сама виконати вирок, у разі винесення такого, навіть з використанням екстрадиції, в той час як запитувана держава спроможна це зробити.

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця дер­жава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених у п. 1 ст. 8, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або від­мовляється виконати такий вирок (ч. 2 ст. 8 Конвенції).

Існує два механізми перейняття кримінального провадження: через суд або Гене­ральну прокуратуру України.

Механізм передачі запитів судів в Україну: Міністерство юстиції України - управ­ління юстиції - суд - обласна прокуратура - територіальна прокуратура - орган до- судового розслідування.

Одержані від іноземного суду матеріали кримінального провадження для судово­го розгляду направляються через відповідне обласне управління юстиції за підсудніс­тю до суду за місцем проживання або затримання особи.

У подальшому на підставі процесуального рішення суду кримінальне проваджен­ня надсилається територіальному прокурору. Прокурор спрямовує отримані матеріа­ли до органу, якому воно підслідне, з метою організації досудового розслідування. Компетентний орган за наявності підстав вживає заходів з метою притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Якщо виконання запиту не є можливим, відповідний орган іноземної держави повідомляється про це з мотивованим викладенням відповідних причин.

У разі закриття кримінальної справи або засудження особи до Міністерства юс­тиції України надсилається належним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави.

Механізм передачі запитів іноземних органів досудового розслідування: Генераль­на прокуратура - орган досудового розслідування.

За умов відсутності підстав, які згідно з чинним законодавством України пере­шкоджають виконанню запиту, кримінальне провадження для розслідування направ­ляється Генеральною прокуратурою України до центрального апарату компетентної установи за підслідністю з метою подальшої передачі до органу досудового розсліду­вання. Підслідність кримінальної справи визначається згідно з положеннями кримі­нально-процесуального законодавства.

З урахуванням положень ст. 9 Конвенції до прийняття рішення по суті клопотання про передачу кримінального переслідування необхідно викликати особу, стосовно якої надійшла кримінальна справа, та отримати її попередні пояснення з питань вчинення злочинів на території іноземної держави.

3. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 36 Кодексу прокурор, здійснюючи нагляд за додер­жанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуально­го керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати органу досудо- вого розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття кримінального проваджен­ня, перевіряти повноту та об' єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні.

Докладніше див. коментар до ст. 36 КПК.

4. Відповідно до ст. 3 Конвенції будь-яка Договірна Держава, що згідно із своїм власним законодавством має повноваження переслідувати за вчинення злочину, може для цілей застосування цієї Конвенції відмовитися або утримуватися від криміналь­ного переслідування підозрюваної особи, яка вже притягнута або буде притягнута до відповідальності іншою Договірною Державою за вчинення того ж злочину. Будь-яке рішення про відмову або утримання від кримінального переслідування є тимчасовим доти, доки остаточне рішення не буде прийняте в іншій Договірній Державі.

На виконання положень ст. 74 Конвенції про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. запитувана Договірна Сторона зобов'язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішен­ня. На прохання запитуючої Договірної Сторони надсилається копія остаточного рі­шення.

Випадки, за настання яких запитувана держава може відмовити у прийнятті кло­потання повністю або частково, викладені у ст. 11 Мінської Конвенції:

(a) якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до ст. 8, не підтверджуються;

(b) якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

(c) якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(гї) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(£) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку п. 2 ст. 26 не застосовується;

(д) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отримання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 міся­ців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Генеральна прокуратура України при відмові перейняти кримінальне проваджен­ня зобов'язана повернути матеріали відповідним органам іноземної держави. Відпо­відь на клопотання оформляється відповідно до статей 13, 16 Конвенції.