Місяця того самого в третій день

Цілу ніч їхали хлопці битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустіших лісах і, коли за Дніпром зблиснули перші промені сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав під собою свого влюбленого сірого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслід йому на гнідому, а за ним на рябій кобилі тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив між у різниці й шоломі. По якійсь хвилі він гукнув: “Бериле! ” На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопці вп'ялися коням під ребра, тільки курява за ними стала. На витичівському столі сидить Великим князем Богданів дід Данко, та всім відомо, що найбільше в такому стані належить стерегтися родичів. І Великого князя зараз немає, пішов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани — люд непевний, он як дивилися з валу приворітні можі, тож краще таки триматися від них найдалі.

Лишивши по ліву руку Рожищів, хлопці звернули вбік і вирішили переднювати. Мішаний ліс понад Соляним шляхом був багатий на сонячні галяви, коні кали де пастися, до того ж і дичина тут велася.

Богдан сів під ще не вбраним у листя дубом-нелинем і замислився. Про забитого вчора князя Джуріже він не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досі стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Під боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав і не відповідав на його зачіпки. Коли людина вийшла з батьківського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан друкив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим^[2][2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір'ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п'ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтіти, й княжич наставив вухо:

“Що він питає? ”

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневі краї, чи на всхід, у Луги? Та пощо нам ті лугарі тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

— Не з тих лугарів, — буркнув Богдан, і Борислав знову закидав його словами:

— Відаю, що не з тих. Ті сидять на річці Лугані, а се земля Сіврська. Та тільки й сі, що за Вишгородом, ще одного з ними племені.

— Не за Вишгородом. Далі сидять.

— Відаю, що далі. На Чорнобильській землі. Однаково й сі можуть меститися. А чи-бо ніт?

Богдан знову збрижив чоло. Він і справді думав податися на Лугань — вольні люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, і полюють, і розважаються, і… не водяться з жонами. То тільки їхні князі мають право женитись, а лугарі-косаки дають обітницю сіроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулиці з рук і пильно берегти свою землю від ворогів. Так він думав, але Борислав слушно рече...

— Мають меститися, — проказав Богдан.

— Куди ж тоді?

Княжич відповів на се десь аж ополудні.

— У греки.

— Куди-и? — протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. — Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? — повернувся він до Вишати.

Той згідливо всміхнувся.

— На сьому й буде! — сказав Богдан.

— Ліпо, ліпо! — радів Борислав. — Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володареві. Наречемося й ми готами, княже! Вірно!

— Наречемося русинами. Й таких візьмуть. А вернемось...

Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бік Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, і тільки Вишата сидів незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-від шляху зачувся кінський тупіт, і, перш ніж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусібіч із гиком і свистом опосіли комонники. Всі були в барвистих ногавицях, на плечах мали різнокольорові корзна, з-під корзон же виглядали гаптовані й зеленим, і червоним, і синім, і жовтим, і чорним шнуром коротші чи довші гуні. Передні, побачивши на галяві людей, спершу напинили коней, розгледівши, знову весело засвистали й загикали, підкидаючи догори смушеві клобуки. Тільки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарі, бо голови й бороди в усіх до єдиного були поголені й з маківок поза вухо звисали вузенькі оселедці волосся, мов у князів.

— Гой, отроче, — звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, — коні пасете?

Вишата лише всміхнувся по вуха, Борислав же вмить побіг знайомитися.

— З Лугу єсте?

— З Лугу, — відповів йому кремезний косак із довгим копієм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвіст.

— А куди?

— На Луг-таки! — засміявся косак, а Борислав зніяковіло шморгнув носом. — Не шморгай, косаки можі вольні, куди хочуть, туди й їдуть.

— А з якого Лугу єсте? — знову почав допитуватися Борислав. — 3 Чорнобильського?

— Ніт, не з Чорнобильського. — Косак устромив списа з кінським хвостом у землю й скочив додолу. — 3 Лугані-річки. Чув єси?

— Чув єсмь...

— Ось таке, — підсумував кремезний косак і гукнув до своїх: — Розсідлуй, братове!

Лугарі позіскакували з коней і заходилися розсідлувати. Вмить на галяві зайнялося вогнище, восьмеро косаків не знати й звідки принесли вбитого соханя, оббілували його й настромили над багаттям. Ліс виповнився лоскітливими пахощами смаженого м'яса, й хлопці згадали, що сьогодні й не снідали. Про Богдана годі й казати: він нічого не мав у роті хтозна-відколи.

Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?

— Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильській землі?

— На Чорнобильській.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?

— Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звіра?

— Лось, — одказав хлопець.

— Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.

— А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?

— Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.

— О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?

— Відаю!

— То й ти єси медвідь?!

Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.

— А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не відаю.

— Так слухай. Є така пісня:

Ой піду я до лісу, до лісочку,

Та втну собі дубову тесочку,

А на тій тесі та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Віддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не співав, а навспівки проказував пісню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, — закінчив він. — То як? Зумів єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти і єси русин. Усі поляни — руси: й тиверці, й улучичі, й дуліби, й геть усі до Галицьких верхів. Бо поляни народжені медведями, сиріч, русинами. Тиверці й досі кажуть на сього звіра рус. Од русів є пішло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичі, сиріч сини руса-медведя. Зумів єси?

— Зумів єсмь, — протяг Борислав, а Вишата широко всміхнувся. Йому дуже сподобалась оповідь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тільки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? — він кивнув на всміхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-поміж трьох” але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! — здивувався косак. — Пощо?

— Княжич, — вихопилося в Борислава, й він закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нічого не вдієш.

— Велике цабе, — посміхнувся косак. — Я б, бувши вами, віддався б під руку от сього. Здоровий, як медвідь, і дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонів.

— А ти, вуйку, не дивися... Він того дня скількох потрощив гатилом...

І почав розповідати про позавчорашнє бойовисько під Києвим городом. Засмаглі лугарі слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дійшов краю своєї розповіді, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечі:

— От се по-нашому! — Тоді подумав і тихо сказав: — Іди до моєї чоти. Хоч ти й недоліток та ще й княжич... Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що він, Богдан, заколов учора вночі їхнього зверхника, хоч і мріяв шукати слави саме серед осих веселих людей із косами за вухом.

— Братове! — гримнув до товаришів отаман. — Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усі відають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землі Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!

Се слово сподобалося всім, і кожен підходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалік і мовчки тупивсь у землю.

— А ти не бре? — раптом прискалив око кремезний отаман.

— Хай покарає мене Морана, хай упаде мені Пек на голову! — скоромовкою заприсягнувся Борислав.

— Тоді на сьому й покладемо! — сказав останнє слово косацький отаман.

Але Богдан ще не сказав свого слова.

Обідали всі гуртом. Лугарі сиділи круг багаття, кожному дісталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш ніж уп'ястися в неї зубами, відривав найкращий кусник і кидав у жар, урікаючи своєму захисникові. Згадувано було й Білого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; і вітця його Соварога, який правує небом і землею і був уже тоді, коли в світі ще нічого не було; й саму Землю-матір, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад і людям, і тварині, й усякому зелові; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духів; і весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Світовида; й семиголового Дажбога Сімаргла; і холодноруку Морану, котра відбирає в чоловіка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогні земному й підземному; й русалій, водяників, лісовиків та домовиків, без яких не ступиш і кроку, й навіть упирів та вовкулаків, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звідки слід чигати небезпеки.

— А Мокошу забули? Хай береже косаків од гріха, іже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звіку нема й не було жони, ні лади-любки, а сил багато є й руки суть великі. Тож хай береже нас од гріха. Їж, Мокошо!

І почалося загальне трапезування.

Після обіду пішли напувати коней, тоді дехто покликався на влови, інші латали ногавиці й гуні, дехто лагодив кінську збрую чи оружжя.

Вечеряли свіжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива відьма. Вона ворожила косакам на руці й передрікала їхню долю. Косаки сприймали її слова цілком серйозно й дякували, хто чим спроможний, і нарікали нові жертви своїм богам та богиням.

Вістусі дали добре попоїсти, й вона сіла гріти старі кістки біля вогнища. Тоді згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що він був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.

Відьма взяла хлопцеву дісницю й почала розбиратися в заплутаній лінії його життя. Говорила й про зелений бір, і про холодну воду, й про перемоги на боронному полі, й про дівчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестріт на роздоріжжі, закінчила ж так:

— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трісне тятива твого лука.

В Богдана по спині полізли мурахи. Він широко розплющеними очима дивився на стару вістунку, яка, повідавши його долю, смачно вминала розімлілу дичатину. Коли вогонь згас і в таборі настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулії свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалі від себе. Хоч би там що було з усіма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.

Але, замахнувшись, передумав і почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собі, просто перетліти й лопнути, й ворожіння старої вістухи збудеться. Зубами й нігтями насилу розв'язавши тугу тятиву, він кинув її в потік. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова відьми не збудуться. Закинув Богдан і тернове лучище, лише потому спокійно ліг спати...