Історія виникнення

Українська мова – слов’янська мова, яка має одну з найдавніших писемних традицій. З історією української мови пов'язано багато суперечок. Після розпаду гіпотетичної праслов'янської (протослов'янської) мовної єдності у IV-VI століттях утворилось три етномовні групи: західна, східна, південна (VII ст.). У VIIІ-ІХ століттях формується давньосхіднослов'янська (правдавньоруська, протосхіднослов'янська) мова. Ця мова не була однорідною, вона складалась з безлічі різних говірок, відомості про які суперечливі і недостатні, оскільки писемності не було (принаймні, вона не збереглась). Український алфавіт (абетка) виник внаслідок розвитку і пристосування до української мови слов’янської писемності, яку створили слов’янські просвітителі - брати К ирило і Мефодій – у 863 році.

Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі в якості літературної мови почала використовуватися церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалекту македонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):

· літургійні («Остромирове Євангеліє» 1056—1057 р.р., «Галицьке (Євсевієве) Євангеліє» 1144 р.);

· житійні («Житіє Феодосія Печерського», «Сказання про Бориса та Гліба»);

· проповідницькі («Поученіє Кирила Туровського», «Слово про закон і благодать» митрополита київського Іларіона).

Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючися лексично і граматично від церковнослов'янської.

Давньокиївська писемно-літературна мова вживалася:

· у науково-юридичній і канцелярсько-діловій сфері («Руська правда», грамоти з різних територій Русі, договори руських князів з іншими країнами);

· у літописній літературі («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис»);

· у художній спадщині («Слово о полку Ігоревім»);

· в епістолярній спадщині (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Саме у давньокиївській писемно-літературній мові і, меншою мірою, у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної мови (протоукраїнської мови), яка є попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.

В «Ізборнику Святослава» 1073 року, який є майже тотожною копією болгарського оригіналу, зустрічаються такі змінені під впливом розмовної протоукраїнської мови слова:

ü жития (замість «житие»),

ü чоловика (замість «человѣ ка»),

ü уставивъ (замість «уставилъ»),

ü помогає (замість «помогаетъ»),

ü Володимиръ, Дмитрови, Попови Ивану (замість «Владимиръ», «Димитрию», «попу Ивану»),

О. Колесса у «Погляді на історію української мови» у 1924 р. подає такі найважливіші фонетичні і морфологічні риси староукраїнських пам'яток:

наявність ы замість ъ після плавних л та р: яблыко («Житіє Савы», ХІІІ ст.), дрыва (галицька грамота з 1424 р.);

злиття ы з и: прикриває, риба («Збірник Святослава» 1073 р.), бити замість «быти» («ХІІІ слів» Григорія Богослова);

жч замість жд: дъжчь замість дъждь («Галицьке Євангеліє» 1144 р.), дъжчю («Городиський Апостол» ХІІ ст.);

закінчення дієслів третьої особи множини на - мо: прѣ дступаіємо («Успенський збірник», ХІІ ст.).

Сконстатувавши ці риси, О.Колесса зробив такий висновок:

«Коли, отже, жива староукраїнська народна мова вспіла вже в ХІ ст. продертися через церковнослов’янську шкаралупу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від інших слов’янських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давніше, а найпізніше в VII або VIII ст.»

Особливості давньоукраїнських говорів у X—XIII (XIV) ст.

Фонетичні особливості:

Перехід [е] в [о] після історично м'яких приголосних перед твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, [t͡ s] та [j] (XI ст.: чоловѣ къ, жона).

Перехід дифтонга [іе], що позначався літерою ѣ, у звук [і] (початок процесу в XI ст., остаточне завершення в кін. XII-поч. XIII ст.: въ мироу вино пиющихъ, тобто «в міру»).

Злиття звуків [ɨ ] та [і] у звук [ɪ ] (XI ст.: риба, просыти, съвѣ тьныкъ).

Занепад редукованих голосних [ь], [ъ] викликав ряд звукових змін у давньоукраїнських говорах:

Історичні [о], [е], подовжені після занепаду єрів [ъ], [ь], дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги у давньоукраїнських говорах.

Таким чином довге [ō ] перейшло в [u] у нових закритих складах (XIII ст.: субутныи).

Дифтонгізація довгого [ē ] в новозакритих складах виявляється через написання ѣ (т. зв. «новий ѣ») на його місці у XII і наступних століттях, а монофтонг [i] (на письмі и) — відповідник етимологічного е в новозакритому складі — фіксується з XIII і наступних століть (нестроинья).

Монофтон [u] або [ʲ u] (на письмі) засвідчується на місці [е], який раніше перейшов у [о] після м'яких приголосних перед твердими приголосними (щюдръ, иудѣ юмъ).

Відпадіння початкового [jь] (XIII ст.: не мати ← не имать).

Перехід звукосполучень [rъ], [lъ], [rь], [lь] у давньоукраїнських говірках у [rɨ ] ([rɪ ]), [lɨ ] ([lɪ ]): яблыко.

Перед початковими [r-], [l-], якщо після них занепадав слабкий [ь], розвинувся приставний голосний [j], коли після них занепадав слабкий [ъ], міг розвинутися приставний [о] (з XIII ст.: праведнаго Илва ← Льва).

Редуковані [ɨ ], [і] дали у давньоукраїнських говірках рефлекс ый, ий (великый, великий), а у давньоросійських — ой, ей. Це засвідчується з XI-XIII ст. (князъ великой — «Московське євангеліє» 1339 р.).

Приголосні звуки:

Перехід праслов'янського звука [g] у фрикативний [γ ] (згодом його перехід у частині говорів у фарингальний [ɦ ]). У давньоросійських говорах зберігся праслав'янський [g]. Хронологія переходу [g] в [ɦ ] точно не з'ясована: можливо цей перехід почався ще у спільнослов'янську добу. Випадки написання х на місці г у пам'ятках XI ст. з Південної Русі (ходъ замість годъ) указують на тенденцію позначати літерою х фрикативний [γ ] чи фарингальний [ɦ ]. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латиницею, замість g вживається h.

Перехід *zdj, *zgj, *zg' у ž dž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь «дощ»).

Чергування на письмі літер у та в (в обох випадках передавався губно-губний [w]: прауда, уздумалъ, ω гнъмъ невъгасающимъ).

Виникнення протетичного (приставного) [w] (на письмі в), що засвідчують пам'ятки від XII ст. (вовъца). Виникнення протетичного[ɦ ] (на письмі г) (пам'ятки фіксують його з XV ст.: бито з гарматъ від італійського armata «військо»).

Перехід [ы] в [и] після г, к, х у питомих слов'янських лексемах у XII ст. (великий)

Ствердіння приголосних перед [e], [и], що розвинулися сильного [ь] (в XI—XII ст.: дьнь → день).

Ствердіння [r] у давньоукраїнських діалектах у XI—XII ст. (сътвороу).

Повна асиміляція [j] до попереднього приголосного, внаслідок чого виникли подвійні приголосні (в безаконъньи).

Ствердіння губних напівм'яких приголосних всередині слова перед приголосними (від XII ст.: нивъныхъ).

Ствердіння кінцевих зубних приголосних (голуб).

Перехід приголосного [І] на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в [w] у давньоукраїнських говорах. У пам'ятках це фіксується від XIV ст. однак виникло явище у XIII ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся).

Морфологія:

Поширення закінчень -ови, -еви (зараз -ові, -єві через проміжні форми -овѣ, -євѣ) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (раніше в іменниках з основою на м'який приголосний вживалося виключно закінчення -ю: отьцю).

Чергування приголосних г, к, х з з, ц, с в основах слів перед ѣ (це явище виникло ще у праслов'янській мові: о человѣ цѣ, въ oцѣ).

Закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бѣ лою, синею).

Кличний відмінок іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну).

Закінчення -ѣ → -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (XI—XIII ст.: тоѣ бѣ лоѣ → тої білої).

Збереження старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (в XI—XIII ст.: мьнѣ, moбѣ, coбѣ → мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менѣ документується з XII ст.

Морфологія дієслова:

Збереження з праслов'янської мови закінчення -ть у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть).

Випадіння кінцевого -т (-ть) у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напишеть → напише).

Поступове зростання вживання закінчення -мо у дієсловах першої особи множини теперішнього та майбутнього часів (паралельно з формами на -мъ, -мь, -ме, в XI—XII ст.: пьємо).

Збереження кінцевого -и в неозначеній формі дієслова: пити.

Синтаксис:

Частіше, ніж у давньобілоруських та давньоросійських говорах, вживання праслов'янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.

Вживання прийменника до на позначення адресата дії або об'єкта, куди спрямований рух (успадкований з праслов'янської мови: до Кыєва).

Збереження з праслов'янської мови конструкції з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ (не точью за живота… сотвориша… но и по смерти єго).

Лексика, відсутня у давньобілоруських чи давньоросійських говорах (болоньє «оболонь, заплавна долина», вѣ верица «білка, вивірка», ирьє «(в)ирій», пуща, криница, рѣ нь «рінь, дрібне каміння», лимень, серенъ «наст», ролья «рілля», обильє «зерно, врожай», лѣ пъкъ «ліпок, назва рослини», вълна «вовна», вѣ хътъ «віхоть», гробля (гребля) «гребля, вал», луда «рід верхнього одягу» (українське діалектне лудіння), прабошньни «рід взуття», трѣ ска «тріска», цѣ рь «трут» (українське діалектне «чір, цірь»), лагодити «робити приємність, потурати», огърнути, гърбъ «пагорб», мутва «каламутний вир», зарчя «зарево, заграва», гълькъ «глек», лыскарь «кирка, заступ» (українське діалектне рискаль), (и)зѣ кръ «світлоокий, блакитноокий, зіркатий» (діалектне зікратий); пoпуcнѣ ти «збліднути (на обличчі)», пересьрдьє «досада, роздратування» (порівняти спересердя), безголовьє «безголів'я, біда», отъбѣ гноути «загубити, відбігнути» (застаріле), пряжити «прягти, пражити», поустити на воропъ «зробити наскок, атаку», коваль), на Заході України — гай, дѣ лъ «вододільний хребет гори», полонина.

Словотвір:

Вживання праслов'янського суфіксів -ощи (ничить трава жалощами, а кто пакощами порежеть конь) та -ава (мятеж великъ и стонава и кличь).

Вживання суфікса -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків чи матерів.

Сер. XIV ст. — 1569 р.

Літературна мова Великого князівства Литовського.

Після розпаду Русі українські землі було швидко захоплено Литвою та Польщею. У південній частині Галицько-Волинського князівства (у Галицькому Пониззі) у XIV ст. утворилося Молдавське князівство. Україномовне населення у більшій частині цієї нової держави було асимільоване, лише на півночі — у Північній Буковині та Північній Бесарабії — залишилися суцільні райони, де більшість мешканців складали україномовці.

У період від 1230-і р.р. до 1377 р. українські й білоруські землі «майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації». Наприкінці XIV ст. у Великому князівстві Литовському було 90% білоруського та українського населення, найуживанішою в усіх сферах життя стала літературна староукраїнська мова, що в той час офіційно називалася «руським єзиком», являючи собою суміш церковнослов'янської, розмовної старобілоруської та розмовної староукраїнської мов з окремими словами та зворотами польської та латинської мов. Паралельно з нею функціонувала і друга літературна церковнослов'янська мова. Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.

«Руська мова» мала статус державної мови у Великому князівстві Литовському від другого видання «Литовського статуту».

У XIV—XV ст. мова документів Великого князівства Литовського щораз більше наближувалася до української розмовної мови. І. Огієнко зазначав: «Значення так званої актової мови (тобто «мови документів») в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної.»

Формування літературної мови українців відбувалося на основі двох діалектів: на полісько-волинській основі (літературна українсько-білоруська мова) у Великому князівстві Литовському та на покутсько-наддністрянській основі в Галичині та у Молдавському князівстві.

Богослужбові книги починають перекладатися «про́ стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.

У цей час в Україні виникає друкарство, першими друкованими працями стали «Євангеліє учителноє» 1559 р. та «Острозька Біблія» 1580—1581 р.р.

Пам'ятки, написані простою мовою на народній основі, були надзвичайно строкатими у мовному плані.

Ранньосередньоукраїнський період у розвитку розмовної української мови — XV—XVI ст.

За Ю. Шевельовим, ранньосередньоукраїнський період у розвитку української мови (ХV—ХVI ст.) можна визначити як час переважно самобутніх змін у фонетичній системі, що були притаманні лише українській мові.

Крім білоруської мови, у цей період інші слов'янські мови, суміжні з українською, практично не мали спільних з нею звукових процесів (виключення — «укання» у болгарській мові).

Українська мова у Молдавському князівстві

Молдавське князівство утворилося практично повністю на землях південної частини Галицько-Волинського князівства, у Галицькому Пониззі. Більша частина слов'янського україномовного населення була асимільована новоприбулими румуномовними мігрантами з Трансильванії, однак на півночі, у Північній Буковині, збереглося автохтонне українське населення.

Русини-українці становили приблизно третину населення Молдавського князівства. Частина з них тут уціліли ще з часів Русі, інших господарі Молдови приводили як полонених з походів на руські землі Польського королівства. Господар Молдови Стефан III Великий, приміром, ходив під Коломию, Теребовлю і навіть Львів.

Офіційні документи й літописи аж до середини XVII ст. в Молдові вели літературною «руською мовою» або «українською актовою мовою», тобто мішаною церковнослов'янською та староукраїнською мовою.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Л. Булаховський вважав найстаршими відомими пам'ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, саме дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.

1569 р. — 1667 р.

Українська мова після Люблінської унії 1569 р.

При укладанні Люблінської унії 5 червня 1569 р. на вимогу української шляхти було зазначено: «На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи». Цей акт підписав король Сигизмунд II Август. Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися у життя. Наприклад, з 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 р.р., було 130 — польською мовою, 25 — змішаною польською і латинською, 13 — змішаною українською і польською, 3 — українською, 1 — латинською.

Вірш Даміана Наливайка «Прозьба чите́ лникова ώ ча́ съ» — приклад літературної української мови, книга «Лѣ карство на оспалый умыслъ чоловѣ чій», Острог, 1607 р.

Ча́ се дорогїй, ча́ се непереплачо́ ный,

на́ збыть скупо́ ю ваго́ ю мнѣ ́ оузычо́ ный,

Быстрѣ й на(д) мо́ рскїй кора́ бль живо́ тъ мо́ й прова́ дишъ,

нѣ где́ длѧ ́ спочине́ н(ь)ѧ з на́ ми не зава́ диш(ъ).

Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у «Заповіті» шляхтича, брацлавського каштеляна і володимирівського городничого Василя Петровича Загоровського.

Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614 р., а потім у 1619, 1623, 1648 р.р. вийшов польською мовою. У 1696 р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати».

На цьому ґрунті з'явилася художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині — Івана (Яна) Журавницького (Жоравницького) та Олени (Галени) Копоть «Хто йдеш мимо — стань годину» (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили громадянську силу правдивого народного слова.

1667 р. — XVIII ст.

Гетьманщина

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати «просту мову» в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська мова стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки з Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л. Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.

Події ХVІ — ХVІІ ст. призвели до того, що українською стали говорити різні стани, включаючи гетьманів, старшину, козаків і селян. Польськомовне населення було винищене, або виїхало за межі України. Повсякчасна небезпека та безлад випродукували, за Ю. Шевельовим, «мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя». Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної «синусоїд» розвитку, де мова заступає відсутність роділеної на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на новозаселених землях.

Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії

За російської імперії української мови " не было, нет и быть не могло"

1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було наказано зібрати та «спалити на пожежах» книги українського друку з суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати такі книги. У Москві спалено «Євангеліє учителноє» К. Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та «Катехізис» Лаврентія Зизанія.

1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

1689 р. — синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати перший том «Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського.

1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, перший том книги «Четьї-мінеї» Данила Заточника було наказано спалити.

1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, «щоб у них ніякої різниці не було».

1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, «щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них» не було.

20 грудня 1720 р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртуазні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою]».

1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.

1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж «провину» оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

1729 р. — наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 р. — російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 — 1748 рр. свідчать, що у семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. — наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. — після скасування «Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ» у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755 р. — наказ Синоду Києво-Печерській лаврі перекласти російською мовою «Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського та Києво-Печерський патерик.

1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

1765 р. — ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1782 р. — Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 р. — наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. — у Санкт-Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

Титульна сторінка 4-го видання «Євангелія від Матвія» у перекладі українською мовою П. Морачевського. Переклад «Нового Заповіту» було закінчено П. Морачевським 16 листопада 1861 р., однак через утиски української мови в Російській імперії його було надруковано лише 1907 р.

1811 р. — закриття Києво-Могилянської академії.

1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1853 р. — покалічено видання «Літопису» Г. Граб'янки.

1862 р. — закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

18 липня 1863 р. — Циркуляр № 394 або Валуєвський циркуляр (рос. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.): «[…] ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, […] наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».

1864 р. — тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 р. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р., туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869 р. — законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

30 травня 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.

1881 р. — закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, постановка українських вистав залежала від місцевої адміністрації.

1888 р. — указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

1889 р. — у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. — заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 р. — заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 р. — на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.

1905 р. — Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1906 і 1907 рр. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.

1908 р. — указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 р. — указ П. Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

1914 р. — указ Миколи II про заборону української преси.

Сучасна українська мова

Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

У 1798 році виходить друком " Енеїда" Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні письменники сприяли виробленню її норм - Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко, поети-романтики і, звичайно Тарас Шевченко.

У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О.Павловського, 1818), словники (П.Білецького-Носенка, 1840). Загалом протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик, що говорить про відсутність єдиної норми.

Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі " Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Житецький та ін. Проте він був заборонений царським урядом, допускалося видавати українські тексти лише з російським написанням. Надалі українська мова пережила короткотривале піднесення за часів Гетьманату, коли була створена Академія наук, видавалось багато книг українською, вона була державною мовою. У 1918 році було видано проект правопису запропонований проф. І.Огієнком. Згодом його доопрацювали акад. А.Кримський та проф. Є.Тимченко і був виданий у 1919 під назвою " Головніші правила українського правопису". Цей правопис і був основою для всіх подальших. За Радянської влади його значною мірою русифікували. Новий правопис був введений у 1993 році, проте радикальних змін він не вніс.

Наша найкраща в світі Рідна Мова!

Наша мова найкраща в світі! Нею освідчувалися в коханні наші дідусі і бабусі, наші батьки. Нашою Рідною Мовою ми сказав свої перші слова: Мама, Тато.

Проте є багато чинників, які становлять загрозу нашій Рідній Мові. Ми досить часто стаємо свідками того, як нав’язують українському суспільстві уявлення про нашу Рідну Мову як ущербну й непрестижну. І мовчки все це сприймаємо, не кидаємося на захист своєї Рідної Мови. З нашої мовчазної згоди на наших очах здійснюється найтяжчий злочин – вбивство нашої Рідної Мови!

За словами українського мовознавця Павла Мельника – «це духовна руйнація, духовне спустошення, розмивання глибинних усталених структур нашого менталітету та закоріненого в історію, культуру, у саме єство народу творчого, комунікативного досвіду, який налічує майже два тисячоліття... Це процес руйнівний і загрозливий для всієї культури як цілісної саморепродуктивної системи. При втраті рідної мови звужується не просто сфера мовлення. Звужується культурно, ментально, емоційно знекровлюється весь український світ. Ще О. Потебня наголошував на шкідливих аспектах мовленнєвого змішування двох мов, що супроводжується спустошенням свідомості» (Світові обереги рідних мов).

Дорогі співвітчизники! Не будьмо байдужими, давайте разом захищати найбільше наше багатство – нашу Рідну Українську Мову!