Література середніх віків

Лекція 4

1. Літературні жанри середньовіччя.

2. Данте А. „Божественна комедія”.

3. Поети, письменники Ренесансу: Петрарка, Бокаччо.

4. Гуманісти доби Відродження.

І. Перехід від рабовласництва до феодалізму супроводжувався занепадом життя, культури. Культура античного світу була майже зруйнованою, занепадали міста (центри культури), освіта. Розруха, слабкість економічних та культурних зв’язків гальмують на деякий час і розвиток науки. Середні віки – це великий проміжок часу від V до ХV століть. У західноєвропейській культурі розрізняють власне добу середньовіччя (V – ХІV ст) і Відродження (ХІV – ХVІІ ст).

Величезний вплив на суспільство в епоху середньовіччя мало християнство. Воно виникло десь у І ст. н.е. у Римській імперії як релігія пригноблених. А згодом стає державною релігією і церквою у Європі, особливо Західній. Починає носити назву „католицька”, тобто „вселенська”. Церква довгий час керувала духовним життям феодального суспільства, яке прийшло на зміну рабовласництву. Вона проповідувала містицизм (світогляд, при якому визнається існування надприродних, потаємних сил, що мають найбільший вплив на людину). Латинська мова була тоді єдиним засобом зв’язку між народами. З’являється латинськомовна клерикальна (церковна) і світська література.

І тільки в ХІV ст. Починає відроджуватись література мовами місцевих народностей. Це був, наприклад, ірландський (або кельтський) епос, французький („Пісня про Роланда”), іспанський („Поема про Сіда”), німецький („Пісня про нібелунгів”). Твори епосу створювалися на основі давніх переказів. Але якщо епос був переважно віршованим, то сага писалася прозою (фантастичні і героїчні саги). Найбільш цінними для нас є родові саги, в яких поєднуються історія й література. Такі саги (а їх збереглося до 60) повідомляють нам про побут, вірування, суспільні відносини того часу.

Десь в ХІ ст. Завершується процес формування феодальних відносин. Урізноманітнюється література за змістом і за жанрами. Оскільки першою стає на шлях „спокійного феодалізму” Франція, то найкраще зберігся французький епос тих часів. Вершиною його вважається „Пісня про Роланда”. Сюжет має історичну основу.

Французький цар Карл Великий воює проти Іспанії. Він завоював уже багато іспанських міст, дійшов до Сарагоси. Але щоб позбутися франків, іспанці брехливо поклялися Карлові у вічній дружбі, пообіцявши прийняти християнство. Карл, порадившись зі своїм лицарем Роландом, посилає до Сарагоси знатного феодала Ганелона (вітчима Роланда). В Ганелона виникає підозра, що Роланд хоче побутися його, і вирішує відомстити. Склавши зрадницький договір з іспанцями, відправляє військо Карла додому, залишивши в горах невеликий загін воїнів на чолі з Роландом. Потім зненацька нападає на Роланда. Починається жорстока битва, в якій гине Роланд. Але Карл приходить на допомогу і розбиває військо іспанців і зрадників. Роланд виступає в творі як відважний воїн, з високою лицарською честю (вважав ганебним для себе сурмити під час бою в чудодійний ріг, просячи допомоги: краще смерть у бою, ніж безчестя). У творі проглядається ідея боротьби християнського світу проти мусульман, за Францію, за короля. Показана вірність васала своєму сюзеренові та розважливість Роланда.

Церква вимагала військового захисту. Тому вирішила використати войовничість феодалів, заманити їх у свій стан і створити „Христове воїнство” (лицарство, спільноту). Лицарі мали свій кодекс честі: творити добро, знищувати зло, захищати слабких і бідних тощо. Однак ці ідеальні обіцянки аж ніяк не відповідали середньовічній феодальній дійсності, яку характеризували вбивства, отруєння, інтриги, підлість. Але христові походи на Близький Схід, знайомство лицарів з його витонченою культурою, зменшення кількості війн змінювало життя і погляди лицарів. У них з’являється вільний час, який заповнюється музикою, поезією, мистецтвом. Змінюються й уявлення людей про лицаря. В його кодекс честі додаються ввічливість, щедрість, здатність до тонких почуттів, знання музики, поезії тощо. Особливу роль у житті лицаря починає відігравати жінка. Виникає культ „прекрасної дами”. Лицар носить при собі постійно клаптик тканини улюбленого кольору своєї дами, він обожнює її - таким чином, формується своєрідна любовна етика. Лицар повинен повсякчас прославляти свою даму (лицарство залишило глибокий слід у Франції і відбилося в менталітеті французів).

Щоб прославляти свою даму, треба було вміти складати вірші, пісні. Так зароджується лицарська або куртуазна література (куртуа – „люб’язний”, ввічливий”). З’явилися поети, яких називали трубадурами. Вони старанно працювали над римою, досягали поетичної майстерності, вишукуючи нові форми, стилі. Так виникли пасторели, тенсони (діалог), канцони (пісня-концерт), балади (танцювальні пісні), альби (пісні ранкової зорі), серени (вечірні пісні для коханої дами, звідси – серенади). У Німеччині куртуазна лірика з’явилася пізніше у вигляді міннезангу (любовна пісня).

Згодом виник і куртуазний роман, який збагатив середньовічну літературу елементами реалістичного зображення дійсності, спробою опису природи (пейзажу), продемонструвати елементи гуманізму, повагу до жінки, до природних людських почуттів. У цьому плані куртуазний роман сміливо виступив проти церковної ідеології та її феодальних законів.

Популярний роман середньовіччя – роман про Трістана та Ізольду. Сюжет його такий. Трістан залишається сиротою і приїжджає жити до свого дядька Марка в Корнуельс. Трістан – блискучий лицар і справжній помічник своєму дядькові. Марк – самотній, він любить племінника і бачить у ньому свого спадкоємця. Але барони Марка заздрять Трістану і наполягають, щоби старий Марк одружився і дав їм законного спадкоємця. Трістан сватає для Марка Ізольду Золотоволосу з Ірландії. Мати Ізольди дає їй на дорогу любовне зілля, яке вона має випити разом з Марком. Але під час морської подорожі у спеку Ізольда і Трістан помилково випили зілля – і любов полонила їх. Ізольда стає дружиною Марка, але не може забути коханого. Однак їм заборонено зустрічатися. Трістан їде від дядька, одружується з Ізольдою Білорукою, але теж не може забути кохану. Він шукає собі смерті. Поранений, хоче її побачити. Посилає до Ізольди гінця, наказавши йому підняти на кораблі білі вітрила, якщо Ізольда погодиться прибути до нього, і чорні – якщо ні. Ізольда кидає Марка і поспішає до Трістана, піднявши білі вітрила. Але ревнива дружина Трістана обдурює помираючого чоловіка, що на кораблі чорні вітрила. Трістан помирає. Цього не витримує його кохана і теж помирає. Їх хоронять по обидва боки каплиці. Терен, що ріс на могилі Трістана, перекинувся на могилу Ізольди. Тричі його вирубували, але він виростав знову й тягнувся до Ізольдиної могили. Терен став символом кохання, сильнішого за смерть. Виняткова популярність цього роману пояснюється зображенням почуттів надзвичайної чистоти і глибини.

У цьому плані цікавий епізод, коли король Марк застає закоханих, які сплять, але між ними лежить гострий меч як символ чистоти їхніх стосунків. Марк замінює меч Трістана своїм (символ того, що він міг відняти їхнє життя, але не зробив цього).

И вот король у шалаша.

Лесник, от страха чуть дыша,

С земли не смеет приподняться.

Король велит ему остаться,

А сам в шалаш заходит к ним,

Стоит, безмолвен, недвижим.

Со спящих не спуская глаз.

Ужель прольется кровь сейчас?

Она рубашки не сняла,

Раздельны были их тела,

И меж меж ними обнаженный.

Стоит король, как пригвожденный,

На меч глядит в раздумье он,

И думает, душой смятен:

«Что это значит, боже мой?

Она лежит передо мной,

А я не знаю, как мне быть –

Помиловать или убить.

Они в лесу живут давно,

И знаю твердо я одно, -

Когда б обеих похоть жгла,

Изольда б голая легла,

И меч из смертоносной стали

Между собой бы класть не стали.

Тристанов меч из доброй стали

С их ложа Марк-король берет,

Взамен меж ними свой кладет

Бесшумной, бережной рукою…

Історія Трістана й Ізольди залишила глибокий слід у світовому мистецтві. Вагнер створив музичну драму „Трістан і Ізольда”, Леся Українка – поему „Ізольда Білорука”, М. Рильський здійснив переклад цього роману українською мовою.

ХІІІ століття. Італія. Держава, яка вдало розташувалася на торгових шляхах з Європи до Середньої Азії. Тут формується могутня торгівля, закладаються основи, початки капіталістичної промисловості. В містах, особливо у Флоренції виросла сильна буржуазія, з’являється „жирний народ”, тобто верхівка буржуазії, і „худий народ” (широкі маси городян).

В цих умовах нового суспільства відбувається становлення великого поета Данте Аліг’єрі (1265-1321). Народився в бідній дворянській сім’ї, але здобув прекрасну на той час освіту. Був добре знайомий з античною літературою. Перша книга віршів Данте мала назву „Нове життя” (30 віршів). З неї ми дізнаємося, що ще в юності він закохався в 9-річну дівчинку Біче (Беатріче), доньку свого сусіда. Зустрівши її через 9 років, він загубив розум від кохання. Данте й пізніше зустрічався з нею (коли вона вже була заміжньою). Кохання до Беатріче – це цілий світ почуттів, це кохання схоже на лицарську любов. Беатріче померла молодою, але її образ – центральний у всій творчості поета, бо вона залишилася його натхненницею на все життя.

Мудрець повідав істину людині:

„Кохання й миле серце – річ одна,

Як душі мудрі з розумом єдині,

Отак і їх ніщо нет роз’єдна.

Кохання в серці робить все, що зна,

Воно – господар у своїй хатині,

Відпочиває сонне в самотині,

Буває – мить, буває – вік мина”.

За традицією сім’ї, Данте перебував у партії, яка мала назву „гвельфи”, але вона розкололася на „чорних” і „білих” – за кольором родинних гербів. Данте був „білим”. Суть у тому, що папа Боніфацій VІІІ мав намір підкорити собі ласий шматочок – Флоренцію. „Чорні” підтримували папу, „білі” були його супротивниками. Данте разом з городянами відстоював свободу міста-республіки. Через це Данте змушений був піти з рідного міста і більше ніколи не повертався у Флоренцію.

Протягом років він виношував і працював над свої найвизначнішим твором „Божественна комедія”. Чому комедія? За строгими жанровими особливостями тогочасної поетики комедіями називалися твори, які починалися сумно, а завершувалися щасливо. Чому „божественна”? Комедією так захоплювалися, що називали божественною. Твір поета дає широку картину тогочасної дійсності, проповідує дорогі серцю автора ідеї. „Божественна комедія” – це найбільше досягнення середньовічної культури.

Твір Данте – це оповідь про мандрівку потойбічним світом. Але читається він не просто, бо побудований на цілій системі символів та алегорій. Данте розповідає, що одного разу він заблукав у темному лісі (ліс – це гріхи). Дорогу йому перегородили звірі: лев (владолюбство), пантера (честолюбство) і вовчиця (любов до грошей). На допомогу йому приходить дух письменника Вергілія, який символізує нецерковну, світську науку (земний розум). Дух проводить Данте через пекло і чистилище, щоби показати шлях до спасіння душі. Далі по раю його веде Беатріче. Її образ служить символом релігійної віри. З раю Данте повертається на землю.

Поема складається з трьох частин: „Пекло”, „Чистилище” і „Рай”. Тричленність поеми має свій глибокий смисл. У середні віки образ чистилища жив у свідомості віруючих, проте католицька церква офіційно визнала його лише після Данте, у ХІV ст. Данте ввів у твір чистилище як поетичний образ і таким чином створив свою тричасність, яка була для нього важливою для передачі християнської парадигми історії (пекло – час гріха і минулого, чистилище – час каяття і вибору, рай – час праведності і вічного майбутнього). Данте втілює парадигму руху від минулого до вічного, від гріха до праведності не абстрактно, а в яскравих зорових образах, насичує її барвами і об’ємом. Шлях поета йде знизу вгору, що має символізувати очищення душі від минулого, гріховного й тілесного і прилучення до вічного, праведного, духовного. Темрява, що панує в пеклі символізує не лише пітьму гріха, а й морок незнання. Таким чином, це ще й шлях душі до світла віри. Така поетична ідея отримала назву „готичної”, бо готична архітектура і образотворча пластика будується на контрасті високого і низького, верху й низу, темного й світлого, тілесно-матеріального і безплотно-витонченого.

Данте не сам розробив „готичну” естетику своєї поеми, а взяв її у готовому вигляді з уже пануючих уявлень про світ. Уся палітра антитетичних понять була розроблена культурою християнського середньовіччя і стала поетичною основою для побудови світу в поемі Данте.

Сюжетна канва поеми проста. Данте зупиняється біля душ небіжчиків і вступає з ними в бесіду. Він населив потойбічний світ не вигаданими персонажами, а людьми, знаними серед його сучасників. Оскільки трагічні події їхнього життя ще були свіжими у пам’яті сучасників, то поет не розповідає про них докладно. Серед персонажів трапляються й міфічні герої й образи стародавньої Греції (Гомер, Платон, Евклід, Юлій Цезар тощо).

Данте постає перед читачем як психолог і мораліст. Поет уявляє муки грішників у пеклі за біблійними словами: „Хай кожному віддасться за гріхи його”. Ставлення Данте до грішників не однакове. Як справжній католик, він судить їх за приписами біблійної моралі. Проте він робить важливе відкриття: розум засуджує, а людське серце жаліє і готове пробачити. У серця інші закони! Так Данте знов акцентує на неоднозначності людської природи, дуалістичності якої не може примирити навіть віра. Християнство знало про дуалістичність людини, але намагалося упокорити плоть через посередництво духу, пристрасті – через посередництво розуму, сумніви – через посередництво віри тощо. Проте Данте не соромиться цієї роздвоєності. Він не приховує своїх почуттів і вважає їх невід’ємною частиною людської природи. Грішник граф Уголіно заслужив пекельні муки через державну зраду. Та розповідь про нього викликає в читача швидше співчуття, ніж зневагу. На землі він загинув страдницькою смертю, замурований у в’язниці разом із своїми синами і внуками. Особлива жорстокість інквізиторів полягала в тому, що він мусів пережити смерть своїх дітей від голоду, неспроможний нічим допомогти їм. Сам помер останній. Данте бачив у ньому не полководця, а нещасного батька, і судить його за законами людського серця, а не формального права. Так поет робить крок до гуманістичної моралі.

У своїй поемі Данте всіляко підносить цінність земного буття, що також розходилося із середньовічними настановами. В його поглядах готується перехід до гуманістичного синтезу античного життєлюбства і християнської духовності життя. Однак ці погляди ще не були його усталеною позицією.

Характерною проторенесансною рисою твору є також прагнення поета закарбувати в ньому свої особисті думки і переживання. Насамперед, це почуття глибокої любові до втраченої батьківщини. Данте не приховує свого глибокого суму з приводу розлуки з Флоренцією. Ми чуємо голос не тільки глибоко віруючої людини, а й патріота земної батьківщини. Він засуджує братовбивчі сутички й війни, які роздирають всю Італію.

Рабо Італіє! Скорбот житло,

Судно без стерника під хуртовину!

Не владарка земель – блудниць кубло! (...)

Поглянь на берегах морського ширу,

Злощасна, і на себе зір зведи:

Чи є куток, який радів би миру?

„Мирський” портрет поета – незвичайне явище в середньовічному творі на релігійну тему, свідчення виникнення цінності земного, що традиційно вважалося до цього часу „тимчасовим” і „несправжнім”. Коли пізніше поет, аббат Франческо Петрарка, наслідуючи данте, оплакував роздробленість Італії і таврував папську курію, його громадянський пафос сприймався вже як закономірне явище для всієї гуманістичної доби.

Для поетики всього твору характерна настанова на алегоризм. Алегорія – це образ, завдання якого привернути увагу не до себе, а до іншого явища чи думки, які прямо не називаються, а виражаються через його посередництво. Оскільки алегорія допускає різні тлумачення, то це надає твору невичепної глибини.

Свою „Божественну комедію” Данте написав не на латині, а рідною, народною мовою, чим заклав основи італійської літературної мови.

Творчістю Данте захоплювалися українці. Так, Леся Українка написала поему „Забута тінь” (її захоплювала любов поета до Беатріче). Часто великого італійця згадував великий українець Тарас Шевченко. Не обминув Данте своєю увагою Іван Франко, написавши монографію „Данте Аліг’єрі”.

В кінці ХІV – на початку ХV ст. Багато держав Західної Європи стають на шлях капіталістичного розвитку. Руйнуються підвалини феодального суспільства. Початок цього процесу характеризується неабияким розквітом новлї культури. Цей період часто називають Ренесансом (Відродженням). Назва ця спочатку означала відродження античної спадщини, яка в середні віки була заборонена церквою, забута. Тому в ХV ст. інтерес до античності зростає (як до зразка), спостерігається підйом людської активності в різних областях (економіці, техніці, політиці, дослідництві, культурі, літературі).

Принцип вільного розвитку людської особистості стає ідейним прапором Відродження (замість середньовічної моралі, покори та аскетизму. Але, як відомо з історії, церква (оплот феодальної реакції) відстоює своє панування. Багато творів світової літератури спалюється, на вогнищах гинуть сміливі вчені, мореплавці, поети. Так загинув великий італійський мислитель Джордано Бруно. Але все більше стає на ноги, набирає сили новий напрям – гуманізм (лат.humanus – людський).

Гуманізм відстоював новий світогляд, при якому найвищою цінністю на землі є людина, її право на щастя, гармонійний розвиток. У цю епоху долається середньовічна замкненість людини в рамках свого дому чи міста, що спричиняло її обмеженість у поглядах на світ. Переборюється і релігійний погляд на людину.

ХІV століття. Італія. Місто Ареццо. Тут народився Франческо Петрарка (1304-1374). Батько його був за фахом нотаріусом. Може, тому Франческо навчався на юридичних факультетах міст Монпельє і Болоньї. Але у 22 роки він прийняв духовний сан. Це його забезпечило матеріально, однак не звязало з церквою, а, навпаки, дозволило поетові творити нетеологічну і навіть антиклерикальну літературу. Скоро він стає популярним поетом сучасності, перед ним розкриваються двері аристократичних домівок.

Петрарка багато подорожував: побував у Франції, Фландрії, Німеччині. 1333-1363 роки вважаються періодом його творчої зрілості. У цей період написана більша частина його італійських віршів, об’єднаних пізніше в збірку „Канцоньєре”; героїчна поема „Африка” (національна епопея на зразок „Енеїди” Вергілія, в якій розповідається про подвиги національного героя Сціпіона в Африці); історико-біографічний твір „Про знаменитих людей”; діалогізована сповідь „Таємниця” (розкриває внутрішні протиріччя людської особистості); трактати „Про самотнє життя”, „Про монашеське дозвілля”.

Для нас Прізвище Петрарка невід’ємне від імені Лаура. У квітні 1327 року в церкві св. Клари петрарка зустрів жінку на ім’я Лаура. Хто вона була, достовірно не відомо, але поет кохав її, пронісши своє кохання через усе життя, оспівував його і кохану жінку у віршах та сонетах. Найкращою частиною спадщини поета є його ліричні поезії „Канцоньєре”. Їх тематичний діапазон дуже широкий. У збірку входять вірші про долю Італії, про природу, про папський двір, політичні поезії. А перлина цієї збірки – вірш під назвою „На життя мадонни Лаури”, „На смерть мадонни Лаури”.

Поет змальовує жінку, яка для нього і богиня, і земна одночасно. Він оспівує її очі, волосся, руки, рухи, сльози, її зелену сукню і кохання. Все це вносить у платонічну любов Петрарки відтінок чуттєвості: