Література народів давнього Сходу

ПЛАН

1. Особливості поезії арабів.

2. Коран. Новели народів сходу.

3. Творчість видатних поетів Сходу.

У VІІІ ст велику територію Азії, Північної Африки і Південно-Зазідної Європи завоювали араби. Це була подія великого історичного значення. По-перше, об’єдналися деякі арабські племена, які стояли ще на щаблі первіснообщинного ладу. По-друге, експансія відбувалася під прапором надплемінної релігії – ісламу. Але прийняття ісламу не було надто насильницьким, тому що більшість підкорених народів, приваблювані уявним демократизмом нової релігії, сподівалися послабити данину і пригноблення завойовниками.

Вивчення Корану (обов’язково в оригіналі) змусило людей вчити його мову і поширювати її. Таким чином арабська мова поширилась на завойованих територіях, давши початок науці, писемності, мовознавству, мусульманській філософії тощо. Це сприяло тому, що протягом 150 років арабська мова повністю господарювала в культурному житті і 400 років – у науці. Уславлений на весь світ медик, філософ, поет, логік Абу Алі ібн Сіна (Авіценна) написав багатотомну працю („Канони лікарської науки”) арабською мовою, філософ і мислитель Фарабі передавав свої думки арабською, Аль-Харазмі залишив по собі працю з математики та астрономії теж арабською мовою.

У створенні та розвитку арабської культури (хоча вживати термін „арабська культура” треба обережно, тому що ця культура залишилася досить строкатим конгломератом.) брали участь і араби, і сірійці, й іранці, і таджики, і греки, і євреї, і іспанці – тобто піддані Халіфату. Арабська мова довго утримувалася на сході і зіграла таку ж роль, як на Заході латина.

Арабські філософія і наука не були позбавлені художнього елементу, як це було характерним і для культури середньовіччя. Але справжня художність, безперечно, була притаманна поезії, зокрема ліричній. Внесок арабів у розвиток лірики – великий. Його основу складають традиційні арабські художні жанри поезії: касиди, повчання, панегірики з первагою славослів’я і осуджування.

· Касиди.

(Рудакі):

Так мир устроен, чей удел – вращенье и круженье,

Подвижно время, как родник, как струи водяные.

Что ныне снадобьем слывет, то завтра станет ядом.

И что ж? Лекарством этот яд опять сочтут больные.

Ты видишь: время старит все, что нам казалось новым.

Но время также молодит деяния былые.

· Любовна лірика або газель з її культом платонічної любові до пані, з легендами про закоханих поетів і їх нещасливі долі.

(Фізулі):

И пусть любимую прошу покой душе безумной дать.

Но в чем покой моей души? Я сам не знаю, дорогая.

Не тот мудрец, кто мир познал, кто знает все, что в мире есть, -

Мудрец лишь тот, кто может жить, о мире не подозревая!

О Физули! Твой вздох и стон на весь распространились мир,

Ты рад страданиям любви – зачем шуметь, людей сзывая?

· Народним за походженням виявляється популярний жанр рубаї (чотиривірш), в якому оспівували еротику, вино, філософську думку, любов до Бога, народну мудрість.

(Омар Хайям):

Откуда мы пришли? Куда свой путь вершим?

В чем нашей жизни смысл? Он нам не постижим.

Как много чистых душ под колесом лазурным

Сгорает в пепел, в прах, а где, скажите, дым?

***

Спросил у чаши я, прильнув устами к ней:

«Куда ведет меня чреда ночей и дней?»

Не отрывая уст, ответила мне чаша:

«Ах, больше в этот мир ты не вернешься. Пей!»

· Месневі (поема філософсько-дидактичного і романтичного характеру).

· Дастан (віршована поема значного обсягу, героїчного, романтичного плану).

Відокремлення Середньої азії від Арабського Халіфату призвело до створення самостійної східноіранської держави Саманидів у 875-999 рр. Зі столицею Бухара. Мова фарсидарі стала основою сучасних таджицької і перської мов, які поступово витісняли арабську. Блискуча плеяда поетів (Рудакі, Балхі, Дакікі) підготувала грунт для появи таких світових шедеврів літератури, як „Шахнаме” Фірдоусі (в Ірані) та „П’ятериця” Нізамі (в Азербайджані).

Але все починалося з Корану. Отже, священна книга Коран. Вона, згідно з мусульманською богословською традицією, була послана Аллахом пророкові Мохаммаду через архангела Гавриїла. Мохаммад передав її у проповідях, звернених до одноплемінників. Коран – це зібрання проповідей Мохаммада, повчальних оповідань, канонічних вказівок, молитов. Взагалі, слово”коран” з арабської – виразне читання вголос божественного одкровення. Кожне таке одкровення має назву „сура”. Остаточно Коран відредагований у VІІ ст н е., вже після сметрі Мохаммада, і канонізований.

У ньому 114 розділів або сур, відсутня яка-небудь внутрішня композиційна єдність. Оповідання, молитви, закони про державу – все вперемішку. Сури дані в Корані не в систематичному, змістовному або хронологічному порядку, а за принципом спадаючого розміру. Тут нема також систематизованого викладу основ мусульманської релігії. Щодо художності, то в одних сурах риторика пишномовна, в інших – суха, ділова. Написані сури ритмічною і римованою мовою.

Наслідуючи традиції язичницьких проповідників, які хотіли надати своїм заклинанням таємничості та важливості, Мохаммад використовував маловживані слова, а то й сам вигадував слова, щоби проповідь була значущою. Пізніше мусульманські богослови і філологи витратили багато часу і праці, щоб розтлумачити або прокоментувати незрозумілі розділи Корану.

Коран не тільки справив вплив на арабську культуру і літерватуру, але й ліг в основу тго складного комплексу, який отримав умовну назву „мусульманська культура”.

Протягом періоду пізнього середньовіччя у мешканців міст Єгипту, Сірії, ірану та ін великою популярністю користувалися народні твори-новели. Власне, в той час починає формуватися (остаточний вигляд) знаменита збірка казок та новел „Тисяча і одна ніч”. Це твір не одного автора. Його збирали, переробляли, редагували протягом віків і лише в ХVІ-ХVІІ ст. твір остаточно склався таким, яким ми знаємо його сьогодні.

Після досконалого вивчення тексту, лексики, термінології дослідники дійшли висновку, що треба розрізняти в творі три групи казок, написаних у різних місцях і врізний час (індо-іранські, багдадські та єгипетські).

Основу книги та її давнішу частину складає арабський переклад з перської індо-іранських казок (ІХ ст). Ці чудові казки відрізняються поетичністю, витонченістю композиції, цікавим сюжетом. Таким є оповідання про Шахразаду і царя Шахрияра. Цар, розгнівавшись на свою невірну дружину, вирішив брати собі за дружину щоночі іншу дівчину, а вранці страчувати її. Щоби покласти кінець такій жорстокості царя, дочка царського міністра вирішила стати черговою царською дружиною. Тільки настала ніч, Шахразада почала розповідати цареві цікаву історію. Минає ніч, настає ранок, історія обривається на найцікавішому місці – і цар змушений відкласти кару, щоб наступної ночі почути завершення історії. Але Шахразада розповідає історії тисячу ночей поспіль, доки цар не покохав її і не скасував свого рішення про страту. Цікаве закінчення кожної історії – таке собі ненав’язливе мораліте: ти не повинен робити те чи те, бо з тобою може трапитися таке, як з тим-то й з тим-то. Слухач запитує: “А як же це сталося? ” і тоді починається нова казка, нова історія.

У циклі індо-іранських казок є казки про любов і чародійства, про святих людей і про тварин, про премудрого Синбада та невірних дружин – як-от “Оповідання про Камар аз-Замані”, “Казка про принца Бадр-Басиме і і принцесу Джаухар”). У цих казках діють чарівні сили незалежно від бажань та дій звичайних людей, так би мовити, з власної ініціативи. Тобто, добрі справи завжди перебувають під захистом чарівників.

В арабських казках (або “багдадських”) ІХ – Х ст дія найчастіше відбувається в Багдаді, Басрі. У них фігурують купці, ремісники, добрі та злі вартові гаремів, рабині, судді, євнухи – словом, міщани. В цих казках нема чарівної сили, у жителів міста нема потягу до чудес. Їх більше цікавлять звичайні події реального життя. А в ролі доброї сили виступає халіф Харун ар-Рашид – такий собі мудрий, справедливий, сильний володар (“Казка про рибалку Халіфа”).

Є казки про кохання, але в них часто центральне місце займає еротичний елемент, а опис любовних сцен носить навмисно грубий, навіть непристойний характер.

Теми багатьох казок запозичені з фольклору. В цих казках діють царі, Олександр Македонський, арабський поет Абу Нувас, відомі поети та музиканти Ібрагім та Ісхак аль-Маусілі, інші відомі люди. Такі казки розповідають про якусь анекдотичну подію, дотепний випадок. Часто в них описується нічне життя міста (його види, адюльтери, злодійські витівки тощо).

Якщо раніше збірник казок мав назву “Тисяча казок”, то збагатившись єгипетськими казками, збірник отримав назву “Тисяча і одна ніч” (з тюркської “ідіома бін бір” – 1001). Єгипетська доба оформлення казок продовжувалась до ХVІ-ХVІІ ст. Збірник містить уже оповідання про війну хрестоносців і Візантії (“Оповідання про Омара ібн ан-Нумані”), про монгольську навалу ХІІІ ст (“Оповідання про Синбада-мореплавця”). До кращих частин книги відноситься єгипетська міська новела. В цих новелах звучить соціальний мотив. Їхніми героями є, як правило, купці, ремісники (бідні, не дуже освічені, які, маючи здоровий глузд і природну кмітливість, врешті-решт добиваються посад і багатства). Цікаво читати про витончені витівки цих спритних героїв. Загальний тон єгипетських новел стриманий, з іронічним ставленням до дурнуватого правителя, відвертою ворожістю до візира і теплими почуттями до простої людини (“Оповідання про Маруфе-черевичника”).

В історії вишуканої словесності знайдеться не так уже й багато пам’яток, які могли б змагатися з казками збірника “Тисяча і одна ніч” за своєю популярністю серед різних верств суспільства. Важко знайти в історії світової літератури письменника чи поета, який би не відгукнувся на це унікальне зібрання творів не висловив би своє захоплення. Казки читають скрізь і всі: дорослі і діти. Вони живуть на сцені, в кіно, музиці, вони адаптовані для дітей. Казки і новели цієї популярної книги справили вплив на зародження новели в західноєвропейській літературі ХІІІ – ХІV ст., зігравши й тут свою історичну роль.

У Х-ХІ ст. коли східноіранська держава Саманідів стала відносно вільною від Арабського Халіфату, Бухара стає не тільки столицею держави, а й центром культурного життя Ірану. Саме в Бухарі сформувалася перша відома школа поезії та прози на мові фарсі. Вона знайшла свій блискучий розквіт у творах Рудакі, якого називали “Адамом поезії”. Але ми знаємо про нього дуже мало.

Народився близько 858 року, помер у 941 року 83-річним стариком. Ім’я його не Рудакі, а Абу-аль-Хасан. А за поетичний псевдонім він узяв назву свого маленького гірського села (а не ім’я свого покровителя, як це робили інші поети того часу). Рудакі був у своєму селі гарним поетом, музикантом і його запросили в палац. Спочатку його оточили багатством, славою. Але потім через те, що тема конфлікту поета з правителем у його творах стала провідною, Рудакі був вигнаний з палацу. А через співчуття одному з народних месників, йому навіть викололи очі. Вважають, що Рудакі був автором більше 1 мільйона бейтів, 7 дидактичних поем. Але до нас дійшло мало його творів, а від поем – лише фрагменти. Так, від поеми ”Каліла і Дімна”, що мала 12 тисяч бейтів (двовіршів), дійшло лише 120. Але вони мають неабияку цінність.

Тех, кто жизнь прожив, от жизни не научится уму,

Никакой учитель в мире не научит ничему.

Мабуть, дуже сердитий був автор на правителя, коли писав, використовуючи народний мотив “один, а інші”:

У этих – мясо на столе, из миндаля пирог отменный,

А эти – впроголодь живут, добыть им трудно хлеб ячменный.

Поет взагалі часто використовує образи, які бере з повсякденного життя, побуту.

Как тебе не надоело в каждом ближнем видеть скрягу,

Быть слепым и равнодушным к человеческой судьбе!

Изгони из сердца жадность, ничего не жди от мира,

И тотчас безмерно щедрым мир покажется тебе.

Досконалість вірша Рудакі яскраво проявляється в його касидах (поемах-міркуваннях): “Про старість”, “Мати”. Перша, автобіографічна, приголомшує тим, що це не оповідання про сумну старість, а гімн радощам життя, вічній красі, молодості.

Ты видишь: время старит все, что нам казалось новым.

Но время также молодит деяния былые.

Да, превратились цветники в безлюдные пустыни,

Но и пустыни расцвели, как цветники густые.

В касиді «Мати» основна естетична частина – гуманістичні афоризми про Розум і Людяність. Найвища любов, у розумінні Рудакі, - це найвища гармонія світу:

Для сада разума – ты осень,

Весна – для цветника любви.

Меня любовь зовет пророком, -

Творцом любви себя зови!

А ось кілька філософських нотаток Рудакі:

Будь весел с черноокою вдвоем,

Затем, что сходен мир с летучим сном.

Ты будущее радостно встречай,

Печалится не стоит о былом.

Я и подруга нежная моя,

Я и она – для счастья мы живем.

Как счастлив тот, кто брал и кто давал,

Несчастен равнодушный скопидом.

Сей мир, увы, лишь вымысел и дым,

Так будь что будет, насладись вином!

Цікавою, неординарною, великою фігурою був мислитель, філософ, логік, соціолог, літературознавець, поет, лінгвіст, медик Ібн Сіна, відомий як Авіценна. Він визнавав існування Бога як первинної абстрактної субстанції, яка не творила світ, а зробила його можливим, тому що, доводив Ібн Сіна, світ розвивається за своїми природними законами. Такі явища, як грім та блискавка, він сприймає як фізичні.

Життя його було важким. Він не міг довго жити в одному місті, бо змушений був рятуватися від гніву султана Махмуда. Не раз сидів у в’язниці, був на крок від смерті., блукав пустелями, працював на державу і завжди писав. Ібн Сіна – це явище світової культури. Ще в ХІІ ст. його праці перекладаються латинською мовою (“Канони лікарнянської науки”), бо вже тоді він вважався одним з найавторитетніших вчених світу, вчених-філософів, вчених-медиків. Він, Ібн-Сіна, першим (за 6 віків до Декарта) записав у праці “Ішарат” славнозвісну фразу: “Я мислю – значить, я існую”

Вершиною поезії гуманістичного напрямку став поет, математик і філософ Омар Хайям (Гияссаддін Абу-ль Фахт ібн Ібрагім, 1048-1131). До нашого часу дійшло близько 2 тисяч рубаїв, які приписують Омару Хайяму. Однак впевнено можна вважати його автором 100 рубаїв. Роки навчання та мандрівок пройшли в різних містах. За життя Хайям заслужив такі титули: “Освідченнійший муж віка”, “Доказ істини”, “Знавець грецької культури”, “Цар філософів Сходу та Заходу” тощо. Коли йому було 25 чи 26 років, він написав алгебраїчний трактат, який уславив його. Хайяма запросили керувати султанською обсерваторією, і він на основі астрономічних обчислень склав сонячний календар, найточніший від усіх, які є на сьогодні. Там же він написав ще одну математичну працю за книгами Евкліда та філософські твори. Не визнаючи Бога, він не виконував релігійні обряди, але, щоб це приховати, написав трактат з філософії езопівською мовою.

Які ще можна відзначити особливості його світосприймання? Омар Хайям стверджує своє “Я” як творчу особистість, хоч і важко було в ті часи присвячувати себе науці, філософії, висловлювати свою думку.

Тот, кто следует разуму, доит быка.

Умник будет в убытке, наверняка!

В наше время доходней валять дурака,

Ибо разум сегодня в цене чеснока.

Але не думайте, що Хайям – сухий вчений, строгий філософ. Він, навпаки, любить життя й уславлює його, любить ліс, струмок, друзів, кохану. Але він гострий на язик, і від нього може дістатися самому Аллаху. Ось як він, наприклад, оспівує розум і вино:

И слева мне, и справа твердят: не пей, Хайям!

Вино- враг веры правой, сок лоз – отрава нам.

Вино враг веры правой? Так пей же кровь лозы.

Ведь кровь врагов лукавых нам пить велит ислам!

Дуже глибоко Хайям розуміє почуття власної гідності, свободи особистості.

Мы – цель и высшая вершина всей Вселенной,

Мы – наилучшая краса юдоли бренной;

Коль мирозданья круг есть некое кольцо,

В нем, без сомнения, мы – камень драгоценный.

Як філософ Омар виводить абсолютний закон буття: це – рух, вічний і безперервний рух (із праху життя росте і так безконечно):