Третя Рота 2 страница

Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, — про ворожку, що «неведомых духов царила» і їй «власть прорицанья дана», про цигана:

Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает...

Я любив все, що співали мати й гості. І про моряка:

«Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам...», і «Разлука ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна...» Особливо слова:

Моя рука писала,

не знала, для кого,

а сердце подсказало:

для друга своего...

і «Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом...», і «Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым убежала в осеннюю, темную ночь...»

А батько додавав: «Тир-дир-точь, тир-дир-точь...» Ці пісні дзвеніли або в залитій лагідним сяйвом широкій, з високими вікнами кімнаті, або в степу, в таємному світлі вогнища і в голубому й далекому мигтінні зірок, під задумливий дзвін гітари в чарівних руках татка, що співав задушевним бархатним баритоном.

Коли батько та їх гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їх обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий геній добра благословляв білими крилами чудесні душі стомлених трударів нашої землі... У жінок тремтіли сльозп на довгих і сумних віях, а чоловіки були бліді, неначе їм чогось було жалко і перед кимсь соромно, і вони тоді ставали особливо гарними, і я їх усіх любив, навіть того довгого і худого, що витирав губи шматочками хліба... Він же був не винен, що в нього така дурна звичка. І моя дитяча душа, повна восторгу пісні і всепрощення, готова була обняти весь світ, з усім добрим і злим... Для мене тоді все зле пропадало і залишалось тільки добре... Я одійду од людей, ляжу на пахучу траву, дивлюсь на далекі зорі, про які мені мати казала, що це «очі янголів», і плачу, плачу... Після сліз мені ставало так легко і тихо на душі... Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скажено мчать у вічність, а за спиною в мене шуміли могучі, на все небо, крила... І завжди після таких «польових каш» з костром, музикою й піснями, я не пам'ятав, як опинявся в свойому теплому і уютному ліжку, і прокидався під радісне щебетання птиць за вікном, весь осипаний золотим дощем ранкових променів сонця...

До нас приїхали з Воронежа мамині брати Костя й Льоня. Костя був кучерявий, красивий і балакучий, а Льоня кирпатий і злий. Вони часто сперечались. Костя був розумніший, і Льоня, коли в нього не ставало слів і взагалі нічим не міг аргументувати, так він хватав Костю за груди своїми злими й дужими руками і бив мого кучерявого дядю спиною й головою об стіну. Так завжди сварка увінчувалась «перемогою» дяді Льоні.

Вони наговорили моїм батькам стільки казок про багате життя на Кавказі, що батько взяв в конторі «рощот», 1 ми виїхали...

Перед виїздом мати продала всі меблі, а я бігав за речами, що їх виносили назавжди чужі люди з наших опустілих кімнат...

Особливо я плакав за рукомийником і все благав матір, щоб вона хоч його не продавала... А мати, бліда, з затислими, побілілими губами, нічого мені не відповідала і ходила по кімнатах, як чорна й гнівна судьба...

Я назавжди прощався з моїм дорогим рудником, Лозовою Павлівкою, станцією Алмазною, рейками, вагончиками, квітами, ставком і зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкіним і заплаканою Сонею.

Була осінь, але не пізня, а тиха, золота і печальна...

Вечірнє проміння заливало безмежні простори донецьких степів, а ми з Сонею все йшли і йшли в погасаюче небо...

Ми пройшли повз лікарню й ряди красивих будинків, що здіймались у вишину, з вікнами, залитими кров'ю зорі... Десь за одним із цих кривавих вікон плаче мій смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькі й самотні, у великому, повному сліз світі... Сліз мого прощання з першою дитячою любов'ю і життям, яке потім буде мені тільки снитись...

II.

Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно...

Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше... Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його...

Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки.

Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював:

— Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.

Я ніяк не міг заспокоїтись... Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда... Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі... І мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки...

А коли татко приходив, я заспокоювався... І так було всю дорогу.

Кавказ...

Ніч.

Поїзд їде берегом моря... Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна...

Це — гора Арарат.

Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно... Це вони так співають, як мені сказала мати.

Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав:

— Ой боже ж, мы опоздаем!

Всі здригнули й глянули на мене...

Це було як електричний ток...

Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона.

Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима...

Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів.

Особливо мені сподобались гранати.

Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти:

— Эрти, ори, сами, охти, хути...

Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. І коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці.

Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда.

Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:

— Дэ Волода?..

Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав:

— Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов ва своїй станції. І мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно... Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку... І я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз... Але так можна розбитись об гостре каміння...

Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко...

Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню...

Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними...

Ми їхали до містечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош ¹, який був там приставом.

Вночі до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мідний, з оголеними волохатими грудьми. Він у великій лахматій шапці, а син одягнений в якесь лахміття, смуглявий і чорноокий. Це були діти злиднів, але чимось буйним, диким і гордим віяло од них... Вони внесли до нашого вагона гори з їх грізними скелями, шумливими й швидкими річками, вічним лементом листя і співом птиць, з їх хмарами і орлами...

Ми з хлопчиком одразу ж подружили.

Він на мене казав: «Якші».

Мені з'ясували, що це значить «красивий, гарний». А «яман» значить — «некрасивий, поганий».

Хлопчик був схожий на мене, тільки він був дужчий, і очі йому палали огнем його батьківщини, Кавказу, грізного й похмурого, в вічних снігах і туманах, повних сонця, вітру й волі.

Після поїзда ми їхали бричкою сто кілометрів до Кульпи — їхали багряною і нескінченною пустелею...

Перед нами синіла близька гора, так близько, що, здавалось, до неї можна було доторкнутись рукою...

А ми їхали до цієї горп, що так близько і казково синіла перед нами, сто кілометрів...

Таке прозоре повітря було на Кавказі.

Довга і порохлива була дорога. Іноді з ям, обабіч неї, вибігали навстрічу нам обідрані, смугляві й чорноволосі, подібні до циганчат діти, кричали щось незрозуміле і грозили нам услід чорними, худенькими кулачками...

Ми гриміли повз них, а вони довго ще бігли за нами і тоненько й протяжно кричали щось люте, і все грозили, поволі даленіючи, їх маленькі фігурки...

Я не сердився на них, мені було до сліз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такі худенькі й обідрані, за те, що в них такі рідні очі...

Нарешті ми в'їхали до Кульпи.

На ганку стояв дядько з черкесами і щось з ними по-їхньо.чу розмовляв. Він був у черкесці, високий, стрункий і красивий, з пишною, роздвоєною золотою борідкою.

Горянії стояли круг нього в чорних бурках і папахах, як похмурі орли, і кинджали їх, у срібних піхвах, холодно й грізно блищали на сонці...

Дядько Радя був дуже добрий і простий. Він міг задурно брати рибу в горян, але цього не робив і платив гроші. Його кімнати були обвішані килимами, а на них висіли красиво вигнуті шаблюки і взагалі всіляка зброя...

У нього був лакей, що ходив як тінь і в точно визначену годину нечутно з'являвся в кімнаті і монотонно говорив: «Улжін гатов...»

Я любив сидіти біля вікна і дивитись на червоні гори за його голубими шибками... Гори були дуже близько, а з їх боків тонко й жалісно здіймались у небо сині завитки диму з ям, в яких жили люди...

Повз вікон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покірними головами на волохатих і витягнутих шиях, неначе здоровкались зі мною, і дзвеніли маленькимії круглими дзвониками... Довгими караванами кожний день вони проходили повз вікна... І іноді проїжджав па гору маленьким ішаком, худеньким і довговухим, величезний, гладкий і пузатий горянин. Його ноги майже волочились по землі, і бідний ішачок ліз з останніх сил на гору, а гладкий горянин іще, мабуть, щоб ішачкові було важче, гойдав своїми ногами. Мені було жалко бідненького ішачка. А гладкого горянина я ненавидів за його пухкі й масні од жиру щоки, за веселі пісні, що він наспівував, роздуваючи од напруги своє жирне й чорне горло і не звертав жодної уваги на страждання бідного четвероногого мученика.

У мене був охоронець з кинджалом.

А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин і повів показувати Кульпи. Ми ходили з ним по лабіринту вузеньких і кривих вулочок, а з боків були глиняні, з плескатими покрівлями саклі. На саклях паслись кози і спали жінки і діти.

Ми ввійшли до саклі, де жив хлопчик. На долівці покотом лежали його рідні, і їх голови були замотані рушниками. Я думав, що хтось їм попровалював голови і вони обв'язали їх і лежали хворі. А вони просто відпочивали, і голови їм були не провалені і обмотані не рушниками, а чалмами. Це такі головні убори. Я потім узнав про те. А тоді мені їх було дуже жалко.

Я спитав хлопчика:

— Отчего они спят?

— От голода, — відповів хлопчик і подивився на мене сухими, гарячими, голодними, бездонними й гнівними очима...

У дядька на столиках було дуже багато різних красивих речей з хрусталя й гірської кристалічної солі. Я завжди питав у нього дозволу, коли хотів що взяти з його чудесних столиків. А Коля не питав дозволу у нього, а просто брав. Дядькові подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, і не подобалось, що Коля все робив, як йому хотілось, наче дядька зовсім і не було на світі. Коля не любив його, і він відповідав йому тим же. А мене він дуже любив.

Часто він голубив мене, пригортав до себе і, дивлячись мені в очі, казав мамі:

— З цього хлопчика вийде щось велике... Він вирішив узяти мене на виховання, бо був нежонатий.

Мати погодилась, а потім уся в сльозах повернулась і забрала мене в дядька. Він подарував мені на прощання шаблюку. Вона була довга, вища за мене, на шумливому вокзалі, повнім жінок у чадрах, що все хиталися і щось мурмотіли, батько продав за четвертак дядьків подарунок і випив за його здоров'я горілки, а я — гірких сліз.

Баку...

Ми стоїмо з батьком на березі Каспійського моря, біля великого мідного якоря, вритого в землю. Я дивився на море як на величезну і безкінечну бурхливу вітряносиню гору...

Хвилі добігали майже до моїх ніг і залишали на піску срібні волани ажурної піни...

В порту було багато кораблів з шумливим гаєм вітрил, і воии дуже хитались, а од берега одходив і повільно дерся на синю і гуркітливу гору моря білий і красивий, як місто, пароплав. І далеко-далеко, як блакитні метелики, були розкидані в розпеченій синяві неба кораблі...

Ми з татком ходили безкінечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, і мені було дивно, що він ні в кого не питає дороги і все знає, куди йти, на що дивитись...

Мати казала, що Баку — це «город міліонерів». Ще вона казала, що в Баку продають сніг...

Ми там жили цілий місяць у готелі і платили по карбованцю в день за номер. Мені здавалось, що це дуже великі гроші.

Матері не сподобався Кавказ, бо вона боялася «розбійників», як вона казала, а насправді її, як і батька, туга за батьківщиною примусили покинути цей чудовий край і повернутись на димний, суворий, але рідний Донбас.

III.

Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико мені було жити на селі. У мене була червона сорочка, а хлопці були вредні і дуже бились, і собаки теж були дуже вредні. Ми жили в незвиклій нужді, на чужій квартирі, і я грався з братиком і сестрою на глиняній і колючій печі. Мати часто плакала, а батька майже завжди не було вдома.

Він приходив рідко, стомлений і зліш. Все шукав роботи і не знаходив її. Він став багато пити. А коли нап'ється, стає блідий-блідий і все мовчить.

Мати часто сумно співала:

Потихесеньку, помалесеньку,

мої дітки, йдіть...

Спить п'яниця в рубленій коморі,

глядіть його та не розбудіть...

І далі:

Ой п'япиця та не робітниця,

день і нічку п'є,

а як прийде із корчми додому,

мене, молодую, б'є...

П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами дихає на ліжку, а голос матері жалісно чайкою б'ється в бідній і сумній хаті і тремтить сльозами:

Спить п'яниця в рубленій коморі, глядіть його та не розбудіть...

Особливо я любив, коли мати співала:

Місяць з хмари виглядає,

світить у хатину...

А там жінка молодая

колише дитину...

Або батько:

Віє вітер, ще й буйнесенький,

та на той садок зеленесенький...

А у тім садку живе удова,

а в тії вдови — дочка молода...

Ми пішли з Колею за село і забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось блукати золотим лісом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазяїн або його син — худий, високий, чорний і в золотому брилі — наскочив на нас і почав лаятись. Я перелякався і втік. А Колічка залишився з цим страшним дядьком. Я одбіг далеко, а потім зупинився. Мені стало дуже соромно, що Колічка не втік, а я втік. І ще я думав, що дядько вбиває Колічку, і моє серце обливалось кров'ю і жахом.

Я сумно й лякливо повертався назад і побачив, що мені назустріч, немов нічого й не було, ідуть Коля і страшний хазяїн баштана. Колічка радісно кричав і кликав мене до себе, а «страшний» дядько був зовсім не страшний і привітно мені усміхався.

Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий.

Ми знов повернулись до Третьої Роти і жили в нашого родича, залізняка Удовенка.

Раз батько напився п'яний і посварився з матір'ю, а потім вигнав її і заложив двері міцною палицею, щоб мати не могла одчинить.

Коля був на печі, а я лежав коло п'яного батька і боявся поворухнутись, щоб не потривожить його сну. Я любив його і був сердитий на матір, що вона його лаяла. Мати в холодних сінях жалісно просила, щоб я їй одчинив двері. Але я цього не зробив і не дозволяв зробити Колі.

Колічка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну, і тоді він одчине їй двері.

Нарешті я заснув.

Крізь чуйний, злий і тривожний сон я почув якесь сопіння, потім щось луснуло, і хтось тяжко упав на долівку. Це Коля усім своїм маленьким тільцем повиснув на палиці і переломив її. Він тільки крикнув:

— Чуть-чуть не упал!

Це була в нього гака звичка — завжди, коли він падав, то чомусь радісно кричав:

— Чуть-чуть не упал!

Це він так казав, щоб мати не хвилювалась, що йому боляче. Вів дуже любив матір і не дозволяв їй прибирати у кімнаті і все робив сам. Він плакав, коли мати не дозволяла йому це робити.

Син моєї тітки Раші Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввійшло майже в систему. Раз він мене бив, а Коля, вдвічі менший за нього, терпів, терпів, а потім як підскочить до Уляна, як закричить на нього:

— До яких пір ти будеш бити мого брата? — та як лусне його в ніс, так, що в того чвиркнула кров, і ніс на моїх очах став синім і розпух, як груша...

А Колічка, як гнівна молнія, в'ється круг Уляна і молотить його залізними од справедливої злоби кулачками і в боки, і в живіт... А потім з усього розмаху шибонув під ложечку так, що Улян охнув і без дихання джвакнувся в пил...

IV.

Юзівка ¹.

Ми жили в маминої подруги. В такій же квартирі, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вікон часто пробігали веселі англійські діти в твердих, білих, накрохмалених комірцях, з галстуками і в мужських сюртуках, тільки штанці в них були до колін, ну, панчіхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всі, звичайно, дуже чистенькі, пихаті, нікого не помічали, на нас дивились як на щось не варто уваги і гелготіли як гуси...

У маминої подруги було двоє дітей. Вони лежали в другій кімнаті, хворі на скарлатину. Ми бідно жили, а хворі хлопчики не їли своїх булочок і оддавали нам а Колего. Вони тільки надкусували їх, а ми з Колею доїдали.

І от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворів.

Він лежав на підлозі і жалісно дивився своїми темними, добрими, бархатними очима і тихенько стогнав...

Я сказав:

— А... Это он так, представляется...

Ми завжди, коли хотіли, щоб мати давала нам їсти більше і краще, по черзі «хворіли». А мати завжди таких «болящих» краще годувала і давала більше солодкого.

Але Коля не «представлявся».

Прийшов високий, красивий і огрядний, в пенсне, бородатий військовий лікар.

Він оглерів Колю і сказав, що в нього скарлатина.

Колю поклали на ліжко. Він був весь червоний і гарячий... Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали.

На третій день, вранці, Коля почав умирати.

Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь «катушки»...

Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг... І ще він попросив, щоб його поклали на підлогу.

Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати... Так він її любив...

А батько втік... Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі.

Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна...

На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки.

Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: «А я буду хохленком!» Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами...

А потім його везли по місту на дрогах, в білій, пепофарбованій труні, а ми йшли за нею...

Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали...

Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею.

Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований.

Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним.

Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами...

Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки...

Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки...

Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак!

V.

Села, все села... Іноді рудники... Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні... І шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і «страданье», срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.

Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам «прошения», починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім.

На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила.

Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою.

Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима... Весь світ кудись безперервно линув... Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очі, але це не допомагало... Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нічого не міг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...

На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна...

Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... І про це нічого' не пам'ятаю... Це з слів матері.

Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце...

А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і... сів у таз з кип'ятком...

Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це... Татко шбидко рве на мені чорні бархатні штанці, а мати рве на собі волосся і то підіймає, то опускає руки. Крику її я нг чув... Це було як у сні...

А далі — тьма...

Далі — з слів матері.

Лікував мене наш третяротський фельдшер Трохим Іванович.

Я обварився так, що залишився останній слой кожі, за яким, якби зліз і він, була смерть.

Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за візит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стільки ж.

Він підсипав до моєї мазі якоїсь гидоти, що викликала знов запалювальний процес, і я трохи не вмер.

Батьки дали лікареві на аналіз цю мазь, і після аналізу стала ясною причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали.

А ще до того бабуся, яка часто сварилася з мамою, щоб дати їй зрозуміти, що значить любов до сина і тривога за ним, взяла мене, закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, і засунула в темний далекий куток під кровать...

Мати трохи не вмерла од жаху, бо ніде не могла мене знайти. Вона шукала цілий день, а я весь цей час лежав на голій і холодній підлозі...

Мати потім ніяк не могла собі з'ясувати, чому я цілих шість місяців безперервно кричав, і вона нічим не могла мене заспокоїти.

Ну, звичайно, це в мене був ревматизм. На Брянському руднику, перед сном, у мене часто ламало ноги, і мама робила мені масаж, натираючи їх лампадним маслом або керосином; потім закутувала Їх теплою вовняною хусткою...

Отже, мені пощастило.

Перед тим, як потрапити на село, ми приїхали в Харків. Жили на Потинській вулиці, 110. Нам дав притулок дідусь по матері. А дідуся по батькові вже не було. У маминого батька було дві дочки й три сини: Клава, Ніна, Льоня, Костя і Ваня.

Дідусь часто випивав, і тоді він ставав буйним. Жахливо лаявся з бабусею і дітьми, з мамою — теж. На мене ці сварки діяли, як грози без грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це було дуже часто.

Тільки мені було дивно, що вони всі лаються і лаються, а не б'ються... Це було жахливо — чекання бійки, напевне, з сокирами і т. ін.

Я, тремтячи від жаху, все чекав, коли ж почнуть битися... А вони не бились і тільки лаялись як попало... Кімната сповнювалась нервовою бурею, і ця буря рвала моє серденько на шматки. Це — як перед пострілом. Не такий страшний постріл, як його чекання.

Вони були жахливі неврастеніки, крім мого татуся. Всі, як туго натягнуті струни, дивно напружені і повні погрожуючого дзвону, що ось-ось порвуться...

Я бігав на вулицю і на шумливих яскравих тротуарах співав з хлопчаками:

Вставай, піднімайся, робочий народ!..

Тільки, замість «крик мести народной», ми співали:

«крицместер народный».

Це був 1905 рік.

Дядя Ваня вчився у жерстяній майстерні, проте мріяв стати машиністом. Ще маленьким він співав:

Тут, тут поезд стоит пять мипут.

Його мрія здійснилася.

Але про це потім.

А коли ми повернулися в село, в рідну Третю Роту, я бачив робітничу і селянську маніфестацію.

Через майдан, на Червону вулицю йшли статечні молоді хлопці в піджаках і яскраво начищених чоботях.

Вони йшли повільно і співали:

А у Питере, на троне,

сидит чучело в короне...

Вони співали протії царя.

А поліцаї поховалися.

Робітники йшли до содового заводу...

Так і стоїть вона в моїх очах, ця яскрава, смілива й спокійна, що нікого не боїться, маніфестація.

Я тоді не розумів, навіщо це робиться, але мені подобалось море людей у яскравих від сонця сорочках, підперезаних красивими шнурками з китицями. Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену літню землю, ці світлі і до сліз рідні мені господарі нашої землі.

Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очі були світлі-світлі, як у орла, коли він дивиться на сонце.

VI.

Харків, знову Харків...

Він нескінченно широкий і шумливий.

Я вже ходжу в школу.

Неділя.

Вчителька веде нас дивитись «туманні картини»... Ми довго, довго йшли. Я дуже стомився. Нарешті ми прийшли в широку залу. Стемніло. Потім — яскраво, на екрані бігали маленькі чорні чоловічки, і нам було far смішно. Потім усе зникло, як золотий і красивий сон, і «туманні картини», і школа.

Іноді ми жили в містах, але недовго.

В Луганську я стрибав униз головою із залізного мосту, біля Гартманського заводу, в річку Луганку. У Воронежі бився навкулачки з хлопчиками, які сміялися з того, що я замість «арбуз» говорю «кавун», а на селі хлопчаки сміялись, що я, приїхавши з Воронежа, говорив замість «а що ж» — «дьік што»...

Зате у Воронежі я навчився кататися на санчатах не сидячії, а лежачи на животі, і правити не каблуками, а носками. Цього ніхто не вмів, і я був герой. Злітав на санчатах там, де ніхто не міг.

Любив кататися із заводської гори, на доріжці, якою ходили робітники, спускався по ній аж до залізничного насипу. Я лечу, а повз мене мелькають стовпці, мелькає смерть...

Із страшенною швидкістю я пролітав, обминаючи чавунний кран, із якого брали воду, і летів прямо до насипу. Біля крана розливали воду, і вона замерзала. Поступово вона мерзлим покровом розляглася навколо нього. Санчата в мене були на залізних, гострих і блискучих від вживання полозках. Я лечу з гори. Швидко наближається чавунний кран. Хочу його об'їхати. Але полозки на замерзлій воді сковзаються, і санчата летять прямо на чавунну колонку крана...

Ще трохи, і голова моя розлетиться вщент.

До крана лишається кілька метрів.

Я розжав руки і випустив з-під себе санчата.

Вони помчали переді мною, вдарилися об кран і відлетіли вбік.

А я теж з шаленою швидкістю, сковзаючи животом по кризі, налетів на кран і вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб пом'якшити удар і захистити голову. Руки мої м'яко вперлися в холодний чавун і зігнулися так, що лише доторкнувся головою до крана.

Я перехитрив смерть.

Мені було десять років.

З двох років я почав малювати. Уже дорослим я бачив у бабусі мої малюнки, малюнки дворічного художника-початківця... Я малював усе паровози та вагончики в трипалими людьми... Паровози і вагончики, паровози з тендерами, вагончики товарні, ешелони... Ніби знав, як багато грізного у мене буде з ними пов'язано, як багато радісного і грізного, як багато грізного i радісного.

Але про це, криваве, — потім, пізніше... Уже, крім Зої, був Олег, мій улюблений брат. Він ще на рудниках і в містах п'ять разів хворів запаленням легенів. В пам'яті моїй він блідий і тихо-покірний лежить на ліжку, в Юзівці, з п'ятим запаленням легенів. Його сумовите й спокійне личко горить в крові моїх спогадів блідим факелом, і вітер нужди і горя вів мені в лице з далеких і скорботних днів нашого тяжкого дитинства. Кістлява рука смерті хоче погасити цей факел, але він горить, щоб потім засяяти рівним світлом перемоги.